Розділ 56 «Куля»

Шлях нагору виявився справжнім випробуванням: нам довелося дертися пожежними сходами, що тягнулися вгору, мов темний хребет старої будівлі. І все було б стерпно, якби не ця клята сукня, що постійно плуталася в ногах і лишень заважала рухатися.

Я стиснула зуби. Геніальна ідея — вдягнути сукню. Просто блискуча.

Ситуацію, звісно, «покращили» хлопці: варто було мені сказати, що доведеться лізти нагору, як вони відразу загиготіли й заулюлюкали. Їхній сміх прокотився тунелем, і я відчула, як щоки спалахнули — більше від роздратування, ніж од сорому.

Щоб їх...

Я мимохіть стиснула край сукні, намагаючись вирішити, як краще лізти: притримувати її чи махнути рукою й дертися як є. Жоден варіант не здавався особливо гідним.

— Гей, збоченці! — суворо кинула Бетті. — Ріка піде першою, а я простежу за кожним із вас. Ну ж бо! Відвернулися! — її погляд був таким, що навіть Кейл на мить принишк.

Я вдячно ковзнула по ній поглядом. Хоч хтось тут мене розуміє.

Та щойно я підійшла до драбини, Кейл прицмокнув і тихо захихотів. Я різко зупинилася, навіть не торкнувшись перекладини.

Серйозно?..

— Кейле, не змушуй мене сердитися! — зло зиркнула на нього сестра.

— Ти хочеш, щоб я пропустив таке шоу? — він зблиснув посмішкою з дрібкою хуліганства.

Я скосила на нього погляд. Ще слово — і полетиш униз першим.

— Я хочу, щоб ти поводився нормально, — відрізала Бетті. — Хоч раз.

 Пат тихо пирснув і миттю відвернувся. Тіс, наслідуючи його, теж демонстративно відвернувся — занадто швидко й навіть якось напружено. Кейл уже збирався щось докинути, однак упіймавши суворий погляд Бетті, певно, зрозумів: цього разу вона не жартує, і з неохотою підкорився.

Я глибоко вдихнула, підняла поділ сукні трохи вище, ніж хотілося б, і нарешті вхопилася за холодну металеву перекладину.

Ну все. Назад дороги немає.

У цей момент поруч зі мною з’явився Ред. Він ступив до дробини й тихо, майже пошепки, мовив: 

— Я піду першим. Хтозна, що там… — він уже дивився вгору, явно оцінюючи висоту й відстань між перекладинами, мовби прораховував шлях наперед.

Я напружилася.

Він що, сумнівається в мені? Думає, що я не впораюся?.. Чи підозрює, що я веду їх не туди?.. А може, просто знову вирішив діяти по-своєму?

Коли я вже відкрила рота, щоб відрізати щось різке й влучне, Ред несподівано накрив мою руку своєю. Дотик був теплий, м’який, а голос — тихий, оксамитовий:

— Будь ласка, Ріко. Довірся мені.

Довіритися?.. З якого дива я маю довіряти саме тобі?

Серце збилося з ритму, немов оступилося, і на мить я втратила рівновагу... не під ногами, а десь глибше. Його дотик був таким справжнім, таким близьким — і це бентежило сильніше за будь-які слова. Я не хотіла реагувати на це. Не зараз. Не з ним.

Роздратування й розгубленість сплелися в тугий вузол під грудьми. Усередині щось стиснулося — не страх… інше. Щось, у що я не збиралася зараз занурюватися. 

Тож я змусила себе зосередитися на теплі його руки — як на чомусь реальному, за що можна вхопитися, щоб не розсипатися. І кивнула, відступаючи вбік.

— Добре... але піду за тобою, — прошепотіла ледь чутно. Бо це був єдиний спосіб не видати, наскільки він вибив мене з рівноваги.

— Домовилися, — він підморгнув і чарівно всміхнувся.

Ред першим рушив угору, а я, глибоко вдихнувши, подалася слідом, змушуючи себе тримати фокус на простому: куди ставлю руку, куди ногу, як дихаю. На ритмі. На русі. І це спрацювало. Крок за кроком — і всередині знову з’явилася опора. Контроль повертався, а шлях, який ще мить тому здавався складним, раптом став просто сходами вгору.

