Розділ 37 «Коли правила ламаються»

Тіс мене не на жарт стривожив. У його поведінці з’явилося щось нове — невластива йому раніше пиха, демонстративна самовпевненість, що різала око своєю неприродністю.

Чому він так відреагував саме на Бетті?

Я не встигла це обдумати. Ледь він ступив у центр майданчика, як без жодного сигналу, рвонув просто на Бетті. Його кулак розітнув повітря в небезпечній близькості від її обличчя — ще трохи, і… Проте Бетті миттєво відповіла — стрімко, безжально. Її кулак врізався з такою силою, що Тіса відкинуло вбік, і він, втративши рівновагу, гепнувся на когось з Учнів, збивши того з ніг, мов кеглю.

Та Тіс навіть не подумав зупинитися. У його погляді спалахнула вперта рішучість. Уже за секунду — новий випад, різкий, з розмашистим замахом, розрахований на ефект несподіванки. Однак Бетті наче читала його наперед: легке ухилення — і точний удар ногою знову повалив його на підлогу.

Він миттєво підхопився, кинув хибний рух — марно. Вона плавно вислизнула з-під атаки. У її постаті була спокійна енергія, у погляді — крижана твердість. Вона пішла в наступ — удар був різкий, вивірений, з хижою точністю. Тіс встиг зреагувати: вигнувся дугою, ухиляючись, і в ту ж мить схопив її за зап'ястя й розвернув із такою різкістю, що повітря навколо, здавалося, зашипіло. Його руки зімкнулися на її плечах, створивши клітку.

Та Бетті не розгубилася — легкий рух стегон, оберт, і її п’ята зі свистом вгатила Тісу в груди. Його тіло злетіло, мов м’яка лялька, розбиваючи простір довкола, та гупнулося об підлогу, здійнявши хвилю вигуки й метушню навколо.

Удар був занадто сильний. Навіть для тренування. Такий мав хоча б на мить вибити з нього повітря. Але ні, Тіс не відступав. Жодної паузи. Жодного болю на обличчі. Наче цього падіння просто… не сталося. Ледь підвівшись, він миттєво кинувся на Бетті. Оголений азарт блищав у його очах, мовби цей бій був його особистою війною.

Хтось легенько смикнув мене за рукав — я озирнулася й зустріла знайому усмішку Реда, у якій жевріла зухвалість. 

— Твій хлопець завжди такий «галантний» із дівчатами… чи тільки, коли є публіка? — прошепотів він із насмішкою.

Я повільно видихнула, а потім, ковзнувши холодним поглядом по його обличчю, відказала:

— По-перше, він не мій хлопець. А по-друге… твоя колишня, — я навмисне підкреслила це слово, ловлячи, як він ледь стискає щелепу, — чудово справляється без твоїх коментарі, — та подарувала йому гостру, в'їдливо посмішку.

Ред знизав плечима, мов би визнаючи: ну гаразд, програв.  Але в його очах не було ані краплі каяття — навпаки, щось дивне блиснуло. Він нахилився до мене ближче, голос перетік у лагідний шепіт:

— Сумніваюся, що він після цього двобою взагалі підніметься.

 Я скептично примружилась: 

— І з чого такі прогнози?

Він стримано всміхнувся: 

— Просто повір мені. Готуйся відвідувати його в Лазареті та гладити по голівці, коли він стогнатиме. — його тон лишався вкрадливо лагідним, проте за ним читалася відверта насолода. Здавалось, він уже смакував той момент, коли Тіс, знесилений і побитий, скуштує гіркоту власної самовпевненості.

Я вже хотіла відповісти щось їдке, коли Бетті з усієї сили вгатила Тісу — і він з гуркотом врізався в стіну.

Я мимоволі йойкнула, серце підскочило до горла... Хотіла кинутися до нього, але не встигла. На загальний подив, Тіс уже підводився, похитнувся — і, наче нічого не сталося, знову рвонув у бій. В очах — той самий блиск: мовляв, дякую, я тільки розігріваюся.

Я насупилась. Я бачила, як він б’ється. Але це було щось інше. Так він ніколи не діяв.

