Розділ 50 «Печиво й пророцтво»

До вечора мене вже геть знудило. Час тягнувся, мов розпечена смола, і кожна хвилина розросталася до розмірів вічності. Заснути не вдавалося — тіло нило, а розум не давав спокою. Робити було нічого, а тиша навколо лише підсилювала гул у голові. Думки, ніби зграя голодних ворон, кружляли над свідомістю, клюючи її з усіх боків.

О дев’ятій мене нарешті випустили. Інші Учні ще були на Тренуванні, тож вулиці майже спорожніли. Охоронниця мовчки провела мене до дверей Житлових приміщень. Дорогою ми не обмінялися жодним словом — тут це нормально. Однак на порозі я раптом зупинилася. Навіщо — достеменно не знаю. Можливо, просто хотілося бодай на мить відчути себе людиною, а не безликим гвинтиком в цьому холодному механізмі. Я озирнулася, спробувала натягнути на обличчя щось схоже на усмішку й тихо промовила:

— Дякую. Ви були дуже люб'язні.

Охоронниця лише знехотя гмикнула — так, наче відганяла надокучливу муху. Я зітхнула й мовчки переступила поріг. Ну, я принаймні спробувала…

***

Усередині Житлових приміщень панувала порожнеча. Щойно двері зачинилися за спиною, на мене навалилася дивна, липка втома — така, що несла знемогу й безсилля. А от розум не відпускав: у голові вирувало тисячі безладних думок.

Ще один день було змарновано. Без тренувань, без занять. Це вже починало дратувати. Хоча… далебі, я не шкодувала, що пропустила роботу. Вона виснажувала до краю. Та і я ж не навмисне порушила правила — Карцер був випадковістю. У всьому винен цей клятий Сінг! Хай йому грець!

 Я важко зітхнула й поплелася вниз по сходах. Єдине, що тримало мене на ногах, — це думка про душ. Якщо пощастить, я встигну до повернення інших.

***

Мені поталанило —  вода в душі виявилася теплою,  і на кілька хвилин я дозволила собі розчинитися в цьому затишку без слів і думок. Стало трохи легше.

Проте щойно я вийшла з душу — ноги почали підкошуватися, наче стали ватяними. Я ледве доповзла до кімнати, відчуваючи, як тіло з кожним кроком все більше порожніє... Останнім часом я майже не їла, майже не спала. Постійна напруга висмоктала з мене всі сили, залишивши лише тонку, крихку оболонку, мов яєчна шкаралупа.

Я впала долілиць у ліжко й, здається, відразу провалилася в темряву.

***

Я прокинулася від того, що хтось наполегливо трусив мене за плече. Повіки здавалися важкі, немов налиті свинцем, і я ледве змогла розплющити очі. Наді мною схилилися два стривожені обличчя — Бетті та Ебба.

— Ріко... ти як? Чуєш мене? — голос малої тремтів, але рухи були рішучими, вона не припиняла мене будити.

— Та все нормально… — пробурмотіла я, намагаючись не провалитися назад у сон просто перед ними. — Було б ще трохи часу поспати… — докинула, позіхаючи так широко, що очі засльозилися.

Ебба нарешті відпустила мене, схрестила руки на грудях і скривилася.

— Ти ж була в Карцері, хіба там не виспалася? — її голос уже не тремтів, а, навпаки, у ньому з’явилася суха, трохи глузлива твердість.

— Якщо все, що я чула про Карцер — не байки, — стишено вимовила Бетті, з вибалушеними від жаху очима, — то це справжнє пекло. Як там взагалі можна вижити? Не те що їсти чи спати...

— Через кілька днів організм сам перемикається на автопілот, — я стенула плечима, глузливо підіймаючи кутик рота. — Їжа, сон, дихання — все відбувається механічно. Звикаєш, повір.

— Ти що, зовсім нічого не їла сьогодні? — стривожено вигукнула вона, мимохіть відступаючи на крок.

Я потягнулася, а потім, повільно сіла, відчуваючи, як світ злегка хитається, мов човен на воді.

— Як це не їла? Їла, звісно, — відповіла, стараючись надати голосу бодай якусь легкість. — Хліб і воду. Десь опівдні, якщо не помиляюся… — знову позіхнула, прикривши рот долонею.

