Розділ 46 «Тренер Сінг»

Ми з Редом без зайвих пригод спустилися до підвалу Будівель Адміністрації, а далі — звивистим тунелем, що провів нас крізь нутрощі комплексу — вийшли назовні біля Кухні.

По дорозі ми дійшли згоди, що з’являтися на Тренування разом — надто демонстративно. Це вже виглядало б як виклик, а нам зайва увага була ні до чого. Тому, коли ми наблизилися до Їдальні, де вже починали збиратися перші групи Учнів, ми розділилися. Ред подався до Житлових приміщень — сподівався перехопити когось із друзів, можливо, дізнатися щось корисне. А я рушила до Тренувальних майданчиків, намагаючись тримати рівний крок і спокійний вираз обличчя, хоча всередині вже починало пульсувати якесь передчуття. І поки я прошкувала по потрісканому бетону, наввипередки з іншими Учнями, мене зненацька накрила хвиля нестримних, суперечливих емоцій. Думки й почуття сплелися в хаотичний клубок, що, з кожною секундою розростався, набухав... здавалося — ще трохи, і він розірве мене зсередини.

Мені було тужно, що ніч промайнула надто швидко... Що теплий ранок в Оранжереї залишився позаду, а розмова з Редом так і не дала всіх відповідей, на які я сподівалася... Натомість запитань стало ще більше, а ясності — ще менше.

Було боляче від того, що очікуване не справдилося, що між нами залишилася тінь недомовленості… чи, може, навіть нерозуміння...

Дратувало й те, як стрімко все змінилося... За лічені дні моє життя перетворилося на суцільну хитавицю, що не знала берегів... А до всього ще додалася й ця нова роль — Помічника Тренера, нав’язана Дорослими… Тренування, що починалося просто зараз... Ну і цей день, що обіцяв бути звичайний... хоча я вже точно була не тією, ким була ще вчора. 

Та попри втому, роздратування, розчарування й легкий смуток, у мені жевріла дивна, спокійна радість... Можливо, Ред теж, по-своєму, проживав усе це... І якщо так, то я не була в цьому всьому самотня.

У такому розхитаному стані я й прямувала на Ранкове Тренування, настільки занурена у власні думки, що не помічала ні облич, ні звуків, ні навіть власних кроків. Світ навколо здавався приглушеним, ніби крізь товсту скляну стіну. І саме тому я спершу не почула, як мене хтось покликав.

— Ріко! — голосно пролунало моє ім’я, і я здригнувшись шпарко озирнулася.

— Кристаль?.. — видихнула трохи сполохано.

Всього за кілька кроків стояла рудоволоса жінка з пов’язкою на оці. Її кучері були стягнуті в тугу косу, хоча кілька пасм вирвалися з зачіски й танцювали на вітрі, лізучи їй на обличчя. Біла сорочка сиділа на ній дуже елегантно, а бежеві штани з високою талією й черевики пісочного кольору додавали образу стриманої витонченості. І все ж щось у ній було інше... Чомусь зараз вона виглядала значно молодшою, ніж зазвичай — чи то через світло, чи через тривогу, що проривалася крізь її звичну стриманість.

— Тихіше! — шикнула вона, стрімко наближаючись.

— Вибачте… — пробурмотіла я, відчувши, як розгубленість знову накочується хвилею. — Щось сталося?

— Мені потрібно поговорити з тобою. Але не тут і не зараз, — прошепотіла Стілл, озираючись навколо. — Зайди до мене після сніданку, добре?

Я мовчки кивнула, хоча подумки відмітила, що вона була якась надто напружена. Гм.

— Гаразд, не затримуватиму тебе. Знаю, ти поспішаєш, — вимовила вона, ледве всміхнувшись. Кілька секунд вона мовчки вдивлялася в мене, а потім, примружившись, додала: — До речі, ти знаєш, що сьогодні Ранкове Тренування у вас проводить Тренер Сінг?

— Той похмурий крем'язень, що спеціалізується на зброї? — перепитала я, здивовано зводячи брови.

Ще тільки цього мені бракувало — новий експерт зі смертоносного ремесла, якого доведеться терпіти. Трясця!

— Сьогодні ж вівторок, люба, — відказала Кристаль з лукавою посмішкою. А потім нахилилася ближче й прошепотіла: — Чи ти, бува, через свої додаткові «нічні заняття» з «особистим інструктором» трохи втратила відчуття часу?

Мене мов блискавкою вдарило. Я оторопіла, відчуваючи, як серце схвильовано калатає у грудях, повітря погустішало, а думки — розсипалися, наче скляні уламки.

