Розділ 40 «Недовіра»

Бетті не збиралася мені нічого розповідати — це було очевидно. Вона боялася... але якщо не Реда — то кого? І чому настільки сильно? Його батька? Цього загадкового містера Вінґарда, чиє ім’я звучало так, наче за ним стоїть щось значно більше, ніж просто людина? Я не могла зрозуміти, навіщо йому всі ці діти — зі здібностями, з дивними передчуттями, з силою, яку не можна виміряти, класифікувати чи контролювати...  і, здається, навіть до кінця збагнути. І що насправді коїться за Стіною — там, куди нам навіть думками не дозволяють заходити? Війна, як сказав Патрік? Але хто з ким воює? За що? І скільки ще таких дітей, як Ебба, як Пат... як ті, кого ми навіть не знаємо, — пішаки в грі без правил, які нам ніхто не пояснює… і, можливо, ніколи не пояснить? Грі, яку навіть назвати вголос страшно, бо сама назва — це вже... вирок.

Трясця. Та я не піду сьогодні з цього… хай йому грець… побачення, не отримавши відповіді, які вже давно перестали бути для мене просто цікавістю, а перетворилися на внутрішній голод. Глухий, безперервний, що вже почав роз’їдати зсередини... Що не дає спати, не дає дихати, не дає просто бути. Я не дозволю Реду знову вислизнути, як він уміє — загорнути правду в усмішку, сховатися за жартом і підсунути свою фірмову легкість, що завше спрацьовує… Але не сьогодні. Не зі мною.

Я неквапливо спускалася сходами до підвалу,  і кожен крок оддавався в мені, мов відлік до чогось неминучого. Рішення вже було прийняте — і відступити не вийде.

Я не стала перевдягатися. По-перше, не бачила сенсу підлаштовуватися під гру, в яку не вірила. По-друге, в мене й не було нічого, крім стандартної форми Колонії: простої, зручної, безликої. Звісно, я могла попросити якусь одіж у Бетті. Вона б із радістю підібрала щось яскраве, таке, що зробило б мене унікальною... Та це означало б прийняти правила. А я не була впевнена, що хочу в них грати.

Зачіску теж залишила найпростішу — розпущене волосся. Без натяку на кокетство, без спроби сподобатися. Наче свідомо тримала дистанцію. Я точно не виглядала як та, що йде на побачення. І мене це зовсім не хвилювало. Анітрохи. Звісно, досвіду в мене не було, проте й бажання виглядати «як треба» теж. До того ж я вважала це побачення фарсом... навіть якщо десь глибоко всередині вже з’являлося тихе заперечення.

І якщо бути зовсім чесною: мені було не до романтики й не до флірту. Мені були потрібні відповіді. Чіткі. Прямі. Без прикрас і без чарівних усмішок. Без цих його фірмових реплік, що завше звучали так, ніби за ними щось приховано — і водночас ніби він отримував од цього задоволення. І робив це з таким шармом, що навіть брехня починала здаватися витвором мистецтва.

І ще одне не давало спокою: чого Ред узагалі хоче від мене?

Я чула, які чутки ширяться про нього серед дівчат. Однак не сприймала їх серйозно. Усі ці розмови про «колекцію» здавалися перебільшенням. І вже точно я не уявляла себе частиною такої колекції.

Утім… це ж Ред. А він уміє бути загадковим. І хто знає що в нього справді на думці?

Цікаво, скільки в нього вже було таких «побачень»? І чим вони закінчувались? Це було до Бетті… чи після?.. Трясця. Звідки взагалі ці думки? І чому я вирішила, що Бетті була не єдиною? У мене ж немає жодних підстав.

Хоча... може, все ж таки варто було спитати в Бетті? До того, як іти?.. Бо тепер вже запізно. І тепер це вже не стосується ні її, ні інших. Тепер це лише про мене й про нього. І від цього не втекти. Отакої...

Я різко видихнула, намагаючись обірвати власні думки, та вони не вщухали.

А-а-а, чорт забирай, навіщо я взагалі про це думаю?! Це не має значення. І я іду туди по правду. І тільки за нею.