Бетті тихенько йойкнула, притиснувши руки до грудей, мовби це вона щойно пережила Карцер. А Ебба, не промовивши й слова, рушила до своєї шафки, відчинила її, дістала звідти пачку печива й кинула мені. Я зловила її на льоту, і в ту ж мить щось стрельнуло в голові.

Печиво. Таке ж саме, що було в моєму наплічнику в Оранжереї... Таке ж саме, що ми з Редом їли у тому дивному, напіврозмитому маренні... Тоді — примара. Тепер — реальність. Дивний збіг, але...

— Дякую, — задумливо видихнула я, стискаючи пачку в долонях. Потім ковзнула трохи причмеленим поглядом до Ебби — вона радо всміхнулася. І в ту ж мить мені здалося, що світ навколо став трішки менш ворожим.

— Звідки це у тебе? — напружено спитала Бетті. Її насторожений погляд хутко пробіг по печиву, а потім зупинився на малій.

— Звідти, — відповіла та з кривенькою усмішкою, змовницьки підморгнувши мені, наче ми щойно здійснили щось велике й заборонене. Я не втрималася — всміхнулася, хоч і трохи нервово.

— Ріллі? А можна конкретніше? — не здавалася Бетті. У голосі з’явилися ледь вловні нотки образи — такі, що виникають, коли тебе не посвятили в щось важливе, залишивши осторонь. Вона позадкувала до свого ліжка й повільно опустилася на нього, не зводячи з мене уважно-допитливого погляду.

— З особистих запасів «міс Піґґі», — відказала я, силкуючись, щоби це прозвучало якомога бадьоро, хоча втома ще не відпускала. Поки пальці незграбно розпаковували печиво, думки вже блукали десь далеко — між уривками сну, спогадами й  дивним передчуттям.

— Але як саме? — білявка схилила голову набік, її настороженість знову загострилася.

— Є свої способи, — мовила я з лукавою посмішкою на вустах, грайливо ворушачи бровами.

Нехай трохи повариться у здогадках — не все ж їй знати.

У цей момент дзвінкий, щирий сміх Ебби пронісся по кімнаті. Я полегшено зітхнула, відчувши, як мене огорнуло приємне відчуття — наче я повернулася до себе.

Фух. Ну, нарешті. Привіт, стара добра Ріко. Та, що вміє жартувати й тримати рівновагу, навіть коли все навколо тріщить по швах. Не зникай більше, добре?

Я перехопила погляд Бетті, вона стримано кивнула й не стала розпитувати далі. Авжеж, я була їй за це вдячна. Бо, чесно кажучи, відповідати я б не стала. Деякі речі краще залишити між рядками. Одна таємниця завжди тягне за собою інші, а я ще не настільки довіряла білявці, щоб розкривати всі карти. Та що там — навіть Еббі я не все розповіла. Тож…

Нарешті розпакувавши пачку, я витягла один смаколик. Перше, ніж відправити його до рота, запитала:

— Ну, а як ваш день минув?

— Нормально, — напружено буркнула Бетті.

— Я навіть не знаю, з чого почати! — вигукнула Ебба водночас. Її очі якось дивно заблищали, а в голосі забриніла така ейфорія, як після великої перемоги.

— Що трапилось? — запитала я, переводячи погляд з однієї на іншу.

— Можна я першою? — озвалася білявка, дивно зиркнувши на малу.

— Та кажи вже, — кивнула та й безцеремонно плюхнулася поруч зі мною на ліжко, вихопивши печиво просто з моїх рук. Я навіть не встигла й рота відкрити — вона діяла стрімко, мов кішка, що поцупила шмат риби зі столу.

І саме в цю мить Бетті роздратовано вибухнула:

— Після того, як тебе запхали в Карцер, Тренер Сінг ще й двох Учнів покалічив!

Я припинила жувати.

Виродок. І це той, про кого Кристаль з усмішкою казала: «Не такий уже й страшний»? Сумніваюся, що вона взагалі розуміє, з ким має справу.

Лють піднялася хвилею, гарячою й гіркою. Я несвідомо зціпила зуби так міцно, що вони аж хруснули. Довелося докласти зусиль, аби не дати волю тому хаосу, що  нуртував усередині.

