Розділ 58 «Головна Будівля Адміністрації»

Ми з Редом тихо вислизнули із зали в коридор, поки всі були захоплені дивним танцем, який він назвав «рок-н-ролом». Та те, що я встигла побачити, справило на мене неабияке враження.

Бетті й Пат стояли навпроти одне одного, коли Кейл увімкнув музику. Динамічна мелодія жваво увірвалася в простір й швидко розповсюдилася по залі. Пат і Бетті почали рухатися. Малий вів, його ноги якось напрочуд плавно переступали, а Бетті легко підлаштовувалася під нього. Вони кружляли, сходилися й розходилися, їхні руки зустрічалися й знову розліталися, створюючи відчуття якоїсь дивної, майже магічної гармонії.

Водночас трохи осторонь Кейл з Еббою  рухалися зовсім інакше: вільно, хаотично, зухвало. Вони сміялися, підстрибували, викидали руки й ноги в різні боки, немов вигадували танець просто на ходу. Раптом Кейл легко підкинув малу в повітря — вона злетіла, мов пір’їнка, й радісно заверещала. Потім закрутилася, і її сукня розлетілася навколо неї мов квітка, що розкривається.

Відчувалось, що мої друзі насолоджуються свободою й безтурботністю цього моменту, сміливо втілюючи в цей танок «без меж» вільне самовираження й незалежність. Звісно, я ледь відірвалася від спостереження за нами, і раптом спіймала себе на думці, що хочу бути частиною цього зухвалого дійства. Проте...

Коли двері ліфта за мною та Редом зачинилися, всі звуки зникли. Ми опинилися у повній тиші. Перед очима ще стояв образ Тіса... В останню мить я встигла помітити, як він притулився до великої колони й, усміхаючись, плескав у долоні в такт музиці, спостерігаючи за іншими. Яскрава усмішка виблискувала на його обличчі, а в очах відбивалося світло, яке наповнювало його погляд якимось новим, незнайомим теплом.

Цей Тіс був іншим. Новим. І… мені це подобалося. Я справді була рада, що між нами все прояснилося. Що ми знову можемо бути поруч — як раніше. Як… сім’я.

— Круто, — Редів голос вирвав мене з думок. Я не відразу зрозуміла, про що він. — Ця тиша… вона неймовірна, — додав він, кивнувши на двері ліфта.

— Так, — я ледь усміхнулася.

— То куди ти зібралася?

Я звела на нього очі — і на якусь часточку секунди завмерла. При такому світлі його очі мали інший відтінок... ніби молода зелень в Оранжереї. А в погляді був такий чарівний блиск... Наче краплина роси на траві, що ловить ніжний промінь сонця, а в цій краплині відображається цілий світ...

Ця думка промайнула блискавкою, і приємний холодок пройшовся по спині, залишаючи мурашки на шкірі.

Йой... ліпше б він так не дивився… Бо моє самовладання знову під загрозою… Ще і якась поетична єресь в голові…

— Мені потрібно в Архів, — видихнула я, відчуваючи, як збивається дихання.

Трясця.

— І де він? — куточки його губ ледь сіпнулися — Ред явно намагався стримати усмішку.

— Ти навіть не спитаєш «навіщо»? — насторожено перепитала я, ловлячи ритм власного серця, що зараз, здавалося, теж танцювало «рок-н-рол».

— Приблизно здогадуюсь, — знизав плечима він і таки всміхнувся.

О, ця усмішка…

Серце відгукнулося легким тремтінням у грудях, ніби змахнули крилами метелики. Щоки спалахнули, подих урвався, а в голові на мить запаморочилося від раптового приливу емоцій.  Силкуючись приховати зніяковілість, я теж спробувала відповісти усмішкою — та це радше вийшов тихий, розгублений видих.

Звісно, Ред це вловив. Він одразу лукаво примружився, а його усміх пом’якшав, став теплішим і якимось... надто особистим. І чим довше він дивився, тим тепліше мені ставало.