***

Навдивовижу Ред уже чекав у підвалі. І, видко, теж не став морочитися з виглядом — прийшов у звичному одязі Колонії. Тож ми виглядали майже однаково: стримано, практично, без жодного натяку на те, що ця зустріч мала б бути особливою. Єдине, що вибивалося з цієї рівної, уніфікованої картини — яскраво-зелені шнурки на його кедах.

Щойно я наблизилась, погляд впав на його двозначну напівусмішку, що ніби застигла між словами, які він так і не озвучив.

Ну що ж… почнемо.

— Ти рано? — я м’яко всміхнулася, хоча всередині не було нічого м’якого. Напруга пульсувала під шкірою, мов струм, що лишень чекає нагоди вирватися назовні. Та я втримала плечі розслабленими. Не можна було йому дати це зчитати. Вловить слабину — почне грати. А сьогодні я не збираюся бути фігурою на його шахівниці.

— Рано? — Ред ледь підняв брову, нахилив голову набік. Рух виглядав м’яким, навіть лінивим, та я знала, що це частина хитрого маневру. — Ти думала, я запізнюся? Чи взагалі не прийду?

Його погляд ковзав по мені з холодною точністю, мов сканер, що шукає бодай якусь мікрореакцію — щось, що можна використати.

— Не заперечую, така думка промайнула, — відповіла з легкою ноткою провокації. Стримано всміхнулася, хоча поглядом дала зрозуміти: правила цієї гри мені теж відомі.

Ред ледь поморщився. Певно, щось не зійшлося. Хе-хе.

Тоді він знову окинув мене поглядом — уже повільніше, уважніше, ймовірно, намагаючись розкласти мої реакції по поличках.

Ну що ж. Уперед. Хай щастить!

— Ти сьогодні якась… інша, — зауважив він після короткої павзи. Не стільки стверджуючи, скільки перевіряючи. Наче кинув камінь у воду, щоб подивитися, чи з'являться кола.

— Справді? — озвалася я з легкою театральністю, з натяком на удаваний подив. Ледь нахилила голову, як це зробила б Бетті. — І в чому ж саме?

Нехай заплутається у декораціях.

Ред мимоволі почухав потилицю. Це був жест із його стандартного набору, коли щось не вкладалося в очікувану схему. Очі ковзали по мені, явно все ще намагаючись розсортувати мої емоції, мов архіваріус, що шукає логіку в хаосі.

Даремно. Я залишалася закритою.

— З тобою все гаразд?

О, та це прозвучало майже турботливо. І майже щиро. Проте «майже» — це завжди пастка. Я не куплюся на це, Реде. Бо у тебе турбота — це інструмент, а не почуття.

— Так, усе чудово. А що? — загадково всміхнулася я. Сьогодні ця загадковість була моїм альянсом.

Зеленоокий хитрун похитав головою, ніби відганяючи зайву думку, і обережно додав:

— Маєш чудовий вигляд… — Фраза зависла в повітрі, коли я прямо зустріла його погляд, усміхнений, але не теплий. По павзі він обережно додав: — Як завжди, гарна.

Я бачила, як він губиться. Бо моя гра, безсумнівно, створювала шум у його системі. Вона була кодом, що не піддається дешифруванню. А отже, він не міг зчитати мій стан і не міг впливати. Не міг пробити мою оборону. І це було саме те, що мені потрібно. Справжня я мала залишатися за лаштунками, поки не настане момент поставити запитання.

— Красно дякую, — відповіла безбарвно.

— Тобі не подобаються компліменти? — тихо спитав він.

Його голос ковзнув по моїй спині чарівними вібраціями, які, безсумнівно, мали друге дно. А очі… смарагдові, мінливі, як мозаїка, що змінює відтінок залежно від освітлення, настрою, наміру — тепер світилися м’якою турботою.

Сильний хід. Вивірений. Але ні, не сьогодні. Сьогодні я — броня, я — рівновага. І я не дозволю собі розчинитися в цьому погляді.

— Усе гаразд. Якщо хочеш — говори, — відказала я рівним, контрольованим голосом, не даючи йому зачепитися за інтонацію. — І… дякую, що прийшов.