— Та нічого там особливого не сталося, — втрутилася Ебба, невимушено знизуючи плечима. — Просто кілька порізів. Не кінець же світу. — Вона відкусила печиво з такою буденністю, ніби йшлося про щось зовсім неважливе.

Її байдужість незле зачепила мене. Коли це Ебба навчилася так спокійно реагувати на бійки й порізи? Ще вчора вона здригалася від кожного різкого звуку, а сьогодні — наче зламана рука для неї не більше ніж подряпина. Щось у малій змінилося. Я відчувала це шкірою.

Я насупилася, уважно вдивляючись у її обличчя. В цей момент Бетті коротко гмикнула — мовби теж щось уловила, втім, вирішила не заглиблюватися. Натомість вона зітхнула й з огидою кинула:

— Сніданок був повний крінж. Як завжди.

Я схаменулася, згадавши про печиво, і простягнула їй упаковку:

— Хочеш?

Вона похитала головою й, виставивши руку вперед, пробурмотіла:

— Ні, дякую. Терпіти їх не можу ще з дитинства. На смак вони як картон, що три дні валявся в багнюці.

Я знизала плечима, не наполягаючи. Та всередині щось ворухнулося. Вони обидві якісь... не такі. На задвірках розуму шкреблося тривожне відчуття, та я вирішила не поспішати з висновками, а поки що  — просто спостерігати.

— А Ред? Що з ним? — запитала якомога спокійно, запихаючи до рота ще одне печиво. Думка про нього, як і присмак цих ласощів, наприкінці залишала по собі легку гіркоту.

— Ов, Ред! — Бетті скривилася, так демонстративно закочуючи очі, що здавалося, вони зараз зникнуть десь у глибині чола. — Він пів дня валявся в Лазареті, руку зашили, проте тепер навіть ручку втримати не може. Прощавай, його геніальні писанини.

Я завмерла, печиво застигло в повітрі між пальцями.

Ред не може писати?  Але ж…

— Почекай... Наскільки пам’ятаю, у нього ж постраждала лівиця...

— Він шульга, хіба ти не в курсі? — білявка глипнула на мене таким поглядом, ніби я щойно зізналася, що не маю жодного уявлення, як виглядає наш прапор. У її голосі вчувалося щире здивування, приправлене ледь помітною зверхністю.

Я кліпнула очима, трохи спантеличена.

Ні, не в курсі. Ред для мене як та багатошарова головоломка — мовчазний, складний, з прихованими глибинами. І ось — іще один шар, який досі вислизав з-під моєї уваги. Але чому?

 І тоді Бетті несподівано докинула:

— Та він узагалі-то крутий амбідекстер. Пише обома руками, як бог. Це ж Ред, камон! — і знову театрально закотила очі.

Ми з Еббою перезирнулися й одночасно посміхнулися. Мала ще й кумедно скривилася, знизавши плечима, мовляв: «Ну, це ж Бетті. Не намагайся зрозуміти її логіку».

— Якщо ви вже награлися в кривляки, можна я нарешті продовжу? — різко обірвала нас білявка.

Я кивнула, силуючись втримати посміх, який вже прокрадався до губ.

— Ну коротше… Заняття — повна дичина!  — продовжила вона, театрально здіймаючи руки до стелі, ніби благала всесвіт про милість. — А потім ще той обід… фу, навіть згадувати гидко, — вона поморщилася й відмахнулася, мов стирала з пам’яті неприємну картинку. — А далі — робота...

— І де ж ти сьогодні працювала? — перебила я її нарікання, бо знала: якщо не втрутитися, цей потік слів може тривати до світанку.

— О, отут починається найцікавіше! — вигукнула Ебба, потираючи долоні. Її задерикуватий, дзвінкий сміх розсипався кімнатою. В ньому вчувалася якась виклична нотка — і я мимоволі напружилася.

Зараз буде щось геть неочікуване, еге ж?

Бетті кинула на малу косий погляд, у якому промайнули роздратування й ледве відчутний острах. Її обличчя було дуже напруженим, щелепи стиснуті так, наче вона щосили стримувала крик. Потім вона глибоко вдихнула носом, імовірно, готуючись переступити через якусь невидиму межу, і нарешті видала:

— Я сьогодні правила за… Помічника Начальниці Колонії.

