Розділ 57 «Вечірка»

— Прошу хвилинку уваги, — підвелася Бетті, тримаючи в руці кухоль із тією дивною рідиною, яку вони називали «вином». У теплому світлі вона виглядала напрочуд урочисто, а голос прозвучав чітко й впевнено.

Ми вмостилися за довгим білим округлим столом, займаючи лише невелику його частину. Я сиділа ліворуч од Тіса, якого спільними «зусиллями» друзів усадовили на чолі. Він насторожено крутив у руках кухоль, обережно принюхуючись до вмісту. Праворуч од нього влаштувалася Ебба — вона дивилася на Бетті з таким щирим захопленням, наче зараз мала пролунати якась важлива істина.

— Тісе, дозволь від усіх нас привітати тебе з днюхою й побажати… — почала Бетті. 

— О-о, почалося… — протягнув Кейл, розвалившись у кріслі поруч. Він демонстративно закотив очі, важко зітхнув і відкинув голову назад, немов його прирекли слухати найдовшу промову в історії людства. Та вже за мить скосив погляд на мене — і куточок його губ ледь смикнувся в усмішці.

Я насилу стримала сміх, а от Бетті навіть не глянула в його бік.

— По-перше: не втрачай надії й тримайся на світлому вайбі — з хорошими людьми все зрештою стає на свої місця, — вона всміхнулася й подивилася Тісу просто в очі.

Я помітила, як він трохи зашарівся. І це виглядало… незвично. Тіс — і раптом такий відкритий, практично беззахисний.

У грудях щось м’яко стислося.

— По-друге, — продовжила вона, — настав час тобі врубити режим «я топчик» і повірити в себе по-справжньому. Ти сильний, сміливий, гарний — просто дозволь собі це визнати.

— Бетті, може, досить уже, га? — буркнув Кейл, хоч уже без колишньої різкості. Він сперся ліктем на стіл, підпер щоку кулаком і дивився на сестру з кривуватим осміхом: ніби кепкує, але насправді уважно слухає.

Я знову не стримала усмішки. Як же він майстерно прикидається, що йому байдуже.

— По-третє, — спокійно повела далі Бетті, не звертаючи уваги на брата, — розберися зі своїм життям. Раз і назавжди. Без зайвого хаосу.

Вона майнула поглядом до мене, і я злегка напружилася. Це було вже не просто побажання, це був натяк. І я його зрозуміла.

Я повернула голову до Тіса. Він насупився, проте в очах змішалися розгубленість і щось таке тепле, ба навіть розчулене. Либонь, він не знав, як це прийняти — та точно відчував кожне слово. І раптом стало очевидно: для нього ці слова не дрібниця. Це — важливо.

— І, по-четверте… — Бетті глибоко вдихнула.

— Кришеня, я вже руки не чую з цим «келихом»! — перебив Кейл. Він підняв кухоль, скривився, ніби той важив цілу тонну й комічно потряс кистю. — Це що, тест на витривалість чи що? — І знову — цей швидкий погляд на мене. І підморгування.

Цього разу я вже не витримала й тихо засміялася.

Бетті кинула на нього гострий погляд, витримала павзу, довгу й красномовну, а тоді повернулася до Тіса й урочисто завершила:

— За тебе, Тісе! За тебе — справжнього.

Ми підняли кухлі слідом за нею, і наші голоси злилися в один:

— За тебе, Тісе!

У цю мить я відчула, як простір навколо наповнився особливою енергією — теплою, світлою, святковою. І навіть Тіс — завжди похмурий, закритий, складний Тіс — зараз виглядав розгубленим… але щасливим.

А тоді я піднесла кухоль до губ і зробила ковток... Рідина миттю розлилася по горлу дивним, незнайомим смаком: густим, трохи терпким, із металевою ноткою, що ніби дряпала зсередини. Горло обпекло, і в очах миттєво виступили сльози. Я закашлялася, намагаючись вдихнути, бо нічого подібного раніше точно не куштувала. Це було настільки чужорідне відчуття, що мозок просто відмовлявся його приймати.