— Він завжди був таким… витривалим? — пошепки запитав Ред, нахиляючись так близько, що його подих ковзнув по моїй шиї. Шкіра миттєво відгукнулася — мурашки побігли вгору хребтом. У його голосі звучала м’якість, та вона не заспокоювала. Навпаки, тривожила, бо здавалася надто інтимною, надто навмисною.

— Себто? — холодно перепитала я, стараючись зосередитися на нашій розмові.

Ред на мить замовк, відвівши погляд убік, ніби добираючи слова — або ж свідомо уникаючи прямого контакту. Потім заговорив тихо, стримано:

— Тобі вже доводилося битися з Берттіною?

Я злегка насупилась, схрестивши руки на грудях. Який дивний поворот розмови…

— Ні. Не доводилось.

— А з Тісом?

Ворухнула плечима, згадуючи: 

— Іноді була якась штурханина… Але серйозно — ні.  Так щоб сам на сам, у двобої — такого не пам'ятаю.

На його губах з’явилася слабка усмішка, яка так і не торкнулася очей — там жевріла інша емоція, глибша й напруженіша.

— А мені доводилося виходити проти Берттіни кілька разів, — мовив він. — І скажу чесно… це були не з тих боїв, які хочеться згадувати. Я жодного разу не переміг. У неї удари, мов покарання.

Я впилась поглядом у Реда, чекаючи пояснення.

— Що саме ти маєш на увазі?

Він ледь хитнув підборіддям кудись убік:

— Подивись сама.

Я простежила за його поглядом. Серед натовпу, трохи осторонь, стояв Кейл. Його постава була скутою, обличчя напружене, а погляд прикипів до Бетті й Тіса, що сходилися у новому зіткненні. Але вираз на його обличчі… змусив мене насторожитися. Це була не просто тривога — у глибині його очей ховався страх. І цей страх був не за Бетті.

Я втягнула повітря крізь зціплені зуби, майже не усвідомлюючи цього. 

— Що це має означати?.. — спитала, силкуючись приборкати тремтіння в голосі.

 Ред злегка повів плечима — то не був жест байдужості, радше... вивірена неоднозначність. А затим його губи скривилися у загадковій напівусмішці.

І саме в цей момент Бетті знову шпурнула Тіса через плече — цього разу з такою люттю, що він з глухим тріском врізався в підлогу за кілька кроків од нас. 

Я різко завмерла. Серце вдарило десь аж у горло, та перш ніж я встигла зреагувати, Тіс уже підвівся — очі палали, і виглядав він не виснаженим, а навпаки — розігрітим до межі.

— Досить. Це треба зупинити, — тихо мовив Ред. У його голосі нарешті прозвучала тверда рішучість.

Я кинула на нього швидкий, недовірливий погляд:

— І як саме?

— Дай хвилинку. Я все владнаю, — неголосно кинув він неголосно, навіть не чекаючи згоди. Кинув на мене надто спокійний, надто самовпевнений погляд, щоб залишити байдужою, і рушив кудись.

Я мовчки спостерігала, як цей зеленоокий хитрун неквапом пробирається крізь збуджений натовп. Його рухи була плавними, трохи відстороненим, ніби гамір довкола його зовсім не стосувався. Ніби він плив у власному ритмі посеред бурхливого океану.

Ред зупинився біля Кейла, нахилився й щось швидко прошепотів. Той на секунду завмер, ледь напружився... а тоді кивнув.

Цього було достатньо, аби мої брови зійшлися. Що вони замислили?

Ред кинув на мене короткий, безсоромно впевнений погляд і змовницьки підморгнув. Я лише тихо зітхнула й відвела очі.

Звісно. Без його «геніальних» ходів усе було б занадто просто.

Та перш ніж я встигла щось усвідомити, він уже підняв руку і впевнено рушив уперед — просто до центру залу, де Бетті й Тіс билися, як два невгамовні урагани.

Свисток Тренера Ферлес пронісся крізь повітря, розсікаючи напругу та змушуючи всіх завмерти. Бій зупинився. Тіс і Бетті важко дихали, проте їхні погляди все ще палали бойовим запалом.

Звідусіль прокотилися невдоволені вигуки. Атмосфера в залі миттєво загусла.

