Розділ 49 «Марення»

Я розплющила очі. Світ ще дрімав, загорнутий у напівпрозору серпанкову тишу. Світанок тільки-но починав розплітати ніч, і перші бліді нитки світла ковзали по скляному куполу наді мною. Знадобилося кілька секунд, щоби сфокусувати погляд і розпізнати простір. А тоді, мов спалах, прийшло усвідомлення: я в Оранжереї.

Тепле, вологе повітря, аромат рослин, що дихали у напівсні, огортали мене приємним, млосним відчуттям. Я спробувала пригадати, як сюди потрапила, та думки були ще сонні, розсипані, мов пелюстки, розметені вітром.

Я повернула голову — Ред лежав зовсім поруч. Моя рука була в його долоні, а на зап’ясті поблискував браслет. Хлопець не спав, просто мовчки дивився на мене з тією глибокою увагою, яка змушує серце битися трохи швидше.

— Доброго ранку, — прошепотів він майже нечутно.

— Доброго ранку... — відповіла я так само тихо. Потім, трохи голосніше, стараючись приховати раптове збентеження, запитала: — Ти давно прокинувся?

— Щойно. На кілька хвилин раніше за тебе. І встиг помітити, яка ти гарна, коли спиш, — в оксамитовому голосі вчувалася м’яка, весела нотка.

Я лише злегка підняла брову, намагаючись виглядати невимушено, хоча всередині все тремтіло.

Ред затримав погляд на мені, і раптом на його вустах розквітла ніжна чарівна усмішка, від якої в животі почали пурхати метелики.

— Знаєш, я б зараз усе віддав за гарячий душ.

Я не втрималась і, лукаво всміхнувшись у відповідь, перепитала:

— Усе? — піднялася на лікті, ще раз глянула на нього: волосся скуйовджене, теплі, живі очі. Потім сіла, і тіло відразу нагадало про себе. — Ох... — простогнала я, відчуваючи ломоту в кожному м'язі. — Спати на траві — не така вже й романтична ідея, як пишуть в книжках, — пробурмотіла, розминаючи затерплу шию.

— А мені сподобалося, — визнав Ред з грайливою усмішкою, зручно вмостившись на лікті.

Я підвелася, розім’яла руки й ноги, відчуваючи, як тіло поступово повертається до життя. І в цю мить — серед зелені, м’якого вранішнього світла та присутності Реда — було щось таке справжнє. Щось, що хотілося зберегти, не розгубити.

— Куди це ти? Ще ж рано, — знов озвався зеленоокий красень, повертаючи мене з думок. Він дивився знизу вгору, в очах — сонна ніжність, змішана з чимось новим і зовсім незвичним.

— Гарячого душу тут не знайдеш, — відказала я, криво посміхнувшись, — та зрошувач із водою кімнатної температури — це в межах моїх можливостей.

— Ріко, ти просто чарівниця! — вигукнув він, миттєво підхопившись, ніби я щойно запропонувала йому квиток до казкового світу. В його погляд зоріла дивна, світла радість.

Я знала, як увімкнути полив, бо іноді допомагала Вчительці Селл у кабінеті біології, а вона належала до тих Дорослих, що говорять багато, і якщо слухати уважно, можна вловити більше, ніж вони самі планували сказати. Тож я підійшла до панелі й натиснула кнопку — і раптом все навколо вибухнуло водяними струменями. Потоки бризнули з усіх боків, наче сама Оранжерея прокинулася й вирішила влаштувати ранковий душ для своїх гостей. Хотілося заверещати, однак я вчасно схаменулась, тож лише пискнула, як налякана мишка, що випадково шубовснула у фонтан.

Ред весело засміявся, з тією безтурботністю, яку я рідко бачила в ньому. Потім він ступив під один із найщедріших струменів. За кілька секунд його одяг прилип до тіла, а мокре волосся потемнішало й злиплося. Він струснув головою, розбризкуючи краплі навколо, мов пес, що щойно виліз зі ставка. Хе. Я пригадала, як щось подібне нам показували у відеофільмі на заняттях зоології.

