Розділ 39 «Дар передбачення»

Здавалося, цей день вирішив зіграти зі мною жорстку гру — без правил і без потурань… і я вже опинилася в ній, навіть не згадавши, коли дала згоду. Всередині все палало — не просто роздратування, а якийсь чистий, нестримний вогонь, що чіплявся за все підряд: за мене саму, за Еббу з її дивною поведінкою, за Бетті, Тіса, Реда з Кейлом… навіть Патрік якимось чином потрапив до цього списку. Кожен із них по-своєму зачепив, зрушив щось усередині, вибив мене з рівноваги. Чому саме сьогодні все склалося в такий злий жарт? Наче хтось писав цей сценарій, точно знаючи, де болить найбільше… і навмисно тиснув саме туди.

Я злилася на себе — за цю майже майстерну здатність вплутуватись у те, куди краще було б і не зазирати. Часом здається, що десь усередині мене живе невидима диригентка хаосу, яка смикає за нитки й шепоче: «А ускладнімо. І бажано так, щоб потім не розгребти».

От що мене змусило погодитися на це дурне побачення з Редом? Я ж прекрасно бачила, до чого це веде, і все одно сказала «так». Наче мені бракувало проблем, а тепер іще й цей «романтичний експеримент без інструкції». Трясця.

Хоча… може, справа не в цьому. Я ж погодилася, бо мені просто потрібні відповіді. Бо я хочу мати шанс розкоркувати Редове мовчання, витягнути з нього правду, вхопити її — навіть якщо вона обпече. Навіть якщо після цього вже ніщо не залишиться таким, як було.

Злість на Еббу не спалахнула раптово — вона накопичувалась поволі, шар за шаром. Її стан, її поведінка — все було хаотичним і непередбачуваним. Вона змінювалась щодня: то замикалася в собі, ніби в ній хтось вимикав світло; то раптом вибухала веселістю, надто яскравою, щоб бути справжньою — як ота реклама щастя зі старих бібліотечних записів. Ці її емоційні гойдалки були настільки різкими, що часом спадала думка: ліпше не повертатися до неї спиною.

Дар передбачення? Серйозно? Це вже звучить як  відверта маячня. Звідки вона могла знати, що станеться на Тренуванні? Хто взагалі вклав їй це в голову? Ні… це не могло бути правдою. Це просто збіг. Має бути збіг. Бо будь-яке інше пояснення лякає мене значно більше.

На Бетті я злилася вдвічі сильніше. З одного боку, вона вся — суцільна загадка, загорнута в шари таємниць. А з іншого, вона стала мені близькою подругою... як би дивно це не звучало. Проте виявляється, що дружити з нею — це як тримати в руках красиво запаковану вибухівку й не знати, коли саме вона рвоне.

Теж мені — Геракл. Вона так ефективно зірвалася сьогодні на Тренуванні, що мені залишилось лише підхоплювати наслідки й удавати, що це нормально.

Ага, ну звісно. Нормально. Чи це тепер у нас нове визначення «нормальності»?

З Тісом усе ще складніше. Він не просто діяв на нерви — він повільно й наполегливо розкладав моє терпіння по волокнах, наче біолог під мікроскопом. У його рухах, у мовчанні, у кожному погляді було щось таке, наче він постійно кидає мені виклик, навіть не відкриваючи рота. І це вже не просто дратувало — від цього я шаленіла.

Р-р-р, бачити його не можу! І водночас не можу ігнорувати. А найгірше — знати, що він завтра знову буде поруч: стоятиме з нахиленою головою й удавано глибоким, майже трагічним виглядом.

Чесно? Хочеться просто перемотати вперед. Перемотати — та забути.

Кейл… ох, Кейл. З ним усе ще заплутаніше. Занадто багато — для простої симпатії, і водночас надто розмито — для чогось серйозного. Так, мені подобається його зухвала усмішка, подобається його легкість, навіть той момент, коли він підіймає брову й губиться в словах. Це мило. І водночас небезпечно, адже надто відчутно фізично, щоб удавати, ніби я цього не помічаю. Однак разом із цим — дратує. Бо в цьому є щось надто поверхневе. І я вже відчуваю легкий присмак розчарування… Бо вважаю, що Кейлу давно час подорослішати. І я не про великі плани чи сумний погляд у вікно. Я про внутрішню стійкість. Про здатність тримати удар, а не ховатися за жартами й ухилятися. Хоча... Трясця, я сама не знаю, чого від нього хочу. Може, просто щоб він був трішки більше… кимось. Чіткішим. Сформованим. Або навпаки — трохи менше собою. Щоб цієї безтурботної легкості стало менше, і крізь неї нарешті прорізалася глибина. Якщо коротко: Кейл бісить саме тому, що зачіпає.