— Ну як? Не зайшло? — раптом пролунав у моїй голові беземоційний голос Пата.

Я розгублено глипнула на нього. Він сидів ліворуч од Кейла й спокійно дивився на мене, наче нічого не сталося.

— Ну-у... воно дивне… — видушила я вголос. Голос здався мені чужим: неприємно хрипів й не слухався. — І геть незвичне на смак… 

Звісно, треба було сказати щось нормальне. Будь-що. Вдати, що все під контролем. Проте його не було... Горло все ще пекло, а животі розливалося дивне тепло, а перед очима світ ледь помітно плив.

Я зустрілася поглядом із Кейлом. Він скривився у зухвалій посмішці й демонстративно відсьорбнув зі свого кухля, немов це звичайна вода. У його очах блиснула знайома іскра — він уже все зрозумів. І, здається, його це неабияк розважало.

Потім я глянула на Реда, що розташувався навпроти Бетті. Його усмішка була дивною — не глузливою і не веселою, а занадто спокійною. Наче він саме цього й чекав. Отакої...

Інші ж дивилися на мене щиро здивовано — без жодного розуміння, що відбувається.

І раптом Кейл із Патом весело загиготіли.

— Та що смішного? — зиркнула я на малого.

— Моє питання почули лише ви троє, —  знову озвався його голос у мене в голові.

Холод пройшовся вздовж хребта. Що, лише ми троє?

— Ні, я теж чув те, що ти спитав! — схвильовано вигукнув Тіс.

Ми з Редом перезирнулися.

— Тільки не розумію… що це було? Як це взагалі можливо?.. — додав він, розгублено переводячи погляд з одного на іншого.

— Ти мене чуєш, Тісе? — пролунав у думках голос Пата.

— Чую! — голосно відповів він, уже не приховуючи шоку.

Я повернулася до Бетті. Вона саме сідала на місце й зробила невеликий ковток зі свого кухля, після чого лише знизала плечима:

— Не дивись на мене. Я його ніколи не чую… скільки б не намагалася.

— Ви це про що? — напружено перепитав Тіс, знову озираючись, наче сподівався знайти джерело голосу.

— А ти, Еббо? — м’яко озвався Ред, ігноруючи його розгубленість. 

— Я теж нічого не чую… — протягнула мала дивним, відстороненим тоном. — Але зараз бачу… навіть чіткіше, ніж раніше… — Потім вона променисто всміхнулася й зиркнула на кухоль у своїй руці. 

У мене всередині похололо. Чи варто було давати їй це «вино»?.. Вона й без того останнім часом поводилася дивно… а тепер — ще більше. Трясця.

— Гм, цікаво… — задумливо видихнув Ред.

Його тон мені зовсім не сподобався — надто вже зацікавлений.

— Та поясніть хтось, що відбувається? — знову озвався Тіс, і цього разу в його голосі чітко прозвучало роздратування.

Ред поглянув на мене й ледь помітно кивнув: мовляв, ну ж бо, скажи йому.

Усередині мене спалахнув супротив — я не хотіла цього озвучувати. Принаймні, не зараз. Однак потім, на одному диханні, випалила:

— Ми чуємо Пата у себе в голові.

Запала тиша. Навіть повітря ніби згустилося. Та, чесно кажучи, я й сама не вірила, що щойно вимовила це вголос.

— Як це?.. — Тіс дивився на мене так, наче бачив уперше. В його темних очах з'явився якийсь дивний блиск — гострий, пронизливий.

Я мимоволі здригнулася. Це вино так діє?.. Чи… щось інше?

Трохи завагавшись, я поставила кухоль на стіл і тихіше додала:

— Так само як ти щойно його чув… А от дівчата… Патріка не чують... чомусь.

Тіс повільно перевів погляд на малого, і в його темних очах спалахнув майже відвертий страх.

— Чувак… ти хто такий?..

Пат ледь усміхнувся:

— Я людина. Та в мене є деякі здібності. Як і в мого брата, — він кивнув на Реда. — Як і в неї, — тепер кивнув на Бетті. — І в неї тепер також, — показав на Еббу. 

