Розділ 48 «По той бік правди»

Стілл довго мовчала. Її погляд шарпався по стіні, то зупиняючись на тонкій тріщині, що тягнулася до люка в стелі, то ковзаючи до радіодинаміка. Нарешті вона глибоко зітхнула — наче зібрала всі розрізнені думки докупи — і почала говорити. В голосі не було зайвих емоцій, лише втомлена впевненість: усі люди на планеті — носії. Вже кілька десятиліть кожна дитина народжується з вірусом, який дрімає в організмі до певного моменту. Коли Учень наближається до повноліття й отримує статус «Майже Дорослого», вірус активується — досягає критичної межі. Саме тоді проводиться тест — не просто медичний, а фактично генетичний вирок. Бо мутація вірусу напряму пов’язана з репродуктивною системою. Якщо ризик безпліддя перевищує п’ятдесят відсотків, вводиться ін’єкція, яка назавжди блокує репродуктивну функцію. Бо якщо цього не зробити, вроджений вірус мутує — перетворюється на Е-вірус, що руйнує в людині — людину. І якщо його не зупинити, людство поступово зникне. Без права на відновлення.

Я застигла, приголомшена. Думки плутались, слова не складалися в речення — розсипались, мов піщинки крізь пальці.

— А ті, у кого ризик безпліддя нижчий за п’ятдесят відсотків… Їм просто не вводять ці «ліки»?

Мене не полишала думка: Ред справді не знає? Чи навмисно  вирішив все перекрутити?

— Так, їх не стерилізують, — відповіла Кристаль. — Тому ті, хто ще має репродуктивний потенціал, залишаються в зоні ризику зараження Е-вірусом. Але якщо існує шанс на успішне запліднення…

— Його використовують, так? — не стримала я гіркого сарказму. — Цю «надзвичайно важливу» функцію залишають, щоб продовжити рід?..

Кристаль кивнула з видимою рішучістю, та в  погляді промайнула тінь тривоги.

У ту ж мить у животі щось скрутилося так болісно, що по тілу прокотилася хвиля дрижаків, а шкіра вкрилася сиротами. Я ледь не зойкнула.

— Утім, є ще одне, що ти маєш знати... — додала вона геть невпевнено.

Я глибоко вдихнула й мовчки втупилася в неї, внутрішньо готуючись до найгіршого. Руки тремтіли, і я стиснула їх у кулаки так міцно, що аж занили пальці, а кісточки хруснули.

— 91-79 казав тобі, що багатії… купують собі... дітей?

Я автоматично кивнула — раз, іще раз, і ще. Голова хиталася, наче намагалася втримати рівновагу у світі, що стрімко втрачав опору. Що ж... Принаймні це — правда…

— А чи всі багатії... вакциновані? —  запитала я хрипким голосом.

Кристаль подивилася на мене з сумом, у якому було щось глибше за втому. Її голова ледь хитнулася — не «так» і не «ні». Цей рух не давав відповіді, а лише розширював прірву між тим, що відомо, і тим, що приховано.

— Ти маєш зрозуміти, — заговорила вона повільно, — навіть заможні не захищені від Е-вірусу. Прорив у дослідженнях стався лише тоді, коли ін’єкцію почали вводити в точно визначений момент життя. У певному віці. Якщо пізніше — ліки можуть не подіяти. Якщо раніше — можуть убити.

— А стерилізація?

— Це… — вона зітхнула, — ...невіддільна частина вакцинації.

На мить мене скувало — здавалося, весь світ завмер. У голові стояв гул, наче щойно пролунав вибух, а горло стиснулося так, що важко було дихати. Потім, майже не чуючи власного голосу, я прошепотіла:

— Отже, це і є механізм?.. У всіх Колоніях однаково?.. Нас або позбавляють здатності народжувати — і вірус зникає, або ми залишаємо цю можливість, але ризикуємо… втратити себе? Стати порожніми оболонками?

— Так, — тихо відповіла Стілл, не ховаючи погляду. — Саме так. Але ти маєш розуміти: хоча система Колоній існує давно, справжнє знання про контроль над вірусом з’явилося лише двадцять, може двадцять п’ять років тому. До того — лише здогадки, помилки, втрати... Тож більшість містян або взагалі не вакциновані, або отримали щеплення запізно. Я вже казала: Е-вірус прогресує... — її голос раптово обірвався.

Іще кілька секунд я мовчки глипала на неї — і раптом усе почало складатися в логічну, моторошну картину, мов пазл, що довго лежав розсипаний.

