Розділ 51 «Напередодні»

Наступного ранку світ зустрів мене тупим, пульсівним болем у скронях — таким, ніби хтось методично забивав у голову іржаві цвяхи. Повітря тиснуло, важке й задушливе, мов просякнуте свинцем, а кожен рух вимагав надлюдських зусиль. Настрою не було, як і сил — певно, випарувалися разом зі сном.

Я мовчки сповзла з ліжка й попленталася до умивальника, сподіваючись, що холодна вода зітре з обличчя цю мляву, роздратовану подобу мене.

Коли повернулася до кімнати, Бетті з Еббою вже стояли напоготові: охайні, зібрані, повністю готові вирушати на Тренування. Бетті — стримана й зосереджена, з відточеною впевненістю, що завжди здавалася мені трохи штучною. Ебба ж — суцільна веселкова буря: усмішка до вух, очі блищать, енергія так і хлюпає через край.

Я зиркнула на них таким поглядом, у якому, либонь, жовчі було більше, ніж прихильності. Їхня ранкова бадьорість дряпала мені нерви, як наждачка по шкірі.

Переодяглася я похапцем, навіть не намагаючись надати собі більш людського вигляду. Потім, ледве волочачи ноги, потеліпалася за дівчатами на Тренування. Вони щось весело щебетали, намагалися втягнути мене в розмову, та я лишень насуплено відмахувалася — мовляв, от точно не зараз.

Щойно ми переступили поріг Тренувальної зали, я  зітхнула з полегшенням. Середа. А отже, Тренера Сінга сьогодні не буде. І хоч я не вірила в дива, цього разу подумки подякувала небесам.

Учні, заходячи до зали, миттєво шикувалися в рівні шеренги — чітко, бездоганно, наче за невидимою лінійкою. Попереду, як завжди, стояли, Тренер Ферлес і Тренерка Ізі — у звичних позах: ноги на ширині плечей, руки за спиною, погляди уважні. Трохи позаду застиг Тіс, більше схожий на кам’яну статую, ніж на живу людину.

Я буркнула щось на кшталт привітання й стала поруч із ним.

— Як ти? — пошепки спитав він, лише трохи повернувши голову в мій бік. Темні очі уважно вивчали моє обличчя, і в тому погляді було забагато турботи — саме тієї, що зараз різала по живому. Хотілося або відвернутися, або вдарити, аби тільки це припинилося.

— Нормально, — сухо відрубала я.

Говорити не хотілося. Взагалі нічого не хотілося. Навіть дихати поруч із кимось, хто здатен побачити, як усе в мені тріщить по швах. А Тіс знав мене занадто добре, тож явно вже щось запідозрив. Крім того, дівчата попросили поки що нічого не казати йому про вечірку — і це дратувало не менше за все інше. Як і вони самі. Як і весь цей ранок.

Тренер Ферлес узявся за свою звичну промову — довгу, гучну, переповнену пафосом, який мав би надихати, та сьогодні це звучало як знущання.

Я майже не слухала... Мене дратувало буквально все. Хотілося тиші. Глухої, мертвої тиші, у якій можна було б сховатися. Та голос Тренера розлітався залою, відбивався від стін і повертався до мене, б'ючи по голові, мов здоровезна кувалда.

Потім почався переклик. Здавалося, він тривав цілу вічність. Усередині мене все калатало, ледь стримувана лють пульсувала під шкірою, просилася назовні... І коли нарешті настав час битися, я вже була на межі. Готова вгризтися в будь-кого, хто трапиться на шляху.

Сьогодні Тренери приготували нам «особливе завдання» — так звану масову бійню. Всі Учні виходили на поєдинок водночас, розбиті на пари. Суцільне безладдя, контрольоване лише сухим ритмом команд. Моєю парою став хлопець трохи молодший за мене — номер 84-16. Худий, невисокий, з яскравим розсипом ластовиння на носі й щоках, наче хтось недбало бризнув іржавою фарбою на біле полотно. Він виглядав тут геть чужим — ніби його місце було не серед поту, синців і криків, а десь у Бібліотеці, з книжкою в руках... І, можливо, все минуло б спокійно, якби він не дратував мене до нестями. Просто самим фактом свого існування. Обережним поглядом, що ковзав по мені. Прискореним диханням. Ластовинням. Своєю присутністю...

