Розділ 53 «Ключ»

Після роботи я стрімголов помчала до Кристаль — хотілося якнайшвидше владнати справу з ключем. Відчуття відповідальності тиснуло, не давало вдихнути на повну, а серце калатало від нетерплячки. Проте коли я дісталася до її кімнати, двері були зачинені. Я завмерла, прислухаючись до тиші за ними, наче могла силою думки змусити її з’явитися. Марно.

На зворотному шляху я зіткнулася з дівчатами просто на порозі нашої кімнати — вони кудись поспішали перед вечерею. Ми обмінялися кількома короткими репліками, та новинами. Їх, звісно, найбільше цікавило, чи вдалося мені роздобути ключ. І вже наостанок Бетті, ніби між іншим, спитала, чи я вже вирішила, що подарую Тісу. Це питання застало мене зненацька, і я на дещицю секунди зависла, переварюючи почуте.

Подарунок? Тісу?

У нашому світі це звучало якось дивно, навіть недоречно... Але я лише кивнула й пробурмотіла щось нечітке, пообіцявши собі повернутися до цієї думки пізніше.

На щастя, дівчата не затрималися — сил на розмови в мене вже не лишалося. Щойно за ними зачинилися двері, я перейшла в режим повного автопілота: душ, переодягання, жодної зайвої думки. Особливо — про Кейла й Реда... І хоча ранкова лють вже вщухла, проте на її місце повільно заповз липкий, впертий неспокій. І я наразі не уявляла, як його позбутися.

До того ж тягар відповідальності теж не відступав: тиснув на мене, мов кам’яний валун, викликаючи страшний дискомфорт...

Тож щойно я опинилася в коридорі, ноги самі понесли мене знову до Кристаль. Мені був конче потрібен той клятий ключ. Без нього вечірка розсиплеться, ніби картковий будиночок. А з нею — і всі мої плани, усі сподівання...

Однак Стілл знову не було на місці. І цього разу тиша за її дверима здалася мені ще гнітючішою. Трясця. Усе всередині мене раптом провалилося вниз і засмоктало під ложечкою, наче я летіла в безодню... Надія почала потроху танути, мов сіль у воді.

Я попленталася до Їдальні, відчуваючи себе жалюгідною невдахою. Дорогою думки, наче зграя ос, накинулися на мене — дзижчали, жалили, не давали спокою...

У нас дні народження завжди проходили однаково: сухе повідомлення про новий статус або про те, скільки ще лишилося до нього. І все. Жодних свят, подарунків, офіційних привітань.

Ми з Еббою й Тісом теж не робили з цього події — обмінювалися коротким «З днем народження!» й розходилися у справах.

Проте тепер… питання Бетті про подарунок збили мене з пантелику. Я несподівано усвідомила, що не маю жодного уявлення, що можна подарувати Тісу. Що дарують тому, хто звик нічого не чекати? Я перебирала варіанти, один за одним, та жоден не здавався гідним. Не для нього.

Тож тепер усі думки вирували навколо двох речей: ключ од Кулі й подарунок для Тіса. Дві цілі, два тугі вузли, що тримали мене в постійній напрузі. Я знову й знову ловила себе на думці: а що, як я не встигну? Що, як усе розсиплеться?

***

Коли я зайшла до Їдальні, друзі вже були на місці, збуджені, мов на голках, з якоюсь підозрілою змовницькою енергією. Усі, крім Тіса. Він був, як і завжди, зосереджений і трохи похмурий.

Щойно я приєдналася до них, як Тіс уп’явся в мене уважним поглядом, у якому читалося німе запитання: «Що тут відбувається?» Він явно щось запідозрив, хоча навряд чи пов’язував це з власним днем народження. Мені залишалося лише знизати плечима й зобразити щиру розгубленість — мовляв, я тут ні до чого, сама нічого не второпаю.

Вечеря минула в дивній, натягнутій тиші. Здавалося, всі чекали якогось сигналу: жесту або слова, однак ніхто так і не наважився зробити перший крок. Це й на краще.

***

Перед Вечірнім тренуванням я знову подалася до Стілл. Серце калатало мов навіжене, а нерви, здавалося, ось-ось луснуть од шаленої напруги. Та коли я побачила тонку смужку світла під її дверима, в голові спалахнуло полегшене: нарешті.

Я постукала, і двері відчинилися майже миттєво.

