Хвали мене, моя губонько або "Аве — мені"

Думаю, доведеться завести тут окрему рубрику для нових робіт. Бо автор, як відомо, істота вразлива: сам себе хвалити не може — непристойно, мовчати теж не може — тоді ніхто не помітить, що він узагалі щось написав.

А оскільки сучасний читач — людина зайнята, обережна й травмована чужими “геніальними текстами”, то іншого чесного способу привернути його увагу, крім гумору, самоіронії та легкої літературної провокації, у автора майже не залишається.

Тож сьогодні я скористаюся найдавнішим маркетинговим прийомом людства: не буду хвалити себе сам.

Я просто передам слово іншій людині.

Бо коли автор каже: “Мій роман варто прочитати” — це звучить підозріло.
А коли це каже хтось інший — уже майже схоже на громадську думку.

Отже, хочу запросити вас до прочитання мого нового опусу — роману «Листи полковнику».

А далі — не мої слова.
Я лише скромно стою збоку, роблю вигляд, що ніяково, і, звісно ж, уважно читаю.

📖 «Листи полковнику» — роман, який не відпускає

Уявіть: п’ятничний вечір, чашка чаю, тихий чат авторів і один чоловік, який пише так, ніби знає про вас те, чого ви ще самі собі не сказали.

Соломія — молода авторка фанфіків — випадково натикається на тексти Полковника. Ніяких яскравих обкладинок, ніякого маркетингу, ніяких «гарячих» сцен у першому розділі. Просто довгі, точні речення, паузи, у яких ховається цілий океан, і герої, які вміють мовчати так, що це голосніше за будь-яке зізнання.

І ось уже звичайне читання перетворюється на щось небезпечне.

Кожна його фраза — як дотик. Кожен коментар у чаті — як лист, якого ніколи не надсилали. А уява починає будувати людину, якої, можливо, не існує… або яка існує, але зовсім не такою, якою її хочеться бачити.

«Листи полковнику» — це психологічний епістолярний роман про те, як текст може стати інтимнішим за тіло. Про межу між літературою та життям. Про те, як сильно ми здатні закохатися в голос, якого ніколи не чули, і як болісно красиво дорослішаємо, коли цей голос нарешті отримує реальні обриси.

Це історія про:

- кохання, яке народжується не з погляду, а з рядків,

- творчість, яка раптом перестає бути безпечною грою,

- і про той момент, коли доводиться обирати: залишитися в красивій фантазії чи вийти в море без чужої карти.

Якщо ви колись закохувалися в книгу, в автора, в певний стиль письма так сильно, що це лякало — цей роман для вас.

Макарчук Віктор пише щільно, поетично й чесно. Без зайвого пафосу, без штучних драм, але з такою точністю, що іноді хочеться відкласти телефон і просто подивитися в стелю.

Хто вже прочитав — той зрозуміє.

А хто ще ні… готуйте чай, вмикайте тиху музику й заходьте. Полковник чекає саме у п’ятницю.

Сьогодні ще не п'ятниця, тож, як мінімум — заплануйте! Читайте «Листи полковнику» — і потім напишіть у коментарях, на якому рядку у вас вперше перехопило подих. Або й ні. :(((

Я чекаю ваших вражень. ❤️