Розділ 59 «Таємнича комірчина»

Чим глибше ми просувалися всередину, тим сильніше я відчувала кожен міліметр вентиляційної шахти, що стискала мене у своїх залізних обіймах. Стінки дедалі більше віддавали крижаним холодом, а повітря насичував різкий запах іржі та пилу — важкий, пронизливий, як подих давно забутих місць, куди роками не ступала нога людини. І чим далі — тим сильніше здавалося, що ця шахта не просто стискає тіло, а й витягує назовні всі страхи, які я намагалася не помічати.

Я старалася рухатися якомога тихіше, проте кожен мій рух луною розходився в темряві, здаючись надто гучним. Шурхіт металу під руками напружував, змушував стискатися ще сильніше. М’язи вже нили від безперервного повзання, суглоби відчували тиск обмеженого простору. Шкіра на ліктях подражнилася від постійного тертя об брудний, старий метал, долоні вкривалися дрібними подряпинами, а коліна болісно щипало з кожним рухом.

Відчуття темряви було всепоглинальним. Я чула, як мій подих змішується з подихом Реда позаду. Наші дихання, хоч і ритмічні, ставали все більш поверхневими через вологе і стояче повітря, яке наповнювало шахту. Потік поту стікав по обличчю. Втома наростала, проте цікавість і бажання дістатися правди змушували рухатися далі.

Час од часу я зупинялася, щоб перевести дух і прислухатися до звуків, які, як мені здавалося, доносяться ззовні... Ред увесь цей час мовчки, з надзвичайною острогою, рухався слідом. Звісно, він і без мене знав: одна помилка — і все може зірватися. Саме зараз обережність була нашим єдиним шансом.

І раптом, після здавалося б безкінечного блукання у повній темряві, попереду з’явилося слабке блакитне світло, що піднімалося звідкись знизу.

Нарешті…

— Що це?.. — ледве чутно прошепотів Ред.

— Наш вихід, — швидко відказала я, намагаючись вирівняти дихання.

Перед нами була решітка — саме вона вела на п’ятий поверх Головної Будівлі Адміністрації. Я підсунулася ближче, відчула її холодну, нерухому опірність. Просунула пальці, намагаючись дотягнутися до кріплення, але марно.

— Що там? — у голосі Реда з’явилася напруга.

— Замкнено ззовні… — розгублено пробурмотіла я. — Відкрити не вийде… — В грудях щось різко просіло: надто близько, щоб зупинятися.

І я вже думала, що він запропонує повернутися, проте ні, він легенько підштовхнув мене, явно пропонуючи рухатися вперед.

— Знайдемо інший шлях. Не здавайся, — нотки впевненості, що пролунали в його голосі підбадьорили. І я сама не помітила, як вчепилася за ці слова сильніше, ніж за холодний метал під руками. Глибоко вдихнула, обережно обминула решітку й знову рушила в темряву.

За кілька метрів попереду з’явилася ще одна розвилка, та обидва проходи закінчувалися глухими стінами з решітками, крізь які просочувалося тьмяне блакитне світло.

— Це наш останній шанс. Якщо не вийде вибратися тут — повертаємось, — мовила я, ледве втримуючи рівний голос.

Ред тихо агакнув.

Я просунулась трохи вперед, повертаючи ліворуч і надаючи йому змогу просунутися в шляхопровід, який йшов у правий бік.

— Ти хоч приблизно уявляєш, куди ми потрапимо, якщо відкриємо бодай одну з них? — поцікавився він.

— Сподіваюся… у якийсь санвузол.

Він тихенько фиркнув.

— Що ж, нехай щастить.

Я підповзла ближче до решітки, торкнулася її — під пальцями одразу обсипалася іржа, залишаючи шорсткий слід.

— Ця ледве тримається… — прошепотіла я.

— У мене так само, — озвався Ред. Я почула, як він смикає свою решітку, намагаючись зірвати її з болтів. — Доведеться вибивати… — напружено видихнув через деякий час.

— Це жахлива ідея!

— Тоді розвертаємося й ідемо назад, — іронічно відказав він.

— Нізащо! — вирвалося в мене занадто голосно.