Патрік дратував просто тому, що сьогодні дратували всі. Можливо, це несправедливо. Можливо, він навіть не заслужив цього. Проте сьогодні мені не до справедливості. Сьогодні я — вулкан на стадії активації.

Реда хотілося просто… вимкнути. Стерти, наче його ніколи не існувало. Викинути з голови, з планів, із цього дня, що й без того гуде, мов перевантажений генератор. Та він уперто лишався — чіпкий, як запах диму, що в’їдається в тканину й не відпускає навіть тоді, коли вогонь давно згас.

Він надто самовпевнений. Наче носить свою харизму, як відполіровану броню власного его — і водночас ця броня дивним чином притягує. Так, мене до нього тягне. І це відчуття настільки дратує, що хочеться зірвати його з себе, як нестерпний свербіж. Проте я не можу... І це бісить ще більше.

Можливо, це все через його «фокуси», оті загадкові прояви здібностей, що лізуть крізь шпарини звичного? Проте щось підказує: справа не лише в них. Ред… чіпляє, але не «спецефектами»... а собою. І саме це найгірше.

Це кляте побачення… хай би воно провалилося разом із цим днем, цими думками й усім іншим. Звісно, я можу не піти. Можу просто зникнути — заховатися за справами, втомою, небажанням. Та я так не зроблю. Мені потрібна правда. І я піду. Навіть якщо це помилка. Піду, зціпивши зуби, з усім цим вулканом усередині. Проте якщо він бодай спробує зіграти у свою улюблену гру «я не можу сказати»... якщо промайне хоч тінь байдужості чи ця його зверхня відстороненість — я не стримаюсь. Злетить усе: і розмова, і плани, і моє терпіння, яке й без того тримається на останньому подиху.

Бо я — не тінь і не декорація для чужої вистави. Я не та, хто перечікує бурю. Я і є буря.

***

Я змивала злість під душем, ніби намагалася позбутися чогось зайвого — того, що не мало права лишатися навіть на шкірі. Вода спадала рівними холодними струменями, і разом із нею поволі стишувалося все всередині. Здавалося, краплі шепочуть одне й те саме — «потім, потім, потім», — і я майже вірила, що це крихке «потім» справді існує: як окреме місце в часі, як кімната з приглушеним світлом, де можна сховатися, а не як чергова втеча, яку я собі дозволяю.

Коли я вийшла з Душової, відчула себе трохи зібранішою, менш хаотичною — здавалося, вода не лише остудила, а й склеїла мене по частинах. Хоч і не факт, що надовго.

Дорогою до кімнати вирішила: а й справді нехай усе залишається на «потім». Нехай це загадкове, еластичне, багатозначне «потім» приходить, коли забажає, а я поки не зобов’язана знати — коли саме. Можливо, й не хочу цього знати. Бо щойно дізнаюся — дороги назад уже не буде.

Дівчата щось тихо обговорювали, та варто було мені переступити поріг — тиша врізалась у кімнату, і звук, що ще щойно був живим, мовби провалився крізь підлогу, залишивши по собі важкий, мовчазний осад.

— Про мене пліткуєте? — я викривила губи в посмішці, відчувши посмак гіркоти на язиці.

— Взагалі-то ні, — Бетті смикнула плечем з уже зі знайомою напівневинністю, за якою незмінно ховалося ухилення. І напівправда. — А мали б?

Вона кліпнула надто невчасно — і це виглядало, наче репліка прозвучала раніше, ніж на сцені з’явилося світло. Її удавано розгублений тон, з невеличким надломом, дзенькнув у мені, мов надтріснуте скло, що ось-ось розсиплеться й поріже всіх, хто поруч.