Тісові очі ставали все ширшими — в них повільно розгорталося усвідомлення.

— Тобто… ви читаєте думки? — тихо, з острахом запитав він.

— Наскільки я знаю, такої фішки взагалі ні в кого немає, — насторожено кинув Кейл, ковзнувши поглядом по кожному. У відповідь — мовчання. — І взагалі, якщо Пат сам не захоче, ти до нього в голову не залізеш. Навіть не розраховуй, — додав він і зробив довгий ковток зі свого кухля.

Малий мовчки кивнув.

— А ти що вмієш? — спитав Тіс блондина. 

Той невимушено знизав плечима й розтягнувся в самовдоволеній усмішці:

— Мій скіл [1]? Харизма, звісно. Максимального рівня. Усі западають на мене з першого погляду, — підморгнув мені з ледь помітною хитринкою.

Я злегка закотила очі.

Спершу Тіс, здається, не второпав, що це був жарт, проте, впіймавши реакцію Бетті, трохи розслабився й усміхнувся.

— У нього нуль здібностей. Ну, хіба що самозакоханість і пафос, — фиркнула білявка й показала Кейлу язика. Той пирснув і миттєво передражнив її, демонстративно закотивши очі.

— Бет, а в тебе яка здібність? — раптом спитав Тіс. 

— І відколи це вона для тебе стала «Бет»? — одразу ж вколов Кейл, однак тепер у його голосі звучала не насмішка, а уважність.

Бетті навіть не глянула на нього й спокійно відповіла: 

— Я сильна. 

— О, це я вже помітив, — усміхнувся Тіс.

— Я реально сильна!

— Та я зрозумів. Після того тренування складно було не помітити, — він трохи нахилив голову, розглядаючи її уважніше. — Не думаю, що звичайна дівчина з твоєю статурою змогла б так легко жбурнути мене в стіну, — його голос став м’якшим, у ньому вчувалися  грайливі нотки.

Усередині мене щось напружилося. Геть неприємно й різко. Без причини… чи якраз навпаки — надто зрозумілої.

Я відвела погляд, стискаючи край столу пальцями. Він що... фліртує з Бетті?.. 

— От бачите, Тіс з першого разу все вловив! — задоволено вигукнула Бетті, і я мимоволі здригнулася. — Не те що ви двоє… — вона перевела погляд із Реда на Кейла.

Ред лише загадково всміхнувся, а Кейл відповів кривою посмішкою, цього разу мовчки.

І раптом Тіс рвучко обернувся до Ебби й пропік її гострим поглядом.

— Гаразд, з ними все зрозуміло, але ти… Як, чорт забирай, ти взагалі опинилася серед цих «обраних»?

Повітря наче обірвалося. Ред насупився, його очі потемніли. Бетті просунулася в кріслі, наче готова була кинутися на захист. Кейл усе ще криво посміхався — так, ніби напруга його навіть забавляла. А Пат, як завше, залишався незворушним.

Проте Ебба лише недбало знизала плечима й з якоюсь дивною відстороненістю відказала:

— Воно якось само склалося… Я цього точно не планувала…

— І давно? — голос Тіса звучав сухо, хоча під цією сухістю чітко відчувалася напруга.

— Кілька днів тому… Може, три… — відповіла вона, не відводячи від нього погляду.

— І що в тобі… надприродного?.. — він затнувся, немов саме слово різало йому язик.

— Я бачу майбутнє, — спокійно відповіла мала.

Тіс злегка напружився: плечі трохи піднялися, ніби він підсвідомо готувався до удару.

— Як це? Ти знаєш... що буде?

— Не завжди… Проте здебільшого — так, — вона всміхнулася, і ця усмішка була водночас наївно-дитячою й трохи моторошною. 

— Тобто… ти можеш прямо зараз сказати, що буде завтра? Або через рік? Через десять? — Тісові брови полізли на лоба.

— Ні… це працює не так… — Ебба злегка схилила голову — здавалося, вона прислухається до чогось невидимого. — Якщо подія вже майже визначена… наприклад, на сьогоднішній вечір… я її бачу.