Вона знає. Вона все знає. Але як?

Та коли я підвела на Стілл погляд — і замість осуду чи насмішки побачила лише м’яке тепло в очах і доброзичливу усмішку на вустах — зрозуміла: Доросла не збиралася мене викривати. Не мала наміру ставити під сумнів чи засуджувати. Вона просто… знала. І все.

— До зустрічі після сніданку, — невимушено кинула вона, знову ледве всміхнувшись, і впевненою ходою рушила в бік Будівель Адміністрації, залишаючи по собі лише легкий аромат жасмину.

***

Дідько! Як я могла проґавити, що вже вівторок? А в Тіса ж у четвер день народження! Трясця... Я геть начисто про це забула. Ні натяку, ні внутрішнього сигналу, ні навіть тієї тривожної інтуїції, що зазвичай підказує: щось важливе наближається. Отакої. Либонь, час припинити ці ночівлі поза кімнатою. Можливо, варто якось дистанціюватися… від Реда. За цей тиждень я вже отримала передоз його присутності. 

Та варто було лише згадати його теплий погляд і щиру усмішку — і я чесно визнала: ні, це не реально. Практично неможливо… Відгородитися від нього — це як намагатися не помічати сонце, коли воно світить у вічі.

Я дісталася до Тренувальних майданчиків, усе ще трохи розгублена, з головою, переповненою невпорядкованими думками, які не встигли осісти. Не зупиняючись, звернула до Багатокутника — так ми називаємо наш полігон, місце, де відточуються бойові навички та ведеться робота зі зброєю.

Зовні Багатокутник нагадує гігантську восьмикутну цитадель, без жодного вікна, наче вирізану з моноліту. Потрапити всередину можна лише через сканування сітківки — короткого спалаху зеленого світла. Ця система не лише контролює доступ, а й автоматично оновлює перелік присутніх.  Звична процедура, але й водночас — нагадування, що ми перебуваємо під постійним наглядом.

Усередині відкривається простір неймовірних масштабів із захмарною стелею та потужними колонами, що тримають всю цю монументальну конструкцію. Повітря тут зазвичай прохолодне, просякнуте металевим присмаком, запахом мастила й в’їдливим духом старого поту — знайома суміш для кожного, хто бодай раз проходив тут крізь випробування.

Приміщення чітко зоноване — кожна ділянка призначена для тренувань з окремим типом зброї. У найдальшому куті розташовуються стрільбища для вогнепальної зброї. У самому центрі — арена для поєдинків з холодною зброєю: мечами, шаблями, мачете та сокирами. Ліворуч — тири для метання ножів, дротиків і сюрикенів. Праворуч — сектор, де відпрацьовуються прийоми з важкою холодною зброєю: тризубцями, списами, піками. Окремо, за товстою перегородкою, ховається Закрита Зона — місце, призначене для тренувань із Нейрозброєю. Доступ туди мають лише ті, хто вже отримав статус «Майже Дорослий». Я ще не належу до них, тож усе, що знаю про ту частину: уривки чуток, фрагменти розмов і похмурі вирази облич тих, хто звідти повертається. Проте щось у мені — чи то інтуїція, чи то страх — підказувало: мої здогадки близькі до правди. І те, що відбувається там, навряд чи можна назвати звичайним тренуванням.

Нас почали водити до Багатокутника ще змалку — з шести років. Щовівторка зранку й щочетверга ввечері ми проходили базову підготовку з усіх типів зброї. Спершу — загальні навички, а згодом — індивідуальні, відповідно до здібностей. З часом кожен знаходив свою стихію.

Чесно кажучи, з вогнепальною зброєю я ніколи не вирізнялася. Не тому, що стріляю погано — навпаки, мої постріли завжди точні, руки не тремтять, реакція в нормі. Просто ця зброя мені не до вподоби. На таких тренуваннях я дію механічно, без внутрішнього запалу, без справжнього залучення. А от холодна зброя — зовсім інша справа. Тут я у своїй стихії. Тут усе залежить од мене: від точності руху, від ритму, від дихання. Особливо в метанні ножів і дротиків — у цій дисципліні мені поки що не було рівних серед Учнів.

Я пройшла сканер, ступила всередину й з полегшенням видихнула — на щастя, зал був іще порожній. Либонь, Тренер Сінг, на відміну від нашої педантичної Тренерки Шот, не мав звички приходити завчасно. Та й справді — ще було геть рано. Та саме ця тиша, трохи вільного простору й відсутність сторонніх поглядів були мені зараз життєво необхідні. Щоб зібратися. Щоб повернути контроль.