Я вже бачила, як ця розмова закрутиться по спіралі, втратить опору й розвалиться, залишивши по собі самі уламки настрою, який і так тримався на волосині. Тож я стрималася. Глибоко вдихнула, намагаючись зібрати бодай якісь рештки внутрішньої твердості й запитала:

— Еббо… що це було на Тренуванні? Та нісенітниця про те, що ти нібито «передбачила»… результат… вашої рятувальної мінідрами Тіса? — голос наприкінці все ж зірвався — став різкішим од перенасичення емоцій. Наче вода, що довго стояла на вогні й нарешті дійшла до кипіння.

Мала тихенько пирснула, проте це здавалося радше захисною реакцією, ніж легковажністю.

Бетті з цікавістю схилила голову набік, уважно вдивляючись в неї. І в ту мить я подумала, що ми з білявкою, либонь, виглядаємо наче дві актриси, завмерлі в кадрі в очікуванні ключової репліки.

— Я не знаю, як це пояснити… — Ебба на мить замислилась, дивлячись на мене так, ніби всередині неї прокручувався якийсь старий запис, і вона вирішувала, скільки з нього показати. — Я просто побачила… картинку. Ось тут… — мала легенько торкнулася скроні. — Ми з тобою стоїмо навпроти хлопців… потім з’являється «міс Піґґі» з новим Тренером… далі сигнал про завершення… І чийсь вигук… ніби з полегшенням.

Ми з Бетті швидко перехопилися поглядами — і цього вистачило, щоб зрозуміти: вона так само щиро збентежена, як і я.

— То ти… бачила щось і про сьогоднішній вечір? Про Ріку? — несподівано, з ноткою театральної легковажності, спитала білявка. Занадто недбало, як для такого питання.

Ебба раптом завмерла. Здається, навіть дихати перестала... І я відчула, як повітря в кімнаті миттєво погустішало. Та Бетті, вловивши цю павзу, вирішила не зупинятися:

— Ти ж сама натякнула, що над Рікою щось насувається… — вона покривила вуста в загадковій усмішці, закотила очі й провела рукою в повітрі, наче силкуючись упіймати щось невидиме. — Повний ребрендинг долі [1], так? То ти це теж… е-е… «бачила»?

Я не відривала погляду від малої. Її повільний, обережний кивок відгукнувся в мені тонким уколом уздовж хребта, і я мимоволі здригнулася.

Дідько… що саме вона там побачила? І чи варто, щоб Бетті це чула?

Ебба, ніби вловивши мої думки, розвернулася до Бетті та, з острахом в голосі, акуратно спитала:

— Ти точно хочеш це знати?

— Та камон! [2] — відмахнулася білявка з такою безтурботністю, що межувала із самовпевненістю й майже ніколи не визнавала страху. — Я ж не вчора народилася. В курсі, як ця карусель крутиться. І ясно ж, що це якось пов’язано з Редом. Бо інакше було б занадто просто. — Вона зробила павзу; голос трохи осів, став м’якшим, теплішим, а в очах з'явилося щось живе, справжнє. — Дівчата, та він для мене... наче друг. Наче другий Кейл. Просто складніший. — Її погляд метнувся до мене, потім — до Ебби. — І мені справді цікаво! Ну серйозно! Тим паче що цього ще не сталося. Ключове слово — «ще». — На вустах повільно розтягнулася лукава усмішка, як тінь, що повзе стіною в променях вечірнього сонця. — І як це Ред — наш містер «жанровий хаос» — може влаштувати вечір... — вона смакувала це слово, — ...що реально все змінить? — вона майже засміялася, проте вчасно стрималася.

Ебба вп’ялася в мене напруженим поглядом. Я лише стенула плечима — не було ні сил, ні бажання щось пояснювати чи виправдовуватися. Вона важко зітхнула, мовляв, ну як знаєте... А тоді щось у ній різко змінилося. Погляд потьмянів, очі стали скляними — чужими, надто дорослими для дитини. Вона дивилася крізь мене, кудись далі.

— Бачу дерева… Це… Оранжерея… — тихо проказала вона рівним, відстороненим голосом.

І тепер прийшла моя черга завмерти на мить, бо раптом мені здалося: простір навколо здригнувся. Ледь-ледь. Як при зсуві континентальних плит. Бо вона влучила занадто точно. Саме туди я збиралася піти сьогодні з Редом. І про це не знав ніхто. Надто прицільно. Надто особисто, щоб відмахнутися й списати на випадковість.

