Розділ 52 «Проста складність»

Кілька хвилин до шикування на Стройовому Плацу ми з Бетті й Еббою провели, схилившись одна до одної, наче змовниці. Говорили пошепки, раз у раз озиралися, проте в очах кожної полискувало хвилювання, нетерпіння й та п’янка нотка забороненості, що ховалася в самому слові «вечірка».

Ми нашвидкуруч розподілили ролі: хто за що відповідає, що й кому передати і як не потрапити на очі Дорослим. Найскладніше завдання дісталося мені — вмовити Кристаль дістати ключ од Кулі. Це звучало приблизно як спроба переконати сталеву плиту відчинитися за власним бажанням. Та я лише кивнула й пообіцяла, що після роботи спробую.

***

Сьогодні мене знову поставили на Кухню. Разом зі мною працювали Пат, Кейл і ще одна дівчина з нашого з Кейлом класу — номер 50-27: невисока брюнетка з карими очима, чий страх я відчула майже відразу. Він не впадав у вічі відкрито, радше осідав тонким пилом у кожному її русі. Як і більшість Учнів Колонії, вона дивилася на мене насторожено, з прихованим острахом: говорила мало, трималася осторонь і час од часу несвідомо поправляла чорне волосся, що вперто вибивалося з-під косинки.

Утім, до таких реакцій я давно звикла. Обережні погляди й скуті жести перестали вирізнятися з-поміж інших, тож я не надто звертала на них уваги.

Зате варто було Кейлові опинитися поруч, як її страх відступав, поступаючись чомусь іншому — чи то захопленню, чи надії. І це зовсім не дивувало, бо Кейл почувався тут, як риба у воді. Усмішки, легкі жарти, невимушені дотики — він роздавав їх щедро, мов цукерки. А 50-27 ковтала все це з вдячністю, хоч і старанно вдавала скромність. Її очі світилися, вона ніяковіла від його жартів, раз по раз поправляла волосся, ловлячи грайливий погляд, і мимоволі тягнулася до нього плечима, коли він опинявся поруч.

А я… я вперто переконувала себе, що мені байдуже. Що це просто Кейл — і нічого нового тут немає. Він завше був таким. Я старанно ігнорувала його: чіплялася за роботу, за план, за думки про вечірку, за будь-що, аби лишень не дивитися в його бік і не помічати, як легко йому вдається бути чарівним із кожною, хто опиняється поруч.

Я старалася. Справді. Та кожен його дотик до її плеча, кожне недбало кинуте їй «ти така кумедна» штрикало дрібними уколами просто в серце. Не те щоб боляче, зате без упину.

Раптом я помітила, що стискаю ніж так міцно, що аж кісточки побіліли. І закортіло або розсміятися з власної дурості, або жбурнути в неї щось важке. Бажано без свідків.

Та замість цього я лише повільно вдихнула.

Це неважливо. Це дрібниці. У мене є план. Є завдання. Є вечірка, яку треба врятувати. І ключ, який потрібно дістати. Усе інше — лише тло.

Принаймні я дуже хотіла в це повірити. Тож трималася за цю думку, мов за край стільниці, аби не провалитися глибше в себе.

***

Згодом доля підкинула нагоду залишитися з Патом наодинці: нам доручили принести воду з сусіднього приміщення.

Там напівтемрява й прохолода різко контрастували з яскравою, задушливою Кухнею, а сирі кам’яні стіни так гучно відлунювали наші кроки, що мимоволі хотілося йти навшпиньки.

Ми мовчки несли порожні цебра, і я відчувала страх у душі, від того що не знала, з чого почати важливу розмову.

Зупинившись біля крана, я нарешті зібралася з духом і, глибоко вдихнувши, тихо вимовила:

— Патрику, мені потрібно тебе про дещо запитати…

Він глипнув на мене з насторогою, однак не озвався, а лише слабо кивнув. Темно-сині очі, зазвичай спокійні й трохи задумливі, тепер були зосереджені й серйозні.

Повітря між нами ніби ущільнилося, наповнившись мовчазним чеканням наступних слів.

— Скажи, будь ласка… що ти знаєш про... маму? — я дивилася йому прямо в очі, силкуючись сильно не тиснути, але й не відступати. Бо це було важливо. Надто важливо.