— Що значить «бачиш»? — спитав Тіса вже різкіше.

— Якщо людина вже зробила вибір — я чітко бачу наслідок. Та якщо ще вагається… майбутнє може змінитися. Все залежить од рішення. Наприклад, що вечірка відбувається — я знала ще вчора. У той момент, коли ми з Бетті переконали всіх.

— Стривай... ти бачила ще вчора, що буде сьогодні?..

Ебба кивнула.

— Але тільки після того, як усі погодилися.

Я вже чекала, що він якось це прокоментує, та Тіс натомість різко повернув голову до мене. Його погляд став важким. І я мимоволі прикусила губу.

— Ти знала? Про неї? Про все це?

Мені не сподобався його тон, проте я все ж стримано кивнула.

— Ну, авжеж, знала, — роздратовано кинув він. — Хто б сумнівався!

Напруга повисла в повітрі, наче густий туман. І саме тоді Кейл розтягнуто простогнав, розвалившись у кріслі:

— Слухайте, якась нудна у нас вечірка виходить… Може вже до подарунків перейдемо?

Його слова подіяли миттєво — мов ковток свіжого повітря. Напруга трохи розвіялася, всі пожвавішали. Навіть Тіс. Увага раптом перемикнутися на Бетті, яка відразу підхопила ідею брата. Вона трішки ніяково всміхнулася, злегка посунулася в кріслі й тихо запитала:

— Можна я почну?

Усі кивнули, а Кейл буркнув:

— Тільки давай без марафонів, бо я тут реально засну. 

Бетті підвелася.

— Тісе, я довго думала, що тобі подарувати… — трохи невпевнено почала вона. — Що взагалі дарують людині, яку майже не знаєш?..

— О, в мене є ідея, — встряв Кейл,— але ти ж моя сестра… — вишкірився він, — тож промовчу.

Він перезирнувся з Редом, і той ледве стримав усмішку й лише похитав головою.

Дурбецали.

— Гей, коміки, можна я закінчу? — роздратовано кинула Бетті, повертаючи увагу до себе.

Кейл пирснув і махнув рукою: мовляв, кажи вже.

— Так ось… — білявка повільно відсунула крісло, його ніжки тихо ковзнули по білому килиму, і вона рушила кудись убік. Її постать зникла за декоративними колонами, серед білих шкіряних диванів.

У повітрі на якийсь час зависло напружене очікування. А потім ми мовчки стежили, як білявка повертається — вже тримаючи щось за спиною. У її очах грала ледь стримана інтрига.

— Колись, — знову почала вона, повертаючись до столу, — наші батьки розповідали нам із братом про одну далеку країну, якої вже немає навіть на карті…

У тиші раптом пролунало гучне, показове хропіння: Кейл, розвалившись у кріслі, вдав, що спить.

Я не втрималася й пирхнула від сміху. А Бетті без вагань ляснула його по маківці.

— Ай, боляче ж! — обурено простогнав він, потираючи голову.  —  Силу розраховуй!

— А я якраз і розраховую! — холодно відрізала вона. — Сядь нормально і слухай!

Кейл миттєво випростався, ніби його смикнули за невидиму нитку, і Бетті продовжила:

— Отже… — вона на мить зам’ялася. — Знаючи, як вони любили ту країну, друзі подарували мамі й татові на одну з річниць дещо особливе… Спершу я навіть не зрозуміла, що це таке, коли вони показали подарунок нам із Кейлом. Тоді він мені не сподобався… Втім, тепер я розумію: це був ідеальний дар. Він зближує. — Вона підняла невелику дерев’яну коробочку, показуючи її всім. — Це гра. Називається «нарди». — Батьки щовечора сідали за стіл і грали… А ми з Кейлом… — вона раптом замовкла, ковтнувши слова, й опустила погляд на брата.

Кейл напружено кивнув.

— ...Ми сиділи поруч і дивилися, — тихо договорила вона. — Це було... дивовижно, — її голос в кінці майже зник, перетворившись на шепіт.

