Розділ 47 «Карцер»

Я встигла лише побачити стривожений погляд Реда й полегшено зітхнути — він живий, він у безпеці, і саме в цю мить бозна-звідки з'явилися двоє Наглядачів. Виявляється, вони таки були тут... Спостерігали десь з тіні за цією жасною виставою... Отакої. Вони схопили мене попід руки й, не повели, а радше поволокли до виходу, хоч я й не пручалася, не кричала й нічого не питала.

Чесно кажучи, мені було байдуже, що мене запроторять до Карцеру на цілий день. На хліб і воду. Це не мало жодного значення. Стіни, холод, голод, самотність — усе здавалося дрібницями. Головне, що Ред уцілів. Я змогла його захистити. І якщо за це — Карцер, то хай буде. Я приймаю. Бо є речі, які важливіші за правила. Важливіші за страх. Важливіші за мене саму...

Та поки ці двоє тягли мене вулицею крізь спеку, а потім — крізь довгий, темний, задушливий коридор, в мене почали з'являтися інші думки...

Що зараз відбувається в залі? Чи хтось іще постраждав? Як там Тіс? Бетті? Ебба?.. Трясця, я зовсім забула, що вона теж мала бути на Тренуванні. Але чому я її не бачила?.. А якщо хтось із них наважився заговорити?.. Чи вони просто мовчки виконують накази того психа, бо страх сильніший за справедливість? Хоча, може, хтось із Дорослих нарешті вже втрутився? Можливо, «міс Піґґі»?.. 

І що з Редом? Він точно вже в Лазареті?!.. А-а-а!..

Думки кружляли шаленим вихором, і зупинити їх було неможливо. Я тонула в цьому хаосі, безсила щось змінити. І що більше намагалася пручатися, то глибше провалювалася в трясовину тривоги й розпачу.

***

Карцер розташований глибоко під землею, у підвальному рівні однієї з Будівель Адміністрації. Приміщення поділене на кілька окремих камер, кожна з яких — це тісна бетонна коробка, розміром приблизно два на три метри, без вікон, із єдиним виходом — металевим люком, вмонтованим посередині стелі.

Усередині камери пронизлива сирість, бруд і холод. Волога сочиться крізь стіни, липне до шкіри, проникає в легені, залишаючи відчуття важкого, зіпрілого повітря. Запах — різкий, задушливий: суміш цвілі, іржі, людського поту й каналізаційного смороду. Під самою стелею висить самотній блакитний ліхтар, закутий у металеву сітку, а в дальньому куті — гучний радіодинамік, що безжально сповіщає «мешканця» про Підйом і Відбій. На підлозі — засмальцьований матрац, поруч — іржавий металевий унітаз.

Протягом дня мене «відвідають» двічі: вдень принесуть склянку води й шматок хліба, та ввечері — коли завершиться термін покарання.

Дідько, а цей день буде нескінченним…

Насправді раніше перспектива провести добу чи дві в Карцері мене не лякала. Я звикла. Це було частиною системи, частиною гри, у яку я навчилася грати. Та сьогодні... все змінилося... Тренер Сінг не виходив із голови. Його постать, голос, удари — усе це крутилося в пам’яті, мов заїжджена платівка, яку неможливо було вимкнути. А найстрашніше — не те що він переміг... І не те що мене покарали... Найстрашнішим було усвідомлення, що ми мусимо бачити його регулярно: щовівторка зранку й щочетверга ввечері. Мене лякала сама думка, що він може нашкодити комусь з Учнів... Комусь із моїх друзів... І ще більше — що ця неврівноважена, жорстока людина має право нас навчати. Вести. Впливати. Формувати.

— Та хай йому грець! Чого він може навчити? Безумству? Люті? Жорстокості? Ненависті? — вигукнула я, обводячи поглядом бетонні стіни. — Та краще вже сидіти тут… ніж перетворитися на когось, схожого на нього! — Я стиснула кулаки так сильно, що аж заніміли пальці. Тоді глибоко вдихнула, силуючись утримати гнів, який вже закипав усередині.

Аж раптом зверху щось скреготнуло. Я здригнувшись схопилася на ноги. Люк у стелі повільно відкрився, і в очі вдарив різкий промінь блакитного світла. Я інстинктивно прикрила обличчя рукою.

— Що вам треба?! — вигукнула досить агресивно.

— До тебе відвідувач, — пролунав рівний, беземоційний чоловічий голос.

Я здригнулася вдруге.

Це ж заборонено. У Карцері не буває відвідувачів. Ніколи. Невже Ред?.. Знову? Проте як? Його ж відправили до Лазарету. А якщо він утік? А якщо...

Розгублено втупилася в отвір на стелі. Серце билося десь у горлі, а долоні спітніли.

