Розділ 38 «Відлік розпочато»

Свисток прорізав простір, оголошуючи початок бою. Я, не вагаючись ні на мить, пішла вперед — різкий розворот, спрямований удар, укладений у рух усією вагою. Та Ред легко присів, вислизаючи з-під атаки з тією дратівливою невимушеністю, яка лише підсилила внутрішній неспокій.

— Тренере! — раптом голос, що пролунав із натовпу, змусив усіх завмерти. Я впізнала його миттєво. Ебба. 

Знову пролунав свисток, зупиняючи нас із хлопцями та змушуючи відступити одне від одного.

— Так?! — роздратовано гаркнув Ферлес. — Що таке?

З юрби виринула маленька постать — тендітна, майже крихка, проте з рішучістю, що могла зрівнятися з бурею. Ебба впевнено підняла підборіддя й вперлася руками в боки. В її поставі було більше виклику, ніж у половини залу разом узятої.

Десь осторонь один із Наглядачів уже схилився над блокнотом, швидко щось занотовуючи.

— Перепрошую, Тренере, але це несправедливо, — її голос, хоч і не гучний, пронизував залу. — Ви справді збираєтесь поставити Ріку проти оцих двох?

У цій прямоті було щось занадто сміливе й небезпечне для її зросту й віку. Вона лізла туди, куди зазвичай не посміла б навіть дивитися.

Я відчула, як навколо запанувало напружене очікування.

— Назви свій номер, — пробурмотів Ферлес трохи хрипким од здивування голосом.

— Це 44-07, — спокійно втрутилася Тренерка Ізі ще до того, як Ебба встигла відповісти. У її тоні звучала звична холодна ясність, яка завжди викликала повагу. — І я б хотіла почути, що саме вона має на увазі.

Ферлес коротко кивнув і знову глянув на малу:

— То що ти пропонуєш, 44-07?

Ебба не розгубилася — лише трохи схилила голову набік і всміхнулася тонко, трішки хитро:

— Лише факти, Тренере. — Потім вона глибоко вдихнула й почала тарахкотіти: — Ви ж пам’ятаєте, як Ріка відправила близнюків 20-27 і 20-38 до Лазарету? І як потім вони цілий тиждень переконували всіх, що «просто впали», та квасили губи? — і вона скривила напрочуд кумедну гримасу, що я ледь не пирснула.

Цього вистачило. Зала миттю ожила приглушеним сміхом, голови повернулися до братів, що стояли осторонь із насупленими обличчями. Ферлес і Ізі швидко перезирнулися й легенько кивнули одне одному. Здалося, що повітря ще більше загусло.

— А тепер скажіть чесно, — провадила Ебба рівним, упертим голосом, — ви справді вважаєте, що ці двоє… — короткий кивок у бік Кейла й Реда, — становлять для Ріки більшу загрозу, ніж ті самі близнюки?

Ферлес звузив очі, либонь, не зовсім розуміючи, до чого вона веде. Його погляд пробігся по Кейлу й Реду, що спокійно спостерігали за їхньою розмовою, потім — по близнюках, і зрештою зупинився на мені. Я відчула, як холод повільно розходиться під шкірою, мов тонка тріщина в склі. Мені це геть не подобалося.

Він повільно похитав головою.

— Ні… не думаю, — відповів нарешті, в голосі прозвучала незвична обережність.

Ебба знову всміхнулась — занадто впевнено, як на когось із таким зростом.

— От і я теж! — її тон засяяв переможним блиском.

Я стисло видихнула, відчуваючи, як усередині наростає роздратування.

Я її вб'ю, якщо переживу цей день...

— І що ти пропонуєш? — запитав Ферлес після короткої павзи, в якій, здавалося, намагався осягнути рівень абсурду.

Я метнула напружений погляд на Еббу.

Ні, не смій! Чуєш мене? Навіть не думай.

Але її усмішка лише стала ширшою, а в очах спалахнув небезпечний азарт.

— Я думаю, варто трохи ускладнити змагання, — мовила вона легко, ніби йшлося про дрібницю. — Як щодо формату «дві на трьох»?

Серце на мить ніби зірвалося з ритму. Здавалося, гірше вже бути не може — та виявилося, що може. Вона що, зовсім втратила глузд? Які ще «дві на трьох»? Вона ж навіть власну тінь у спарингу не здолає. Що там було в тому Беттіному «деактиваторі» — якісь ліки, що остаточно вимкнули їй мозок? І хто взагалі випустив цю малу без нагляду з кімнати?

— І кого ж ти бачиш третім у цій… «розвазі»? — голос Ферлеса вже не різав роздратуванням, як раніше. Навпаки, в ньому з’явилася жива, якась азартна цікавість.