— Хлопець поруч... дуже близько, —  голос малої став монотонним, рівним до неприродності. У ньому було щось таке, що змушувало слухати, навіть коли хотілося затулити вуха. — Я не бачу обличчя… однак знаю: ти всміхаєшся. Щиро. Відчуваю, що тобі трохи страшно… і водночас є ще щось — тепле, небезпечне, таке, від чого не хочеться відступати... Не знаю, як пояснити. Але це сильне відчуття… хороше.

Ми з Бетті знову обмінялися короткими поглядами. У її очах відбилося те саме, що відгукнулося в мені — нерозуміння, змішане з тривогою. Це не вкладалося в жодну логіку. Я ковтнула хвилю неспокою, що піднялася зсередини холодною течією, і відчула, як рівновага, яку я так старанно тримала, починає хитатися.

— Потім він кладе тобі руку на талію… — провадила Ебба, — обіймає… — і раптом урвалася. Ця пауза зависла, як мить, коли годинник перестає цокати, проте поки не зрозуміло: це збій чи просто зміна ритму.

Я нашорошилася, відчувши, як шлунок стягується в тугий вузол.

А тоді вона повільно видихнула:

— Ви танцюєте.

Я приголомшено кліпнула, завмерши з напіввідкритими губами й втупившись в Еббу. На якусь мить навіть не вдалося вдихнути. Її слова здалися не просто дивними, а такими, яких узагалі не мало бути. Наче то був звук, що не належав людській мові.

Недовіра різко підкотила до горла. Та ковтнула її разом із повітрям, стиснула зуби, не дозволяючи розростися, хоч і не придушила до кінця, залишивши пульсувати під ребрами, як глухе попередження.

— Танцюємо?.. — видушила я, ледве ворушачи губами.

— Так. Гадаю, це вальс, — мовила вона вже спокійно, ніби мова йшла про щось буденне.

— Вальс? — обережно перепитала я, наче перекочувала слово на язиці. Воно було знайоме з книжок і старих фільмів. Проте почути його вголос, од когось… Ба більше, від Ебби — зовсім інше.

Я ледь помітно насупилася.

— Вальс? Рілі? — нарешті втрутилася Бетті. Вона різко випрямилася, її очі розширилися, брови злетіли, а голос наповнився щирим, дитячим подивом. — Ред танцює його просто шикарно. Він чудово веде… і… — вона затнулася, зіткнувшись із моїм тривожним поглядом. Усмішка зійшла з її обличчя так само швидко, як і з’явилася. Вона зглитнула й напружено спитала: — Ти ж знаєш, що це таке… правда?

— Танець… — сухо буркнула я, відводячи погляд убік і схрещуючи руки на грудях.

— Так, правильно, а… — білявка примружилася, уважно вдивляючись у мене. — У вас тут узагалі… танцюють?

Я мимоволі хитнула головою й відчула, як плечі напружуються.

— Я ніколи... не танцювала… — чесно зізналася я. Це прозвучало тихіше, ніж хотілося, і так, ніби я сказала щось заборонене. Щось, чого не варто було вимовляти вголос.І тоді щось у мені різко клацнуло. Я прожогом повернулася до малої: — Ебба! Звідки ти знаєш, що це вальс?!

Вона неквапливо звела очі вгору, з такою дивною відстороненістю, ніби дивилася кудись крізь стелю.

— Здається… я згадала цей танець, — тихо відказала вона.

— Згадала? — Серце схлипнуло від цієї звукової аномалії. Я мимоволі зробила крок ближче, вдивляючись у неї, мовби могла витягнути відповідь силою. — Що ти маєш на увазі?

Я зараз вибухну.

— Просто згадала, і все, — вона спокійно знизала плечима. Надто спокійно.

— Тобто… це спогад із твого минулого? — я вже майже не контролювала голос. Він став різкішим, тоншим.

Точно вибухну. Внутрішній детонатор вже запущено, таймер цокає, і кожен удар — це ще одна секунда до втрати контролю.