Пат знову насторожився. Плечі ледь сіпнулися, а брови зійшлися в задумі. Та відповіді не пролунало.

— Патріку… прошу... — повторила я, і цього разу в голосі звучало не лише прохання, а й тривога, біль і нестерпне бажання дізнатися правду.

Він насупився, замовк на кілька секунд і зрештою повільно кивнув. І вже за мить його слова пролунали просто в моїй голові:

— Бабуся казала, що мама була зовсім ще юною, коли познайомилася з батьком… Я не знаю точно, де і як це сталося. Але знаю, що вони дуже швидко закохалися… а потім… ну… ти ж розумієш?

Пат обережно підняв на мене погляд і трохи зашарівся. Я відповіла ледь помітним кивком. Так, я розуміла. Можливо, навіть надто добре. Його мати була ще майже дитиною, коли зустріла Еммеріха Вінґарда. Коли закохалася. А згодом — завагітніла. Тож не можна було відкидати ймовірності, що вона носила дитину ще до повноліття й померла під час пологів. Та чи пішов би на такий ризик сам Еммеріх Вінґарда? З усього, що я вже про нього знала, він не був ані простаком, ані дурнем. Тож навряд чи.

І тоді в голові почали спалахувати питання, одне за одним: ким була мати Патріка? Містянкою? Чи, може, з якоїсь Колонії? Чи проходила вакцинацію? Чи працювала — і де саме?

Я озвучила все це Патріку, та він лише розгублено похитав головою й стенув плечима: відповідей у нього не було.

— Ред казав, що твій батько — корінний містянин, так? — повела я далі.

— Ага, — відказав він трохи хрипко вже вголос, потім прочистив горло й додав: — Ба більше… він має зв’язки зі Спільнотою. Там у нього хтось із рідних. Або в Уріели. Я точно не знаю.

А оце пояснювало надто багато. Тепер стало зрозуміло, звідки у містера Вінґарда така влада.

— А бабуся… вона мама твоєї мами?  — обережно поцікавилася я, намагаючись не налякати Патріка й не зруйнувати ту крихку довіру, що тільки-но почала між нами проростати.

— Наскільки я розумію — так… — він і далі говорив уголос. — Та, я не певен, що вони справді були кревними родичами. Ти ж знаєш, у Місті з цим усе дуже заплутано. Ред же розповідав тобі?

Я кивнула. Так, я це знала. І якщо вірити почутому, в Місті родинні зв’язки часто стиралися, перекручувалися або й узагалі вигадувалися. Однак тут це… це вже було інше. Те, за що хотілося вхопитися.

— А ти знаєш, як звали твою маму? — обережно промовила я, силкуючись тримати голос рівним, хоч усередині все стискалося, мов пружина перед ривком.

Пат уколов мене поглядом — таким я його ще не бачила. Я ненароком торкнулася чогось глибоко прихованого й відчула: там боліло. Йому було важко. Нестерпно важко. Тож не стала колупати далі, а лишень мовчки чекала, дозволяючи йому самому вирішити, чи готовий він говорити.

Деякий час малий мовчки дивився на струмінь води, що рівно й монотонно наповнював цебро. Його сапфірові очі, зазвичай живі й допитливі, тепер затягнуло туманом. У них оселився глибокий смуток — і від цього в мене защемило десь під ребрами.

Я вже відкрила рота, щоб якось заспокоїти його, підтримати, та раптом у свідомості  прозвучав тихий, позбавлений барв голос:

— Я не знаю маминого імені… Бабуся ніколи мені його не називала… А я й не питав…

Я здригнулася від несподіванки — від того, з якою легкістю Патрік увійшов у мій розум, як природно його думка переплелася з моєю. Проте сам він наче цього й не помітив. Або вдав, що не помітив, і продовжив мовчазну сповідь:

— Батько теж ніколи не звертався до неї на ім'я… Він завжди казав лише: «твоя мати»…

Його погляд знову прикипів до води, що вже підбиралася до самого краю цебра.