— Що?! — я підскочила, і пачка печива вислизнула з рук. — Ти знущаєшся?

— Аж ніяк, — пирснула Ебба й, підхопивши упаковку, почала хутко збирати розсипане печиво з ліжка. Її рухи були надто жваві, надто легковажні, що здавалося, вона просто бавиться.

— І що тут смішного? — запитала я,  допомагаючи їй збирати печиво й струшуючи крихти з ковдри. — Це ж... серйозно.

— Вона це передбачила, — просичала білявка крізь зуби. — Ще зранку сказала. І про Карцер. І про Реда.

Я заціпеніла, впершись приголомшеним поглядом в Еббу.

Що?! Вона знала про Карцер ще до того, як усе сталося?

Мала буквально світилася: очі іскрилися, усмішка сяяла, а в руках вона тримала пакетик печива, наче трофей за щойно виграну партію.

— Чому ти така весела? — запитала я, не розуміючи, що саме викликає в неї такий захват.

— Бо це знову спрацювало! — вигукнула вона з таким пафосом, наче виголошувала промову на Стройовому Плацу перед усією Колонією. — В мене зараз Період Становлення!

— Ти їй усе розповіла? — я кинула запитальний погляд на Бетті.

Вона мовчки кивнула.

— А Ред знає?

Бетті знову кивнула, цього разу повільніше, з якоюсь важкістю.

— Я тепер одна з них! Уявляєш?! — вигукнула Ебба, розтягуючи усмішку до вух. Але в тій усмішці було щось не те. Вона здавалася надто бездоганною, неприродно яскравою — мов намальованою. Наче театральна маска.

— Я все ще не розумію… — перевела нашорошений погляд з Ебби на Бетті, а потім знову на малу. — Чому ти така… радісна?

Ебба хихотнула, як дитина, якій щойно дозволили з’їсти цілу банку варення:

— Та це ж кайф — знати наперед, що станеться! Ти навіть не уявляєш, яке це відчуття! — вона підстрибнула на ліжку, схопила мене за плечі й почала збуджено трясти. — Уяви собі: жодних несподіванок! Жодних помилок! Ти просто… знаєш!

По спині повільно поповз холодок. Її усмішка, блиск в очах, захоплення — усе це здавалося мені чужим. Ніби вона була тут, поруч, але водночас — десь далеко. Інша. Ніби її хтось підмінив.

— Що ще ти... бачиш? — запитала я, намагаючись, щоб голос не зрадив моєї тривоги.

— Ну скажи їй! — вигукнула мала, обертаючись до Бетті з тією ж променистою усмішкою, яка тепер здавалася мені фальшивою. У ній було щось… надмірне, штучне — і це насторожувало, змушувало сумніватися в її адекватності.

Білявка зітхнула так, наче тягнула на плечах цілу планету.

— Ми дізналися, що у Тіса післязавтра день народження...

— Ти ба, — я скривила усмішку, відчуваючи, як у грудях щось сіпнулося. — Я теж це знаю... То, може, я ще одна ясновидиця?

Бетті стиснула губи, роздратовано зиркнувши на мене. Ебба пирснула зі сміху.

— Та це ще не все, — підхопила вона, явно смакуючи момент. — Бетті сьогодні дізналася дещо цікаве… завдяки своїй новій посаді.

Я обережно глянула на Бетті. Та на мить завагалася, опустивши погляд, наче зважувала, чи варто відкриватися.

— Взагалі-то... це інформація не для сторонніх вух...

— Та не мни вже! — нетерпляче перебила її мала, махнувши рукою.

— Начальниця Колонії Оверсі, післязавтра вирушає до Міста. І не на кілька годин —  її не буде цілу добу! — випалила Бетті, мов стрілу з тятиви пустила.

Я розкрила рота, та не видала жодного звуку — слова застрягли десь у горлі. Дівчата обидві пильно дивилися на мене. Проковтнула, а тоді прошепотіла, ледве знаходячи голос:

— Звідки ви це взяли?