— Ми ж домовлялись. Я не міг не прийти, — відказав Ред трохи жорсткіше, ніж до того, проте без претензії. Його погляд уважно тримався за мій.

— Так, я це ціную. Бо... давно хотіла... — затнулася, бо саме в цю мить він усміхнувся — своєю нищівною усмішкою, яка завше з’являлася як сигнал: щось змінилося, сцена пішла іншим курсом.

— Хотіла що?

Я на секунду заклякла. Очі втупились у нього, наче у вікно, яке несподівано відкрилось у щось небезпечне. Тут, у напівтіні, при блакитному світлі, що лягало на його обличчя, він здавався таким рідним і близьким, таким… небезпечно знайомим.

Подумки дала собі ляпас. Що ти робиш, Ріко? Зберися.

— Ходімо, — видихнула пересохлими губами, відводячи погляд. Хотілося втекти з цього моменту, що загрожував стати надто близьким, надто інтимним.

— Ходімо? — Редове здивування було щирим. — Куди?

І це повернуло мене в реальність. Я хутко пробіглася поглядом по облуплених стінах підвалу, де кожна тріщина здавалася метафорою наших діалогів — нерівних, напружених, зламаних у місцях, де мали бути зв’язки.

— А ти що, хочеш залишитися тут? Побачення в підвалі, серйозно? — я скривилася, ледь посміхнувшись. — Романтика рівня «постапокаліпсис». Вражає?

— Я просто думав… — він несподівано втратив ту впевненість, з якою починав.

— Думав, що я маю естетичну слабкість до сирих стін і бетонної романтики? — я підморгнула, проте вже без колючості. — Ходи за мною, Ромео. — Я кивнула в бік дверей до тунелю й додала: — І дивись під ноги. Там починається напрочуд «поетичне» слизьке покриття. Один необережний крок — і сцена швидко перетвориться на трагедію в одному акті.

***

Ми знову прошкували підземними тунелями — вузькими, сирими, зітканими з тиші й старого бетону. Темрява навколо була густою, як ніч без снів. І лише два ліхтарики, заховані нами минулого разу, розтинали морок тонкими лезами світла. Їхнє тремтливе сяйво ковзало по стінах, залишаючи примарні плями. Повітря було в’язким, холодним, з ледь вловним металевим присмаком. Кожен крок віддавався дивною чужістю — наче ми тут зайві. Проте я майже не зважала уваги на цю «мальовничу» безмовність, адже всередині мене вже жевріла інша сцена. Та, яку я колись уявляла. Та, яку я ледь не озвучила вголос кілька хвилин тому.

Я давно хотіла побачити Оранжерею вночі. Це було не випадкове бажання — радше тиха, незворушна мрія, яка жила в мені вже довгий час. Удень я бувала там не раз: під час занять, інколи — ховаючись од «міс Піґґі» чи Наглядачів. Часом — щоб зробити завдання, проте частіше — щоб просто втекти. Від шуму, від поглядів, од постійної напруги. Я приходила туди, щоб бути поруч із природою, яка нічого від мене не вимагала, яка просто була.

Мені подобалися ті дерева й квіти. Їх було небагато — лише залишки того, що пережило черговий виток людського «прогресу» й кліматичного хаосу. Але вони були… справжні. Вони цвіли безперестанно, не зважаючи на сезони, правила чи умови. Не підлаштовувалися. Просто існували. Так, вони не давали плодів. Утім, це не мало значення. Їхня цінність була не в результаті, а в самому факті життя.

Дивлячись на них, я бачила початок. Світ без людей. Без болю, страху, потреби щось доводити. Світ, який просто є. Чистий. Прекрасний. І, чорт забирай, такий, якого ми ніколи не заслуговували.

Тож Оранжерею вдень я знала добре, а от уночі… це мало бути щось геть інше... Інша тиша, інша магія, інше дихання простору... Там, серед нічних зірок, серед рослин, що тягнуться до темряви, мало розкритися щось сакральне... І я хотіла розділити цей момент із Редом. Чому саме з ним — не розуміла до кінця. Можливо, тому що вважала його особливим, і вірила, що він зможе побачити ту красу так само як я. Без слів. Просто відчути й залишитися в ній.