Тіс обережно прийняв коробочку — так, наче боявся зламати щось тендітне, потім обережно провів пальцями по дерев’яній поверхні. Він дивився на неї з таким виразом, наче не до кінця вірив, що це тепер його. Що хтось справді подарував йому щось від душі.

Я краєм ока глянула на Кейла. На мить його обличчя змінилося — у погляді майнула тінь туги, щось гірке й непроговорене. Та він швидко опанував себе: помітивши мій погляд, одразу натягнув свою звичну криву посмішку й підморгнув.

— Дякую… — видихнув Тіс. — Це… — голос його зірвався, він прочистив горло. — Це багато для мене значить. Справді. Дякую вам, — він перевів погляд із Бетті на Кейла. Той лише ледь кивнув у відповідь.

— Я потім навчу тебе грати… — тихо мовила Бетті, сідаючи. — Якщо захочеш…

Я насупилася. Вона соромиться? І така… м’яка зараз. Невже він їй справді подобається?..

— Звісно! — щиро усміхнувся Тіс. В його очах з’явився якийсь новий блиск — і я точно знала: справа не у вині.

Дивно… усе це напрочуд дивно.

Тоді я повернулася до Ебби. Вона всміхалася — якось інакше, загадково. Здається, знову щось побачила…

Наступним привітав іменинника Пат. Він подарував Тісу ліхтарик, що світився не холодним блакитним, а теплим жовтим світлом. Звісно, Тісу цей подарунок дуже сподобався — корисна ж яка річ! 

Потім Кейл вручив йому крутий складаний ніж із червоно-чорним руків’ям. Якщо чесно, я навіть трохи позаздрила — виглядав він дуже круто.

Ред подарував невеличку книгу. І хоч Тіс не був фанатом читання, він помітно зашарівся, щойно прочитав назву: «Правила поведінки з дівчиною, яка тобі подобається. Практичний курс».

Здається… я теж трохи почервоніла. От уже цей Ред… Ну що за дурні натяки, га? 

Останньою була Ебба. Проте її подарунок залишився загадкою: вона просто щось прошепотіла Тісу на вухо. Той здивовано кивнув — а потім усміхнувся й знову злегка зашарівся.

І тоді настала моя черга. Я підвелася, відчуваючи, як серце гупає десь у горлі, й попросила Тіса відійти зі мною до зони з диванами. Дарувати свій подарунок під пильними поглядами всіх — а тим паче говорити те, що я збиралася — зовсім не хотілося.

— Ти його там не приб’єш? — насторожено поцікавився Кейл, обережно торкаючись свого носа і явно натякаючи на  наші минулі пригоди. 

— Кейле! — роздратовано вигукнула Бетті.

— От ти полюбляєш кейлати, кришеня! Я просто про всяк випадок уточнив… — зухвало всміхнувся він.

Я скривила посмішку й похитала головою. Звісно, я добре знала: це його спосіб підбадьорити. Так, у своєму стилі — але ж працює.

— Не хвилюйся, бити його не буду. Можеш у Ебби спитати, — недбало кинула я.

Кейл зустрівся з малою поглядом, та вона лише загадково всміхнулася.

— І, до речі… яка цікава в тебе про мене думка, — додала я з легкою усмішкою.

Блондин підморгнув і знову відсьорбнув зі свого кухля.

Ми з Тісом повільно рушили до зони з диванами. Звідси нас усе ще було добре видно, однак там я почувалася трохи спокійніше — наче між мною й рештою виник тонкий, майже невидимий бар’єр.

Я простягнула йому невеличку брошуру, яку Бетті непомітно передала мені під столом. Вочевидь, хтось із них заздалегідь пробрався сюди й залишив потрібні речі… навіть мій подарунок. Треба буде потім розпитати Бетті, хто це був.

Піднявши погляд на Тіса й змушуючи себе не відволікатися ні на що довкола, я тихо промовила:

— Я довго не могла вирішити, що тобі подарувати… Ти ж знаєш, у мене майже нічого немає… — нервово всміхнулася. — Тому вирішила… залишити тобі щось од себе… — ковтнула клубок у горлі й кивнула на брошуру. — Тут зібрані вірші, які колись мене зачепили… які багато для мене значили. Можливо… колись вони допоможуть і тобі. І… нагадають… про мене… — голос зрадницьки зірвався.