— Ріко? —  здивування в голосі Кристаль було щирим. Вона швидко втягнула мене всередину, зачинила за мною двері й без зайвих вступів запитала: — Ти щось з’ясувала?

Я затримала подих, потім глибоко вдихнула й обережно відповіла:

— Ем... У мене є певна інформація… але дещо ще треба перевірити.

Її обличчя миттю змінилося: погляд став жорстким, губи стиснулися в тонку лінію.

— І..? — кинула вона, вже прямуючи до столу.

— Це правда, що Начальниця Колонії завтра вирушає... — озвалася я їй услід.

— Так, — різко урвала вона, шпарко розвернувшись до мене, й напружено додала: — Разом із Тренером Сінгом. Та звідки ти…

— Підслухала випадково, — швидко перебила я, ступаючи до неї ближче.

Кристаль присіла на край столу, примружилася, вдивляючись у мене. У її погляді змішалися настороженість і недовіра.

— І що з того? — холодно поцікавилася вона.

— Я збираюся діяти, — рішуче відказала я.

— У цьому я не сумнівалася, — її губи ледь сіпнулися в подобі усмішки. — Втім, скажи, яку саме частину фрази «Тримайся якомога далі від Карцеру» ти не зрозуміла?

— Це справді важливо, Кристаль! — вихопилося в мене. — Можливо, ми нарешті підібралися до однієї з головних таємниць!

У її єдиному оці промайнули дві суперечливі емоції — страх і цікавість. Вона мимоволі схрестила руки на грудях, ніби прагнула відгородитися, проте погляду не відвела.

— Головних таємниць? — перепитала неквапливо, з обережністю. — Ти про що?

— Частково... про Вас, — на жаль, голос здригнувся, бо я злегка нервувала.

Стілл застигла з непроникним виразом. Та коли вона заговорила знову, голос раптово пом’якшав:

— Що тобі потрібно?

— Ключ од Кулі, — впевнено вимовила я.

— Що?! Навіщо він тобі? — її щире здивування прорвалося миттєво. — Як Куля може допомогти? Там же немає нічого справді важливого.

Я не стрималася й закотила очі. Ох уже ці Дорослі… завжди сумніваються до останнього.

— Я в курсі, — кинула я з викликом, схрестивши руки, точно повторюючи її позу. — Та завтра Куля потрібна не мені, а моїм друзям.

Кристаль видихнула, довго, важко, з характерною втомленою інтонацією, яку чуєш від Дорослих, коли вони вже не знають, як тебе зупинити:

— Ріко…

— Ну, будь ласка, — перебила я, благаючи. — Це справді важливо для них. Мені потрібен цей ключ. — Я зробила павзу, вдихнула глибше, а тоді вирішила викласти головний аргумент: — До того ж… звідти легше дістатися туди... куди я збираюся... Туди, де зберігається вся важлива інформація... Ви ж розумієте, про що я, еге ж? — я дивилася їй просто в очі, не кліпаючи.

Стілл важко зітхнула й опустила погляд — не витримала. Її мовчання було вельми красномовним: звісно, вона все зрозуміла. І точно знала, що я натякаю на Архів.

Запала коротка, тривожна мовчанка, а потім вона заговорила вже геть про інше:

— Я теж колись була молодою, Ріко... — голос прозвучав несподівано м'яко. — Я розумію тебе. І твоїх друзів. Але... — вона звела на мене погляд, — не наробіть дурниць!

— Це буде просто... невинна вечірка… — злегка розгублено пробурмотіла я, розвівши руками.

— Вечірка?! — око Кристаль розширилося від подиву. Вона вже було вдихнула, явно готуючись прочитати мені лекцію, та раптом щось у її погляді змінилося... Я встигла вловити короткий, ледь помітний спалах. Потім вона трохи подалася вперед і прошепотіла: — Ми теж колись влаштовували там вечірки…

Від цього зізнання я злегка ошелешила. Відчуття було таке, наче в мозку сталося коротке замикання. Що?.. Справді? Потім я сторожко запитала:

— Ви це пригадали?

— Я цього ніколи й не забувала, — лагідно всміхнулася вона. У цій усмішці було щось змовницьке, щось навдивовижу юнацьке — геть не доросле, не офіційне.

Отакої. Та вона ж… справді крута.