Саме цього він, певно, й чекав. Бо відразу ж просунувся трохи назад, розвернувся на розвилці, встигнувши весело підморгнути мені, і знову подався у свій бік — уже ногами вперед.

— Якщо віриш в якихось богів, то зараз саме час почати молитися, — прошепотів він і з силою вдарив ногами по решітці, відразу вибиваючи її.

Звук гучного удару металу об підлогу розірвав тишу, відбиваючись луною — і в мене все всередині стислося. Йой... Надто голосно…

— Момент істини! — Редів голос звучав  досить впевнено, та я знала, що він зараз стримується, щоб не показувати хвилювання. — А тепер, Ріко, рухаємося швидко, — він щомога прослизнув у отвір і зник. — Ну ж бо, не барися! — пролунав бадьорий голос хлопця звідкись знизу.

Я, майже не тямлячи себе, швидко розвернулася на розвилці й поповзла до отвору. Обережно визирнула вниз. Я не помилилася: ми потрапили в один із санвузлів.

Ред допоміг мені спуститися, і я нарешті відчула під ногами тверду підлогу. У повітрі різко пахло мийними засобами, а невелика лампа, на диво, яскраво освітлювала приміщення. Кожен мій нерв напружився в очікуванні якоїсь небезпеки.

Невже нас не почули?.. Хоча тут постійно щось валиться — старе, гучне. Колонію вже давно ніхто як слід не ремонтує… «Міс Піґґі», якщо це правда, занадто любить економити. Хоча… якщо згадати хол Головної Будівлі Адміністрації, нову кімнату Тіса та Лазарет — гроші в неї точно є. Просто витрачає вона їх… якось вибірково. Дивно. Чи всі Дорослі такі?.. А, може, справа не лише в ній?..

Ред швидко заховав вибиту решітку в одній з кабінок, і ми вийшли у коридор, де світло вже було не таке різке, а повітря стало не таке задушливе.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися.

— Куди далі? — тихо запитав він, насторожено озираючись.

Я не встигла відповісти — лише відчула, як нерви натягуються до межі: десь у глибині коридору блимнуло блакитне світло, мов підступний сигнал, що миттєво прикував нашу увагу. Інстинкт випередив думки — я схопила Реда за руку й різко потягнула до найближчого санвузла, краєм ока встигнувши вихопити табличку «чоловічий».

— Не найромантичніше місце, — зухвало всміхнувся він, коли я втиснула його в стіну однієї з кабінок. Його подих торкнувся моєї шкіри — і зрадницькі мурашки миттю пробіглися спиною, ніби тіло вирішило діяти всупереч здоровому глузду.

Я кинула на Реда гострий погляд і миттю затулила йому рота долонею, змушуючи замовкнути. Він одразу ж завмер. Та моє роздратування лише посилилося, бо я не розуміла, на кого злюся сильніше — на нього, з його недоречними жартами у такий момент, чи на себе.

Чому я взагалі це помічаю? Тепло його шкіри, напруження в плечах, цю кляту напівусмішку... Чому замість того щоб думати, як вибратися звідси, мозок чіпляється за повну дурню?..

Стиснула щелепу, відганяючи ці думки з такою люттю, ніби вони були ворогом.

Трясця... Зосередься, Ріко.

Пульс гупав у скронях так сильно, що, здавалося, віддавався в кожній жилці, поки я напружено вслухалася у звуки за дверима.

Спершу — важкі, розмірені кроки Охоронця. Він проходив повз… але раптом зупинився зовсім поруч. Рипнули двері — і час ніби обірвався.

Ми з Редом застигли, майже не дихаючи. Кроки — глухі, впевнені — пролунали зовсім близько. Між нами й ним були лише тонкі дверцята кабінки…

Та раптом — тріск рації. У тиші прорізалися уривчасті цифри… І вже за мить Охоронець рвучко розвернувся й вийшов.

Кроки віддалилися, поволі розчинившись у коридорі. Десь знову скрипнули двері — і тиша повернулася, глуха й насторожена.

Ми ще кілька секунд не рухалися.