А тоді мій радісний супутник раптом почав скидати кеди, кинувши на мене короткий погляд. У  смарагдових очах спалахнув грайливо-задиркуватий вогник.

Що це ще за провокація?

— Ну ж бо, Ріко! Долучайся! — підбадьорив він. У словах було все: легкість, довіра, і щось таке невловно тепле, що змусило серце зробити півоберту.

Якусь мить я німувала, роздивляючись навколишній простір і прислухаючись до себе. Вода бризкала з усіх боків, створюючи прозору завісу між мною і світом. У грудях несамовито калатало серце, а в животі стало лоскотно. Затим, подумки кинувши собі «а чорт із ним», я ступила під струмені. Прохолодна вода відразу ж «обійняла» мене, і я промокла до нитки: одяг прилип до тіла, став важким, ніби друга шкіра, а волосся злиплося в тонкі пасма, схожі на бурульки. Погляд метнувся до Реда — він сміявся, розставивши руки, заплющивши очі, піднявши обличчя до неба. Сміх був живим, безтурботним, щирим. І я вирішила: досить думати. Треба зараз просто бути. Відчути. Впустити цей момент у себе.

Швидко скинула легкі туфлі, і волога трава приємно залоскотала ступні. Вдихнула на повні груди — запах мокрої землі, квітів, рослин, що щойно прокинулися після нічної тиші, заполонив мене. Він був п’янкий, як приємний спогад, що несподівано повернувся... В голові трохи запаморочилось... од надміру життя.

Я перевела погляд на Реда, намагаючись зосередитися. Його постать здавалася витканою зі світла — рухи вільні, усмішка відкрита. І я не стрималася — розсміялася. Голосно, щиро, без жодного сорому. Це був момент справжньої радості, чистого щастя. Я навіть закружляла, пританцьовуючи під лагідними бризками води. Краплі розліталися навсібіч, мерехтіли на шкірі, на листі, на всьому, що нас оточувало. І я була частиною цієї дивовижної миті.

Однак раптом щось змінилося. Хвиля холоду прокотилася тілом, і я затрусилася. Потім обійняла себе руками, стараючись втримати тепло, що вислизало крізь мокрий одяг.

Якимось дивом Ред одразу помітив, що зі мною щось не так, і кинувся вимикати зрошення. Затим схопив ковдру, стрімко підійшов і накрив мене.

Утім, тепліше не стало. Волога тканина липла до тіла, холод проникав глибше — крізь одяг, крізь шкіру, аж до кісток. Я стояла, закутана, але все ще тремтіла.

— Треба зняти мокрий одяг, — твердим тоном промовив Ред. Вода стікала по його щелепі, блищала на ключицях, як роса на гладкому камені, а волога тканина щільно облягала тіло.

Я насупилася, здригаючись од холоду, і заперечно похитала головою. Хоча тіло тремтіло, розум уперто тримався за крихти самоконтролю.

— Ріко, та годі тобі... — м'яко мовив він, нахилившись ближче. Теплі долоні лягли мені на плечі, почали розтирати, намагаючись зігріти. — Потрібно зняти мокре, бо застудишся.

Я розуміла, що він має рацію, однак уперто зберігала похмурий вигляд, мов дитина, яка не хоче визнавати очевидне. Всередині все стискалося від самої думки, що доведеться роздягатися поруч із ним.

— Ти не про те думаєш, — додав він, уловивши мій погляд. Куточки його вуст злегка підвелися. — Я не підглядатиму, обіцяю.

У мене що — все написано на лобі?

Мене все ще били дрижаки, зуби цокотіли, а похмурий вираз на обличчі здавався єдиним щитом — і від його слів, і від власних думок.

Ред лише зухвало гмикнув, знизуючи плечима, та, не чекаючи моєї реакції, почав розстібати ґудзики на своїй сорочці.

— Робиш, як хочеш, — кинув він, — але я не збираюся валятися з температурою.

Я мовчки спостерігала, як він роздягається. Спочатку сорочка з’їхала з плечей і впала до ніг, ніби скинута оболонка. Потім він стягнув майку, і переді мною відкрився його торс — рельєфний, гарний, з краплями води, що ковзали по шкірі, ніби блискучі комети. Коли він почав розстібати бриджі, по моїй шкірі майнув холодок. Це був не страх і не сором, а щось глибше, первісне, незрозуміле... Та коли на ньому залишилися лише боксери, я здалася...