— То всі ці експерименти… їх проводять на нас, так? На сиротах? Ми для них — просто лабораторні щури?! — слова вирвалися стрімким потоком, наче розгнівана лавина, що знищує все на своєму шляху. — Бо в нас немає батьків. Ніхто не стане за нас. Ніхто не скаже «досить».

Кристаль не відповіла, проте її погляд раптом здригнувся — в оці спалахнула та сама паніка, що вже з’являлася раніше, тільки тепер вона була глибшою, болючішою… Особистою. Можливо, в цю мить вона бачила в мені когось іншого. Може… саму себе?

— А Ви? — я кивнула на неї, на її постать, що водночас випромінювала силу й втому. — Ви ще можете... захворіти? Чи Вас тоді вже… вакцинували?

— Я ж казала тобі... — вона затримала погляд на мені, у ньому жевріла тиха глибока печаль. — У мене провали в пам’яті... Наче хтось вирізав сцени з фільму, залишивши лише уривки, які не складаються в цілісну історію. — Вона неквапливо обвела приміщення порожнім поглядом. — Я пам’ятаю, що була Охоронницею…

Я напружено стежила за нею.

— Пам'ятаю... містера Вінґарда... Еммеріха...

— Батька Реда... — вирвалося в мене мимохіть.

Стілл кивнула.

— І ще… між нами було щось… — голос затих, фраза зависла в повітрі.

— Ви були близькі? — обережно уточнила я, стараючись не порушити крихку рівновагу її спогадів.

Вона знову кивнула, цього разу з м’якою ніжністю.

— Так, і навіть більше... Думаю, я кохала його.

Я йойкнула. Ця несподівана теплота, що прорвалась крізь її броню, дуже вразила мене.

Кристаль сумно всміхнулася.

— А ще пам’ятаю, що він… — вона важко зітхнула, ніби витягувала слова з глибокого колодязя. — Він вводив мені якісь препарати…

— Що? Які саме? Для чого? — я глипала на неї, уважно ловлячи кожне слово.

— Не знаю, — вона похитала головою. — Пам’ятаю лише, що це було необхідно. Він переконував, казав, що це питання «життя і смерті»… І, здається, я йому вірила… вірила беззастережно… А ще… — вона раптом втупилася у підлогу... Дивилася ніби крізь неї... У порожнечу...

— Ще? — обережно повторила я, стараючись повернути її в теперішнє.

Стілл ніби щойно згадала, що поруч хтось є...  Погляд спроквола повернувся до мене, намагаючись сфокусуватись, прорватися крізь густий туман спогадів.

— Я пам’ятаю… що була вагітна… — слова злетіли з її вуст і зависли в повітрі, мов попіл після великої пожежі. Я не могла вдихнути, вона — продовжити. А тиша, що запала між нами, почала давила свинцевою вагою на груди.

— Що?.. — нарешті вирвалося з мене. Приголомшення було таким глибоким, що навіть мій голос звучав чужо — хрипко, з надривом, мов скрегіт пінопласту по асфальту. Я прочистила горло. — Але як це можливо? Ви ж були Охоронницею… Вас мали б… Чи тоді ці «ліки» ще не застосовували?

Обличчя Стілл залишалося непорушним, одначе в погляді промайнула тінь глибокого, болючого спогаду, що не втратив сили навіть із плином років.

— Ні, застосовували… — озвалася вона, голос був геть тихим. — Алекс… Тренер Ферлес… він теж із цієї Колонії. Він запевняв, що на той момент експериментальна система вже була впроваджена скрізь… — Вона мимоволі знизила плечима, наче силувалася скинути з себе щось невидиме. — Проте я не розумію: як я могла бути Охоронницею і водночас… вагітною? Це не вкладається в жодну логіку. — Настала коротка павза. Її погляд метнувся по стінах, ковзнув до матраца — і завмер. Потім, ніби провалюючись у глибини пам’яті, вона заговорила знову: — Я пам’ятаю пологи... уривками. І той біль… коли мені сказали, що дитина не вижила… А далі — порожнеча...  Наступне, що я пам’ятаю — я вже тут, у Колонії... Знову... — голос тремтів, а в оці пульсував розпач.

— Ви думаєте… дитину забрали? — обережно припустила я.

Вона звела на мене погляд і коротко кивнула.

— У мене були такі підозри. Я навіть намагалася дізнатися, але…

— Але?