Без вагань я попрямувала до тиру. Там взяла зі стійки п’ять ножів і розмістила їх у лівиці віялом. Тоді стала в бойову позицію: ноги на ширині плечей, коліна трохи зігнуті, корпус стабільний, мов скеля. Глибоко вдихнула — і метнула перший ніж. Він влучив точно в центр найменшого кола на грудях манекена. Серце. Другий — пробив голову манекена рівно посередині. Мозок. Три наступні кидки я виконала поспіль: збоку, знизу і на розмах — найскладніший варіант, що вимагав не лише сили, а й інтуїції. Усі три ножі влучили безпомилково: у шию, живіт і… пах.

Аж раптом за спиною пролунали гучні, неквапливі оплески. Я здригнулася й миттєво обернулася, серце завмерло в грудях.

За кілька метрів від мене стояв високий чорношкірий чоловік, одягнений у все чорне, ніби сама темрява вирішила з’явитися в людській подобі. Його обличчя було кам’яним, непроникним: ні схвалення, ні осуду, ні навіть натяку на бодай якусь емоцію. Очей я не бачила, бо Тренер Сінг, як і минулий раз, ховав їх за темними окулярами, що робили його ще більш маркітним.

Він мовчки плескав у долоні, величезні руки рухалися з рівною, зловісно-демонстративною повільністю. Я нервово проковтнула, відчувши, як тіло напружилося. І саме в ту мить його рука застигла в повітрі.

— Номер? — пролунало глухим, важким басом, що розкотисто відбився луною від стін.

— 30-15… Тренере… — пробурмотіла я, трохи знітившись.

Ох, це недобре… геть недобре…

Сінг іще кілька секунд мовчки дивився на мене. Напруга між нами сягнула піка. Мені аж морозом сипонуло по шкірі, а у скронях закалатало. Потім він плавно розвернувся й без жодного слова хутко зник за дверима.

Я кинула погляд на п’ять ножів, що стирчали з манекена, наче мовчазні свідки моєї вправності — чи, може... необережності... Тяжко зітхнула, а тоді, не поспішаючи, рушила до виходу.

***

Біля головного входу до Багатокутника вже скупчився чималий натовп. Погляди Учнів ковзали по залі, вишукуючи знайомі обличчя, орієнтири, бодай якусь стабільність. Перед входом — стандартна процедура: сканування сітківки, система миттєво реєструвала кожного, хто заходив. Проте щойно вони потрапляли всередину, відразу ж прошкували до Центральної Арени, де автоматично вишиковувалися в колони, як на заняттях із самооборони.

Звісно, всі виглядали трохи  розгубленими й знервованими —  і це було цілком природно. Раніше Тренування зі зброєю для хлопців і дівчат проводили окремо, а тепер — уперше — всі зібралися разом. Атмосфера гусла, насичувалася неспокоєм, і я буквально відчула, як крізь тіло пробіг електричний струм, змусивши мене здригнутися. 

Я стояла трохи осторонь, відокремлена від загального руху, та вже кілька хвилин сушила собі голову думками про нашу дивну зустріч з Тренером Сінгом. Ну, чому саме зараз, коли все довкола таке хитке й нестабільне? Я не могла навіть уявити, до чого призведе моє самовільне тренування… Мені конче потрібно було з кимось поговорити… Де всі мої друзі, коли вони необхідні?

Я мимохіть озирнулася до вхідних воріт, сподіваючись побачити хоча б одне знайоме обличчя. І саме в ту мить до зали ввійшли Ред, Кейл, Патрік і Тіс. Приємне тепло розлилося в грудях... Наче відчуття дому серед хаосу. Всі четверо уважно оглядали простір, і майже водночас їхні погляди зупинилися на мені. Глибокий, темний, мов нічна безодня. Синій, мов океанські глибини. Яскраво-блакитний, мов небо в сонячний день. І зелений, мов живі смарагди, що світяться зсередини. Я застигла, відчуваючи, як по тілу розбіглися приємні мурашки, а серце схвильовано закалатало в грудях. 

— Вітаю, Ріко, — пролунав у голові рівний, беземоційний голос Пата. — Радий тебе бачити.

Я відповіла теплою усмішкою, не приховуючи доброзичливості. Потім трохи збентежено кивнула хлопцям у знак вітання й поквапно рушила до центру зали, де вже чекав Тренер Сінг. Можливо, варто було дочекатися Тіса, підійти разом, представитися офіційно — все, як годиться. Проте я розгубилася...  І слушна мить вислизнула.