— Новачка. 02-05, — без вагань випалила Ебба, ніби заздалегідь приготувалась до цього. — Пора перевірити, що він може, а то лишень ходить і... анічичирк, — вона випросталась, задоволена собою до краю, наче щойно врятувала всю Колонію стратегічним рішенням.

Я завмерла, відчуваючи, як контроль остаточно вислизає крізь пальці.

Трясця. Тепер ще й він. Якщо ми все ж виживемо — я її власноруч задушу. І без свідків.

Ферлес важко зітхнув, знизав плечима й гукнув:

— 02-05, що скажеш? Маєш бажання приєднатися до цієї… вистави?

З натовпу неквапом вийшов Пат. Його погляд ковзнув по мені — врівноважений до такої міри, що мене аж пересмикнуло. Надто спокійний. Наче це не бій, а вже відомий наперед результат.

Ні, Патріку… не треба...

— Не хвилюйся, Ріко. Все буде добре. Я з тобою, — його голос раптом прозвучав у мене в голові.

Я ледь стримала гримасу.

О, просто геніально! «Я з тобою» — це ж майже як бронежилет. Дякую, Пате, заспокоїв.

— Звісно, Тренере, я згоден! — уголос відказав він і приязно, надто щиро всміхнувся. —  Нарешті шанс проявити себе.

Я стиснула щелепи так, що аж занило.

Дідько. Ще двоє людей, які для мене щось значать… ідеально вписуються в сценарій мого публічного знищення. Фантастика!.. Я їх обох вб’ю!..

— Що ж, — коротко ляснув у долоні Ферлес, — тоді готуйтеся.

— Тренере Ферлес! — раптом хрипкий голос пронісся крізь залу.

— Що?! — люто рикнув Дорослий, рвучко озирнувшись. Та вже за мить його обличчя змінилося — гнів поступився здивуванню.

Звісно, я впізнала голос одразу. Озирнулась — і теж не стримала здивування. «Міс Піґґі» з’явилася, як завжди, впевнено, з характерною незворушною ходою, що випромінювала авторитет. Проте цього разу вона була не одна. Поруч із нею йшов незнайомець. Я ніколи раніше не бачила його в Колонії. Високий, темношкірий, абсолютно лисий — років п’ятдесяти, а може й більше, хоча в ньому було щось таке, що стирало відчуття віку. Срібляста борода різко контрастувала з темною шкірою, підкреслюючи суворі, ніби висічені з каменю риси. Його постать здавалася неприродно масивною поруч із «міс Піґґі», яка ледве сягала йому плеча. Та справа була не в зрості.

Усе в ньому кричало про контроль: чорна сорочка, чорні штани, важкі армійські черевики — такі я бачила лише на старих фото в Бібліотеці — й довге чорне пальто. Очі надійно приховані за темними окулярами, мовби він принципово не збирався видавати жодної емоції. Втім, тіло говорило саме за себе — сила, витримка, небезпека. І від цього всередині мимоволі холонуло.

— Який приємний сюрприз, Начальнице Колонії Оверсі! — Ферлес блискавично перетворився із жорсткого наставника на зразок ввічливої показовості. — Для нас велика честь бачити вас тут. Чим можемо бути корисними?

Я тихо зітхнула й скосила на нього погляд, не приховуючи скепсису. Ніколи не розуміла цих Дорослих: у якийсь момент у них ніби вмикався окремий режим — надмірної ввічливості, майже показної покірності, коли вони спілкувалися між собою. Наче існувала якась негласна інструкція: всміхайся, говори солодко й кланяйся нижче. А нам, Учням, про неї просто поки що не повідомили.

«Міс Піґґі», зупинившись неподалік Тренерки Ізі, ледь кивнула, приймаючи вітання, але її хижий, уважний погляд уже ковзнув у наш бік. Вона окинула всіх: спершу мене, потім Реда з Кейлом, Еббу, яка все ще стояла з гордо піднятою головою, і зрештою затрималася на Патріку. На ньому — найдовше. Все це виглядало як оцінювання. Іспит без попередження.

— Чудова картина, — вона  раптом розтягнулася в солодкій усмішці, а голос потік медово-м’яко. — Бачу блиск в очах, живий інтерес... Це добре. Отже, ми рухаємось туди, куди слід.

І тієї ж мить її важкий, хижий погляд знову впав на мене — надто швидко, надто прицільно, щоб це виглядало випадковістю. Мене прошило неспокійне відчуття.

— Проте, — додала вона після ліричної паузи, її усмішка стала холоднішою, хоч інтонація лишалася лагідною, — дозвольте нагадати, Тренере… — короткий погляд на Ферлеса, потім на Ізі, — …що вони, попри все, — легке зітхання, з показною м’якістю, — іще діти. — Наче це слово мало бодай якусь силу. Наче воно колись нас од чогось оберігало.

Ферлес ледь помітно кивнув, механічно й без жодного відтінку почуттів, мов актор, що відпрацьовує давно вивчену репліку.