А потім, переконавшись, що небезпека минула й Охоронець, ймовірно, спускається на інший поверх, ми з Редом одночасно видихнули.

— А тепер хучіш, — пошепки мовила я, відпускаючи Реда й вислизаючи з кабінки. — Далі по коридору є запасні сходи — скористаємося ними.

— Це було… занадто близько, — дивним тоном мовив він, виходячи слідом.

Я не зрозуміла, кого він мав на увазі — Охоронця... чи мене. І це чомусь збило з пантелику сильніше, ніж сам ситуація з Охоронцем.

Обернулася.

Редові зелені очі, зазвичай яскраві й живі, тепер потьмяніли від утоми, мов смарагди, затягнуті тонкою пеленою пилу. Волосся злегка розтріпалося, а чубчик, що зазвичай падав на очі, прилип до чола. На шкірі — подряпини, сліди бруду...  усе це надавало йому вигляду воїна після бою. Чорна сорочка й штани, ще недавно охайні, тепер були зім’яті, забруднені, подекуди навіть порвані.

І все ж… У його поставі й погляді залишалася та сама внутрішня стійкість. Твердість. Сила. Вона робила його не просто привабливим — у цьому стані він виглядав ще більш… справжнім. Живим.

Саме зараз мені відкрився інший Ред — той, якого я раніше ніби не помічала. Сильний і водночас вразливий. І ця суперечність лише додавала йому глибини, робила ближчим, попри всі його здібності.

Серце наповнилося теплом, коли помітила, як він дивиться на мене… І в цю мить я відчула якийсь напрочуд міцний зв'язок з ним.

Гей. Знову? Ні. Зараз не на часі.

Глибоко вдихнула, силоміць повертаючи себе до реальності, й обережно прочинила двері, визирнувши назовні.

— Чисто. Ходімо, — кинула, не озираючись.

Ред якось дивно угукнув. І ми швидко рушили коридором у бік сходів.

***

Опинившись на запасних сходах у протилежному кінці коридору, де подекуди жевріло блакитне світло, ми хутко й без зайвих труднощів спустилися на четвертий поверх. Далі, від четвертого до третього, наш рух став обережнішим і повільнішим: кожен шурхіт чи раптовий звук змушував завмирати, прислухатися, а вже потім просуватися далі.

Серце стугоніло, глухо відлунюючи в грудях, та я вперто трималася спокою. Ред же виглядав так, немов всі його відчуття загострилися до межі: він завмирав раніше, ніж я встигала щось почути, наче вловлював небезпеку ще до того, як вона ставала звуком. Зосереджений і напружений, він вів нас униз, чітко вимальовуючись у напівтемряві. І десь посеред цієї напруги я раптом зловила себе на думці: навіть виснажений і забруднений, він усе одно приваблював. І це неймовірно дратувало.

Нам потрібно було потрапити на другий поверх, бо я знала, де «міс Піґґі» ховає запасний ключ од свого кабінету. Та Ред про це не здогадувався. Тож коли ми дісталися дверей, що вели на третій поверх, він затримався, а я пройшла повз.

— Хіба нам не сюди? — здивовано прошепотів він. — Її кабінет же наче тут?

— Ти дуже багато базікаєш! Ти це знаєш? — нервово прошипіла я й сама здригнулася від різкості власного тону.

— Тепер — так, — теж досить різко відповів він. — Завдяки тобі, — окрім роздратування, в його голосі бриніла й втома.

Я стиснула щелепу. А тоді мовила тихіше, стараючись згладити напругу:

— Тобі варто було залишитися з іншими… — і відразу ж пошкодувала, бо прозвучало якось двояко, ніби я його відштовхую. А я ж… не це мала на увазі.

Та Ред уже в'їдливо прошепотів:

— І проґавити шанс поритися в Архіві?

Я шикнула, і ми обидва завмерли, вслухаючись у тишу. Повітря ніби натягнулося між нами тонкою, невидимою павутиною напруги. У цей момент я якраз торкнулася холодного поруччя, і пальці мимохіть стислися.

— І що ти сподіваєшся там знайти? — сухо запитала я.

— Те саме, що й ти. Відповіді, — він зиркнув на мене трохи упередженим поглядом.