Я мимохіть ковзнула поглядом до Наглядачів — ті вже щось швидко занотовували, з тим самим холодним виразом, який ніколи не віщував нічого доброго.

Усередині похололо.

Трясця… Це точно не мине без наслідків. Про що тільки Ред думав?!

— Щось трапилося, 91-79? — з помітним роздратуванням звернувся Тренер до зеленоокого зухвальця. — Чому ти вийшов на майданчик під час поєдинку?

Ред випростався. Його голос звучав рівно, але під цим спокоєм відчувався ледь вловний азарт:

— З усією повагою, Тренере… 21-11 і 91-81 показали відмінну витримку. Обоє сильні, наполегливі, невтомні. Їхній бій став справжньою кульмінацією. Проте... — він зробив павзу й перевів погляд на мене погляд. У ньому палахкотіло щось небезпечне, ніби це рішення стосувалося не бою, а мене, — …я теж хочу спробувати. 

Цього я точно не очікувала. Він серйозно? Просто зараз? Проти мене?

В грудях щось холодно стиснулося, і мене зненацька охопило відчуття пастки, з якої вже немає легкого виходу.

— Ти викликаєш 30-15? — обережно перепитав Ферлес, наче перевіряючи, чи не помилився.

Ред навіть не кліпнув — лише коротко, впевнено кивнув. Я затамувала подих і лише на мить стулила повіки, силкуючись втримати тривогу, що вже розтікалася всередині.

Відкривши очі, побачила, що Тренер Ферлес ковзнув поглядом до двох захеканих бійців. Тіс стояв похитуючись: розсічена губа, темна смуга над бровою, палець на правиці неприродно вивернутий… Проте очі — надто ясні для людини, яка зараз мала б ледве триматися на ногах.

Бетті ж виглядала так, ніби пройшлася крізь бурю: трохи скуйовджена, але зібрана до останнього нерва.

Тоді Ферлес повернувся до мене з помітною затримкою, ніби сподівався, що хтось інший візьме ініціативу. Його очі не були суворими — у них читалось щось ближче до здивування, навіть розгубленості.

Я не дала йому часу, слова вислизнули самі:

— Тренере, якщо 91-79 так прагне довести, що він тут не зайвий — не варто йому заважати. Нехай покаже, на що здатен.

Я глянула на Реда. Наші погляди зустрілися. Я інстинктивно спробувала зачепитися за те знайоме відчуття спокою, яке завжди знаходила в його очах. Але тепер там не було нічого, лише холодна, мовчазна рішучість. І щось інше… тонке, тривожне.

Я глибоко вдихнула й ступила вперед.

Бетті й Тіс мовчки розійшлися, звільняючи простір. Білявка мовчки пройшла повз нього, навіть не глянувши, а він рушив у мій бік.

Проходячи повз мене, він тихо кинув:

— Я б сам впорався.

Нічого йому не відповіла, лишень ненадовго затримала погляд, повідомляючи: «Це я впораюся!»

І саме тоді краєм ока помітила, що один з Охоронців вже прямує до Тіса. Підійшовши ближче, він нахилився й щось тихо проказав. Тіс кивнув — без жодної емоції — і вони разом рушили до виходу, неспішно, згоджено, мов за заздалегідь узгодженим планом. 

Уже за мить ми з Редом зійшлися майже одночасно в центрі зали. Простір навколо спустошився, як сцена після завіси: шум натовпу ніби існував десь за склом, приглушений, відсторонений. Проте повітря, насичене потом, гулом і очікуванням, тиснуло.

Ред зупинився за кілька кроків,  розслаблений, упевнений. Смарагдові очі випромінювали абсолютний спокій. Жодної нервовості, жодного сумніву — немов усе це було для нього лише черговим випробуванням, без жодних емоційних вагань.

Невже йому справді байдуже? До поєдинку? До того, що це не гра, а можливість завдати мені болю… по-справжньому?..

І в ту мить, коли я зрозуміла, що він не прикидається, серце боляче стиснулися, а у шлунку засмоктало. Бо на відміну від нього, я — боялася. І найгіршим був не сам страх. А те, як він робив мене слабшою. І в цій нерівності було щось принизливе. Немов я принесла з собою зайве — серце, емоції, сумніви — у двобій, де вони були недоречні.