Нагорі нас чекав важкий прямокутний металевий люк. І добре, що першим вибрався Ред — сама я навряд чи впоралася б із ним так швидко.

Потім Ред обережно визирнув назовні, оглянувся довкола, перевіряючи, чи все чисто, і, впевнившись, кивнув мені — мовляв, можна. Я не зволікала. І, звісно, впоралася б сама, але він усе ж простягнув руку, допомагаючи вибратися. Я навіть не встигла подякувати, як за мною вже вигулькнула Ебба, потім — Пат, Кейл, далі Тіс, а останньою вилізла Бетті. Так ми всі опинилися нагорі, залишивши позаду темний, іржавий лабіринт тунелів.

Я не помилилася: ми вийшли всього за кілька метрів од славнозвісної Кулі — місце,  про яке в Колонії ходило безліч чуток, але майже ніхто не знав, де воно насправді.  Ззовні вона виглядала зовсім непримітно: сіра, висока, прямокутна будівля без жодного вікна, загублена серед інших безликих бетонних гігантів. І лише той, хто вмів слухати, міг відрізнити правду від словесного мотлоху Дорослих. Я вміла. Саме так і дізналася про неї.

Я швидко окинула поглядом околиці. Сутеніло, повітря стало прохолоднішим. Охоронці тут у цей час з’являлися рідко, а для Учнів ця зона взагалі була закритою. Я махнула друзям — і ми рушили вперед, обережно обходячи будівлю зліва, у вузький провулок між двома спорудами. Саме там ховалися двері до Кулі.

— У кого ключ? — запитала пошепки, зупинившись біля невеликих металевих дверей. 

— У мене, — відгукнувся Кейл, дістаючи з кишені пластину й простягаючи її мені.

— Можна я? — тихо озвався Ред, дивлячись прямо на мене.

Я на мить розгубилася, проте кивнула. Кейл передав ключ Реду, і той приклав пластину до панелі праворуч од дверей. Усередині щось тихо, але виразно заскреготіло. Я мимоволі скривилася — серце різко стиснулося, ніби попереджало: ще можна відступити.

Хоч би ніхто з Дорослих не почув…

Та, на диво, двері відчинилися майже безшумно й плавно. Ми швидко, один за одним, прослизнули всередину. І раптом простір спалахнув світлом… але не звичним холодним блакитним, до якого ми звикли в Колонії, а теплим, м’яким білим сяйвом. Воно змусило мене прижмуритися й на секунду завмерти.

Коли очі звикли, я почала роздивлятися: невелике приміщення дивної форми, сірі бетонні стіни… і попереду — білі двостулкові двері.

— Хутчіше, зачиніть двері! — раптом вигукнула Ебба, і в її голосі бриніла напруга.

Ред миттєво приклав ключ до панелі — двері плавно зімкнулися.

Хоч би ніхто не встиг помітити світло зовні… хоча…

Я крадькома глянула на Еббу. Вона виглядала трохи стривоженою. Мабуть, щось відчула… або вловила те, чого ще не сталося.

— Тепер усе добре, — кивнула вона, і на її личку з’явилася легка, заспокійлива усмішка.

Ми майже одночасно зітхнули з полегшенням і рушили до наступних дверей. Праворуч у стіні була вмонтована панель. Ред без вагань приклав ключ — і стулки м’яко роз’їхалися вбік. За ними відкрилася ще одна кімната: невелика, білосніжна, залита тим самим теплим світлом.

— Це ж… ліфт! — здивовано видихнув Кейл.

Ми з Тісом майже водночас перепитали:

— Це що?!

Ззаду пролунав голос Бетті:

— О, як добре! Не доведеться знову дертися сходами.

Ред зайшов усередину й, обернувшись до нас, ледь усміхнувся:

— Заходьте, всі помістимося. — А тоді, помітивши наше з Тісом вагання, додав тихіше, але впевнено: — Повірте, вам сподобається.