У цей момент з люка почала повільно опускатися драбина. Її металеві щаблі виблискували у блакитному світлі, мов портал у невідоме. Я затамувала подих, намагаючись розгледіти, хто ж з’явиться... Це був не Ред. Це була Кристаль. Її силует вимальовувався поступово: спершу з’явилися важкі чоботи, потім коліна, далі — руки, що впевнено трималися за перекладини. А от обличчя залишалося незворушним, хоч у погляді палало щось незбагненне... Це була не злість і не страх — радше непохитна рішучість.

— Вражена? — промовила вона, ступивши на підлогу. Голос нібито звучав буденно, та в ньому вчувався виклик, легка іронія й, можливо, навіть нотка турботи. Щойно її пальці відпустили драбину, та миттєво зникла, втягнута назад у люк.

Я розгублено кивнула, все ще не в змозі повірити в побачене. Кристаль — тут, у Карцері? Це здавалося абсурдним. Неймовірним. Неприпустимим!

— Чесно кажучи, я й уявити не могла, що побачу вас тут. Що ви робите? Чому так ризикуєте?

Кристаль кинула короткий погляд угору, в отвір, крізь який щойно спустилася.

— Пів години! — командним тоном гукнула вона комусь невидимому, і люк негайно зачинився.

Поки погляд Дорослої ковзав по стінах, по матрацу, по динаміку, я знову не стримала запитання:

— Як ви це зробили? Як вам вдалося потрапити сюди?

— Це не суттєво, — коротко відказала вона, стенувши плечима. — Головне — я тут, — усміхнулася тепло, навіть підморгнула, і щось у мені відразу ж розтануло. Втім, уже за секунду її обличчя посерйознішало, немов усмішка була лише перепочинком перед важким повідомленням. — Ріко, нам треба поговорити.

— Ага, я не забула, що сьогодні Ви призначили мені зустріч… Проте, бачите, плани трохи змінилися, — я метнула поглядом на бетонні стіни й рукою широко обвела приміщення. — Після сніданку навряд чи вдалося б до вас зазирнути, — криво всміхнулася.

Кристаль закотила очі й похитала головою:

— Ти невиправна, — мовила з легкою іронією, м'яко всміхнувшись.

— Є таке, — гмикнула я, схрещуючи руки на грудях. — То що ж такого важливого Ви хотіли мені сказати, що навіть ризик нарватися на гнів «міс Піґґі» Вас не зупинив? — я напівжартома скривила губи, стараючись зберегти легку недбалість в голосі, хоча серце вже пришвидшило хід од напруженого очікування.

— Вона не знає, що я тут. І не дізнається, — твердо зауважила Стілл, глипнувши на мене своїм єдиним оком.

Погляд — прямий, рішучий, без тіні вагання, а, отже, це не випадкове порушення — вона діяла свідомо.

— Тим краще! Бо знаєте… — почала я, стараючись повернути контроль над розмовою, вдягнувши жартівливий тон, наче захисну броню.

Але вона різко перебила мене, голос став іншим — глибшим, тривожнішим:

— Він сказав тобі? Ти вже знаєш?..

Я розгублено кліпнула.

— Ви про що?

— Хлопець… Він розповів тобі… про те, що за Стіною? Про... Колонію? — невпевнено вимовила Доросла, у її голосі вперше вчувалася якась дивна вразливість.

Кілька секунд я зосереджено дивилася на неї, потім повільно, зважено кивнула.

Кристаль видихнула з полегшенням — так, ніби нарешті дозволила собі скинути тягар, який несла надто довго. Потім, оглядаючи камеру, вже спокійно проказала:

— Добре. Саме на це я й сподівалася. — Її погляд зупинився на радіодинаміку.

— Кристаль, що відбувається? — розгублено запитала я, не зводячи з неї очей. Її обличчя здавалося спокійним, але в оці вирував ураган.

Запала коротка пауза, а затим вона, ніби виринаючи з глибини власних думок, схвильовано видихнула:

— Мені потрібна твоя допомога.

Ще до пуття нічого не розуміючи, я затамувала подих. У цій Дорослій було щось, що зачіпало... Щось, що змушувало слухати... І хоча в голові метушилися суперечливі думки, серце вже знало: шляху назад немає.

— Якщо Ви справді хочете, щоб я допомогла,  — я зібралася з духом, — мені потрібно знати все. Абсолютно все.

Наші погляди зустрілися, і кілька секунд — або, можливо, цілу вічність — ми мовчки дивилися одна на одну. Око Стілл було холодне, мов відполірований мармур, однак в ньому ніби зяяла тонка тріщина, крізь яку просочувалися біль і розгубленість. А тоді вона ледве кивнула, наче дозволяючи собі порушити внутрішню обітницю мовчання.