Хоча це було до того, як я дізналася, що він щось приховує. До того, як зрозуміла, що він використовує мене. І що я, можливо, —  лише частина якоїсь гри.

А тепер усе інакше. Моє бажання показати йому Оранжерею більше не мало нічого спільного з довірою чи романтикою. Це не була спроба зблизитися, чи наївне прагнення бути почутою. Це перевірка. І так, це певна маніпуляція з мого боку. Ні, не жорстока, не холодна... але народжена з розчарування. З тієї тихої порожнечі, яка приходить після надто гучних надій.

Я дам йому простір, у якому можна розслабитися. Дозволю повірити, що він досі контролює ситуацію — що саме він веде, обирає напрямок, задає ритм... І коли напруга спаде, коли він перестане тримати обличчя… тоді з’явиться правда. Не як відвертість. Не як свідоме зізнання. А як помилка. Мимовільна, незначна, проте достатньою, щоб показати те, що він так старанно ховає.

— Уже недалеко, — раптом озвалася я, силкуючись відштовхнути думки, що почали колоти свідомість тонкими, настирливими голками.

— Добре... — відгукнувся Ред десь поруч. Голос був хрипкий, із надломом, наче він щойно проковтнув щось гірке.

 Я мимоволі спинилася й рвучко озирнулася. Промінь мого ліхтарика безцеремонно врізався в його обличчя.

— Гей, обережніше, красуне! — він заплющив очі, прикривши їх долонею.

— Вибач, — я швиденько опустила світло до підлоги. Затим, глибоко вдихнувши, рішучим голосом запитала: — А чому ти весь час мовчиш? Хіба так проходить побачення? У тиші? — і, не дозволяючи собі розслабитись, знову рушила далі, спрямовуючи вузький промінь світла вперед.

Почувся тихий, глухий смішок Реда.

— Що це було? — я знову направила світло на нього, цього разу не в очі — хай не думає, що я граю в допит. Промінь ліг на груди. — Ти... смієшся?

— Ні, не сміюся, — відповів він спокійно, трішки втомлено, немов ця розмова тягнеться вже вічність.

— Та невже? А я, по-твоєму, глуха? Чи ти думаєш, що вуха в мене для декору?

І тоді Ред розсміявся вже по-справжньому — гучно, з тим самим нахабним спокоєм, що дратує й зачаровує водночас.

— Сміюся, бо ти веселиш мене, Ріко, — він вимовив моє ім’я так м’яко, що всередині щось здригнулося, а по шкірі пробігли мурашки.

Та я не дала собі розтанути. Швидко зібрала думки, мов розсипані намистини, й обурено кинула:

— Тобто я для тебе кумедна?

— Ні, я сказав, що ти веселиш мене. А це не одне й те саме. Кумедно — це коли ти падаєш в калюжу. Весело — це коли хочеться залишитися в тій калюжі разом із тобою. Добровільно.

— Як поетично, — буркнула я, відвертаючись, щоби він не побачив, як ці слова зачепили. — Проте я все одно не хочу, щоб ти з мене сміявся.

— Я сміюся не з тебе, а з твоїх жартів. Бо вони дотепні. І... — він зробив павзу, — мені з тобою добре. Спокійно.

Я зупинилась. Підняла брову, ховаючи вибух іронії, яку відчула на кінчику язика.

— Спокійно? Зі мною? — коротко гмикнула. — Ти точно ні з ким не переплутав? Може, з інструкцією до медитації?

Він знову тихо засміявся — вже не напоказ, м’якше, ніби справді трохи розслабився. Потім нахилився ближче, і його голос прозвучав майже біля самого вуха:

— Ріко, тебе ні з ким не сплутаєш.

Усередині щось різко напружилось. Не від слів — од тону. У ньому не було звичної гри, жодного прикриття. Це збивало більше, ніж будь-які його маневри.

Гей… тільки не починай. Цей трюк на мені не спрацює. Сьогодні я — камінь.

Я різко відвела погляд і рушила вперед, не даючи собі затриматися в цьому відчутті.