Тож коли пролунав сигнал до бою, у мені вже вирувало пекло. У хлопчини не було жодного шансу... Щойно він ступив крок уперед — і я з розвороту вгатила ногою просто йому в скроню. Він навіть не встиг усвідомити, що відбувається... З глухим стуком гепнувся на підлогу, встигнувши лише виставити руки, інакше б розтрощив собі ніс. Коротко кажучи, другим ударом я вибила його з гри. Жорстко. Без вагань і без жодної крихти жалю. Коли його очі закотилися й тіло обм’якло, я завмерла над ним, дихаючи ривками й міцно стискаючи кулаки, що ще тремтіли від напруги. У скронях гупав важкий, ритмічний пульс, як барабан бойового маршу.

Учні навколо заціпеніли, побачивши, що сталося. Їхні налякані обличчя, розгублені погляди лише підкидали хмизу у вогонь, що вже палав у мені. Я відчувала, як розжарююся зсередини, як щось темне й нестримне росте, вимагаючи виходу... Краєм ока помітила, що дедалі більше Учнів зупиняються, витріщаючись на мене з жахом. Світ перед очима несподівано почав плисти, наче розмитий акварельний малюнок. У голові гуділо — ніби зсередини хтось гатив важким молотом. І останнє, що закарбувалося чітко, — перелякані очі Ебби й збентежене обличчя Бетті, яка щось швидко шепотіла Тісу на вухо…

А потім щось у мені наче перегоріло... або, радше, вибухнуло. Я рвонула вперед, мов випущена з дула куля, і вчепилася Тісу в куртку. Він навіть не встиг як слід здивуватися — мій кулак уже вперіщив йому в обличчя. Кров бризнула в повітря, обсипавши мою шкіру червоними цятками.

Бетті блискавкою кинулася до мене, і вже за секунду її руки стиснули мене, ніби сталеві лещата. Вона була сильною, надто сильною. Моя паніка сплелася з люттю, спрацював інстинкт самозбереження, і я, не думаючи, вгризлася їй у руку. Вона зойкнула, послабила хватку — і цього було достатньо... Я вдарила її ліктем, вирвалася й дременула геть, не розуміючи, куди біжу.

Кейл спробував перегородити мені шлях, та я різко змінила напрямок і метнулася вбік... І тоді з’явився Ред. Певно, він хотів зупинити мене, заспокоїти, доторкнутися до мого розбурханого розуму своїм даром... Однак од цього я ще більше знавісніла: зірвалася на дикий крик і накинулася на нього... Била несамовито, без ладу, раз за разом. Кулаки сипалися на нього, а він… не оборонявся. Не намагався зупинити мене. Зовсім.

Потім мене схопили відразу кілька рук, мов павучі лапи, що обплели жертву. Я борсалася, але сили хутко зникали, танули з кожною секундою... Мене тягли кудись, та я вже не розуміла — куди, навіщо, хто всі ці люди... Усе злилося в каламутну пляму. А далі — лише порожнеча.

***

Я повільно втягнула в легені повітря. Воно було прохолодне й сухе, з добре знайомим запахом — піт, пил, метал. Усвідомлення прийшло не відразу, втім, крок за кроком усе почало ставати на місця.

Це Тренувальна зала. Я стою поряд із Тісом. Тренер Ферлес усе ще говорить — та сама промова, той самий тон...

Я неспішно оглянулася. Ідеально рівні ряди Учнів. Хтось поправляв форму, хтось втупився в підлогу... Все виглядало звично.... Спокійно. Ніякої паніки... Ні криків, ні крові... Ніхто не лежав на підлозі, ніхто не тікав... Ніхто не дивився на мене з жахом... Просто початок чергового Тренування.

Але… що тоді це було? Мені здалося? Уся та лють, удари, кров, крики — невже сон? Марево? Якась чергова чортівня?

Тіс, який стояв праворуч, скосився на мене. Його погляд мені не сподобався — надто уважний, надто насторожений.