— Мені прикро, що я так мало знаю про маму… Але бабуся стала для мене всім… Я не відчував себе покинутим чи зайвим… У мене було все необхідне. Я ніколи не знав голоду. Мені вистачало всього. Навіть любові… допоки… допоки її не стало…

Ці слова вдарили просто в серце. Я глибоко вдихнула. Це було дивно — і болісно до сліз. Здавалося, наче хтось навмисно вирвав цілі шматки з його минулого, залишивши лише порожні контури. Чому мамине ім’я стало таємницею? Чому навіть Пат, уважний до найменших дрібниць, не намагався дізнатися, ким вона була і звідки походить він сам? Як таке взагалі могло статися? Адже це мало значення. Величезне.

Я застигла, втупившись у порожнечу, немов дивилася крізь стіни, простір і сам час. Добре, припустімо: якщо мати Патріка завагітніла вже після досягнення повноліття, то вона мала б належати до категорії тих… «маток», чи як їх там називають? Або ж це була ще одна з тих заборонених вагітностей у Місті, про які згадував Ред, — тоді Патріка могли відібрати, а її саму ізолювати… Або ж… Або... От дідько.

Раптова думка розсікла свідомість, немов безжальний удар блискавки. Серце на мить зупинилося, збившись із ритму, а вздовж хребта прокотився крижаний струм.

Кристаль.

Збігів у їхніх історіях забагато… Її часткова амнезія… уривки спогадів про дитину… До того ж вона згадувала, що Еммеріх колись колов їй якісь препарати. А якщо це було ще тоді, коли вона жила в Колонії? Можливо, саме тут вони й зустрілися вперше. Може, він обрав її заздалегідь, почав експерименти, впроваджував щось у її тіло… І навіть її роль Охоронниці — не випадковість, а частина чіткого, продуманого плану. Але… з якою метою? У чому суть усього цього?

На краю свідомості вже спалахнули два слова — «Пат» і «надздібності», коли занепокоєний голос малого пролунав поруч:

— Ріко, що з тобою?

У ту ж секунду вода з мого цебра хлинула через край, обливши нас обох. Холодні бризки повернули мене до реальності. Малий миттєво перекрив кран, зупинивши потік.

— Що трапилося? Чому ти раптом почала про це питати? Ти щось дізналася?

— Нічого конкретного, — відрубала я різко мовби відштовхуючи його цими словами. Та вже за мить опанувала себе, зробила глибокий вдих і стриманіше додала: — Поки що це лише припущення.

— Поділишся? — Пат дивився на мене з такою відкритою щирістю, яка завше була його найбільшою силою. І раптом я помітила дещо тривожне: в рисах його обличчя, у лінії підборіддя, в самому погляді майнула знайома нота — щось од Реда. Ледь відчутна схожість, проте достатня, щоб у мені знову все напружилося.

— Не зараз, — відказала я, стараючись усміхнутися м’яко, не тривожно.

Я не хотіла нічого пояснювати саме тепер: якщо я помиляюся — це стане марною й болісною надією. А якщо ні… тоді зміниться все. Але спершу я мусила переконатися. Інакше знову завдам йому болю. І не лише йому…

— Гей, голуб'ята, ви там живі? — долинув до нас із сусідньої кімнати голос Кейла. — Може, вже досить чілити [1]? Бо я вам не посіпака [2] й точно не підписувався тягти все це соло [3]!

Ми з Патом перезирнулися й усміхнулися. У тій усмішці сплелося все разом: мовчазна змова, втома й легкий присмак зухвалої радості. Така собі дрібна, але щира розрада після важкої розмови, що ще досі глухо відлунювала десь усередині.

Ми підхопили наповнені цебра й повернулися туди, де робота нібито мала «кипіти». Чи радше сказати — ледве жевріла. Я ще з порога здогадалася, що побачу, але картина все одно викликала тихе фиркання: Кейл із заплющеними очима розвалився на лаві, закинувши руки за голову, немов герой після славетної битви, а 50-27 мовчки й зосереджено чистила картоплю.

Ну звісно. Хто б сумнівався.

— Обережно, не надривайся так, Робітнику Року! — гигикнув Пат і, вихопивши з відра картоплину, жбурнув нею в Кейла. Та з глухим стуком влучила тому просто в живіт, і він йойкнув й розплющив очі.

— Гей, та що за наїзд, бро?! У мене, між іншим, офіційна п’ятихвилинна перерва! — обурився блондин, театрально зітхаючи й ще зручніше вмощуючись на лаві.

Ми з Патріком тихо розсміялися.