— Тобі незручно? — обережно спитав Ред, наздоганяючи.

— Незручно? З якого дива такі висновки? — нервово посміхнулася, не дивлячись на нього. Ця частина тунелю була пошкоджена сильніше, тож я пильно стежила за кожним кроком.

— Бо ти нервуєш. Це видно. І ти стараєшся це приховати, але… — його ліхтарик ковзав по стінах.

— Що «але»? Продовжуй! — скипіла я.

Оце мені ще психолог знайшовся.

— Тепер ти злишся. І трохи боїшся. Проте водночас тобі цікаво, — він раптом зупинився, і світло його ліхтаря ковзнуло вгору, на стелю, звідки рівно капала вода.

— Реде, досить! — гаркнула я, розвертаючись і вже не стримуючи вогню, що палав і шукав, кого обпекти. — Вирішив поритися в моїх почуттях? Будь ласка. Але запам’ятай: я їх і не ховаю! — Я не живу напівтонами. Не шукаю компромісів там, де їх не має бути. І не ховаюся в цій вашій зручній «нейтральності», де емоції ставлять на паузу, поки стане «зручно». — Голос став рівнішим, але твердішим: — Якщо я вірю — то по-справжньому й надто сильно. Сподіваюся — з усією дурною щирістю, яку ви називаєте слабкістю. Якщо ненавиджу — то кожною клітинкою, без залишку. Якщо злюся — то не поверхнево, а з тієї глибини, де вже немає фільтрів. — Я зробила коротку павзу, вдихнула глибше. — А якщо люблю… — Слова обірвалися самі.

— …то всім серцем, — спокійно договорив він, спрямовуючи промінь світла мені на коліна.

Я скривилася в напівусмішці.

— Точнісінько у «яблучко»! — вимовила це легко, намагаючись знецінити власну вразливість. Ніби це був жарт, а не сповідь. Ніби щойно нічого важливого не сталося.

— Знаєш, Ріко, в цьому ми схожі, — проказав Ред з тією своєю усмішкою, яка мала бути заборонена законом: чарівна, неочікувана, небезпечна. В його смарагдових очах затанцювали живі, веселі вогники. — Я теж не вмію наполовину. Якщо вже йти — то до кінця. До останнього подиху. До тієї точки, після якої дороги назад уже немає.

Я нічого не відповіла. Просто уважно дивилась на нього, силкуючись уловити: це правда… чи знову добре зіграна роль. Чи він справді той, ким здається, коли говорить такими словами... чи просто вправно підлаштовується під мене.

Потім ми мовчки рушили далі. Ліхтарики метушливо ковзали по стінах, як думки — по нервах.

Дивний він. Знову говорить так, що хочеться вірити. Як сьогодні біля кабінету історії. Ті ж інтонації… ті ж щирі очі… Чи може людина брехати настільки переконливо? Настільки красиво?

Коли раптом Ред заговорив:

— Ти нервуєш, бо боїшся, так? — голос прозвучав тихо, небезпечно м’яко, в такій тональності, що зламає броню, якщо дати їй час.

— Боюся? — я вдавала нерозуміння, нібито це слово взагалі не мало до мене жодного стосунку. Та погляду на нього не підіймала — авжеж, через те, що тут краще дивитися під ноги. Бо кожен крок — як тест на виживання. А провалювати тести я не люблю.

— Облиш, Ріко, — мовив він спокійно, з відчутною впевненістю, наче знав: далі я вже не втечу. — Ти можеш мені відкритися. Я знаю, що з усіма ти най-най… проте зі мною можеш дозволити собі розслабитися. Я нікому не скажу. Обіцяю.

— «Най-най»? — я скептично підняла брови. — Мені не здалося? Це новий рівень компліментів? Бо просто «най» уже не модно?

Я повернулася до нього, вже готуючись побачити звичну посмішку, яка з'являлася в потрібний момент: з ноткою глузування, з легким викликом, як запрошення до бою. Та навдивовижу її не було. Його обличчя залишалося серйозним. Небезпечно серйозним. І, чесно кажучи, я здивувалась. Хоча й не дозволила собі це показати. Бо якщо він це помітить, то обов'язково скористається. А сьогодні я не даю йому жодного шансу. Сьогодні я — бетон. Холодний. Глухий. Без тріщин.