Я прикусила губу, стримуючи першу реакцію. Уся ця демонстрація «турботи» ніяк не складалася в цілісну картину. «Міс Піґґі», яка раптом згадала, що ми — діти? Вона, що завжди говорила про дисципліну, правила і користь системи? Це звучало надто показово. Надто влучно в момент. І саме тому — фальшиво.

Я перевела погляд на її супутника. Незнайомий. Мовчазний. Великий. Його тиша була занадто щільною, щоб її не помічати. Він майже не рухався, нічого не казав — та цього вистачало, щоб усередині в мене похололо. Тіло напружилось раніше, ніж я встигла це усвідомити.

Бо така присутність не потребує слів — вона просто є. І раптом мене пронизало відчуття, що він нас зважує. Спокійно. Мовчки. Без жодного попередження. І, можливо, вже зробив висновок.

— Ох, ледь не забула головне, — голос «міс Піґґі» різко врізався в простір, обриваючи й мої думки, і сторонні шепоти. — Я ж зупинила ваше заняття не без причини…  Маю оголошення, яке не терпить зволікань. — Вона кинула самовдоволений погляд на свого супутника і ледь помітним жестом запросила його виступити вперед.

У світлі приглушених ламп його постать видалася ще масивнішою, а тінь, що лягала на обличчя, додавала йому загрозливості.

— Увага! — оголосила «міс Піґґі». — До команди Тренерів долучився новий спеціаліст. Це Тренер Сінг, фахівець зі зброї, — її голос, хоч і хриплуватий, звучав чітко, наче озвучував протокол. — Від завтра він працюватиме з Учнями статусів «Майже Дорослий» і «Вища школа». Решта залишаються під наглядом своїх поточних наставників.

Реакція вибухнула миттєво. Зал загув — зітхання, приглушені вигуки, короткі смішки, обміни поглядами. Хтось подався вперед, хтось, навпаки, відвернувся.

Та все вмить обірвалося. «Міс Піґґі»  навіть не ворухнулась — просто звузила очі, і цього вистачило. Тиша впала різко, мов камінь у воду.

Я знову подивилася на Сінга. У ньому було щось не так — чужорідне. Не відверто загрозливе, але таке, що змушувало внутрішньо напружитися. Я не могла пояснити це відчуття, проте воно вже вкорінилося десь під шкірою — і від цього ставало лише нестерпніше.

— Тренере Сінг, — озвалася «міс Піґґі», і її голос, водночас медовий і твердий, раптом пожвавився, — скажете кілька слів нашим Учням? — вона широко всміхнулася. Та в цій усмішці геть не було тепла. Так усміхаються перед укусом.

 — Решта — згодом.

Сінг ледь кивнув, повільно, без пафосу, і тоді промовив:

— Твердість і точність, — його голос, глухий і шорсткий, мов відлуння далекого обвалу, прокотився простором. — Решта — згодом.

Я мимоволі здригнулася — не від слів, а від відчуття. Наче вібрація голосу спрацювала швидше, ніж розум устиг щось зрозуміти.

Раптом я відчула на собі чийсь погляд і озирнулася.

Ред дивився на мене — пильно, зосереджено. Не як спостерігач, а так, ніби розгадував шифр, захований у рисах мого обличчя. Коли я зловила цей погляд — щось у мені зрушилося. Тепла хвиля пройшлася тілом, мов теплий вітер у застояному повітрі. Не затишок... радше коротка передишка, ніби з плечей на мить зняли тягар — і лишили тільки відлуння цього полегшення.

Я швидко відвела очі. Момент зник.

Цього разу — ні. Я не дозволю. Навіть якщо доведеться ламати себе... Думка різко відсікла все зайве, повертаючи ясність.

І саме тоді пролунав дзвінок — сухий, різкий, однак дивним чином рятівний. Наче в задушливу кімнату нарешті впустили повітря. Я й не помітила, як довго затримувала подих...

З полегшенням видихнула.

— А от і кінець Тренування! — бадьоро оголосила «міс Піґґі», ніби нічого особливого щойно не сталося.

Тренер Ферлес розчаровано зітхнув — певно, він відчув, як останній шанс втримати ситуацію вислизнув із рук.

Оверсі кинула на нього косий погляд із тим знайомим напівусміхом, що водночас вміщував непохитну перевагу й неприховану насолоду від ситуації.

— Боюся, Тренере Ферлес, ми не можемо затримувати Учнів довше встановленого часу, — мовила вона м’яко, ба навіть турботливо. — Правила є правилами.

Та за цією м’якістю ховалося щось настільки тривожне, що виникало відчуття: невидиме кільце поволі стягується на шиї.

Вона випросталася, перевела погляд на Сінга. Між ними промайнула коротка, мовчазна згода. Він ледь кивнув. І вже за мить вони разом рушили до виходу, не озираючись.