От же ж дідько...

Я тихо гмикнула, намагаючись повернути себе до тями. Та це було складно. Надто складно. Бо ці його здібності, його поваба... Наче він нарешті перестав стримуватися — і тепер його присутність відчувалася набагато сильніше.

— У Головній Будівлі Адміністрації… — видихнула я.

Двері ліфта розчинилися, у приміщенні спалахнуло світло. Ред жестом запросив мене вийти першою. Я хутко відвела очі й ступила вперед.

— А точніше? — пролунало за спиною, в голосі вчувалася жива зацікавленість.

Несподівано двері ліфта зачинилися, і я мимоволі здригнулася, а в животі кевкнуло, наче я камінь проковтнула.

— У кабінеті «міс Піґґі», — коротко й сухо відповіла я, не озираючись.

— Тобто не в одній із тих пафосних веж? — трохи здивовано спитав Ред.

Я глибоко вдихнула й похитала головою:

— Ні. Це все вигадка.

Ми зупинилися біля металевих дверей, що вели назовні. І Ред спершу, ніж відчинити їх, обернувся до мене й тихо мовив — так спокійно, що, здавалося, цим тоном можна втихомирити будь-яку піщану бурю:

— Ти якось казала, що вже була в Архіві...

Я хотіла відповісти, та раптом у горлі утворився клубок. Спогади накрили миттєво — різко, уривками... Архів. Перша зустріч із «міс Піґґі». Вища Кара. І я знову відчула той нестерпний біль... Пальці мимоволі стиснулися, спина напружилася, ніби я підсвідомо чекала удару.

Ред обережно торкнувся моєї руки, стараючись упіймати погляд — явно відчув зміну.

Я рвучко хитнула головою, відтинаючи цей спогад, як завжди.

— Думаю, це вона сама пустила чутки про ті вежі… щоб усі вірили саме в це, — ковзнула поглядом на його руку, потім, змушуючи голос не зрадити мене, підняла очі: — Але якщо ти не впевнений… або тобі страшно…

— Ні, мені не страшно. Хоча сумніви є, — спокійно відповів він, не відводячи погляду. — Ти ж не думаєш... що я відпущу тебе туди саму? — його голос раптом здригнувся, втративши магічну чарівність. Навдивовижу Ред уже не виглядав таким непохитним, як завжди — і це мене насторожило.

Я трохи розвернулася до нього, уважніше вдивляючись в обличчя. На мить він нагадав мені Тіса — той теж завжди зупиняв мене, коли я лізла туди, куди не варто.

Тоді я зухвало посміхнулась і відказала:

— Я б і сама впоралася. Проте якщо вже наполягаєш… — стенула плечима, — гаразд, підемо разом. Хоча…

Може, все ж варто його відмовити? Наполягти? Збрехати?.. Бо якщо нас спіймають… він теж постраждає. І це вже буде на мені. Однак Ебба запевнила, що все буде добре... То, може, я дарма так переймаюся...

— Хоча? — Ред напружився.

Я на мить затримала подих, а тоді хитнула головою:

— Та нічого. Забудь.

***

До Будівлі Адміністрації ми дісталися короткими перебіжками — тихо й без пригод. Була вже десь друга ночі: охорона в цей час, як правило, спить, а територія порожня. Проте це — зовні, всередині все значно складніше…

— І як ми збираємося потрапити всередину? — Ред почав пошепки, та наприкінці його голос підвищився.

Я миттєво приклала палець до вуст, змушуючи його замовкнути. Звела погляд угору. Сріблястий місяць завис у чорному небі, мов сторожовий прожектор над усією Колонією. Будівлі навколо стояли, наче холодні бетонно-скляні велетні, відбиваючи його тьмяне світло. Навіть зорі сьогодні здавалися чужинцями — мерехтіли холодним блакитним блиском, ніби попереджали про щось. Я, як завше, всміхнулась їм, намагаючись розслабитися, та тепер чомусь їхні «відповіді» мали якийсь зловісний відтінок.