— «Міс Піґґі» їй особисто сказала, — відповіла Ебба з широкою усмішкою на вустах. — Крутяк, еге ж? До речі, я це теж передбачала... Щоправда, не зовсім чітко... Але, мабуть, усе залежить від того, чи ухвалять остаточне рішення.

Я лише зітхнула. Гара-а-азд...

— І що нам з того? — вихопилося з мене різко. — Що вона їде? — Я ще не встигла переварити попередню новину, як уже насувалася нова.

— Ми… подумали, що могли б відсвяткувати день народження Тіса, — мовила Бетті, так тихо й несміливо, ніби зізнавалася в чомусь забороненому.

Я насторожилася. Що це за тон? Бетті… ніяковіє? Вперше за день її голос не був колючим, а щоки трохи порожевіли. Цікаво.

— Еббо, поясни, — звернулася я до малої, не зводячи погляду з білявки.

— Якщо «міс Піґґі»... справді поїде, — почала та, ковтаючи слова, — то святкування може бути… ну… значно веселішим.

— Веселішим? — перепитала я, мимоволі зиркнувши на неї. І в ту ж мить відчула, як у грудях зростає тривожне передчуття.

— Влаштуємо справжню вечірку! — вигукнула вона, підстрибнувши на ліжку й розкидаючи руки вгору.

Матрац здригнувся, і я ледь не втратила рівновагу.

— Вечірку? — повторила я, не вірячи власним вухам.

— Бетті розповіла, як у Місті святкують дні народження. Танці… алкоголь… і ще дещо…

— Ви що, з глузду з’їхали?! — гримнула я,  витріщившись на малу. Вона не відповіла. Тоді я перевела погляд на Бетті — та теж мовчала,  втупившись кудись убік, явно уникаючи зустрічі очима. — Бетті?

— А ти хіба проти? — раптом вона звела на мене свої прекрасні, блакитні очі й заплескала віями з награною наївністю, мов акторка в дешевій постановці.

Гарно розіграно, але дзуськи!

— Це небезпечно! — сухо відрізала я, відчуваючи, як усередині здіймається буря.

Вечірка? Тут, у Колонії? Це не просто ризик — це виклик системі!

— А хіба тебе це колись зупиняло? —  посміхнулася Ебба з відвертою провокацією в голосі.

Я мовчала. Її слова влучили в саме серце. Вона мала рацію… Щоразу, коли випадала нагода порушити правила, я не вагалася. І ще — ця поїздка «міс Піґґі» відкривала переді мною двері, які досі здавалися наглухо зачиненими. Справжня можливість. Її кабінет. Архів. Усі будуть зайняті — навіть друзі. І тоді я зможу… Я зможу дістатися туди, куди цілий день прагнула. Та все одно… щось у цьому плані здавалося хибним. Надто вже все складалося ідеально. І водночас надто багато ризику.

— Ти… бачиш, що буде далі? У нас вийде? — нашорошено запитала я, навіть не намагаючись приховати тривогу, яка вже холодком розтікалася під шкірою, мов небезпечна ртуть.

Ебба трохи наблизилася, в погляді на мить з’явилася несподівана серйозність.

— Поки що все розмите… — відповіла вона задумливо. — Треба, щоб інші погодилися. Можливо, тоді картина стане чіткішою.

— Тобто ти хочеш сказати… — почала Бетті, однак не встигла договорити.

— Та не переймайтеся! — вигукнула мала, миттєво повернувшись до звичної безтурботності. — Якщо щось піде не так — я вас попереджу! — вона розпливлася в такій сліпучо-яскравій усмішці, що, либонь, могла б розвіяти будь-які сумніви. Але не мої.

Позаяк весь цей план тримався на двох хитких опорах: на тому, що почула Бетті, та на тому, що побачила Ебба — а її бачення досі залишалося розмитим. До того ж щоб усе справді спрацювало, хлопці теж мали дати згоду. Кожен. А я знала Тіса надто добре… Він ніколи на це не погодиться. А ще мене дратувала сама думка, що в цьому буде залучено стільки людей... Я ж завжди діяла самостійно — так надійніше. Бо людський фактор — це те, що ніколи не варто недооцінювати.