Коли ступила вперед і опинилася віч-на-віч із Сінгом, мене наче паралізувало. Я не думала, що він такий величезний... Виявилося, що моя голова ледь сягала його грудей. Його взуття… я й гадки не мала, який це розмір, але виглядало воно гігантським. А руки здавались такими здоровенними, що якби він посадив мене на одну, а другою ляснув, то міг би розчавити. Я тривожно ковтнула, намагаючись прогнати химерні думки.

Тренер вичікувально дивився на мене, очі були сховані за темними окулярами...  Знагла тілом прокотилося тремтіння, і враз мене скував незрозумілий страх — я не могла ні рухнутися, ні вимовити жодного слова, немов у мене відмовили всі п’ять чуттів.

І саме тоді мене вирвав із заціпеніння знайомий голос, що пролунав позаду: 

— Тренере Сінг, дозвольте представитися. Номер 21-11. Офіційно призначений Начальницею Колонії Оверсі — Помічник Тренера.

Здоровань ледь повернув голову в бік Тіса, який щойно підійшов і став праворуч од мене.

Здавалося, що Сінг оцінює мого друга, а тоді сухо вирік:

— Станьте в стрій.

Ми з Тісом коротко перезирнулися. Що це означає? Що він не визнає нас? Що ми для нього — як і всі, просто звичайні Учні? Чи, може, випробування лишень починається?..

Тіс злегка стенув плечима й без зайвих слів став у перший ряд. Я спідлоба блимнула на Тренера й, наслідуючи друга, теж зайняла місце попереду. Якщо це випробування — ми пройдемо його разом.

Сінг повільно провів поглядом по лавах, мовби скануючи кожного з нас, а потім гримнув жаским басом:

— Тиша!

Його голос прокотився над усіма нами, мовби з неба вдарила громовиця. Всі звуки вмить стихли, і настала така мертва тиша, що, здавалося, якби впала голка — її дзвін пролунав би як вибух.

Овва. Здається, попереду на нас чекає «веселе» тренування в гнітючій тиші… і під акомпанемент священного жаху.

Тренер Сінг знову неквапливо оглянув лави. Ми стояли нерухомо, мов закам’янілі, майже не дихали. Він ступив кілька кроків вліво, потім — вправо, не зводячи з нас очей. І нарешті заговорив так тихо, наскільки дозволяв його глухий, владний бас:

— Повідомляю: я ціную тишу. Від вас вимагаю дві речі: мовчати й запам’ятовувати. Я не повторюю. Моє слово — закон. Ваше — Карцер. Говорите лише тоді, коли я звертаюся. — Він зупинився й знов обвів ряди поглядом.

Я ледь помітно скосилася на Учнів ліворуч од мене — вони слухали Тренера з абсолютною увагою й побожним жахом в очах. На кілька секунд запала така тиша, що в мене аж задзвеніло у вухах.

А тоді Сінг повів далі:

— Мені байдуже, хто ви. Стать, гендер, колір шкіри, зріст — усе це не має значення, — він нахилив голову й втупився просто в мене. — І те, що ви знали раніше, або чого вас навчили — теж.

Я витримала — не кліпнула, не здригнулася, не відвела очей. Дивилася прямо в його темні окуляри, наче в дзеркало, бачачи там лише себе. Серце шалено гупало в грудях, щелепа нила від напруження.

Сінг ще на мить затримав на мені погляд — мовби щось обмірковував, щось зважував — а тоді продовжив: 

— Сьогодні, завтра і на кожному наступному Тренуванні — я показую, ви повторюєте. Не вийшло... — він зробив павзу, перевів погляд на невисокого хлопця в першому ряду, неподалік од мене. Той знітився, але не відвів очей. — …Повторюєте знову. Ваш рівень визначаю я. Лише я.

У цей момент Тренер повернув голову до Тіса. Той, трохи насупившись, пильно стежив за кожним рухом Дорослого, наче намагався розгадати хід його думок, вловити логіку, виявити слабкість… якщо така взагалі існувала. 

Тільки б Тіс не утнув чогось необачного… Іноді він буває ще імпульсивнішим і прямолінійнішим за мене. Його внутрішнє відчуття справедливості не дозволяє йому мовчати, коли щось здається неправильним. Та зараз це було б геть зайвим.

Здоровань прожогом розвернувся й напрочуд стрімко попрямував до стійки з холодною зброєю. Не озираючись, він виголосив:

— Чув, що декого з вас призначили Помічниками Тренера, — взяв катану, і вже за кілька секунд повернувся до нас, додаючи: — У мене немає помічників. Я працюю сам. А ви… — меч в його руці вказав на нас, — просто купка бевзнів, які мають щось тут засвоїти. Не розумію, навіщо це вам. Ви ж — лише маленькі налякані дітлахи… які тремтять від самої згадки про Нейрозброєю та Вищу Кару.