Слово «відповіді» відгукнулося в мені надто сильно. Я вколола його таким самим поглядом.

— Невже є щось, чого ти не знаєш? — з'єхидствувала я.

— Тепер — є, — сухо кинув Ред.

Я гмикнула, ковзнувши по ньому швидким поглядом, потім рушила далі, ступаючи обережно, сходинка за сходинкою.

— І що саме? — зронила я, озираючись через плече.

На мій подив він відповів одразу:

— Раніше я був певен у своєму батькові… А тепер — ні, — в приглушеному голосі відчувалася гіркота.

Я на мить зупинилася, вдивляючись униз, перевіряючи, чи все чисто. Ред теж ураз завмер, вслухався у тишу разом зі мною. Переконавшись, що все спокійно, ми продовжили спуск.

— Ти весь час кажеш «тепер»… — прошепотіла я. — Що змінилося?

Звісно, я розуміла, що це зовсім не той момент і не те місце для таких розмов. Проте ще більше боялася, що він знову замкнеться — і тоді я вже не зможу до нього достукатися.

Ми якраз дісталися другого поверху.

— Я думав, що добре знаю свого батька, — тихо озвався він. — А зараз розумію, що не знаю його зовсім.

Я вперше почула справжній відчай у голосі Реда, і це було геть несподівано.

Обережно прочинила двері, завмерши на мить і прислухаючись, перш ніж ступити вперед. Ред мовчки чекав поруч.

— Чисто.

Він кивнув.

— То поясниш, чому раптом усе змінилося? — обережно спитала я, знов озирнувшись через плече.

— Пізніше, — втомлено відказав він.

Я не стала тиснути — просто прийняла це й рушила далі.

***

Ми тихо просувалися коридором, майже бігцем, постійно озираючись і ловлячи кожен звук.

На цьому поверсі нам потрібно було дістатися до комірчини в найдальшому крилі. Ще з тих часів, коли «міс Піґґі» тільки з’явилася в Колонії, вона облаштувала там собі щось на кшталт схованки — маленьку кімнату для усамітнення. Там вона тримала різні дивні речі. Особисті… важливі для неї. І саме там був запасний ключ від її кабінету. Я знала це, бо колись стежила за нею і, відкривши цей «таємний притулок», час од часу поверталася туди й старанно досліджувала.

— Ти, між іншим, міг би зачекати мене на третьому поверсі, в санвузлі, — додала я, коротко пояснивши, навіщо ми сюди прийшли.

— А якби щось пішло не так? — він кинув на мене стурбований погляд.

Я ледь помітно стиснула щелепи. Знову це.

— О, слушне зауваження. І тепер, якщо щось піде не так — ми обидва тут і застрягнемо, — зухвало всміхнулася я.

Він якось змучено стенув плечима:

— Зате разом. І відповідальність поділимо.

І саме це зачепило найбільше. Я різко зупинилася, аж підошви ковзнули по підлозі.

— Реде… я досі не розумію, на чиєму ти боці?

Він теж зупинився. Його погляд був м’яким, але виснаженим і трохи розфокусованим.

— Я намагаюся тобі довіритися… — тихіше додала я, відводячи очі. — І хочу…

— Ти справді збиралася його поцілувати? — раптом перебив Ред.

Я завмерла. Відчуття було таке, наче хтось різко вибив повітря з грудей.

— Що?..

Цього я точно не очікувала почути зараз.

— Прямо там, у всіх на очах? — у Редовому голосі з’явилися дивні нотки, гострі, нерівні.

Це що... ревнощі?..

Я насупилася, миттєво зібравшись.

— Це не твоя справа! — відповіла я різкіше, ніж хотіла, ховаючи розгубленість за холодом.

— Справді? — він повів бровою.

— Реде, зараз не час для цього… — почала я, стримуючи роздратування.

— Просто скажи. І я відстану, — хрипко обірвав він.

Я чомусь боялася дивитися йому в очі... Відвела погляд, зосередившись на візерунках килима під ногами.

Хай йому грець...

— Я… збиралася, — ковтнула, відчуваючи, як всередині щось опирається. — Справді думала, що зможу, — додала ледве чутно.