— З тобою все гаразд? — пошепки спитав він.

Я мимохіть кивнула, мов механічна лялька, що слухняно виконує запрограмований рух. Проте всередині мене все вирувало, наче хтось завів двигун на повну й не збирався його глушити. Щось було не так. Геть не так. Я ловила якісь занадто дивні марення... Що, в біса, зі мною відбувається?

— Ти виглядаєш зовсім знесиленою… Тобі треба відпочити, Ріко, — прошепотів Тіс. У його голосі було забагато турботи, і вона знову стала мені поперек горла.

Я натягнула на обличчя ввічливу, фальшиву усмішку.

— Дякую. Відпочину… колись, — відказала, стараючись, звучати невимушено, та голос зрадницьки тремтів. Як і руки.

Тіс лише важко зітхнув і неквапливо похитав головою.

***

Тренування минуло на диво спокійно. Без сюрпризів, без «масових боїв», без емоційних зривів. Ми з Тісом і Тренерами продемонстрували кілька нових технік, Учні уважно спостерігали, після чого розійшлися по парах і взялися відпрацьовувати удари. Усе — як за сценарієм.

Та всередині мене все ще жеврів вогонь. Гнів нікуди не подівся — він просто згорнувся клубком, гарячим, пульсівним, десь під ребрами. Я старалася тримати його на повідцю: стискала щелепи, вирівнювала дихання, змушувала себе рухатися чітко, без зайвих емоцій. І, здається, мені це вдавалося. Принаймні ззовні.

Коли пролунав сигнал про завершення Тренування, я полегшено видихнула, наче скинула з плечей невидимий тягар, і, не озираючись ні на Тіса, ні на дівчат, щодуху дмухнула із зали.

***

Душ, як завжди, трохи допоміг. Тепла вода стікала по шкірі, змиваючи втому, напругу, залишки злості. Я стояла під струменем із заплющеними очима, намагаючись ні про що не думати. Просто бути тут і зараз, відчути тепло… І все ж... щось не відпускало... Щось залишалося під шкірою, настирливо свербіло, і цього ніяк неможливо було позбутися.

Я вимкнула воду, вийшла з душу, витерлася, вдяглася й підійшла до дзеркала. Те, що я побачила, змусило мене завмерти: темні кола під очима, розширені зіниці, що надавали погляду майже божевільного виразу; шкіра — бліда, натягнута, мов старий пергамент. Я виглядала так, ніби не спала цілий тиждень. Або щойно повернулася з поля бою, яке існувало лише в моїй голові.

— Дідько… — прошепотіла, торкаючись пальцями щоки. — Що зі мною коїться?

***

До Їдальні я зайшла однією з перших. Якщо не брати до уваги двох дівчат із Середньої Школи, що мовчки сиділи в кутку, схилившись над тарілками. В приміщенні панувала дивна тиша — без звичного гулу,  без брязкоту посуду, без сміху, що зазвичай лунав зусібіч. Я на автоматі взяла тацю, отримала свою порцію — не вдумуючись, що саме мені кладуть, не розрізняючи запахи — й хутко рушила до нашого столу. Плавно опустилася на перший вільний стілець й завмерла. На душі було неспокійно.

Десь хвилин п'ять я мордувалася думками, поки не з’явилися Кейл і Пат, а слідом — Бетті з Еббою. Вони взяли свої порції й попрямували до столу, як завжди — з напівусмішками й жартами на вустах… але цього разу щось було не так. Вони по черзі кидали на мене короткі, обережні погляди, ніби перевіряли, чи не зірвуся я знову. Втім, ніхто нічого не сказав. Можливо, й на краще. Бо я й сама не знала, як би відреагувала.

Бетті швиденько розповіла хлопцям про завтрашню вечірку — і ті миттєво пожвавішали. Патрик, з блиском в очах, пообіцяв «організувати музику». Я ледь не вдавилася кашею: уявити, як малий це проверне, було складно — якщо не сказати смішно. Ну-ну. Хай щастить.