Я ковтнула повітря.

— У мене є план, — озвалася тихо, переводячи погляд на Реда. Коли наші очі ззирнулися, я вловила його напруження. — Через охорону на першому поверсі не прорвемося. Тож є тільки один варіант — через дах і старі вентиляційні шахти.

— І як ми туди заліземо? — він задер голову, оцінюючи висоту будівлі. — Теж щось вигадала?

Я ледь скривилася:

— Ну... є ідея. Але вона тобі не сподобається.

Ред напружено гмикнув, знову втупившись в мене, злегка поморщився й запитав:

— У мене хоч є шанс тебе відмовити?

— Ні, — швидко відрізала я, знову дивлячись угору. Скляні вузькі «очі» будівлі ніби стежили за нами.

І раптом він тихо засміявся.

— Ти неймовірна, Ріко.

Я фиркнула — різкіше, ніж хотіла. Наче цим можна було відбитися від того, як це прозвучало — млосно, розтягнуто на видиху. Та по шкірі вже пробігла юрба зрадницьких мурашок.

Агов! Відколи це я зосереджена на тональності його голосу? Невже це все симптоми Становлення? А якщо я захворіла, і це початок мутації?..

Глибоко вдихнула, примушуючи себе зосередитися на нашій місії. Проте подумки пообіцяла повернутися до цих набридливих питань зранку. Потім махнула Реду слідувати за мною.

Використовуючи темряву як свого союзника, ми обійшли будівлю праворуч і  вийшли до її задньої частини. Саме там висів  іржавий, зношений водостік — свідок старих часів, коли крізь нього ще текла вода, а з похмурого неба періщив дощ… Саме це диво минулої цивілізації було нашим єдиним шансом.

— Ти серйозно? — Ред підійшов ближче й смикнув трубу. — Ця «драбина» довіри не викликає.

— Можеш сумніватися скільки хочеш, але я лізу, — відрізала я. — І до речі, вона міцніше, ніж здається.

— Ага, її ж лише учора міняли, правда? — усміхнувся він.

У мене не було настрою жартувати та втрачали дорогоцінні хвилини, тож я, зібравши всю свою сміливість, хотіла вже почати підйом, коли Ред раптом випередив мене:

— Я піду першим, — тон був безапеляційний. — Хтозна, що там угорі… — додав він, а тоді ковзнув поглядом по мені й усміхнувся краєм губ. — І, до речі… сукня в тебе гарна. Але для такого «альпінізму», мабуть, не дуже зручна.

Я вже хотіла огризнутися — слова стояли на язиці, гострі, готові зірватися… Та застрягли. Як би мені не було прикро це визнавати, але Ред мав рацію. Клята сукня. Як я взагалі погодилася її вдягти?.. 

Утім, визнавати це вголос і тішити його самолюбство я не збиралася. Тож ледь чутно пробурмотіла, дивлячись угору: 

— Минулого разу ця труба мене витримала… 

Водостік тягнувся аж до даху, гублячись у темряві.

Ред лукаво всміхнувся.

— Значить, є шанс, що витримає й зараз, — кинув він, а тоді поспішив додати: — І мене заодно. 

Він поставив ногу на перший ступінь водостоку, ухопився вище за металеве кріплення й підтягнувся. Я помітила, як його м’язи напружилися. Він ступив на наступний ступінь, схопився рукою за бетонний виступ і знову пересунувся вище. Я здивовано кліпнула: Ред рухався впевнено, швидко й майже безшумно — ніби робив це сотні разів.

Отакої… Либонь, такою граційною, як він, я зараз точно не виглядатиму… 

Я поставила ногу на перший ступінь водостоку й, обхопивши пальцями холодний метал, підтягнулася — м’язи миттєво напружилися. Простягнула руку вище, намацуючи наступну опору. Край врізався в долоню, та я не зупинилася: підтягнулася, переставила ногу, ще раз.