Думки раптом обірвав голос Бетті, холодний і колючий, мов краплі води, що сочаться зі стелі в темних тунелях:

— Серйозно? Оце мало б нас заспокоїти? — вона схрестила руки на грудях і зневажливо стиснула губи.

Між ними сьогодні явно щось сталося. Наче чорна кішка пробігла. І, здається, я починала розуміти, що саме: мала вже дістала Бетті до краю.

Проте Ебба лише байдуже знизала плечима, ніби мова йшла про якісь дрібниці.

— Це наш шанс. Іншого не буде! — відрубала вона й підморгнула мені з такою легковажною усмішкою, від якої спиною пробіг холодок.

Що це ще за натяк? Це прозвучало так, наче вона щось знає... Про мене, про мій план. Трясця.

— Ну гаразд… — я швидко зібралася з думками. — І де, за твоїми джерелами, ми маємо влаштувати цю… таємну вечірку?

— А де ж іще? — Ебба округлила очі, зображаючи щире здивування, але її тон був надто театральним. Вона явно перегравала. — У Кулі, звісно!

Я насупилася. Тривога всередині набирала обертів.

— А це що за місце? — злякано пискнула Бетті, її голос зірвався на тонший регістр.

Я не зводила очей з малої, яка тим часом неквапливо жувала черговий смаколик, наче ми обговорювали щось дріб’язкове, а не ризиковану витівку, що могла обернутися катастрофою.

— Місце, де Дорослі проводять свої закриті наради, — відповіла я, стишуючи голос. — Коли їм треба обговорити щось важливе...

Мені все це геть не подобалося. Забагато збігів. Забагато темних плям у цій картині.

— Але чому саме там? — не вгамовувалася Бетті.

— Там стіни звуконепроникні, — відказала я, не відводячи очей від Ебби. Та кивнула з таким ентузіазмом, мовби ми щойно винайшли щось геніальне.

— А як ми туди потрапимо? — здивовано озвалася білявка. Було видно, що цей задум їй не до душі. Її сторожкий погляд метнувся до мене. Здавалося, що вона лише тепер усвідомила, наскільки близько ми підійшли до небезпечної межі.

— А це вона нам підкаже, — весело виголосила Ебба, кивком голови вказавши на мене. Її уста знову розтягнулися в широку, неприродно яскраву усмішку.

Що?!

— Чому я? — вирвалося в мене. Брови здивовано злетіли, а серце зробило кульбіт.

— Бо саме ти знаєш, як вислизнути звідси непоміченою. Ти маєш доступ до всіх дверей… — вона зробила павзу, а потім додала з особливим наголосом: — І ти… приятелюєш з Дорослою.

Та щоб її грім побив.

Мене наче обдало крижаним душем. Потрібно було кілька секунд, щоб прийти до тями.  Я ковтнула — горло пересохло, наче всередині раптом стало пустельно.

Обидві втупилися в мене, не кліпаючи, явно чекаючи, коли я визнаю очевидне.

Невже вона справді… знає? Знає про тунелі? Про Кристаль?

— Не варто прикидатися, ніби не розумієш, про що я, — промовила Ебба, голос став твердим, без жодної нотки сумніву, а очі посуворішали. — Тепер я впевнена в цьому.

Запала напружена мовчанка.

Як? Звідки вона могла щось запідозрити? Я ж нічим себе не видала. Не проронила ані слова, не зробила жодного натяку. Хіба що… думками? Але ж це маячня. Це... неможливо.

— А якщо відмовлюся? — я з викликом підняла брову, стараючись зберегти рівний тон, хоча всередині вже все кипіло.

І саме в цю мить мала, хитро посміхнувшись, завдала вирішального удару:

— Не відмовишся. Я вже бачу твоє остаточне рішення: ти погодилася.

Я зсунула брови, вдивляючись у неї. Всередині мене зіштовхнулися два голоси: один кричав «тікай, це пастка»; інший шепотів «ось він, твій шанс». І десь глибоко в душі я вже знала: Ебба має рацію. Вибір зроблено. Просто я ще не встигла його озвучити.

І тоді, дуже мило всміхнувшись, вона простодушно спитала:

— То ти нарешті розкажеш нам, що сталося в Оранжереї?