Мої вуста мимохіть розтягнулися в легкому усміху. Напруга в плечах трохи спала, наче хтось послабив туго затягнутий вузол. Та довго розслаблятися Кристаль мені не дала, і раптом уже з суворою твердістю мовила:

— Я допоможу. Але за однієї умови: послуга за послугу.

Ну звісно. Інакше й не могло бути.

Я скосилася на неї, тепер насилу стримуючи іронічний смішок.

— Що Ви хочете натомість?

Стілл не стала зволікати:

— Ти розкажеш мені все, що дізнаєшся. І все, що вже знаєш. Домовились?

Я знову напружилася, іронізувати більше не хотілося. Прислухалася до себе — до того тихого внутрішнього голосу, що рідко помилявся. Кристаль ніколи не підводила мене. Навпаки, з’являлася саме тоді, коли я найменше чекала допомоги й найбільше потребувала опори. Їй можна було довіряти. Крім того, можливо, вона знала значно більше, ніж показувала. Тож разом ми могли б досягти набагато більше.

— Ти ж не вважаєш це… несправедливою угодою? — раптом її голос вирвав мене з роздумів.

Коли наші погляди перетнулися, серце підскочило, а тоді впало, мов камінь.

Кристаль дивилася пильно, з тією самою пронизливою увагою, яка завжди злегка розхитувала мою впевненість. Вона вигнула брову й рішуче проказала:

— Ти ж розумієш, чим я ризикую, віддаючи тобі цей ключ?

Так, я розуміла. Вона ставила на карту не лише можливе дисциплінарне покарання. Під загрозою були довіра, статус, можливо — все, що вона вибудовувала роками. Це ж було не просто порушенням правил. Це був крок у прірву. І все ж вона погоджувалася на це.

Я повільно кивнула, стримано, з повагою, без зайвих слів.

— Тож… ми дійшли згоди? — її голос здригнувся.

— Так. Домовилися, — твердо відповіла я.

І тієї ж миті повітря між нами відчутно змінилося. Наче зник невидимий бар'єр. Ми вже не були просто Головною по поверхах і Учнем. Ми стали союзницями — двома жінками, які розуміють ціну ризику й знають, що означає зробити вибір.

— Зайди до мене перед Відбоєм, — мовила вона вже значно спокійніше, без колишньої напруги.

Я кивнула, розвернулася до дверей і вже торкнулася ручки, коли голос Стілл зупинив мене на пів кроку:

— Ріко...

Я озирнулася. Її силует губився в напівтемряві, тінь від лампи стирала риси обличчя, втім, слова звучали чітко й виразно:

— Якщо вас упіймають...

— Ну, звісно, — перебила я з легкою зухвалістю, не даючи їй договорити. — Ви тут ні до чого. Ключ я поцупила сама.

Кристаль ледве похитала головою й трохи нахилилася вперед. Лише тоді я впіймала її погляд — у ньому промайнуло занепокоєння й щось несподівано тепле, схоже на сестринсько-материнську турботу.

— Просто… подбай, щоб вас не спіймали. Добре?

Серце боляче кольнуло. Я, намагаючись приглушити важкість у грудях й не бовкнути зайвого, лише всміхнулася. В цьому усміху змішалося все: вдячність, виклик, краплина страху, яку я вперто не дозволяла собі показати. Потім мовчки кивнула й вийшла з кімнати, почувши, як за спиною замикаються двері, ніби межа між тим, що вже сталося, і тим, що тільки починалося.

***

Вечірнє Тренування минуло так само як і Ранкове — без збоїв і несподіванок. Тіло слухняно виконувало кожен рух, дихання було спокійним, а думки — на диво врівноваженими. Я почувалася… стабільно. І цього вистачало, щоб назвати день удалим.

Після завершення я не стала чекати інших, просто розвернулася й майже бігцем попрямувала знову до Кристаль.

На мій стукіт двері відчинилися лише на кілька сантиметрів, і у вузькій щілині з’явилося обличчя Стілл. Побачивши мене, вона швидко втягнула мене всередину.

Стілл виглядала… незвично. Наче збиралася похапцем: сорочка застебнута криво, комір зсунувся набік, волосся скуйовджене — мов після сну або… чогось, про що не хотілося здогадуватися.

Я мимохіть кинула погляд їй за плече, та кімната потопала в напівтемряві, не видаючи жодної таємниці.