Та справжнім сюрпризом став Кейл, коли з абсолютно серйозним виглядом заявив, що «принесе вишуканий трунок». Я не встигла поцікавитися, звідки він його візьме, бо саме в цю мить до столу підійшов Тіс і сів поруч із Бетті, просто навпроти мене. Повітря миттєво ніби ущільнилося: напруга, що досі розтікалася тонким шаром, раптом стягнулася в тугий вузол.

Тіс спершу затримав на мені довгий, прискіпливий погляд, а тоді перевів очі на решту. Вони, звісно, миттєво натягнули на обличчя маски доброзичливості — заходилися базікати якусь нісенітницю, сміятися занадто голосно й занадто фальшиво, вдаючи, ніби за його спиною нічого не замислюється.

Я не стрималася — нервово фиркнула. Тіс здивовано глипнув на мене, та я швидко відвернулася, встигнувши помітити, як Бетті, ледь торкнулася його плеча й майже непомітно похитала головою. У її виконанні цей жест читався однозначно: «Не чіпай її зараз».

Останнім до нас приєднався Ред. Його поява подіяла дивно: всі розмови миттєво обірвалися, наче їх відрізали ножем. Над столом запала важка, незграбна тиша. Кожен раптом знайшов надто важливі справи у власній тарілці — в каші, в ложках, у крихтах, у будь-чому, аби тільки не підводити очей.

Я напружено зиркнула на Реда.

На Тренуванні я його не бачила… чи все ж бачила?

Його лівиця була туго забинтована, рана на губі ледь-ледь почала загоюватися, а на брові був пластир — занадто яскравий на тлі блідого обличчя. У всьому цьому було щось… неправильне. Тривожне. Чому його рани не загоїлися так само швидко, як у решти? Чому він виглядав так, ніби щойно вийшов із бурі, яка досі тримала його у своїх лапах?

Ред підсунув стілець од сусіднього столу й сів на чолі, поряд зі мною. Довгий час не зводив з мене глибокого, пильного погляду, при цьому не вимовляючи жодного слова. Це насторожувало й змушувало напружуватися. Якщо він намагався мене заспокоїти — то, хай йому грець, це не працювало.

Я розірвала зоровий контакт із ним і ковзнула поглядом по інших. Вони всі були… дивні. Надто напружені, надто тихі. Їли мовчки, зрідка кидали обережні, насторожені погляди в мій бік. Наче я була якоюсь небезпечною. Звісно, це тиснуло й дратувало, тож я швиденько доїла, майже не відчуваючи смаку, мовчки підвелася й попрямувала до мийки, не озираючись. А звідти — відразу до виходу. Якомога далі від гріха.

Та Ред перехопив мене вже біля дверей.

— Ріко!

Я рвучко озирнулася.

— Можна тебе на хвилинку? — його погляд, як завжди, був сповнений турботи… і ще чогось, чого я не могла розпізнати. — Обіцяю, довго не затримаю.

 Дідько. Тільки не зараз...

Я насупилась.

— Я поспішаю! — відрубала різко, практично гаркнула, навіть не намагаючись приховати роздратування.

— Тоді… дозволь хоча б супроводити тебе до Житлових приміщень, — з осторогою запропонував він. І, на диво, його м'який тон трішки втихомирив мене.

Я похмуро зиркнула на нього. У зелених очах не було ані натяку на тиск — лише терпляче очікування. І хоч мені страшенно кортіло відмахнутися, я зрештою коротко кивнула.

Щойно ми вийшли назовні, світ боляче різонув по очах. Сонце стояло високо й сяяло так нещадно, що, здавалося, тремтить саме повітря. Хотілося стулити повіки й утекти назад у прохолодну напівтемряву Їдальні. Та ми вперто рухалися далі. Спека облягала зусібіч — липка, задушлива, мов невидимий плащ, що прилип до шкіри. Дихати ставало дедалі важче: повітря ніби загусло, перетворившись на гарячий сироп. На чолі виступив піт, і я відчула, як напруга, що трохи вщухла після душу, знову поволі наростає.

— Ти вже чула про завтрашню вечірку? — обережно поцікавився Ред, ледь торкнувшись мого плеча. Цей дотик вирвав мене з клубка думок і повернув у теперішню мить.