— Я звернулася до Начальниці Колонії... «Міс Піґґі», як ти її називаєш...

Я скривилася, мов од кислого присмаку, і буркнула, не стримавши іронії:

— Знайшли до кого звернутися…

Та Кристаль не відреагувала — продовжила, ніби не почула:

— Оверсі сказала, що я постраждала у Вогнищі, — Її пальці повільно терли край рукава, наче старалися стерти невидимий бруд.

— У Вогнищі? — брови зійшлися. — А це що таке?

Вона відповіла з обережністю:

— Це закрита зона для заражених. Щось на кшталт лепрозорію… Ти не знала?

Я промовчала. Проте, видно, моє обличчя видало мене — здивування й шок були надто очевидні. Стілл співчутливо глипнула на мене, стиснувши губи. І тоді я відчула, як щось у мені зміщується. Наче земля під ногами стала крихким льодом замість твердого бетону.

— Там, у зовнішньому світі, —  раптом озвалася вона, киваючи кудись убік, — точиться жахлива війна, Ріко… — Справжній страх і розпач відчувалися в її голосі. Мабуть, од того, що вона бачила на власні очі. А, може, й од того, у чому сама брала участь.

— Ред із Патом щось про це згадували… — промимрила я, гублячись у власних думках. У голові панував хаос — ніби зорі вибухали й згасали водночас. Усе, що я знала, все, що вважала непорушним, розсипалося з появою новачків... А тепер і той світ, що я собі уявляла за Стіною, за останні дні, почав тріщати, як скляна куля, що впала на камінь. Здається, майбутнє просто зникло…

— Пат? Це… брат 91-79? — голос Кристаль прорізав мій внутрішній гул.

Я мимохіть кивнула, відчувши, як уздовж хребта пробіг крижаний струм страху.

— А хто воює? Проти кого? — відсторонено запитала я.

Либонь, Кристаль лише й чекала цього запитання, бо відповідь прозвучала миттєво:

— Багатії сформували власну армію. Та за всім цим стоїть Спільнота. Ти повинна це усвідомити, Ріко, бо все, що вам кажуть про Спільноту — брехня. — У  її голосі вчувалася туга — глибока, їдка, схожа на дим, що в’їдається в шкіру й не змивається навіть після найчистішої води. — Саме Спільнота веде цю війну руками армії. Проти ізгоїв…

— Ізгоїв? — повторила я, немов намагаючись розжувати це слово, розібрати на частини... Воно мало гіркий посмак попелу й кололо зсередини.

— Тих, кого система вважає непридатними. Інфікованими… приреченими… Проте… — вона зробила павзу, в голосі було щось нове, несподіване. — Проте й тих, хто ще бореться.

Ці слова вона вимовила інакше — з ледь помітною ноткою захоплення, з тінню поваги. Її погляд знову ковзнув до радіодинаміка, наче вона раптом згадала, що за нею можуть стежити.

Я теж мимоволі глянула в той бік, замислившись. Ми мовчали кілька секунд, поки я не наважилася запитати:

— А Ви… справді були там? У Вогнищі?

Кристаль не озвалася. Не знаю, що коїлося в її душі, та вона зблідла, пальці стиснулися в кулак, а в оці полискувала напруга, що змішалася з болем і гнівом.

— Думаю, так… — після довгої павзи видихнула вона. — Але, здається, я воювала не на тому боці...

І знову запала важка тиша. Я намагалася осмислити її слова, адже вони були дивними...

Що вона мала на увазі? «Не на тому боці» — це як? Вона була серед ізгоїв? Зрадила Спільноту?.. Чи, навпаки, шкодує, що служила її армії? Втім, у всякім разі такі зізнання небезпечні. Надто небезпечні...

— За такі слова… — розгублено почала я, — ...це вже буде навіть не Вища Кара…

— Знаю, — перебила вона досить рішуче. — Та попри все, я повинна знати. Розумієш?.. Я хочу згадати все. Хочу дістатися до правди. — У її погляді палав одчай. Та він був не такий, що знищує, а, навпаки, він штовхає вперед, перетворюючись на жагу до істини. А це почуття я знала надто добре, тому лише мовчки кивнула.

Минуло кілька секунд, поки я гарячково перебирала в голові питання. Що ще я мала дізнатися? Що не давало мені спокою? Рішуче відкинувши геть усі думки про Реда якнайдалі, я нарешті вимовила:

— А як щодо «міс Піґґі»? Вона ще одна темна фігура на цій шахівниці? Її головна мета — це гроші й влада. Так?