— Я розповім усе, що знаю, — заговорила вона рівним тоном, хоча наприкінці голос затремтів. — Але ти маєш пообіцяти, що нікому не скажеш. Нікому. Навіть…

— Реду? — я не приховала здивування.

Вона коротко кивнула.

 — Чому я мала б щось казати йому?

— Ну, ви ж з ним стали близькі.

— Я і Ред? Близькі? — на останньому слові я практично засміялася, проте щось у її погляді зупинило мене. І раптом до мене дійшов сенс її слів. — Ні! — занадто голосно вирвалося в мене. — Ні, Ви неправильно все зрозуміли. Між нами з Редом… зовсім не те. Абсолютно не те...

Стілл злегка всміхнулася, проте це була не насмішка, а радше якась втомлена ніжність, яка з'являється на обличчі людини, що вже не раз бачила подібне. 

— Це правда… — прошепотіла я, певно, силкуючись переконати не її, а себе.

— Я вірю, — дуже м'яко відказала вона. — Можливо, ще не настав час. 

— Час для чого? — я насупилася, та Кристаль лише загадково всміхнулася.

Та хай їй грець із цими натяками!

— Говоріть уже! — зірвалось у мене різко. 

Стілл нервово проковтнула, пальці на секунду стиснулися в кулак, а потім повільно розслабилися.

— Отже, ти вже в курсі про Колонію... Про те, що тут відбувається насправді, так? — якось відсторонено запитала вона, явно не чекаючи відповіді. Її погляд ковзнув униз, до бетонної долівки, і вона пробурмотіла: — Ну, звісно, знаєш… Він же усе тобі розповів... — Затим її гострий погляд раптово повернувся до мене, і ні сіло ні впало вона вирекла: — А ти впевнена, що все, що він сказав, — правда?

Знагла мені стало холодно, ніби щось неприємне промайнуло вздовж хребта. Камера наповнилася гнітючою тишею.

— Чому Ред мав би мені брехати? — мовила я сухо.

— Можливо, він просто хотів тебе вберегти… А може… — вона знизала плечима, наче втомившись розбиратися в чужих мотивах. — Ріко, я знаю… про них. І про те, що вони тут роблять. Я знаю про… особливих дітей.

Лихе передчуття охопило мене.

— Звідки? «Міс Піґґі»?

— Ні! — вона похитала головою. — Я згадала…

— Згадали? Тобто… раніше Ви цього не пам’ятали? — брови злетіли догори.

— Так, Ріко. Бо мені стерли пам'ять.

— Що?! — я мимоволі відсахнулася від неї. — Дорослим не стирають пам'ять.

Стілл іронічно фиркнула.

— О, то ти ще маєш ілюзії щодо Дорослих… Як бачиш, стирають і нам, — вона гірко всміхнулась і на часточку секунди замовкла, мовби зважуючи, чи варто продовжувати. Потім докинула: — Хоча, як я зрозуміла, пам’ять не зникає повністю. Її… блокують.

— Блокують? — повторила я, приголомшено втупившись у неї.

— Саме так. І тепер деякі спогади почали просочуватися крізь те, що їх стримувало. Наче вода крізь тріщину у греблі.

— І що ж Ви згадали? — спитала я, тамуючи хвилювання.

Вона довго дивилася мені просто в очі, а потім стишеним голосом промовила:

— Я знала батька Реда.

Я, далебі, отетеріла від її зізнання. Це було… геть несподівано. Мені язик у петлю скрутило, а на шкірі повиступали сироти.

— Дуже давно… — продовжила вона вже не так упевнено. — У зовсім іншому житті… Я була його особистою Охоронницею. А до того — жила тут... у Колонії... — ці слова зависли в повітрі, мов пил у промені світла.

Я кивнула, пригадуючи:

— Ви вже казали… Що були тут раніше…

— Мої спогади… — Кристаль зітхнула, наче витягувала їх з глибокої трясовини,  — ...вилучені частинами. Дитинство пам'ятаю чітко, яскраво. А от останні два роки в Колонії — ніби крізь туман. Далі — провал, мов чорна пляма на плівці. Потім Місто… уривки, уламки, мов розбиті дзеркала... І Еммеріх… — вона затнулась і якусь мить виглядала зовсім загубленою, однак швидко отямилась. — Та зараз не про це. — Доросла ступила ближче, пальці смикалися, наче шукали щось, за що можна вхопитися. Очі метушилися, як у людини, що боїться сказати зайве. — Я прийшла, бо ти повинна знати... Ти маєш знати, Ріко.