— І що ж тебе зупинило? — надто вже сухо запитав Ред.

Я прожогом звела на нього очі.

— Це вже інше питання.

Він не відводив погляду, ніби вичікував, тиснув мовчанням.

Тоді я видихнула:

— Він… — зробила павзу. — І ти.

Ред не відразу озвався.

— Я? — його брови здивовано піднялися. — Чому?

Я схрестила руки на грудях, відчуваючи, як між нами знов натягується та сама невидима напруга.

— Тобі не здається, що кожна моя відповідь лише породжує нове запитання?..

— Просто скажи... прошу, — вже тихіше озвався він, у голосі з’явилося тепло, що відбилося й в погляді.

Я зітхнула й ледве кивнула:

— Гаразд. Але це востаннє.

Він відповів таким самим кивком, не зводячи з мене очей.

Тоді я глибоко вдихнула, відчувши, як серце калатає десь уже в горлі.

— Мені здається… ти мені небайдужий. У тому самому сенсі… — слова ледве трималися на голосі.

Куточки його губ здригнулися, а в очах спалахнуло дивне світло — немов зелений вогник ожив у глибині зіниць. Я миттю відчула хвилю його емоцій: тепло, радість, ніжність, вдячність — усе змішалося.

Ред уже хотів щось сказати, навіть відкрив рота, та я швидко підняла палець, зупиняючи його:

— Ти обіцяв.

Він лукаво всміхнувся, лише краєчком губ, і кивнув. А тоді, вже серйозніше, додав:

— Але цю розмову ми ще не закінчили.

 Я лишень тихо зітхнула — і ми рушили далі.

***

Таємна комірчина «міс Піґґі» була, як завжди, не замкнена. Той, хто не знав, що саме шукати, легко пройшов би повз — але не я. Вона ховалася в кінці довгого, майже безлюдного коридору, де тьмяне світло й мертва тиша створювали відчуття забутого, нікому не потрібного місця. Зовні — звичайні двері нейтрального кольору, що гармонійно вписувались в загальний інтер'єр коридору, зі стандартною ручкою — без жодних знаків чи символів. Їх без зусиль можна було сплутати з входом до банальної комірчини для швабр і мийних засобів. Я була певна: «міс Піґґі» обрала це місце не випадково — вона заздалегідь продумала схованку, яка слугувала б їй не лише складом для особистих речей, а й укриттям для її гидотних думок і темних планів, де вона могла залишатися невидимою для інших.

Ми без зайвих труднощів прослизнули всередину й, обминаючи всілякі стелажі, що були забиті різноманітними побутовими речами, нарешті потрапили до «серця» цього місця.

  Я впевнено ступила в темряву й смикнула за тонку мотузку, що звисала зі стелі. В ту ж мить різко спалахнуло холодне блакитне світло. Ред тихо присвиснув і прикрив очі долонею. Я криво всміхнулася, озирнувшись:

— Не такого чекав?

— Щось чекав, але… точно не цього, — він опустив руку й уважно роззирнувся довкола.

Я його розуміла, бо вперше потрапивши сюди, завмерла так само.

Для мене це місце виглядало як справжній форпост — кожна деталь дихала суворістю, дисципліною й жорсткою волею. В приміщенні не було вікон, тож можна було не переживати, що хтось побачить увімкнене світло ззовні... Стіни були пофарбовані в глухий теракотовий колір. Праворуч стіна — прикрашена різноманітними картами, схемами, картинами з військовою тематикою, медалями й відзнаками — ймовірно, родинними.

У центрі кімнати висіла дивна лампа з брунатним абажуром, що кидала холодне блакитне світло на фотографію в рамці. На ній був зображений немолодий статний вусань з суворими рисами, у військовій формі теракотового відтінку, з трубкою в руці. Фото стояло точно посередині металевого квадратного столу, навколо якого були розставлені чотири складні стільці.

Я давно вирішила для себе: цей військовий, мабуть, її батько. І загалом все тут створювало враження, що це не просто данина минулому, а радше якийсь культ. Наче ця кімната — її храм, а чоловік на фото — особистий бог. Я навіть колись бачила, як вона тут ходить навшпиньки, ніби боїться потривожити його спокій. Дивина та й годі.