— Гаразд… — буркнула, здригаючись не лише від холоду, а й від себе самої. — Проте ти маєш відвернутися…

Зеленоокий зухвалець кивнув, кутик рота ледь помітно сіпнувся.

Я мимоволі ковзнула поглядом по його тілу… І в мені спалахнуло дивне, інстинктивне бажання: торкнутися його шкіри... Відчути… Що саме?.. Дідько, що це за думки?

— І накрийся ковдрою! — гарикнула я, ховаючи зніяковіння за показною суворістю.

Кривий осміх замайорів на його вустах, та, побачивши, як я тремчу, мовчки взяв ковдру, загорнувся в неї й відвернувся.

— Мені вже тепло, — весело озвався він, не повертаючи голови. Це прозвучало так легко й розслаблено, немов він перебував на тропічному пляжі, а не стояв у вологій Оранжереї, загорнутий у ковдру. — Тепер твоя черга.

Я глибоко вдихнула, як робила це перше ніж ступати під струмені крижаної води у Душовій, й обережно відкинула ковдру. Холод миттєво обхопив мене, тіло дрібно й невпинно затрусилося. З тремтінням у пальцях я почала розстібати сорочку, рухаючись дуже повільно. Ніде правди діти, кожен ґудзик здавався викликом, окремим кроком крізь себе.

— Хочеш, я щось тобі розповім? — запропонував Ред, з веселими нотками в голосі. — Щоб ти не надто зациклювалася на тому, що робиш.

— Спробуй… — прошепотіла я, ледве ворушачи губами. Вони були практично нечутливі, а голос звучав так, мовби належав комусь іншому. Я не могла розібрати, що сильніше — холод чи внутрішнє напруження.

— Гаразд. Але головне — не зупиняйся, — підбадьорив він, а потім, вже з Кейловою задерикувато грайливою інтонацією, докинув: — Якщо треба, я можу допомогти.

— Ні! — зойкнула, занадто голосно, занадто різко. — Сама… впораюсь.

Ред лише знизав плечима, всміхнувшись:

— Та не нервуй ти так... — Трохи повернув голову, і я зразу напружилася. — Мені вже навіть спекотно… Можна я скину ковдру?

Од його голосу з лукавими нотками моє серце сіпнулося, а щоки — спалахнули.

— Ні! — знову верескнула я, ще голосніше, ніж раніше.

Він тихо розсміявся, злегка похитуючи головою з боку в бік.

— Чому тебе так тішить те, що мене… бісить? — я почала стягувати шорти. Рухи були геть невпевненими й обережними.

— А як ти думаєш? — відповів він, не озираючись.

Я залишилася в спідній білизні. Холод усе ще пронизував тіло, проте вже не так гостро, як до цього. Можливо, організм адаптувався. А може, справа була не в температурі, а в моїй реакції на Реда.

— Либонь, ти думаєш, що я страшенно закомплексована! — різко випалила я, стараючись випередити його реакцію, вколоти першою.

— Закомплексована? Та ну… — Ред похитав головою. — Трохи невпевнена — можливо. Іноді скута — буває. Та комплексів у тебе, як на мене, зовсім немає, — додав він це з такою інтоксикацією, яку я ніколи не могла до кінця розшифрувати. Чи він щирий, чи просто дражниться?

Тож лише коротко гмикнула у відповідь, не наважуючись щось сказати. І тоді я різко стягнула топ і хутко загорнулася в ковдру. Серце шалено калатало, мов сполоханий птах.

— Все… Готово... — пробубоніла геть невпевнено.

Ред рвучко обернувся, погляд ковзнув по мені, затримався на речах, розкиданих на траві... Здалося, що він здригнувся й напружено проковтнув. Та вдала, що не помітила. Бо інакше — що? Що б це змінило?

Потім іще щільніше загорнулася в ковдру, немов вона могла приховати не лише тіло, а й бентежні думки.