— Учні! — пролунав чіткий голос Ферлеса, щойно двері за Начальницею Колонії та її супутником зачинилися. — Тренування завершено. Побачимось на наступному занятті!

Його слова лягли всередині мене, як фінальна крапка після занадто довгого розділу. Щось поволі розтиснулося, ослабло. Я видихнула — не просто з полегшенням, а якось виснажено, ніби надто довго тримала подих і нарешті дозволила собі його відпустити.

Проходячи повз, Ферлес мимохідь підморгнув — чи то жартома, чи як знак підтримки, я так і не зрозуміла. Лише ледь стенула плечима у відповідь. За кілька секунд він уже зник за дверима разом із кількома Учнями.

Ізі затрималась довше. Її погляд неквапно ковзнув залою, торкнувся кількох облич і врешті зупинився на мені. Без тиску, але й зовсім не байдуже. Здавалося, вона дивиться не просто на мене, а кудись углиб, ніби бачить те, до чого я сама лише підбираюся.  На мить між нами запала дивна, напружена тиша. І я так і не зрозуміла, хто з нас у ту секунду читає іншу.

Потім вона ледь помітно кивнула й мовчки пішла.

— Ріко? — голос Ебби раптом прозвучав зовсім поруч, і я здригнулася, наче мене рвучко вихопили з глибини на поверхню. — Ти йдеш?

Я розгублено глипнула на неї, а тоді швидко обвела залу поглядом у пошуках хлопців. Та їх уже не було.

Коли вони встигли зникнути?.. І як я цього не помітила?

— Ріко! — повторила мала наполегливіше.

Я кліпнула — і ніби щось клацнуло. Світ повернувся на місце.

— Що це, в біса, щойно було?! — я шпарко обернулася до неї, розводячи руки та киваючи в бік центру зали. — Що за виставу ви тут влаштували?

— Вони рятували Тіса… — пролунав збоку голос Бетті, дуже тихий й трохи винуватий.

— Рятували? — глухо повторила я, зиркнувши на неї спідлоба. — Вони мало не змусили мене їх покалічити через Еббу! Ти уявляєш, що було б, якби…

— Але цього не сталося б, — спокійно втрутилася мала.

Я звузила очі й нахилила голову, придивляючись.

— Що?.. Чому ти така впевнена? — буркнула, відчуваючи, як дратує її дивна незворушність.

Ебба всміхнулася краєчком вуст — так загадково, наче знала щось, чого ми ще не розуміли.

— Бо я бачила, що буде.

— Ти що?.. — слова вилетіли автоматично, під враженням від почутого.

Я збентежено глянула на білявку — та лише безпорадно стенула плечима, явно теж нічого не розуміючи. Тоді я стрімко пробіглася поглядом по Еббі й уже тихіше, обережніше запитала:

— Ти щось бачила? Наперед? Це як?

Вона задумано підвела очі вгору, ніби намагаючись підібрати слова, а тоді тихо відказала:

— Мені складно пояснити… — глибоко зітхнула. — Я просто знала, що все закінчиться добре. Що «міс Піґґі» прийде з новим тренером, і бійки не буде… Це було як… відчуття. Як спогад наперед.

Вона говорила спокійно, без вагань — і саме це лякало найбільше. Я чекала плутанини, сумнівів… але їх не було. Лише впевненість. Спокійна, чужа, ба більше, неприродна.

Тривожне відчуття повільно розлилося десь під ребрами. Я не розуміла, що воно означає, та воно там було — пульсувало, наповнювало повітря глухою невизначеністю. Ніби тінь, що рухалась не за світлом, а всупереч йому. 

— Еббо… — я нахилилась ближче, м’яко змінюючи тон, — ти впевнена, що з тобою все гаразд?

— Ну… так, — вона ледь кивнула й несміливо всміхнулася.

Я перевела напружений погляд на Бетті, проте вона лише розвела руками. Уся її постава казала: «Я теж нічого не розумію».

На кілька секунд між нами запала напружена мовчанка.

Потім Ебба знову озвалася — і в її голосі з’явився новий відтінок, ніби вона раптом згадала щось справді важливе:

— Тобі час. Зволікати не можна. Відлік розпочато.

Я насупилася, відчуваючи, як напруження стягує думки.

— Ти зараз про що?

Вона подивилася мені просто в очі й усміхнулась. Не лукаво й не глузливо... але в тій усмішці вчувався тонкий підтекст. Наче вона вже дочитала книгу до кінця і тепер спостерігає, як я тільки-но відкриваю перші сторінки.

— На тебе чекає вечір, який усе змінить.

Я на мить заплющила очі. Останнє, чого мені сьогодні хотілося, — ще одна загадка. Та десь глибоко вже визрівало розуміння: дороги назад більше немає.