— Ти як там? — долинув приглушений шепіт Реда. Я підняла голову — він дивився просто на мене.

— Нормально. Але це трохи важче, ніж я пам’ятаю.

Почула я він тихо засміявся. А потім жваво поліз ще вище. Я глибоко вдихнула й продовжила підйом, пересуваючи руки й ноги. Спина налилася напругою, у скронях гупав адреналін. Холодний бетон під пальцями здавався безжальним, коліна обдиралися об шорстку поверхню, та я вперто дерлася далі. Ще крок. І ще. 

Земля вже лишалася далеко внизу — достатньо, щоб падіння стало фатальним. Місячне світло ковзало вузькими вікнами, і я підняла очі саме в ту мить, коли Ред ухопився за край даху й підтягнувся нагору. За секунду він уже лежачи простягав мені руку. 

— Тримайся, Ріко. Ще трохи, — прошепотів він.

Його тон дивно заспокоїв. Я зібрала сили й потягнулася вище. І саме тоді, коли я майже досягла краю, труба під руками раптом тривожно похитнулася, видавши різкий скрегіт.

— Що це?.. — вихопилося в мене.

— Ріко, ну ж бо, тягнися! — вигукнув Ред, схвильовано, майже так само, як я, і різко подався вперед. — Я витягну тебе! 

Труба під моєю вагою знов неприємно рипнула й хитнулася.

— Здається, вона зараз…

— Відпусти трубу й хапайся за мою руку! — скомандував він.

Я  на мить завмерла, але все ж відпустила метал. У ту ж секунду Ред схопив мене за зап’ястя й рвучко підтягнув угору. Світ хитнувся, серце глухо вдарило в груди. Та вже за мить я була поруч із ним — на даху. 

Ми разом важко опустилися на холодну поверхню, переводячи подих. Лежали мовчки, поруч, мовби ділилися тишею ночі. Було чутно лише наше гучне дихання… І тільки тепер я усвідомила — я справді довірилася йому. 

Я дивилася в небо. Вітер лагідно грав з моїм волоссям, наспівуючи про щось потаємне. Зірки знову стали яскравими — мерехтіли, ніби підморгували й усміхалися. Здавалося, простягни руку — і торкнешся їх. Я ледь усміхнулася у відповідь, як завжди. І вже хотіла відвести погляд… але раптом відчула на собі інший.

Скосила очі. Ред уважно дивився на мене. А потім звів очі догори, наче перевіряв, чи справді там є те, що бачу я. І раптом усміхнувся. Так, як зазвичай це робила я.

Я була певна: цей момент я не забуду. Навіть якщо захочу.

Тоді він рвучко підвівся й простягнув мені руку.

— Пора. Не варто гаяти час.

Я кивнула й піднялася, відчувши його впевнений дотик. Озирнулася вниз, туди, звідки ми піднялися.

— Назад тим шляхом ми вже не спустимося.

— Знайдемо інший, — спокійно відказав Ред, і від його голосу по спині знову пробігли мурашки. Я мимоволі зіщулилася. — Ти змерзла? — нашорошено спитав він, ковзнувши по мені уважним поглядом.

— Ні… це просто нерви.

І щось іще. Але це я точно не збиралася пояснювати.

Він лукаво всміхнувся.

— Що? — насторожилась я.

— Нічого... — Ред похитав головою, намагаючись приховати усмішку.

Я підняла брову.

— Вибач, не стримався... просто ти зараз кумедно виглядаєш.

Я швидко глянула на себе: сукня пом’ята й забруднена, подекуди прилипла до шкіри, її колір у місячному світлі здавався блідим; руки й коліна подряпані, теж у бруді; волосся — суцільний безлад. Обличчя, мабуть, теж не краще… Ну, чудово. І саме зараз йому треба було це помітити. 