— Ні… я лишень згадала цей танець. Більше нічого, — вона похитала головою щиро, без жодної тіні сумніву. І саме ця щирість — така чиста, беззахисна — зробила момент моторошним. Наче тиша перед землетрусом. А-а-а...

Я різко перевела погляд на Бетті. Її ледь помітний кивок та напруження в очах сказали достатньо: ця дивна поведінка Ебби не була випадковістю. Я повільно вдихнула, стискаючи пальці так, що вони аж побіліли.

Потрібно поговорити з Бетті. Наодинці. Без зайвих вух.

— І все? Еббо, це… справді все? — обережно перепитала я, мовби намацувала межу між звичним і тим, що вже виходить за її край. — Ми просто… танцювали… у твоєму… е-е… видінні?

Слово «танцювали» ледве пролізло крізь горло.

— Так. Більше нічого. Тільки це, — вона кивнула легко, навіть із тихою радістю, у якій була наївна простота, що більше личить казковим персонажам, ніж дитині з нашої реальності.

Якщо це правда… Я відчула, як щелепа мимоволі стискається. Ред що, просто промовчить? Нічого мені не розкаже? Оце вже ні! Я витягну з нього правду. Навіть якщо доведеться розламати все, що він так старанно вибудовує навколо себе.

Бетті знову подала знак — ледь помітний рух брів, короткий кивок у бік дверей.

— Еббо… ти не проти, якщо ми з Бетті… вийдемо на хвильку? — голос тремтів у найтонших місцях, мов павутинка, що ось-ось порветься. — Мені треба… дещо уточнити… — я зам’ялась, ковтаючи слова, що вперто не складалися докупи, й швидко додала: — Ну… щодо вальсу…

Трясця. Що за дурня.

Сором  десь усередині, та я відмахнулася: не зараз.

Я відчула, як десь усередині підняв голову сором, гарячий і липкий, але різко відмахнулася від нього.

Не зараз.

— Я розумію, — Ебба всміхнулася якось дивно доросло, ніби її це геть не зачепило. — Залишайтеся. Я піду вмиюся.

Вона підвелася з ліжка Бетті, рушила до своєї шафки, схопила рушник і вже за мить вислизнула з кімнати.

Двері ще не встигли як слід зачинитися, як мене прорвало:

— Що ти з нею зробила?! — я різко обернулася до Бетті, відчуваючи, як голос зривається. — Чому Ебба говорить цю… нісенітницю? Що з нею коїться?!

Я заметалася кімнатою, як загнана в пастку тварина, що вперто шукає вихід там, де його немає. Долоні самі розкривалися й стискалися знову.

— Йо, спокійніше, — відгукнулася Бетті, підіймаючи руки в примирливому жесті. майже лінивим голосом, підіймаючи руки. Вона виглядала майже розслаблено — занадто розслаблено для цієї ситуації. — Звісно, я — не експерт, та, здається, це її... фішка.

Я різко зупинилася. Повернула голову так швидко, що шия ледь не хруснула.

— Яка ще фішка?

 — Та кажу ж — це Період Становлення, — вона вимовила це з дивною впевненістю, ніби повторювала щось уже давно відоме. — Здібність прокидається. Ебба ще не зовсім її юзає [3], проте… — Вона раптом затнулася, а тоді її обличчя буквально спалахнуло. — Та це ж просто вау! — вигукнула вона, і в її очах загорівся живий, щирий захват. — Вона бачить майбутнє!

Беттіна радість різонула мене, наче холодне лезо, бо в мені не було нічого подібного. Лише глуха, важка тривога.

І раптом її емоції прорвалися, немов вода крізь тріснуту греблю. Вона схопилася з місця, почала рухатися дивно й надто жваво — махала руками, легко підстрибувала, плескала в долоні. Я ж, навпаки, застигла, мовчки спостерігаючи за цим сплеском, поки напруга всередині стискала все сильніше.

Вона впіймала мій погляд — і різко стихла. Глибоко вдихнула, провела рукою по волоссю, ніби збираючи думки, і сказала вже тихіше, хоч і з дивним блиском в очах:

— Ти поки не вловлюєш, Ріка… але це воно. Можливо, саме те, що ми шукали. Те, що… — вона раптово замовкла. Слова обірвалися, ніби вона вдарилася об невидиму стіну. Погляд ковзнув убік і завмер.