— Ти мав рацію, — по павзі озвалася я. — Так справді тепліше... Дякую. — Звісно, хотілося звучати спокійно, проте голос тремтів, наче полум’я свічки на протязі.

— Хіба я можу порадити тобі щось недобре? — відповів він, слабо всміхаючись куточками губ.

Знову запала коротка, трохи ніякова павза. А затим Ред несподівано почав збирати свій одяг, рухаючись неквапливо, розмірено, мовби навмисне даючи мені простір і дозволяючи зібратися з думками.

Я недовго вагалася, перш ніж наслідувати його. І це виявилося не з легких: тримати ковдру однією рукою, коли та постійно сповзає, й збирати речі.

Проте ще важче було впоратися з хвилею сорому, що накочувала з кожним рухом. Та я впоралася. Не надто вправно, не надто граційно — та все ж. І майже не зважала на те, як Ред мовчки стежить за мною. І лукаво всміхається. Трясця.

Потім я повільно рушила повз нього до наплічника. Ковдра шелестіла при кожному кроці, а холодна, мокра трава під ногами здавалася трішки ворожою. Втім, не дозволяючи думкам розбігатися, я присіла й почала складати вологий одяг у наплічник. Погляд мимоволі зупинився на браслеті, що блищав на зап'ясті. Я на секунду заклякла. А затим, ніби відрізаючи щось у собі, розстібнула застібку й поклала його в маленьку кишеню всередині наплічника. Після цього дістала упаковку печива. Спробувала розпакувати її однією рукою... Трясця, та це виглядало жалюгідно. Пальці ковзали, пластик пручався, а я, певно, скидалася на розгублену дитину зі старих фільмів, що намагається акуратно розгорнути подарунок, боячись порвати обгортку.

Ред стрімко підійшов до мене, мовчки склав свої речі в наплічник, зняв ковдру з плечей і обгорнув нею стегна. Потім простягнув руку. Силкуючись не дивитися на його рельєфний торс, я передала упаковку — і саме в ту мить щось прорвалося крізь мою мовчанку, яку я так старанно берегла.

— Я думала про те, що ти сказав учора…

— І до чого дійшла? — Ред зиркнув на мене якось інакше, з тією особливою зосередженістю, яка виникає, коли кожне слово має вагу. В його очах читалося щось тривожне — ніби моя відповідь могла змінити хід подій. Він швидко розірвав упаковку й простягнув її мені.

— Здається, я починаю дещо розуміти… — видихнула я, беручи печиво. — Все поступово складається в цілісну картину. Та, деякі речі й досі залишаються... туманними.

— Наприклад? — він витягнув з упаковки смаколик і, не вагаючись, запхав його до рота.

Я відкусила шматочок од свого — солодкий, крихкий, як момент між нами. Ред узяв ще одне печиво й раптом безтурботно плюхнувся на вологу траву. Я скривилася.

Як йому не холодно?

Щоб зібратися, глибоко вдихнула й повільно відкусила ще шматочок, стараючись втримати рівновагу між думками.

— Чому твій батько відправив вас саме сюди? Чому ця Колонія? Хіба в інших Колоніях не може бути таких, як ви? — запитала, дивлячись на нього згори, насторожено, проте без ворожості.

Ред спокійно поклав до рота ще один смаколик, пережував, примружився.

— Я знав, що ти колись поставиш це питання. Просто не очікував, що так скоро, — відповів він, простягаючи мені упаковку. — Хочеш ще?

Я на мить розгубилася, не відразу збагнувши, що він має на увазі. Простягнула руку — і саме в ту секунду він обхопив моє зап’ястя, те саме, де ще недавно блищав браслет його матері, й потягнув до себе. Я не встигла втриматися — і впала на нього. Ред, ніби передбачивши це, підхопив мене, притримав, і я опинилася на його оголених грудях... Тепло його шкіри дуже контрастувало з прохолодою повітря, і я, вже геть розгублена, вдихнула його запах — щось між вологим листям, тепло-пряним ароматом тіла та чимось невловно близьким, проте небезпечно привабливим. Хвиля пройшла крізь мене, морозом по шкірі.