Хай би це був Кейл. Хай би Тіс. Хоч би хто — тільки не він…

Гостре бажання розвернутися та втекти прокотилося хвилею по всьому тілу. Зникнути, залишити все позаду, сховатися в безпечному спокої... Паніка росла, охоплювала зсередини, стискала груди. Ще ніколи я не боялася настільки. 

— Отже… Помічник Тренера, Ріка, проти впевненого в собі та вкрай сміливого 91-79!  — голос Ферлеса розітнув повітря, повертаючи мене в реальність.

Я ніби прокинулася — але досі не вірила, що це відбувається насправді.

Це жарт?.. Це має бути жарт...

Я змусила себе стати в стійку. Тіло слухалося, та всередині все ще відчувалась хиткість.

Ред навіть не поворухнувся. Цей його невимушений спокій почав мене дратувати. У грудях наростав жар, і це був не азарт. Це була злість. І сором. І ще щось — гірке, липке, те, що народжувалося кожного разу, коли він дивився на мене так, ніби вже знає, чим усе закінчиться.

Я різко смикнула блискавку, стягнула куртку з плечей — наче скидала з себе зайву оболонку — і відкинула її вбік. Ред повільно, ледь помітно всміхнувся, і від цього внутрішній вогонь у мені спалахнув ще сильніше, думки розсипалися уривками, обриси світу хитнулися й попливли. Піт виступив на чолі, легені раптом ніби забули, як дихати. Повітря стало в’язким, наче між мною й реальністю натягнули тонку прозору плівку. І все це відбувалося ніби не зі мною, а поруч, а я просто не встигаю повернутися в себе.

Утім, я не дозволила собі зупинитися — рвучко подалася вперед і вже замахнулася, коли:

— Зачекайте! — голос Кейла різко прорізав простір позаду, і тіло миттєво знову зібралося в напрузі.

Тренер Ферлес підняв руку, змусивши нас із Редом зупинитися.

— Що таке... 91-80? — сухо буркнув він, і в голосі чітко чулося нетерпіння.

Кейл вийшов уперед занадто вчасно, ніби лише й чекав цього моменту. Відкинув плечі, всміхнувся тією усмішкою, що більше пасувала сцені, ніж тренувальній залі, — жодного зайвого руху, жодної випадковості.  Тоді повільно провів поглядом по всіх, театрально затримавшись на мені, а потім — на Реді.

— Просто подумав: якщо вже намічається серйозне шоу, — почав він, трохи розтягуючи слова, як той, хто ось-ось викладе козир, — то, може, не варто віддавати весь кайф лише одному щасливчику?

Зала ожила: хтось тихо пирснув зі сміху, хтось видихнув «ого», хтось лише здивовано втягнув повітря.

Ферлес скептично звузив очі:

— Не зовсім зрозумів.. Ти натякаєш... що хочеш долучитися? — в його голосі лунала холодна настороженість.

Блондин знову глянув на мене, цього разу довше. На вустах розтягнулась зухвала посмішка.

— Тренере, ну давайте чесно, — мовив він легко, ніби це його щиро веселило. — З Рікою рубатися — це не просто «вийшли розім’ятись». Це… рівень. Ви ж самі бачили, як вона недавно винесла тут одного — і без особливих зусиль, — він торкнувся пальцем носа й метнув до мене хитрий погляд.

З-за спини хтось пирснув зі сміху. Легкий гул прокотився простором.

— Думаю, ми заслуговуємо на щось... жирніше, — зухвало докинув Кейл.

Напруга в повітрі ледь помітно змінилася, стала тоншою, але гострішою.

— Тобто, за твоєю логікою, ми маємо влаштувати шоу «Двоє проти однієї»? — його інтонація бриніла сухим сарказмом, але під ним уже чувся присмак зацікавлення.

Кейл навіть не кліпнув, лише ширше всміхнувся.

— А чому б і ні? — легко відповів він, ковзнувши по мені поглядом із відвертою насмішкою. — У нас із 30-15 уже був епічний раунд, тож… зробимо реванш з апгрейдом [1].