Я рвучко подалася вперед, звужуючи очі:

— Що «воно»? Що ви шукали? — голос став гострим, різким. Я схрестила руки на грудях, пальці вп’ялися в лікті. — І як здібність Ебби — дівчинки, якій, на хвилиночку, чотирнадцять, — має комусь допомогти? Батькові Реда? — я навмисно вимовила це повільно, уважно стежачи за її реакцією.

Бетті здригнулася. Ледь помітно — але я це вловила. Вона нервово проковтнула, провела язиком по губах, ніби ті раптом пересохли, а тоді усміхнулася. Швидко. Занадто швидко. Усмішка лягла криво, як погано підігнана маска.

— А ти, бува, не запізнюєшся? — солодко кинула вона, відступаючи на півкроку. — Ред — не фанат чекання. — Її погляд ковзнув по мені зверху вниз, оцінювально, і вона раптом скривилася: —  Стій... ти справді збираєшся піти... в цьому?  — в голосі змішалися подив і щось на кшталт щирого обурення. — Може, зміниш лук? Вдягнеш щось, ну... топове? Я можу позичити гарну сукню. Або зробити зачіску.

— Ти не відповіси? — жорстко перебила я, не реагуючи на її відволікання. Мене не цікавили сукні. Мене цікавила правда. — Це вже не вперше. Ти знову плавно з’їжджаєш із теми.

Усмішка злетіла з її обличчя, ніби її стерли. Бетті опустила погляд, плечі трохи просіли. Вона стиснула пальці в кулаки, але одразу ж розтиснула, наче злякалася власної реакції.

— Ми вже говорили про це… — тихо мовила вона. Голос був таким слабким, що більше нагадував подих. — Нехай Ред… — і знову урвалася. Наче навіть його ім’я було небезпечним.

І в цей момент щось у мені тріснуло.

— Ти постійно ховаєшся за Редом! — голос різонув простір. — І не думай, що я не бачу, як ти його боїшся! Але чому? Чому, Бетті?!

Між нами запала тиша, важка, мов бетонна плита. Білявка не підіймала на мене очей — ковзала розгублено поглядом по підлозі.

Я вдихнула глибше, змусила себе зібратися, притиснула емоції.

— Якщо його боїшся ти… — почала вже рівніше, але голос усе ще трохи тремтів, — боїться Патрік… і, можливо, навіть Кейл… то навіщо мені взагалі йти на це... «побачення»? — Я скривила губи на цьому слові. — Для чого вступати в гру, де всі програли ще до старту?

Бетті мовчала. Вона стояла нерухомо, погляд був прикутий до підлоги, ніби там розверзлася безодня, яку бачить тільки вона.

Я зиркнула на неї востаннє. Відчувши, як щось у мені холоне, подумки вилаялася, розвернулася й стрімко рушила до дверей.

— Ріко! — її рішучий голос зупинив мене.

Я зупинилася й озирнулась через плече.

Бетті підняла голову. Її обличчя змінилося — жодної усмішки, жодної гри. Очі стали серйозними, важкими.

— Я боюся не Реда, — проказала вона тихо, але чітко. — І незабаром ти зрозумієш, чому я змушена грати за його правилами.

Це прозвучало спокійно. Без драматизації. Як факт.

Я затримала на ній погляд іще на мить, стискаючи дверну ручку.

— Сподіваюсь, — буркнула я й прожогом вийшла з кімнати, не даючи собі часу передумати.

_______________________________________________________________________________________________________________

[1] ребрендинг долі — метафоричний вираз, що означає радикальну зміну життєвого шляху, оновлення себе та своїх рішень так, ніби ти робиш ребрендинг власного бренду. Використовується для позначення моменту, коли людина вирішує «переписати» свою історію й створити новий імідж себе у світі. 

[2] Та камон! (від англ. come on! — «та ну!», «серйозно?», «не перебільшуй», «не жартуй») — використовується для вираження емоційної реакції на слова чи дії співрозмовника, коли вони здаються дивними, неправдоподібними або смішними. 

[3] юзати (від англ. to use — означає користуватися, використовувати щось (програму, пристрій, ресурс)) — сленгове слово, що використовується переважно в неформальній мові, особливо серед молоді та в інтернет-середовищі.