Він тримав мене міцно, не відводячи погляду. Очі — глибокі, спокійні. Я проковтнула, не знаючи, що сказати, і мимоволі поглянула на його вуста... І більше не могла стримуватися.

— Реде... поцілуй мене... — прошепотіла боязко й злегка соромливо.

Зеленоокий красень мовчав і просто уважно дивився на мене. І ця павза між нами розтягнулася настільки, що серце почало гупати так сильно, наче замірилося вистрибнути з грудей.

— Не змушуй мене благати… — додала я, трохи голосніше, з відчутним тремтінням.

Він ще мить не рухався, а потім — одним різким рухом — перекотився, і я опинилася під ним. Мене затрусило. Тіло Реда було так близько, що я відчувала кожен подих, кожне напруження м’язів, кожну краплю води, що ще не встигла висохнути.

— Ти справді цього хочеш? — запитав він низьким, хрипким голосом.

Я кивнула. Слова не йшли — лише бажання, що пульсувало в мені.

— Чому?

— Я… не знаю… — видихнула, гублячись у власних думках. — Просто… хочу… — Щоки палали, серце калатало, а у животі з’явилася якась млосність.

— Саме я? — знову хрипко спитав Ред, все ще нависаючи наді мною. Я знову кивнула. Говорити було вкрай важко — кожне слово здавалося надто оголеним, надто справжнім.

— Ти впевнена? — не вгавав він.

Я мовчала, бо не розуміла, що він хоче від мене. Думки плуталися, мов листя, що кружляє в буревії.

І раптом — як обухом по серцю — Ред відпустив мене й швидко підвівся. Я розгубилася. Відчуття було таке, наче мене щойно виштовхнули з теплого, затишного дому просто в нічну холоднечу.

Він знову відсторонився... Вже вкотре?

— Хочеш іще смаколик? — спитав буденно, без жодного натяку на те, що щойно сталося, підіймаючи з трави упаковку.

Я повільно сіла, намагаючись зібратися. Натягнула ковдру на плечі, хоча зараз внутрішній холод був сильнішим за той, що торкався шкіри.

Ред усміхнувся якось дивно — не з насмішкою, не з провиною, а по-своєму, так, як лише він умів.

Я опустила погляд на свої оголені ноги, не наважуючись зустрітися з ним очима. Всередині все змішалося: страх, сором, гнів — і ще щось неозоре, безіменне, що клубочилося десь глибоко. Хотілося кричати, розплакатися, вдарити — все водночас. Серце несамовито билося об ребра.

— Ну, як хочеш. А я ще візьму, — недбало белькнув він, знову закидаючи печиво до рота. Почулося  невимушене, байдуже хрумтіння.

Я змусила себе подивитися на нього. Він весело підморгнув, не припиняючи жувати — і це збентежило мене ще більше. Його безтурботність у цю мить здавалася майже жорстокою. Наче ляпас. Наче зневага до того, що щойно відбулося. Поки я мовчки вдивлялася в нього, стараючись зрозуміти, чому він так чинить зі мною, душа взялася болем. Мені захотілося негайно втекти звідси. Тож не промовивши ані слова, я підвелася й рушила — куди-небудь, аби якомога далі від нього.

— Куди це ти? — здивовано озвався Ред, та тривоги в голосі я не відчула.

— Мені треба пройтися… — пробурмотіла тихо.

Він лише кивнув і продовжив жувати, наче все було як завжди.

Я ще щільніше загорнулася в ковдру, притискаючи її до себе, мов щит, і повагом попленталася алеєю, що розквітала навколо мене насичено-яскравими, якимось трохи нереальними барвами. Квіти тягнулися до світла, а я — до тіні.

— Ріко! — гукнув мене Ред.

Я озирнулася через плече, розгублено зустрівши його погляд.

— Ти впораєшся. Я вірю в тебе. І я поруч, — голос звучав твердо й спокійно, хоча водночас ніби здалеку, розливався луною по Оранжереї.

Я насупилася, не зовсім розуміючи, до чого це він, однак усе ж кивнула.

Тоді він знову підморгнув і, відправивши до рота ще один смаколик, усміхнувся з лукавою легкістю:

— Не барися. Скоро Підйом.