Стілл важко зітхнула, скривившись так, ніби кожне слово про Оверсі мало посмак гіркої отрути.

— Так, Ріко, ти все правильно зрозуміла. Начальниця Колонії Оверсі — це жорстока істота. Вона контролює, маніпулює, і не бачить ні в кому людей... Ні в нас, її підлеглих, ні у вас, Учнях. Для неї ми — лише цифри, біоматеріал, витратний ресурс…. — вона урвала себе на півслові, зітхнула з тривогою й опустила погляд долі.

Її слова миттєво спровокували в мені бурю люті й огиди. Ненависть до «міс Піґґі» була настільки потужною, що не піддавалася жодному опису. Лише згадка про неї змусила щелепи зціпитися, очі спалахнути, а все тіло — стиснутися в напрузі. Кожна клітина прагнула одного: дістатися до неї й стерти з лиця землі. І лише зусиллям волі я стримала себе.

Коли Кристаль знову заговорила, її голос став холодним, відстороненим, ніби вона переказувала не власні спогади, а чужу історію:

— Коли я прийшла до тями тут, у Колонії, Оверсі сказала, що я постраждала у Вогнищі... Що мене контузило під час бойових дій... Що саме там я втратила око... І ще… що мої спогади — це не більше, ніж галюцинації. Що моя свідомість здатна вигадувати те, чого ніколи не було…

— І Ви їй повірили? — прошипіла я, не приховуючи іронії. Гнів усе ще шкрібся в мені, мов звір у клітці.

— Звісно, ні! — вигукнула вона, в голосі задрижала лють. — Саме тому я прагну дістатися до істини, Ріко. Якщо моя дитина жива… І якщо Оверсі має до цього стосунок…

— Я допоможу вам, — твердо відказала я, уриваючи її. — Однак не розумію, чому ви не хочете, щоб я розповіла про це... друзям? Чому така обережність?.. Не думаєте, що вони теж могли б допомогти?

У єдиному оці Кристаль знову спалахнув тривожний вогник. Пальці то стискалися, то розтискалися, неначе намацували межу між мовчанням і зізнанням. Вона пильно вдивлялася в мене, ймовірно, оцінюючи, скільки правди я ще здатна витримати.

— Якщо Еммеріх надіслав сюди своїх дітей… — нарешті озвалася вона, — ...треба зрозуміти, навіщо. Що саме він задумав…

— Ви вважаєте, містер Вінґард має приховані мотиви? — зронила я, стараючись виглядати здивованою, ніби щойно склала пазл. — І що він може бути причетний до… зникнення вашої дитини?

— І не лише він, — докинула вона з непохитною впевненістю.

Я не зразу вловила її натяк і насупилася. Кого ще вона має на увазі?

— Я впізнала дівчину... — вже менш впевнено продовжила Стілл. — Ту, що тепер живе з тобою в кімнаті…

— Бетті? — брови повільно полізли на лоба. Цього я точно не очікувала.

Вона нервово кивнула.

— Ця білявка дуже схожа на свою матір. Тіціану… Така ж яскрава. Така ж вродлива.

Здається, Ред згадував це ім’я...

На вустах Кристаль з’явився сумний усміх, і далі вона заговорила м'яким голосом, занурюючись у спогади:

— Я пам’ятаю дітей Тіціани… Двоє гарненьких янголят із золотавим волоссям й небесно-блакитними очима. Такі фантастичні... Наче створені з самого світла... — Вона на мить замовкла, потім додала: — І пам'ятаю її чоловіка — Фрідберта, ліпшого друга Еммеріха... Гарний, добрий чоловік... — зітхнула, плечі трохи опустилися, мовби під вагою давніх почуттів. А тоді заплющила око, а коли відкрила — в ньому жевріла несподівано глибока тінь болю. — А ще був хлопчик... Син Еммеріха. Реджард.

Я здивовано зиркнула на неї, і серце раптово тьохнуло — її слова застали мене зненацька.

—  Так, я згадала його, Ріко... — Кристаль ледь усміхнулася, однак у цій усмішці тремтіла туга. — Маленький, худенький, з неймовірними зеленими очима... Завжди такий похмурий. Його мати померла, а Еммеріх… він одружився вдруге. — Вона відвела погляд убік, наче боялася зустрітися з моїм. — Здається, я дратувала його нову дружину… Уріелу. — На мить запала павза, а потім її голос стишився: — Вродлива, рудоволоса… І така амбітна... Думаю, вона щось підозрювала.... Про мене й Еммеріха… — вона знову зітхнула, плечі опустилися ще нижче, немов на неї тиснув тягар цієї незавершеної історії.