— «П’ятихвилинна перерва», що тягнеться вже з чверть години… — тихо зауважила 50-27 з обережною усмішкою. Однак відразу зніяковіла й зашарілася, бо Кейл кинув на неї косий погляд.

Я вловила якусь дивну зміну в них обох — ніби за нашої відсутності між ними перебігла чорна кішка. Та все одно ми з Патом знову загигикали.

Кейл із явною неохотою підвівся, поступаючись нам місцем, а потім солодко потягнувся, мов після доброго сну.

— Давайте вже якось разом це розгрібати, га? — буркнув він, плюхнувшись поруч зі мною.

Я мимоволі посунулася на кілька сантиметрів, відчувши тепло його плеча.

— Бо мені тут, якщо чесно, трохи крінжово, — провадив він. Тоді закрутив головою, витріщивши очі, наче от-от мав узріти щось по-справжньому моторошне.

— З якого це дива? — я кинула на нього косий іронічний погляд, підхоплюючи картоплину з відра. — Ти ж тут уже години три. Мав би адаптуватися.

— Та це ж кухня, — він розвів руками, нібито окреслював осередок катастрофи. — Не чоловіча територія! — А тоді схилився ближче й додав з хитруватою усмішкою: — Я про кулінарку, якщо що.

Я скривилася — і не лишень зовні. У голові миттєво спливла ціла вервечка колючих відповідей — одна дошкульніша за іншу. Серйозно? Шовіністичні жартики? У двадцять другому столітті — чи який там у нас тепер рік? — і досі ці «не чоловіча справа», «територія», «призначення»? Трясця. Мене завжди дратувало, як легко хлопці кидаються такими фразами, навіть не замислюючись, наче це цілком нормально. Фу.

Я мовчки взяла ніж і зосередилася на картоплі. Проте в думках уже визрівала відповідь: якщо він вважає кухню чимось другорядним, то, либонь, ніколи не бачив, як швидко ніж у руках може змінити своє призначення. І до того ж наш головний кухар — чоловік. І нічого, живий і цілком здоровий.

Проте сперечатися зараз не хотілося. Я була надто втомлена, щоб роздмухувати полум’я. Тож, криво всміхнувшись, кинула з удаваною легкістю:

— Та ти ж навіть не готуєш. Ти просто шкребеш картоплю.

Я чекала чогось звичного — жарту, уїдливої репліки, легкого флірту, будь-чого знайомого й безпечного. Проте натомість Кейл раптом завмер, дивлячись у мене довгим, уважним поглядом... І в тому погляді було щось нове... Не лише інтерес… а щось інше, незнайоме... Те, чого раніше між нами не існувало. Ніби простір раптом стягнувся довкола мене, зробивши мене центром його гравітації...

Це збило з пантелику. Усмішка, що з’явилася на моїх губах, вийшла натягнутою й запізнілою.

Чому він так дивиться? І чому мені раптом закортіло відвести очі — хоча я вперто цього не зробила?

 Краєм ока я вловила, як обличчя нашої тихої, сором’язливої 50-27 знову почервоніло. Хоча цього разу — не від ніяковості. Не так, як тоді, коли Кейл розкидався фліртом. Цей рум’янець був злісний, розпечений, адже їй явно не припало до смаку, що його увага зненацька зосередилася на мені. Її пальці судомно стиснули ніж, і вона з новою, якоюсь агресивною завзятістю взялася за картоплю — надто швидко, надто різко. Наче силувалася втопити емоції в одноманітному русі, стерти з обличчя будь-який слід почуттів. Або ж уявляла мене на місці тієї бульби. Отакої...

Я мимоволі напружилася.

Стоп. Ні, це вже занадто. Ревнощі Кейлових прихильниць — просто мрія всього мого життя, ага.

Кортіло щось сказати — зупинити це, розрядити повітря, повернути все на безпечні рейки. Але кому? Кейлу, який купається в жіночій увазі? Чи 50-27, яка ось-ось поштрикає мене поглядом? Чи вже ножем? А може, собі — бо саме всередині мене зараз усе й тріщало по швах...

Аж раптом блондин театрально зітхнув, з усією притаманною йому драматичністю. Взяв  картоплину й ніж, схилився над відром і, змовницьки знизивши голос, видав:

 — А от це, — він кивнув на бульбу в руці, — суцільний крінж, уявляєш?