Я коротко кивнула й рушила далі алеєю, що губилася в напівтемряві. Кожен крок лунав у мені, як відлуння щойно пережитого. І хоча навколо розквітали дерева й квіти, всередині мене щось тихо в’януло.

***

Різкий металевий звук пронизав тишу й змусив мене прокинутись. Я розплющила очі.

Люк.

Його клацання ще відлунювало в голові, мов останній, порожній акорд у залі без слухачів. Погляд поступово прояснювався — і я збагнула, де знаходжусь.

Карцер.

Задушливий сморід, голі бетонні стіни, холодна сіра підлога. Просто під люком — пластикова склянка з водою й шматок хліба. Мізерна подачка, як мовчазне нагадування, що я потрібна їм живою.

Я заціпеніла. Серце гупало глухо, якби хтось замкнув його в тісній коробці.

Невже все це було лише сном? Ред? Оранжерея? Його тепло, голос, очі? Таке відчуття, наче мене грубо, без попередження виштовхнули з іншої реальності. Чортівня якась...

Думки стрімко повернулися до Оранжереї, і щоки миттєво спалахнули жаром. У пам’яті промайнув той дивний сон: кожен дотик, кожне слово, кожен погляд. Такого зі мною ще не було. Все здавалося таким реальним, що з’являлося відчуття: варто лише простягнути руку — і Ред знову буде поруч.

Я потягнулася до склянки, пальці тремтіли. Браслета, який подарував мені Ред, на зап’ясті не було. Куди він подівся? Торкнулася  склянки — вода, хоч і не була холодною, здалася цієї миті крижаною... Як і ця реальність, що вирвала мене з обіймів сну.

Гм... Може, це просто зневоднення? Або виснаження? І мозок, шукаючи порятунку, створює химерні образи?

Я одними махом випила всю воду, мовби стараючись змити з себе залишки сну. Та саме тоді усвідомила: хліб доведеться жувати всухом’ятку. Дідько. Чомусь саме це здалося найприкрішим у всьому цьому поверненні до дійсності.

***

День тягнувся нескінченно, мов розтягнутий у часі розплавлений віск. Я лежала на смердючому, брудному матраці, що давно втратив бодай якусь подобу до людського притулку, й втуплено вдивлялася у стелю. Вона скидалася на шкіру світу, що конає — сіру, потріскану, зі шрамами, які вже ніхто не намагається приховати.

Розум не зупинявся ні на мить. Я перебирала в пам’яті все, що дізналася за цей час — уривки розмов, погляди, натяки. Від Пата, від Бетті, від Кейла, від Реда, від Кристаль... Усі вони були пов’язані. Між ними існував тісний зв'язок...

Я почала з’єднувати фрагменти, накладати одне на одне, шукати закономірності. Лінії перетиналися, спліталися, утворюючи схеми, які ще не мали чітких назв, однак вже набували сенсу. І одне ставало дедалі очевиднішим: містер Вінґард замішаний у всьому. У тому, що діти навколо нього володіють… надзвичайними здібностями. У тому, що Кристаль знову опинилася тут — і не випадково втратила частину пам’яті... У тому, що відбувається в Колонії загалом. Бо тепер я розуміла, що це місце — не просто притулок для сиріт, як нам твердить Спільнота. Це складний, ретельно збудований механізм. І Вінґард — без сумніву, один із його архітекторів.

Бетті, Ред, Пат… Тепер іще й Ебба… Можливо, і я… А скільки нас таких? Скільки дітей стали частиною цього моторошного експерименту?.. Або, краще сказати, жахливої гри? Змови?.. І чому саме наша Колонія? Чому Вінґард обрав саме її? Що мені відповів на це Ред?..

Я мимоволі знизала плечима й важко зітхнула.

Ага. Нічого він не відповів. Бо це був лише сон... Я не поставила йому цього запитання насправді. Лише вві сні. І він промовчав. Чи перевів тему... Трясця. Навіть підсвідомість не хоче дати мені відповідей. Чи хоча б окремих натяків...