Я скосила погляд на Кейла — він підморгнув, і в його очах знову спалахнули знайомі пустотливі іскри. Перевела погляд на Бетті —  вона кивнула з тією щирою усмішкою, що завжди додавала впевненості. Тоді я зробила крок уперед — трохи невпевнено, та все ж зайшла в це дивне вузьке приміщення, яке вони назвали «ліфтом». Слідом за мною один за одним протиснулися інші, і простір одразу наповнився теплом тіл, приглушеним сміхом і легким хвилюванням.

Ред глянув на мене, ледь усміхнувся й натиснув щось на панелі. Двері відразу зімкнулися — і в ту ж мить мене накрило дивне відчуття: ніби під ногами зникла опора, а тіло стало невагомим Я завмерла, прислухаючись. Приміщення рухалося. Ми підіймалися вгору.

Я ніколи раніше не підіймалася без сходів — і від цього ставало ще тривожніше. Секунди розтягнулися в довгі, напружені миті... аж раптом ліфт завмер.

Стулки плавно розійшлися, і Ред вийшов першим. Він швидко оглянув простір довкола, тоді повернувся до мене. Я насторожено вп’ялася в нього поглядом, а він лише коротко кивнув — мовляв, усе гаразд, виходь. Тоді я нерішуче переступила поріг, озираючись. Уздовж спини пробіг холодок — та це був не страх. Радше передчуття, приємне й бентежне. Наче щось велике й важливе ось-ось мало відкритися перед нами.

Я зробила кілька кроків уперед, обминаючи Реда, який мовчки проводжав мене поглядом. Та вже за мить відчула — він іде слідом.

Перед нами тягнувся вузький напівтемний тунель, а десь попереду жеврів проріз, залитий яскравим світлом. Я ковтнула повітря й рушила далі — вже впевненіше.

Здається, ми майже на місці.

Біля виходу починалися невеликі білі сходи, що вели вниз. Ред пішов першим. Я озирнулася — повз мене один за одним пройшли Кейл, Пат, Бетті й Ебба. Їхні обличчя світилися якоюсь дитячою радістю, немов вони потрапили в казку. Тіс ішов останнім. 

— Народе, може, хтось нарешті пояснить, що ми тут робимо? — раптом голосно кинув він, проходячи повз мене й заходячи всередину Кулі. — Бо я… — він урвався на півслові.

Я чкурнула за ним — і теж різко зупинилася, наче врізалася в невидиму стіну. Здавалося, моя щелепа от-от торкнеться підлоги. Такого я точно не очікувала.

Перед нами відкрилася величезна білосніжна зала під куполом. Стелю по колу підтримували декоративні колони, схожі на велетенські баобаби — їхні хвилясті лінії розходилися угорі, створюючи відчуття живої архітектури. А в центрі купола, у драпірованому отворі, звисала гігантська модель Землі. Вона світилася зсередини — і це було неймовірно: глибокі сині океани, білі хмари, жовто-зелені континенти. Земля — така, якою вона була до катастрофи. Жива. Недосяжна.

У внутрішній частині зали стояв довгий білий стіл, оточений шкіряними кріслами на округлих ніжках. Під ними простягався килим, схожий на білий пісок — такий, який я бачила лише на ілюстраціях у книгах. На столі у вазонах красувалися штучні білі квіти, а серед цієї бездоганної білизни виділялися лише металеві тарілки, кухлі й дивний посуд незнайомих форм.

По периметру, у зовнішній зоні, розміщувалися декоративні дивани зі зручними підлокітниками, що водночас правили за невеликі столики. Праворуч угору вели ще одні білі сходи — куди саме, ми поки не знали.

Я стояла, зачаровано вдивляючись у цю дивину, і відчувала, як у грудях розквітає щось нове — суміш захоплення, тривоги й трохи дивного, майже невловного передчуття.

— Сюрприз! — в один голос вигукнули Бетті, Кейл, Ебба й Пат, і їхній радісний зойк, злившись воєдино, розкотився під куполом гучною луною.

— Що це?.. — розгублено видихнув Тіс, широко розплющивши очі, наче побачив щось неможливе.