Зазвичай ми проходили вглиб кімнати, якомога далі від дверей. Та цього разу Кристаль зупинилася просто на порозі. Не сказавши ані слова, вона простягла мені невелику металеву пластину — прямокутну, холодну на дотик.

Ключ.

Тепла хвиля радості прокотилася тілом і осіла десь під ребрами, змусивши мене на мить видихнути вільніше, ніж до цього я дозволяла собі.

— Коли ти повернеш його? — швидко спитала Стілл, погляд не відпускав мене ні на міліметр.

Я на мить затрималася з відповіддю. 

Повернути ключ завтра вночі не вийде, бо ми планували ночувати в Кулі, а післязавтра зранку прямувати звідти відразу на Тренування, як ми це зробили з Редом після ночівлі в Оранжереї.

Наче вловивши мої сумніви, Кристаль озвалася першою:

— У п’ятницю зранку. Перед Тренуванням. Я знайду тебе сама. Добре?

Вона уважно стежила за моєю реакцією. Я кивнула, витримавши погляд.

— Ріко, — її око раптом холодно блиснуло, — у Кулі стіни глухі. А в інших приміщеннях — ні.

— Знаю, — відповіла я стримано, хоча в голосі прослизнула втома.

— Добре. Успіху вам завтра, —  мовила вона, ‌побіжно всміхнувшись. — А тепер… добраніч, — і швидко відчинила двері, чітко даючи зрозуміти: розмова завершена.

— Дякую, — кинула я через плече, криво посміхнувшись, і вийшла.

Двері зімкнулися за мною з сухим клацанням замка. Я поспіхом рушила до своєї кімнати, перебираючи в думках усе, що щойно побачила й почула…

У поведінці Кристаль щось не давало спокою: надмірна квапливість, зайва напруга, розсіяність. Я майже не сумнівалася: вона там була не сама. Проте з ким? Кому вона довіряє настільки, щоб говорити про ключ, про Кулю, про ризик — не віч-на-віч? Хто ще втаємничений у все це?

І раптом мене пронизала думка, така очевидна, що я ледь не зупинилася посеред коридору.

Тренер Ферлес.

Це міг бути лише він. Я ж бачила, як вони розмовляли перед тим Тренуванням у хлопців… І це була не просто формальна розмова — там явно щось іскрило. Флірт?.. Без сумнівів. То вони що... разом?  Вони що... зустрічаються? Він що… її хлопець? Чи як це у Дорослих називається?

Я похитала головою, намагаючись викинути цю картинку з уяви. Та було пізно — вона вже укоренилася там. І тепер, здається, мені доведеться з цим жити. Принаймні до завтрашньої ночі.

Отакої.

***

Щойно я переступила поріг нашої кімнати, відчула якесь напруження в повітрі. Бетті сиділа на ліжку, обійнявши коліна, а  Ебба нервово кружляла приміщенням, щось захоплено торочачи й активно жестикулюючи. Обидві миттю втупились у мене, щойно я зайшла.

— Ключ у нас! — оголосила я без прелюдій і витягла його з кишені, демонстративно піднявши вгору, щоб не залишити жодних сумнівів.

Бетті зітхнула з полегшенням, наче щойно з її плечей зняли важкий тягар. А Ебба засяяла яскравою усмішкою, мов святкова гірлянда зі старих дитячих книжок у Бібліотеці.

— Я знала! Я бачила, як Доросла його тобі передала! — вигукнула вона, підстрибуючи від радості й плескаючи в долоні. — Усе сталося точнісінько так, як я передбачала!

Я кинула на неї недовірливий погляд, однак кутики вуст усе одно зрадницьки смикнулися в усмішці. Захоплення малої було надто щире, щоб не піддатися йому — навіть якщо воно трохи зашкалювало.

Та я швидко опанувала себе й буркнула, стараючись повернути її до реальності:

— Ще рано радіти. Нам іще треба якось туди пробратися, перш ніж…

— Усе піде за планом! От побачиш! — весело перебила мене Ебба, вихопивши ключ із моїх пальців.

Вона знову здавалася не собою: надто енергійна, надто впевнена, надто… інша. І коли вона підморгнула мені з тією самою зухвалою грайливістю, яка останнім часом усе частіше викликала в мені тривогу, я лише важко зітхнула.