Залі розбіглися легкі смішки. А Тренер витріщився на блондина так, ніби на секунду втратив зв’язок із реальністю.

Я теж дивилася на Кейла, намагаючись зрозуміти: він блефує чи говорить серйозно? Це питання било по скронях. Думки закрутились із шаленою швидкістю — розум судомно перебирав варіанти: Кейл — швидкий, точний, хитрий. Якщо Ред хоч наполовину такий... Я вдихнула глибше, бо це вже пахло не ризиком, а катастрофою.

Розгублений погляд Ферлеса зупинився на мені — здавалося, що він сам не знав, чи ще може це зупинити. Потім він кинув запитальний погляд до Ізі, ймовірно, шукаючи підтримки, проте та лише злегка знизала плечима — мовляв, вирішуй сам.

Навколо запанувала тиша, густа, як дим після вибуху. Всі погляди в залі вп’ялися в мене. В животі кевкнуло, наче я камінь проковтнула.

— Ріко?.. — нарешті озвався Ферлес м’яким, трохи вкрадливим тоном, як людина, що не впевнена, чи має право питати.

Я міцно стиснула зуби, відчуваючи, як усередині щось клацає й стає на місце, мов старий, скрипучий механізм, що знову запускається.

О, чудово! Міг би, між іншим, прикрити мою дупу...

— Так, Тренере...

Він подивився уважніше, повільніше.

— Як гадаєш, ти… впораєшся… чи, може…

Та годі вже.

Думки ще металися, шукаючи обхідні шляхи, проте серце вже натискало кнопку «пуск».

Якщо зараз відступлю — втоплюсь у власному страху. І вони це побачать. Обоє. Тепер тільки вперед. Що буде, те вже буде.

— Я готова.

Ферлес мовчав кілька секунд — ніби зважував не «чи можна», а «чи це вписується в правила». А потім ледве помітно кивнув, стримавши усмішку.

— Хай буде так, — тихо видихнув. А тоді голосно вигукнув: — Отже, Ріка проти двох!

Кейл виблиснув усмішкою, як гравець, що отримав потрібний хід. Різко, з ефектом, скинув куртку й рушив уперед — упевнено, з тією демонстративною легкістю, з якою виходять не в бій, а на сцену, де вже знають: погляди прикуті.

Я мимоволі затримала подих: його тіло було не просто привабливим — у ньому відчувалася загроза. Чіткий рельєф м’язів, напружена спина, мов лук перед пострілом. І він це знав. Знав — і безсоромно перетворював на ще одну зброю.

І саме моя реакція на нього роздратувало більше, ніж він сам. Змусила себе кліпнути, повертаючи контроль. Повітря повернулося до легень.

Не дивись. Думай. Дій.

Блондин зупинився поруч із Редом і, не криючись, підморгнув мені — зухвало, грайливо. Я лише закотила очі: серйозно?  Та ця їхня розслабленість, спокій Реда й ця показна легкість Кейла працювали проти мене куди сильніше за будь-який тиск. Мене вже не трусило, світ не розмивався перед очима, але десь глибоко, під ребрами, осіла напруга. Не страх, а радше усвідомлення: ці двоє мені не чужі... кожен із них щось для мене важить… і саме тому це гірше. Бо тепер вони — по той бік... А я — перед ними, відкрита, як на долоні. І якщо захочуть, розчавлять просто тут, на очах у всіх...

Гарна перспектива, нічого не скажеш. Просто ідеальне завершення цього дня.

Я повільно перевела погляд з одного на іншого.  Ред — суцільна рівновага, холодна й незворушна. Кейл — кипіння в очах, азарт, усмішка. І між ними — я. І ця мить, що вже пахне поразкою.

Та дідько з вами. Я не для того зайшла так далеко, щоб впасти саме зараз.

_______________________________________________________________________________________________________________

 [1] реванш з апгрейдом (від фр. revanche — відплата, другий шанс + від англ. upgrade — оновлення, покращення) — молодіжний вираз, що означає повторну спробу чи повернення до виклику з новими силами, знаннями або ресурсами. Використовується для підкреслення того, що друга спроба буде не просто повторенням, а якісно кращою завдяки вдосконаленню.