— Це сюрприз-вечірка! І вона — для тебе, на честь твого дня народження! — радісно вигукнула Бетті; її обличчя сяяло, мов теплий вогник у темряві.

Тіс ошелешено глянув на неї. Губи ворухнулися, та слова так і не склалися в щось чітке — я вловила лише уривки: «чому»… «вечірка»…

— Та все елементарно, бро, — Кейл недбало закинув руку йому на плече й криво всміхнувся. — І можеш навіть не напружуватись із подяками — нам це майже нічого не коштувало… ну, максимум трохи нервів.

— Кейле! — обурено шикнула Бетті.

Здавалося, Тіс ось-ось не витримає цього напливу — здивування, розгубленість, радість і страх накочувалися хвилями. Та він напрочуд швидко зібрався й, стримано, майже сухо, проте з глухим надломом у голосі, звернувся до мене:

— Ти у цьому теж брала участь? Ти знала? 

Я мовчки кивнула.

— А ти? — його погляд упав на Еббу.

Вона кивнула з усмішкою, та під тиском його очей її радість швидко згасла. У Тісових зіницях вирувала буря: жовна напружилися,  на шиї виступили вени — він явно стримувався, щоб не вибухнути.

— Ми думали… тобі сподобається, — обережно озвалася мала.

— Мені подобається, — сухо відказав Тіс, ніби змушував себе повірити в це. — Просто… — він важко видихнув, плечі опустилися. —  Я не звик до такого… — додав розгублено й глянув на мене. — Ти ж розумієш?..

Його погляді раптом потеплішав, хоча в ньому ще жевріли відблиски сум’яття й втоми.

— Авжеж, розумію, — відповіла я тихіше, ніж хотіла. — Але…

— О, супер! — різко плеснув у долоні Кейл, змусивши мене здригнутися. — Все, розрулили? Тоді вмикаємо режим свята!

— Режим свята? — Тіс здивовано перевів на нього погляд.

— Їдло, напої, а ще порухаємо тілом! — безтурботно відгукнувся Кейл і одразу ж почав кумедно викручуватися всім тілом — стегнами, руками, навіть головою. Його танець був настільки безглуздим, що навіть у цій напруженій атмосфері мимоволі хотілося засміятися.

Тіс і Бетті перезирнулися.

— Кейл має на увазі, що ми тут зібралися відсвяткувати твій день народження, — обережно пояснила Бетті. Та Тіс лише ще більше насупився. Вона обвела нас поглядом і тихіше додала: — У нас у Місті це було топове свято: родичі, друзі, подарунки... вайб на максимум. І ми теж підготували для тебе дещо.

— Подарунки?.. — брови Тіса здивовано полізли вгору.  

Бетті яскраво всміхнулася й кивнула.

— Так. Ми прийшли не з порожніми руками, тож готуйся! — її обличчя осяяла чарівна усмішка.

У ту мить мені здалося, що в її блакитних очах коливається спокійна морська гладь. Думаю, Тіс теж це побачив. Бо ніхто й ніколи не дивився на нього так. Ніхто.

Я ковтнула. Це було щось нове. І не лише для нього…

— Ч-чому?.. — ледь вимовив Тіс. — Чому ви це робите для мене?

Бетті безтурботно знизала плечима.

— Бо ти хороший… Ти милий…

Кейл тихо фиркнув, але вона відразу ж кинула на нього суворий погляд і твердіше додала:

— І ти наш друг.

Тіс розгублено перевів погляд із неї на мене, а потім — на кожного з нас по черзі. Його обличчя стало дивною сумішшю серйозності й розгублення, наче він намагався скласти щось цілісне з надто різних шматків.

— Тобто… сьогодні ми не будемо рятувати світ?

На мить запала тиша — а тоді Куля вибухнула сміхом. Гучним, щирим, дзвінким. Він розлітався під куполом, відбивався від білих колон і, здавалося, жив власним життям.

Я подумки подякувала небесам за звуконепроникні стіни: хай там що, цей наш сміх залишиться тут — у місці, де ми вперше дозволили собі бути просто дітьми.