Одного разу мій світ упав. Рухнув — щоб збити мене з Путі. Я збився. Одягнув чужу маску брехні. Навчився брехати так добре, що сам повірив. Але маска не спить. Усередині неї задихається той, хто вмів любити сонце, маму, тата, рідних, сміх, цей світ. Я писав ці вірші, щоб «прокинутися» — прокинутися від дронів, фальші, кислої любові, від молитов без відповіді. У цій книзі: війна, Бог і Його мовчання, демони, цуценята в підвалі, смерть, самотність. І — всупереч усьому — прагнення жити. Ранок. Усмішка небу. Життя — не коли біль закінчується. А коли ти встаєш після обвалу і кажеш: я обираю цей світанок. Читайте не по порядку. Темрява тут справжня. І світло — теж. Запоріжжя — Київ — Одеса — Ташкент — 2002–2026