Я мовчала, не перебивала. Її нервозність була очевидною — вона виглядала дивно, ніби правда у ній боролася з бажанням мовчати.

— Що я саме маю знати? — обережно підохотила її, щоб вона продовжувала.

— Про вірус… — після невеличкої павзи прошепотіла Стілл. — Що хлопець сказав тобі?

Раптом по моєму тілу прокотилося якесь загрозливе відчуття.

— Ред сказав… —  я намагалася згадати точні слова, але вони вже змішалися з моїми страхами, — ...що Дорослі приховують правду. Що вірус є в кожному. І що нас перевіряють у певному віці. Якщо пощастить — вірус  знищують. Якщо ні…

— Вірус прогресує, Ріко! — вигукнула Кристаль так несподівано й з таким надривом, що я мимоволі відступила на крок.

— Безплідних стає більше, — кивнула я, не зовсім розуміючи, чому її реакція така гостра. — Так, Ред згадував про це.

— Безплідних? — повторила вона, виглядаючи геть розгублено. Її спантеличений погляд застиг на мені, нібито намагаючись розібратися, що саме я щойно сказала.

— Ну... вірус мутує, і кількість безплідних росте… — я говорила без поспіху, обережно, наче пояснювала щось дитині, яка ще не знає, що світ — не казка, а повне лайно.

— Тобто він так пояснив тобі природу вірусу?

— Ага… Можливо, я щось не зовсім правильно зрозуміла, проте... — я перехопила її погляд. І все виглядало б нормально, якби не той короткий спалах паніки в її оці, що змішався із болем, який вона не встигла приховати.

— Ріко, проблема з народженням дітей справді існує... — голос Стілл став глухим, мовби долинав крізь товсте скло. — Та Е-вірус — це не просто безпліддя…

Раптом запала тиша. Я відчула, наче щось у мені затремтіло... Зробила глибокий вдих, щоб притлумити неспокій.

Либонь, кожна історія має кілька правд — і кожна з них заслуговує бути почутою. Тож...

— Е-вірус —  це не просто біологічна мутація. Це апатія в найчистішій формі. Емоційна порожнеча, — озвалася Кристаль вже рівнішим тоном. — Медики вважають, що він активується в мозку — в лімбічній системі, в ділянках, що відповідають за емоції, мотивацію, зв’язок із реальністю. Але його дія не обмежується нейронами. Я бачила інше, Ріко... Я бачила, як він стирає душу, виїдаючи все, що робить нас живими. Почуття, бажання, страхи, надії. Людина стає… порожньою. Їй усе байдуже. Вона перестає їсти, пити, думати. Вона просто... перестає бути. — Її голос затремтів. — Це веде до повного виснаження, до деградації. Людина майже не рухається. Лишається лише оболонка. А сутність… зникає. Без сліду. Людина існує... але вже не живе. І зрештою... — вона затнулась.

— ...І зрештою оболонка теж… гине... — пошепки закінчила я замість неї. Відчуття було таке, ніби мене щойно вдарили кувалдою по потилиці. В мене забило дух, і я похитнулася.

Кристаль лише мовчки кивнула, око зоріло співчуттям і глибоким жалем.

— Пробач, що тобі довелося дізнатися про це саме так… — неголосно проказала вона. — Та я мусила... Ти повинна була знати. Повинна була зрозуміти…

Я майже не чула її далі... Адреналін шугнув у кров, у вухах загупало, наче хтось бив у барабани... Я бачила, як Стілл щось говорить, як рухаються її губи, але до мене більше не долинало жодного слова... Ще мить — і щось у мені обірвалося. Очі затягнув туман, а гнів з такою силою прорізав серце, що я ледь не задихнулася.

Що ще Ред приховав від мене?!

— Як Спільнота бореться з Е-вірусом? — урвала я Кристаль, стиснувши кулаки так сильно, що короткі нігті вп’ялися в шкіру. Гострий біль трохи протверезив, допоміг зібратися. — Вони стерилізують людей? І це, на їхню думку, ефективно?

Доросла завмерла, уважно провела по мені поглядом, а тоді заговорила твердим, практично беземоційним тоном:

— Я розповім усе, що пам’ятаю. Все, що змогла зрозуміти. Але це має залишитися між нами. — Це прозвучало не як прохання, це була вимога. Її око встромилося в мене з такою силою, що я відчула, як щось стискається всередині. У цьому погляді було не лише занепокоєння. Там жевріла глибока, особиста рана — так, стара, проте ще не загоєна.

Я кивнула, хоча всередині вже закрутилися бентежні думки.

Чому вона так не хоче, щоб Ред дізнався? Через його батька?.. Чи вона знає щось більше — щось, що досі приховувала? І якщо так — чому саме зараз вирішила порушити мовчанку?