Тіс розгублено дивився мені в очі. Світ довкола ніби завмер. Усе розчинилося — лишився тільки глухий стукіт мого серця, що відлунював у скронях так голосно, що, здавалося, його чують усі. І добре, що стіни тут звуконепроникні… інакше моє серцебиття почула б уся Колонія.

— О, нарешті щось цікаве! — раптом пролунав збоку голос Кейла, різко повертаючи мене до реальності. Я здригнулася. — Ну давай, має ж бути друга частина подарунка! Закріпи ефект — поцілуй його!

Я гнівно зиркнула на блондина. Він лукаво підморгнув. 

Щоб його...

— Кейле! — гаркнув Ред.

— Та що я? — той розвів руками. — Після такої промови не поцілувати — це вже майже злочин, — не вгамовувався він, хитро всміхаючись. — Ну ж бо, Ріко, зроби людині подарунок рівня «вау», — він зухвало облизав губу й знову підморгнув мені.

У мене аж кулаки засвербіли — так кортіло врізати йому в ніс. Але я перевела погляд на Тіса — і завмерла. Він дивився на мене широко розплющеними очима. У його погляді було щось… невимовне. Майже благання.

І раптом мене вразило усвідомлення: як би дивно це не звучало, Кейл має рацію. Мій поцілунок міг би стати тим подарунком, про який Тіс насправді мріє.

Я ковтнула й, уникаючи будь-яких поглядів, зробила маленький крок до нього. Він трохи ніяково дивився на мене. Я й сама не вірила, що зараз поцілую його… отак, просто, у всіх на очах.

Зробила ще один невеличкий крок. Тіс не поворухнувся.

Либонь, збоку це виглядає геть дивно. Мабуть… 

Я точна знала, де сидить Ред. І навмисно не дивилася в той бік. Боялася. Варто було лише зустрітися з ним очима — і вся моя рішучість розсипалася б на друзки.

Тож я зробила ще один невпевнений рух уперед, і в цю мить Тіс щиро всміхнувся. Я відповіла йому усмішкою, хоч і не була певна, що вона вийшла переконливою.

— Ріко... — він затнувся.

Здається, йому теж було ніяково від того, що всі витріщалися на нас. Мабуть, він уявляв наш перший поцілунок зовсім іншим — тихим, прихованим од чужих очей, а не тут, серед споглядань, шепоту й сміху.

Між нами лишилися лічені сантиметри. Ми дивилися одне на одного, не наважуючись навіть доторкнутися. А я… я боялася. По-справжньому.

Та все ж зібралася з силами, підняла руку й обережно торкнулася його плеча. Тіс здригнувся.

— Ріко… — прошепотів він. У його голосі змішалися ніжність і тривога.

Мені раптом стало геть ніяково.

— Ти... не хочеш цього? — ледве вичавила я. — Ні?..

— Хочу. Та… мені здається… — Тіс відвів погляд убік, і це змусило мене насторожитися.

Я прослідкувала за ним. Там була Бетті. Вона просто сиділа й дивилася на нас. І на мить здалося, що я побачила в її очах розпач... Маленький біль.

Коли ми з Тісом знову перетнулися поглядами, впевненості в мені вже не залишилося. Та й він дивно дивився на мене... У його очах було щось складне: туга… і водночас — ніби надія.

— Ріко, це найкращий подарунок, який ти могла мені дати… — тихо мовив він. — Проте я не впевнений, що заслуговую на нього. Вже ні.

Я насупилася.

— Ти про що?..

— Раніше… я б віддав за це життя…

— А зараз? — спроквола запитала я.

Це все через Бетті?.. Чи ні?..

Тіс не відповів. Лише повів поглядом у протилежний бік. Я знову простежила за ним. Він дивився на Реда. Той стояв осторонь, майже біля виходу, похмурий, зі схрещеними на грудях руками.

Він що… збирався піти?.. Чому?..

— А тепер ми подорослішали, Ріко, — Тіс ледь усміхнувся й підморгнув Реду.