— Ти справді думаєш, що я не бачу, що ти робиш? — запитала суворо, без інтонацій, які можна було б витлумачити як флірт. — Думаєш, не розумію, навіщо тобі ця «мила» маска? Цей зручний образ, за яким так легко сховатися?

— Ну ж бо, просвіти мене, — відгукнувся Ред з ледь помітною іронією й нарешті всміхнувся. Цього разу усміх був іншим — не колючий, не захисний, а такий, що міг би здатись щирим, якби я не знала, з ким маю справу.

— Ти заговорюєш мені зуби, щоб ми не дійшли до головного! — обурено вигукнула я. Терпіння тануло, мов лід в руці.

Ред завмер. Погляд уважний, як у хижака, що раптом почув тріск гілки в тиші.

— А що ти маєш на увазі під «головним»..? — запитав він, хитро примруживши очі.

— Відповіді, Реде. Не натяки. Не красиві жести. А чесні слова. — Я дивилася прямо, не відводячи погляду.

— А-а, точно, — він театрально ляснув себе по лобі, ніби щойно щось згадав. Жест виглядав надто награно.  Ніби відпрацьований.

Я ледь закотила очі:

— Що, це зовсім не те що ти собі «нафантазував»?

Усмішка вийшла холодною.

О, хлопці… Ви безнадійні.

— Ну... майже те… — пробурмотів він, втупившись у підлогу з показною невинністю. Це не заспокоїло — навпаки, лише дратувало сильніше.

Ошуканець. Хоча, варто визнати — талановитий.

— Все, антракт закінчився, — гмикнула я після короткої павзи, мовби клацнула перемикач усередині. — Слухай уважно, жартівнику, бо повторювати не буду. Сьогодні я — режисер, а ти — персонаж. Тому ти відповідаєш на всі питання, які мене цікавлять. Без ухилянь і без твоїх улюблених імпровізацій. Я не в настрої для загадок, — вирікала я суворим тоном. — І не переплутай ролі, Ромео — другого дубля не буде. Зрозуміло? — Я тримала його погляд, і коли на мить у ньому промайнула розгубленість, подумки дала собі «п'ять». Нарешті мені вдалося вивести його з рівноваги.

— А якщо я все ж імпровізуватиму? — знагла відказав Ред зухвало-невимушеним тоном.

Я навіть відчула короткий спалах заздрості до його здатності збиратись у секунду, наче всередині нього не існувало жодного сумніву. Проте в глибині зіниць, там, де світло не дістає, блиснуло щось гостре, хиже. Погляд зосередився на мені, уважний, як у шахіста перед фінальним ходом.

— Тоді залишу тебе тут, у цьому «чарівному» підземеллі. Назавжди. І блукатимеш тут вічно-о-о, — протягнула я з театральною загрозою й зловісно засміялася. Звук глухо розійшовся тунелем.

Ред не відповів, навіть не усміхнувся. Думала, він підіграє мені, але...

Важка тиша, що запала між нами, змусила мене на мить втратити рівновагу.

— З гумором у тебе, бачу, сутужно, — зронила я вже рівніше, мало-помалу відновлюючи самовладання.

— А в тебе — з надлишком. Можеш ділитися, — стримано відказав він, проте на його обличчі з'явився посміх, ефектний, відточений… і холодний. — Це ти додатково опановувала? Чи вроджене?

Я стиснула пальцями ліхтарик так сильно, що аж пластик скрипнув. На секунду уявила, як легко було б стерти цю самовпевненість з його обличчя. Бажання спалахнуло так різко, що довелось його швидко задавити, загнати глибше, як звіра, якому ще не дали дозволу на полювання.

Ні. Сьогодні моя зброя — не сила. Сьогодні мій інструмент — хитрість.

— Чому ти взагалі так зі мною говориш? Це ж побачення, чи ні? — я демонстративно набурмосилася, копіюючи ту перебільшену образу, якою Бетті завжди користувалася, коли хотіла, щоб її пожаліли. — Де романтика? Де подарунки? Де пафосні промови про вічне кохання, про злиття душ, про поцілунки під зорями? — я говорила на межі насмішки, обережно балансуючи, щоб не зірватися в сміх.