 Трохи зніяковіло звела очі на Реда. Під світлом місяця його було видно виразно. Наші погляди зустрілися. Та він дивився так, ніби те, як я виглядаю, взагалі не мало значення. Повітря між нами ніби наелектризувалося. І ця напруга, що з кожною секундою ставала відчутнішою, наче якась магія, притягувала мене до нього.

Ні. Тільки не це знову.

Я першою відвела погляд і, озираючись навколо, мовила:

— Треба знайти решітку вентиляційної шахти. Вона десь тут була…

Ред струснув головою, наче виходячи з заціпеніння, й відповів: 

— А хіба «міс Піґґі» не з’ясувала тоді, як ти пробралася до Архіву?

Я мовчки глянула на нього. Повертатися до тих спогадів мені зовсім не хотілося. І, здається, він щось уловив у моєму погляді, бо відразу додав: 

— Гаразд… Сподіваюсь, прохід не замкнули.

Я мовчки кивнула й почала уважно оглядати довкола. За кілька метрів виднівся темний прямокутний виступ. Ми підійшли ближче: на одному з його боків була решітка — припала пилом, подекуди вкрита іржею. Ред упевнено підчепив її й, на диво легко, без зайвих зусиль відчинив. Ми нахилилися до отвору — і темрява вперше глянула нам просто в обличчя.

— Ти справді хочеш іти далі? — його голос прозвучав рівно, без жодної емоції.

— Я не зупинюся, — твердо відповіла,  вкладаючи в голосі всю впевненість, на яку лишень була здатна. — І піду першою, — додала я й, поки він не встиг заперечити, швидко ступила до отвору. Вітер ковзнув по плечах, ніби проводжаючи. 

Я обернулася до Реда:

— Пам’ятаю, що спочатку доведеться повзти рачки… Потім буде поворот — здається, ліворуч... ні, праворуч. А далі можна спуститися вниз… — я вдивилася в його очі. — Тобі це точно потрібно?

— Так, — коротко відказав він.

Кивнула, потім розвернулась й навколішках полізла всередину. Попереду була суцільна темрява, доводилося рухатися навпомацки. 

Я поволі просувалася вперед. За спиною почувся шурхіт — Ред уже слідував за мною. Серце билося в ритм рухів. Темрява була всюди. На мить здалося, що вона стискається довкола, намагаючись повернути мене туди, де вже було страшно й боляче. Та це тривало недовго: я глибоко вдихнула, трохи заспокоїлася й пригадала наші заняття з виживання, які торік проводила Тренерка Ізі. 

 Зосередилася на відчуттях: на дотику шорстких стін, на теплому, трохи затхлому повітрі, на слабкому русі вітру, що вів нас уперед. Відчула під долонями бруд і пил, коліна щипало, але я вперто рухалася далі. Ми просувалися вглиб. Мовчки.

Згодом дісталися роздоріжжя, яке я, здається, впізнала, і звернули праворуч.

— Довго ще? — прошепотів Ред.

— Ні. А що, не подобається наша нічна прогулянка? — я не стрималася й тихо пирснула.

— Я б волів проводити час із дівчиною наодинці в приємніших місцях… і зручніших позах, — у його голосі раптом з’явилися грайливі нотки.

Я закотила очі.

У ту ж мить щось глухо стукнуло — він, здається, вдарився головою — і тихо вилаявся.

Я не витримала та засміялася, чого зараз геть-чисто робити було зась. І щоб якось заглушити сміх, затулила рот рукою, яка виявилась дуже брудною й іще неприємно пахла.

— Уже недалеко, — відповіла я, стараючись говорити серйозно. — Але розслаблятися не варто. Попереду ще вистачає небезпек.

— А ти вмієш заспокоювати, — приглушено розсміявся Ред. — Треба буде запам’ятати, до кого звертатися.

Я шикнула на нього. Він одразу стих. І я знову зосередилася на темряві, що нас оточувала, рухаючись уперед навпомацки — крок за кроком, відчуття за відчуттям. І з кожним рухом усе чіткіше відчувала: ми вже зайшли надто далеко, щоб повертатися.