— Тобто цілуватися ви не будете? — раптом пролунав розчарований голос Кейл.

Я лише розгублено похитала головою.

— Ех… Ну тоді хоч по ковтку бахнемо, га? Все ж свято!

Ідею миттю підхопили — пролунали вигуки, сміх. Атмосфера знову ожила.

Ми з Тісом перезирнулися — і раптом обоє розсміялися.

— Можна я хоча б обійму тебе? — тихо спитала я свого давнього друга.

Він лише кивнув і розкрив обійми. Я притулилася до нього, і він обійняв мене — ніжно, але стримано. Не як кохану… як рідну людину. Як сестру.

Навколо одразу загомоніли, залунали оплески й вигуки «ура!». А вже за мить усі кинулися обійматися, і ми опинилися в хаотичному вирі сміху, тепла й радості.

Невдовзі Пат якимось дивом увімкнув музику. Вона миттєво заповнила залу — гучна, різка, незвична. Спершу це здалося суцільною какофонією, хаотичний шум, який розриває тишу на шматки. Та вже за кілька секунд я почала вловлювати ритм. Він був дивним, але захопливим.

Бетті та Кейл відразу підхопили його — їхні рухи були легкими, веселими, гармонійними. Вони танцювали так, ніби робили це все життя. Їхні тіла відчували музику, і вона відповідала їм тим самим.

Згодом до них приєдналися Пат і Ебба. І саме Ебба вразила мене найбільше: вона рухалася плавно, впевнено, з природною грацією, ніби танець був частиною її самої. Її кроки й повороти виглядали настільки органічно, що я просто не могла відвести погляду.

— Коли ти встигла навчитися? — вигукнула я, намагаючись перекричати музику.

— Я не вчилася — я згадала! Я це пам’ятаю! — радісно крикнула вона й закружляла ще швидше.

Тіс спершу просто спостерігав, але раптом почав плескати в долоні, намагаючись упіймати ритм. За мить він уже приєднався до інших, незграбно, проте з таким ентузіазмом повторюючи їхні рухи. Ебба захоплено скрикнула від радості.

Це було класно. Справді класно.

— Хочеш спробувати? — пролунав Редів голос позаду.

Від несподіванки я здригнулася.

— Я… так не вмію, — зніяковіло відказала я, озирнувшись через плече й зустрівшись із ним поглядом.

О, ці очі… Я відчула, як щоки зрадницьки спалахнули.

— Ще одна річ, яку ти «не вмієш»? — куточки його губ ледь піднялися.

— Просто не було коли вчитися! — парирувала я, трохи нервово. — Я, взагалі-то, постійно працювала. На відміну від деяких.

Ред усміхнувся, ступаючи ближче. Його очі не відпускали моїх — і це вибивало з рівноваги. Я роздратовано зціпила зуби, злякавшись власної реакції.

— Це не складно. Я можу показати, — запропонував він, перекрикуючи музику. — Пам’ятаєш, у нас уже був досвід… з основами. — Він простягнув мені руку. Я завагалася. — Ну ж бо, Ріко, тобі час уже перестати мене боятися.

Остання фраза подіяла на мене так, наче на голову вилили відро холодної води. Я здригнулася, зате водночас повернула собі самовладання. Куточок губ сіпнувся в кривій усмішці.

— Я не боюся тебе, Реде.

— Та невже? — він повільно опустив руку й сховав її в кишеню. В його погляді промайнуло здивування… і зацікавлення.

Цієї миті я раптом зрозуміла: здається, я щойно виграла маленьку перемогу над цим зеленооким красенем. Отакої.

Ледь помітно всміхнулася.

— Мені треба ненадовго зникнути… прикриєш?

— У мене є краща ідея, — відповів він, не відводячи погляду. — Я піду з тобою.

_______________________________________________________________________________________________________________

[1] скіл (від англ. skill — вміння, здатність) сленгове слово, що означає конкретну навичку, уміння чи здобуту здатність виконувати певні задачі. Використовується переважно в молодіжному середовищі, ігровій культурі, IT та неформальних розмовах.