Я скосила очі на нього. Він зухвало вигнув брову, жваво підморгнув і вліпив свою фірмову, безсоромну усмішку. Напруга між нами миттєво послабшала.

Кумедний він… трясця. Іноді навіть занадто. Та хай як крути, саме це в ньому й чіпляє.

— Ну невже тут зовсім немає нічого, що тобі до душі? — не втрималась я, хоч і намагалася зобразити байдужу міну. 

— Ріко, я з тебе просто плачу [4]! — вигукнув він, закочуючи очі з удаваним обуренням. — Найтоповіше [5] тут — це, авжеж, дегустація!

І ми разом розсміялися. Щиро, легко й так заразливо, що аж під ребрами залоскотало... Навіть Пат, який досі мовчки шкріб моркву, не втримався й весело пирхнув. І я навіть не відразу помітила, як напруга, що стискала мої нутрощі, розтанула... І десь у тій миті спалахнула коротка, несподівана іскра — мов хтось креснув сірником просто в повітрі між мною й Кейлом. По тілу прокотилося тепле, незвичне відчуття, і я з подивом збагнула: мені це подобається. Дуже. Та десь глибше вже прокрадалася розгубленість: наче я зайшла на крок далі, ніж планувала, і не зовсім розуміла, куди саме веде ця стежка.

Погляд мимоволі ковзнув до 50-27. Вона опустила очі ще нижче, щоки в неї палали, ніби стиглі яблука, губи стиснулися в тонку лінію, а рухи стали різкими, геть злими. Та, чесно кажучи, вона не здавалася загрозливою — радше жалюгідною. І десь усередині мене щось тихенько, самовдоволено шепотіло: «Ось вона — твоя маленька перемога».

І саме в цю мить мене наче блискавкою прошило: справа не в ній. І не в Кейлі. Справа — в мені... У тому, що щось між нами змінилося. Слабо відчутно, проте безповоротно. Ну, звісно, я знала, хто такий Кейл. Знала, що він фліртує з усіма без розбору. І була впевнена, що мені на це глибоко начхати. Проте тепер... цей погляд... цей сміх... і навіть думка про нього — усе це знагла вибило ґрунт з-під ніг і залишило мене без повітря.

Потім несподівано в пам’яті сплив Ред. Те, що я відчувала поруч із ним… Воно було іншим — глибшим, зворушливим, справжнішим, без усіх цих іскор і плутанини.

Проте чомусь ніж у руці раптом здався важким.. А сміх Кейла — надто близьким, надто бентежним...

Лише цього мені ще не вистачало.

_______________________________________________________________________________________________________________

[1] чілити (від англ. to chill — розслаблятися, відпочивати) — неформальне дієслово, що означає перебувати у стані спокою, відпочинку або приємної бездіяльності. Уживається для опису ситуацій, коли людина свідомо «відключається» від турбот, не поспішає, насолоджується моментом або проводить час у приємній компанії без метушні.

[2] посіпака — зневажливе або іронічне позначення людини, яка сліпо підкоряється комусь сильнішому, виконує накази без роздумів, часто в ролі підлеглого, підлабузника або виконавця брудної роботи. Уживається для характеристики того, хто діє в інтересах іншого, не маючи власної позиції або гідності.

[3] тягти соло (від італ. слова solo — один, сам)  означає самостійно виконувати складне завдання або проходити гру без допомоги інших. Це може стосуватися як реального життя, так і віртуального світу — наприклад, коли гравець проходить рівень гри без команди, або коли людина бере на себе всю відповідальність у складній ситуації.

[4] плачу з тебе — іронічний вираз у молодіжному сленгу, що означає сильну емоційну реакцію на чиїсь дії або слова, зазвичай через їхню кумедність, наївність або абсурдність. Уживається, коли хтось поводиться смішно, безглуздо або зворушливо, викликаючи сміх, здивування чи легке співчуття. Не має буквального значення — це радше гіперболізований спосіб сказати: «ти мене розсмішив» або «це щось неймовірне».

[5] найтоповіше  (від англ. top — вершина, найвищий рівень) — молодіжний сленговий суперлатив, що означає щось найкраще, наймодніше або найпопулярніше у своїй категорії. Уживається для підкреслення виняткової якості, статусу або емоційного враження.