Я кивнула, вдихаючи на повні груди, хоча повітря здавалося розпеченим і колючим.

— Якщо ти не впевнена...

— Впевнена! — різко перебила я, прикриваючи очі долонею й намагаючись захиститися від сліпучого світла. Здавалося, сонце навмисне б'є просто в лоба, випалюючи кожну думку.

Ред прижмурився, мовби розділяючи мій дискомфорт, і мовчки кивнув. Я чекала, що він почне сперечатися, переконувати, нагадувати, що я нічого нікому не винна, що завжди можу відмовитися. Та він не сказав ні слова. І саме це мене вразило.

Деякий час ми йшли мовчки. Кожен крок тягнувся важко, немов ноги обвішали свинцем. Я силувала себе не помічати втоми, ігнорувати відчуття тіла, яке противилося кожному рухові. Натомість чіплялася за голос Реда, як за рятівне коло, здатне втримати мене на поверхні.

— Ріко… — він затнувся, перевів подих. — Я хотів подякувати. За вчорашнє. Це було сміливо, проте…

— Тільки не кажи, що ти впорався б сам, — уїдливо прошипіла я, різко уриваючи його. — Той «м’ясник» і не думав зупинятися.

Саме тоді ми звернули до Житлових приміщень,  і сонце нарешті лишилося за нашими спинами. Світ навколо враз пом’якшав, барви втратили різкість. Я змогла дивитися прямо, не мружачись, і це трохи зняло тягар у голові.

— Це ж було просто Тренування, — заперечив Ред, та слова прозвучали без колишньої певності.

— Після якого ти цілком міг залишитися без руки! — сухо констатувала я. Хвиля роздратування знову прокотилася всередині, та принаймні світ більше не сліпив, а спека вже не пекла так безжально.

Ред схилив голову, плечі ледь зсутулилися, і я  несподівано скривилася в усмішці.

От і все. Заперечувати більше нічого?

Я глибоко вдихнула: повітря все ще було гарячим, хоча й уже не таким задушливим. Усередині щось поступово стихало, мов буря відкотилася на кілька кроків назад.  Я зібралася з думками, прочистила горло й, намагаючись говорити рівно, озвалася:

— Та все ж… «будь ласка». Я рада, що змогла допомогти. Як рука?

— Чудово! — Ред миттю пожвавився, звів на мене погляд. — Ще трохи — і зможу грати на скрипці!

— Ти граєш на скрипці? — здивовано промовила я, примружившись й уважно вдивляючись у його смарагдові очі, намагаючись зрозуміти, чи це жарт.

— Ні, — відказав він, ледве всміхнувшись. — Проте, хтозна… може, тепер зможу, — додав, кинувши погляд на руку й кумедно поворушивши пальцями.

Я не втрималася й розсміялася. Сміх вихопився з мене, наче ковток свіжого повітря після тривалого занурення. Напруга в тілі розтанула, гнів відступив, думки прояснилися. Світ довкола нібито посвітлів. Став трохи м’якшим.

Утім, саме в цей момент Ред глянув на мене якось… інакше. Його погляд поглибшав, сповільнився, став якимось замисленим. У ньому було щось незрозуміле, те, чого я не могла збагнути.

— Що? — сміх обірвався миттєво, і я насторожено примружилася.

— Нічого, — він похитав головою. — Ти тримаєшся напрочуд добре.

Либонь, ці слова мали б заспокоїти. Та замість цього щось у мені знову сіпнулося. Ледь вщухлі емоції — обурення, гнів, тривога — раптом знову підняли голову. І я, не стримавшись, різко випалила:

— Я все знаю!

Ред різко зупинився, тіло напружилося, а погляд став гострим, настороженим. Ми якраз дійшли до дверей Житлових приміщень. Сонце вже сховалося за багатоповерхівками, і тіні витягнулися довгими смугами по фасаду.

Я теж зупинилася. Запала дивна, тривожна тиша. Та за мить Ред штовхнув двері й, жестом запрошуючи мене пройти першою, тихо спитав:

— Що ти маєш на увазі під «усе»?

Я прикусила губу. Серце шалено калатало, губи пересохли, а в голові панував суцільний безлад.