Решта меблів були простими й функціональними. Та найбільше впадала в око шафа в дальньому лівому куті — масивна, замкнена на важкий навісний замок. Ключ од нього «міс Піґґі» завжди носила із собою. Ніколи не випускала. Хай їй грець.

Поряд, уздовж дальньої стіни, стояла інша шафа — сучасна, металева, для зброї. Відкривалася за відбитком пальця. Там «міс Піґґі» зберігала різні пістолети й набої. Якось я бачила, як вона дістала один зі старих пістолетів і цілилася просто в ту фотографію. А потім… довго стояла на колінах перед нею й благала прощення.

Моторошна жінка.

Далі, на цій же стіні, висіли полиці з книгами — військова стратегія, історія, поруч — якісь її записи з дивними розрахунками. У правому куті стояв старовинний годинник із маятником і химерним циферблатом. Та я ніколи не бачила, щоб цей годинник працював. Чи то він зламався, чи то «міс Піґґі» спеціально вимкнула його. Чому? Та біс її знає.

Я протиснулася між шафою зі зброєю й стелажем з різноманітними побутовими речами й швидко видерлася вгору. На передостанній полиці, серед пожовклих книг, старих фото й незрозумілого мотлоху, стояла невеличка різьблена скринька. Саме в ній лежав наш заповітний ключ. 

Гм… і як вона сама сюди дереться?

— Є! — вигукнула я, показуючи Редові ключ.

— Ти неймовірна! Це так у твоєму стилі, Ріко, — щиро всміхнувся він. — Допомогти спуститися?

А чому б і ні? Вже звикати не доводиться.

Я всміхнулася у відповідь і кивнула. Ред підійшов ближче, простягнув руки, і я обережно зіслизнула просто в його обійми. На мить накрило дивне відчуття дежавю… разом із теплом, що йшло від нього. Ніч. Бібліотека. Небезпека. Ми вдвох.

Він обережно поставив мене на підлогу, не відразу відпускаючи. Ми стояли занадто близько — настільки, що я відчувала кожен контур його тіла. Дихання збилося, в животі затремтіло — мовби  хтось розбурхав там цілий вихор метеликів. Я підняла очі — і наші погляди зустрілися, зчепившись у мовчазному, напруженому діалозі. Завмерла, вловлюючи його тепло, тихий ритм серця, знайомий, трохи терпкий запах. Навколо — жодної романтики: холодне світло, суворі стіни, пил і чужі старі речі. І все ж…

— Знаєш, навіть якби в мене й виникали якісь… не зовсім пристойні думки щодо тебе, — він зухвало всміхнувся, — то точно не тут.

Я миттєво відскочила від нього.

— Що таке, Ріко? — з усмішкою продовжив він. — Я ж просто сказав правду. Може, сама теж спробуєш?

Відчула, як од його грайливого тону й шалених вогняних бісиків в очах, мурашки знову розбігаються по шкірі. Нервово ковтнула.

Оце вже ні. Я впораюся.

А тоді зібравши все своє самовладання й карбуючи кожне слово, холодно відрізала:

— Якщо я й думала колись про це місце, — обвела поглядом кімнату, — тебе там точно не було.

І це, між іншим, була майже правда, бо в цій комірчині була рік тому й досі про неї не згадувала. Не те щоб думати про... Хоча... Та ну ні. Досить.

Я зухвало гмикнула.

Ну що, красеню, твій хід?

Ред лише розсміявся, хитаючи головою.

— А ти непередбачувана.

Гнівно зиркнула на нього.

— Я ж недавно була «неймовірною», хіба ні?

— Вважай це теж компліментом, — хитро примружився він.

— Не задурюй мені голову! Я прекрасно знаю, що це не комплімент.

Він знову засміявся — і я так і не зрозуміла, чому.

— Нам вже час, — буркнула сухо.

Ред кивнув і рушив до виходу, все ще всміхаючись.

Я кинула останній погляд на фотографію — і потягнула за мотузку, гасячи світло.