— Ріко, слухай, респект [1], що дістала ключ... Це ти просто місія імпосібл [2], — раптом подала голос Бетті, яка досі мовчала. Говорила вона тихо, втомлено, ще й позіхнула, прикривши рот долонею. — Але, серйозно, мейбі [3] вже час натиснути «павзу»? Ми ж кілька днів живемо в режимі «виживання 24/7»... [4] Давайте трохи почилимо, поки не перетворилися на зомбі [5].

Лише тепер я помітила, яка білявка виснажена: бліда, наче смерть, плечі опущені, погляд розфокусований, рухи мляві. Втома буквально читалася в кожному її жесті.

— О, так! Завтра нас чекає дуже насичений день! — миттєво вигукнула Ебба, її голос аж іскрився від надмірної, шаленої енергії.

Мені це геть не подобалося.

— Ти щось… бачиш? — обережно спитала я, відчуваючи, як знайоме напруження знову стискає груди.

— Ще не все чітко. Та дещо вже вимальовується. І це — просто вау! — Ебба широко всміхнулася, очі палахкотіли захопленням.

Я кинула оком на Бетті, сподіваючись бодай на якийсь відгук, та вона лише байдуже знизала плечима, знову позіхнула й сховалася під ковдру.

— Еббо… — почала я, проте вона не дала мені договорити.

— Усе буде добре, Ріко, — всміхнулася вона, легенько торкаючись мого плеча.

Цей несподіваний дотик і її тепла усмішка на мить приглушили тривогу, що стискала груди. Мені навіть здалося, ніби вона знову та сама, як і раніше. Але…

— Добраніч, — пробурмотіла Бетті, вмощуючись зручніше й підтягуючи ковдру аж до підборіддя.

— З тобою все гаразд? — спитала я, глипнувши на неї. Чесно кажучи, її раптова відстороненість трохи бентежила мене.

— Ага. Просто страшенно втомилась… — відгукнулася вона глухо, вже повернувшись до нас спиною, — ...від нашої маленької віщунки… і її нескінченного ентузіазму на турбошвидкості [6]... — додала майже пошепки. — Ходи в душ, Ріко... Скоро Відбій.

— Гарних снів, Бетті, — озвалася я, все ще не позбувшись розгубленості.

Усередині ворушилося неспокійне відчуття. У цій тиші, у втомлених рухах Бетті, у надмірній, нервовій жвавості Ебби було щось неправильне... Та я спробувала переконати себе, що це лише напруга перед важливим кроком: ми всі стояли на порозі змін, і кожна відчувала це по-своєму.

_______________________________________________________________________________________________________________

[1] респект (від англ. respect — повага) — неформальний іменник, що означає вияв щирої поваги, визнання або схвалення. Уживається для підкреслення того, що хтось зробив щось круте, гідне захоплення або авторитету. Часто використовується як реакція на вчинок, досягнення чи позицію людини, яку хочеться підтримати або похвалити.

[2] місія імпосібл (від англ. Mission: Impossible — «неможлива місія») — іронічний вираз, що означає надскладне, майже нереальне завдання або ситуацію, яка здається без шансів на успіх. Уживається, коли хтось береться за щось дуже ризиковане, абсурдне або просто божевільне — проте все одно намагається це зробити.

[3] мейбі (від англ. maybe — можливо) — неформальний прислівник, що означає припущення, невпевненість або м’яку пропозицію. Уживається в розмовній мові як легкий, іноді жартівливий варіант слова «може» або «ймовірно». Часто використовується для пом’якшення тону, уникнення категоричності або створення невимушеної атмосфери.

[4] в режимі «виживання 24/7» — іронічний вираз, що описує стан постійного фізичного або емоційного виснаження, коли людина змушена діяти без відпочинку, перерв чи нормального сну. Уживається для підкреслення того, що хтось живе на межі ресурсу, ніби в екстремальних умовах, де кожен день — як новий квест на виживання.

[5] зомбі (від англ. zombie — оживлений мрець) — у молодіжному слензі: людина, яка виглядає або поводиться так, ніби повністю виснажена, не виспалась або втратила енергію. Уживається жартівливо або з самоіронією, щоб описати стан, коли мозок втомився, нормально «не завантажується», а тіло працює на автопілоті.

[6] на турбошвидкості — розмовний вираз, що означає діяти з надзвичайною енергією, швидкістю або інтенсивністю, ніби в режимі максимального прискорення. Уживається для опису людини, яка не зупиняється, постійно щось робить, горить ідеями або просто «несеться» без пауз.