Трясця... Навіщо я це ляпнула? Чому не змовчала?

Ступила крок й зупинилася на порозі, впіймавши погляд Реда. У м’якому присмерковому світлі його очі здавалися ще глибшими, з ледь вловним містичним відблиском.

Я проковтнула клубок у горлі й нарешті прошепотіла:

— Мені здається, твій батько зовсім не той, за кого себе видає.

Ред остовпів. Риси його обличчя закам’яніли, перетворившись на бездоганну маску, на якій жоден м'яз не ворухнувся. Лише на денці очей майнув дивний вогник — чи то здивування, чи то щось значно тривожніше. А затим, після миті гнітючої тиші, що запала між нами, він нарешті промовив:

— Ти зараз про що? — у голосі відчувалася холодна, відсторонена рівність.

Я ледь знизала плечима, стримуючи гнів, що знову клубочився всередині, мов роздратована гадюка, замкнена в тісній посудині. Не час. І не місце. Я відвела погляд і ступила в приміщення. Ред рушив слідом, тримаючись поруч і, без сумніву, чекаючи продовження.

Раптом я шпарко розвернулась до нього й твердим тоном оголосила:

— У мене є підозри. І я маю намір перевірити, чи вони небезпідставні. І ніхто мене не зупинить. Чуєш?

Останнє слово я підкреслила навмисно — воно відлунало під стелею, розрізавши застиглу тишу на гострі уламки. Я стиснула кулаки, відчуваючи, як напруга знову зводить груди, але не відступила. Не цього разу.

Ред кілька секунд мовчки глипав на мене, ніби щось зважував, а потім знічев'я вирік:

— Що б ти не дізналася. Яке б рішення не прийняла — я з тобою.

Відверто кажучи, я була приголомшена. Саме такого я точно не чекала. Не від нього. І аж ніяк не в цю мить.

— Ти це серйозно? Ти готовий піти проти власного батька? — запитала я, пустивши брови на лоба.

Ред опустив очі, кілька митей мовчки вдивлявся в підлогу, а потім знову зустрівся зі мною поглядом. Тепер у холодному блакитному світлі його очі здавалися кольору молодої зелені.

— Вважаю, що моєму батькові не варто довіряти беззастережно, — повагом мовив він. — Тож… так. Якщо доведеться — я піду проти нього.

Я скривилася в гіркуватій усмішці — такій, що з’являється, коли вже не знаєш, сміятися чи плакати.

— Як шляхетно, — кинула я з відвертим скепсисом. — Заради вищої мети? Заради людства? — Чомусь саме зараз це здавалося кумедним. Можливо, через втому. А може, через абсурдність всього, що відбувається.

Однак Ред не всміхнувся у відповідь. Він дивився на мене серйозним, зосередженим поглядом, без жодного натяку на жарт.

— Заради тебе, — спокійно відказав він.

Я мимоволі здригнулася. Такого зізнання я взагалі не очікувала.

— І що це має означати? — слова, здається, самі зірвалися з вуст, проте я не була певна, чи справді вимовила їх уголос, чи вони прозвучали лише в моїй голові.

Ред злегка стенув плечима, обличчя залишалося спокійним, а в погляді полискувала тиха впевненість. Потім він мовчки розвернувся й упевненою ходою попрямував у бік Чоловічого крила, навіть не озирнувшись. А я так і залишилася стояти, мов прибита до підлоги, проводжаючи його поглядом… аж доки він не зник на сходах.

А тоді я не витримала... Рвонула до поруччя, перехилилася й гукнула вслід:

— У мене до тебе ще купа запитань! І ти мусиш на них відповісти! — голос ударився об стіни й розсипався луною.

Ред зупинився, підняв голову й усміхнувся.

— Ти мене заінтригувала.

— То це «так»? — перепитала я, мимоволі прикусивши губу.

Він весело підморгнув, з тією ж легкою невимушеністю, яка завше вибивала мене з рівноваги:

— Безперечно.

І за мить зник за рогом, залишивши мене саму на сходах — із серцем, що калатало надто швидко, й думками, які вже не встигали за подіями.