І тут щось майнуло в мені. Щось до болю знайоме. Її розповідь торкнулася глибин, де дрімало щось забуте, загорнуте в серпанок часу. Я намагалася вхопити це — витягти з пам’яті, роздивитися… проте воно вислизало, як сон, що розчиняється при пробудженні, залишаючи лише відлуння.

— Кристаль, я хочу вам допомогти, — несподівано вирвалося в мене. — Ми спробуємо розібратися в усьому. Тільки… — я майнула поглядом по камері.

— Тільки? — вона насторожено глипнула на мене. — Щось тебе непокоїть… Що саме? Кажи, якщо вже почала.

У голові вирувала плутанина. Думки металися від Реда і його брехні — до Е-вірусу, вакцинації, «міс Піґґі»… І я мала сказати щось геть інше, та замість цього раптово зірвалася:

— Цей новий Тренер… Сінг… він мене лякає. Лякає до нестями! Ви знаєте, що він сьогодні зробив із Редом?!

Кристаль не здивувалася, обличчя залишалося спокійним, хоча погляд потемнів.

— Так, я в курсі. І знаю, що саме через це ти зараз тут.

Я коротко кивнула, втупившись у підлогу, а потім неквапливо підвела очі. Голос тремтів, коли я запитала:

— А Ви не знаєте... з Редом все гаразд?

Вона поглянула на мене якось незвично — з сумішшю жалю й стриманої тривоги — та відказала:

— Він у Лазареті. Житиме. Губу, ніс і руку підлатають — ти ж і сама це розумієш, — вона співчутливо всміхнулася.

Я добре зрозуміла її натяк: Ред — надто цінний... «товар», його будуть берегти, як зіницю ока. Проте я нічого не відповіла, лише швиденько відвернулася до протилежної стіни камери. Всередині знову почала закипати лють — до божевільного Сінга, до жахливої «міс Піґґі», до безжалісної системи, що дозволяє їм усе це... І до себе — бо я нічого не могла змінити.

— Ріко, послухай, — гукнула Кристаль, — я спробую якось допомогти тобі з… Сінгом… Та повір, він не такий уже й страшний, як здається.

Я рвучко озирнулася, брови злетіли догори:

— Не такий страшний? — повторила я з їдкою іронією в голосі. — Ви це серйозно?

Її стиснуті губи на мить здригнулися в посмішці. А затим, ступивши ближче, ніби остерігаючись, що її хтось підслухає, вона прошепотіла:

— Тренер Сінг — не той, ким здається.

— А ким він здається? — зневажливо гмикнула я. — Беземоційною машиною, одержимою зброєю та насильством?

Стілл знову посміхнулася, і цього разу — з легкою іронією, немов мої слова були для неї старим жартом, який вона вже чула десятки разів:

— Ти справді так думаєш?

— Авжеж! — вигукнула я, більше не намагаючись стримати обурення. Руки самі стиснулися в кулаки, плечі напружилися, мов у бійця перед ударом.

— Ти ще зміниш свою думку… — напрочуд спокійно мовила вона. — Просто дай йому трохи часу.

Я вже розтулила рота, готова заперечити, виплеснути все, що клекотіло всередині, та саме в ту мить над нами щось клацнуло — і люк відкрився. Ми одночасно звели очі догори.

З темного отвору почала повільно спускатися дробина. Її металеві щаблі ковзали вниз із сухим, неприємним скреготом.

— Мені вже час, Ріко, — поспіхом промовила Стілл і, кинувши короткий погляд на люк, пошепки додала. — І прошу тебе... найближчим часом не повертайся сюди.

— Чому? — мимохіть спитала я, поки стежила за дробиною, що поволі наближалася до підлоги.

Кристаль стенула плечима й загадково відказала:

— Хто знає, що може трапитися.

Вона дочекалася, поки дробина торкнеться бетону, й почала підійматися. Її постать неквапливо зникала у темряві люка, наче розчинилася в іншому вимірі. А тоді ще кілька секунд згори долинали її глухі кроки, наче удари серця, що поступово стихали.

Потім дробина, скрегочучи металом, стрімко зникла в отворі, і люк зачинився.

А я залишилася наодинці з думками, що не вщухали, з люттю, що не мала виходу й із тривожним передчуттям, що щось невідворотне вже на підході.