Редові очі ковзнули по мені з дивним напруженням. Я зачепила його — це було видно.

— І звідки такі знання про… побачення? — сухо спитав він.

—  З книжок, звісно, — відказала з легкою іронією, вигинаючи театрально брову. — Там все: любов, поцілунки під дощем, жаркі зустрічі, серця в полум’ї, драми, зради, й обов’язково... — я навмисно зробила паузу, ледь усміхнувшись.

— Ріко! Досить! — його голос так різко й несподівано прорізав тишу.

Я мимоволі здригнулася й розгублено глипнула на нього. Його очі блищали, не гнівом, а чимось іншим, глибшим, як світло, що пробивається крізь тріщину, яку він довго ховав, та вже не міг втримати.

— Що «досить»? — я вдала здивування, натискаючи на наївність. Це мало спрацювати. Але не спрацювало.

— Я знаю, що ти робиш, — спокійно мовив він. І в цьому спокої було більше сили, ніж у крику.

— Ну ж бо... здивуй, — прошепотіла я, відчуваючи, щось, що всередині тріснуло, наче скло, що довго витримувало тиск. — Бо я вже й сама не розумію… — додала я, і цього разу без гри. Слова вийшли ламкими. Справжніми. Геть незапланованими... Сльози підступили різко, почали дряпати зсередини. Проте я трималась, стиснула пальці так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру. Я не мала права зірватись. Не зараз. Не перед ним.

— У тебе Період Становлення, — вимовив Ред твердим, практично беземоційним тоном, як Лікар Джонсон, коли озвучує діагноз.

— Що? — я не повірила своїм вухам, бо точно не очікувала почути це... зараз. Трясця, та взагалі НІКОЛИ!

— Тебе розривають емоції, — спокійно провадив він. — Усі відразу. Тобі хочеться плакати й кричати, сміятися й ненавидіти, любити — одночасно. І ти не знаєш, як із цим впоратись. Бо це нове. І ти це не контролюєш.

Я дивилася на нього мовчки. Ззовні — порожньо. А всередині вже знову здіймалася буря.

Він що, справді в це вірить? Я ж блефувала. Грала. Навмисно розгойдувала емоції, щоб він у них заплутався, щоб не ліз глибше. А він... Він що — справді вважає мене… однією з них?

Між нами запала дивна павза. Вона тривала кілька секунд, однак цього вистачило, щоб я трохи зібралася, приглушила внутрішній шум, повернула контроль. А затим, повільно вдихнувши, максимально невимушено запитала:

— Що таке «період становлення»?

Я старалася надати обличчю вираз легкої цікавості, як людина, що просто почула новий термін і вирішила уточнити.

Ред зміряв мене неквапливим поглядом, мовби зважував наслідки. І щось у його очах на мить змінилося — як спалах ліхтарика, коли батарея починає згасати, проте ще не здається.

Я помітила, що він вагається. Що стоїть на межі... Проте замість відповіді — він різко змінив вектор, відвів погляд, злегка знизав плечима. Як той, хто знає: наступна фраза може зламати щось важливе, тож вирішує мовчати. Поки що.

— Довго нам ще? — озвався він геть безбарвним тоном.

Ні, ні, тільки не зістрибуй зараз… Ти вже був майже на гачку… Майже попався... Трясця.

Та я стримала імпульс. Не відповіла одразу. Просто повернулась до темного проходу. Десь попереду, у вузькому промені світла, ледь вловимо блищали двері.

— Майже прийшли, — відказала тихо,  плавно кивнувши вперед, і рушила, не озираючись. Бо знала: він піде слідом.

— Куди? — запитав Ред, наздоганяючи мене. У його голосі знову прокинувся інтерес, хоча вже з домішкою пильності.

Я ступила до дверей. Долоня лягла на холодний метал. Світло від ліхтариків застигло на порозі, ніби повітря перестало рухатися. Ніби сама реальність затамувала подих.

— Зараз побачиш.