Ну, гаразд... А що з Кристаль? Якщо вона справді була Охоронницею — як їй вдалося завагітніти? Її що — не стерилізували? Це ж частина протоколу. Це ж правило, яке не порушується. Вона ж сама казала, що на той момент уже застосовували вакцинації. Отже, якщо вона пройшла відбір, її мали б стерилізувати. Вона не мала б фізичної змоги завагітніти. Якщо тільки… їй не ввели щось інше. Щось нове. Щось, що дозволяло — або змушувало — її тіло порушити ці обмеження. Що саме? І кому це було вигідно?

Я глипнула на лампочку — тьмяну, закуту в іржаву металеву сітку, мов око, що стежить без упину, не кліпаючи. Її блакитне світло було холодним, стерильним, і здавалося, що воно не стільки освітлює простір, скільки підкреслює його безжальну порожнечу.

Одна думка не полишала мене: я не вірила, що Вінґард діяв самостійно. Йому точно були потрібні спільники. І тут, у Колонії. І там, у Місті. Проте в ті часи «міс Піґґі» ще не з'явилася в Колонії. Отже, за всім цим стояв хтось інший. Хтось, кого ми ще не бачимо... Або той, кого вже тут немає. Гм...

До того ж потрібно з'ясувати, хто міг допомагати батькові Реда в Місті? Містер Старлайт — батько Бетті й Кейла? Він, либонь, мав би знати, чим займається його найліпший друг, еге ж?..

І ще одне — я майже не сумніваюся, що без участі Спільноти тут не обійшлося. Бо звідки така влада? Як у тієї ж «міс Піґґі», наприклад. Хтось усе це прикриває. Комусь це вигідно. Діти, експерименти, безплатна робоча сила, вирощування потрібного «матеріалу»…

Цікаво, а сам Вінґард входить до складу Спільноти?

Я перевернулася на бік і ковзнула поглядом по шорсткій поверхні бетону. І раптом помітила напис. Маленькі, нерівні літери, майже на самому краєчку матраца: «Ти — не уламок. Ти — насіння». Я простягнула руку й торкнулася його.

Хто це залишив? І коли? Скільки часу цей напис чекав, поки хтось його побачить?

Я заплющила очі й глибоко вдихнула, намагаючись повернутися до своїх роздумів.

Кристаль згадувала, що Вінґард вводив їй якісь препарати. Але які саме? Як дізнатися, що це були за речовини? Експериментальні ліки? І що сталося з її дитиною? Можливо, ці втручання справді призвели до трагедії? Або…

 Я розплющила очі. Рука все ще лежала на холодному бетоні, де було вирізьблено ті слова. Я застигла. По спині пробігають дрижаки, серце так несамовито застугоніло в грудях, що здавалося, його стукіт лунає в самій підлозі.

А якщо дитина жива? Можливо, вона десь тут, зовсім поруч... Можливо, її ізолювали — і змусили повірити в іншу реальність... Можливо, вона навіть не знає, хто її мати... Або їй сказали, що мати загинула... Або їй стерли пам’ять... Або…

Ця думка обпекла мене, мов жар. Попри холод у камері, чоло миттєво вкрили крапельки поту, а горло пересохло.

Я знову перевернулася на спину й звела очі до люка. Тепер він здавався не просто виходом. Він був межею між незнанням і правдою.

Потрібно дізнатися, скільки років було Кристаль, коли все це почалося. Як давно це сталося? Це може стати ключем.

Погляд ковзнув по камері й зупинився на радіодинаміку. І знагла, наче щось обпалило зсередини, я прожогом підвелася з матраца. Почала метатися по камері, зчепивши руки за спиною — ніби це могло стримати потік думок, що рвався назовні.

У «міс Піґґі» є Архів. Я була там. І точно знаю, що вона зберігає особисті справи — кожного Учня, кожного Дорослого. І я майже впевнена, що серед тих документів є дані про Кристаль. І, можливо, про її дитину. Про те, що насправді сталося. Про те, що приховано...

Я раптово зупинилася. Дихання урвалося, мов натягнута струна, що несподівано луснула, і звідкись вигулькнула думка, яку я озвучила вголос:

— Я мушу якнайшвидше вибратися звідси.