Залою прокотився приглушений, нервовий видих. Хтось ледь чутно скрипнув черевиком, хтось спрагло хапнув повітря. У Колонії на загал згадка про Вищу Кару — табу. Навіть Дорослі не мають права вимовляти це вголос, хіба що під час офіційного оголошення вироку. 

Та хто він, хай йому грець, такий? І чому говорить так, ніби йому дозволено більше, ніж будь-кому?

Проте цей моторошний гігант — холодний, як граніт, і незворушний, мов сама смерть — продовжив, ніби нічого не сталося. Жодного натяку на те, що щойно він кинув виклик не лише правилам, а й здоровому глузду. 

 — Це катана. Мій улюблений тип зброї, — рівно виголосив він. Без жодної емоції. І в ту ж мить змахнув лезом буквально за кілька сантиметрів од облич перших рядів. Повітря розітнув свист сталі, і ми мимоволі відсахнулися. Потім він граційно підкинув меч угору й зловив його голими руками — просто за лезо. Залою пробіг здушений шепіт.

Тоді Сінг підніс катану до обличчя й провадив далі:

— Це не просто інструмент. Це — продовження вашого тіла, вашої руки, — різко викинув меч убік. — Ви — одне ціле. Вбиває не зброя. Вбиваєте ви. І тільки коли приймете це — зможете по-справжньому насолодитися боєм.

Я ледь стрималася, щоб не фиркнути.

Насолоджуватися?.. Боєм?.. Вбивством іншої людини?.. Це звучить… геть хворобливо. В нього явно психічний розлад... назву якого я, на жаль, не пам'ятаю. Та яка різниця?.. Адже я не збираюся нікого вбивати. І вже точно не прагну отримувати від цього задоволення.

Та те, що він зробив далі, лише посилило моє внутрішнє відторгнення — і, можливо, вперше зародило в мені щось схоже на ледь стримувану ненависть. 

— Доброволець! — вигукнув Сінг, змахнувши катаною ще ближче, ніж раніше.

Лезо блиснуло просто перед очима. Учні в першому ряду здригнулися, як і я. Проте ніхто не рушив. Ми всі завмерли, мов укопані. Я боялася навіть вдихнути — здавалося, повітря стало вибухонебезпечним, і будь-який рух може його підпалити.

Він що, справді хоче битися з кимось із нас? Це вже не тренування, а якесь божевілля. Де ті кляті спостерігачі? Де контроль? Чи «міс Піґґі» взагалі знає, що тут відбувається?

Либонь, решта Учнів відчувала те саме, що і я, бо в залі панувала надзвичайно гнітюча тиша, але в повітрі бриніло щось схоже на паніку. Вона відчувалася всюди — в поглядах, у напружених плечах, у затиснутих пальцях. Ми наче стояли перед прірвою, і не знали, хто перший зірветься — і чи буде це кроком уперед… чи в нікуди.

— Ви не почули? Мені потрібен доброволець! Хтось, хто вийде й вступить зі мною в бій! — голос Сінга розірвав тишу, мов удар батога по голій шкірі. Його обличчя залишалося незворушним — ні виклику, ні очікування, ні навіть натяку на цікавість. Лише порожня, непроникна маска. Він повільно повернув голову зліва направо, ймовірно, ковзаючи поглядом по наших обличчях, оцінюючи реакції. — Приємно бачити, що ви засвоїли мої правила: не висовуватися, не базікати й не ставити дурних запитань. Проте зараз — виняток. Один із вас має право вийти вперед. І битися зі мною.

О, чудово. Просто блискуче. Ви, Тренере, либонь, добре розумієте, що можете переламати будь-кого з нас одним рухом — навіть без цієї гострої катани, що блищить у ваших руках. Тож думаю, охочих битися з вами не знайдеться. Ні зараз, ні будь-коли. Три глузливі «ха-ха-ха» — ось вам відповідь у вашій ідеальній тиші.

Я вже подумки розтягнула вуста в іронічній посмішці й дала собі «п'ять», коли раптом по лавах прокотилося схвильоване буркотіння. Тренер Сінг дивився кудись за наші спини, в одну точку, нібито щось там уже відбувалося. Я мимоволі озирнулася.

Шеренги повільно розступилися, ніби під натиском невидимої сили. З глибини строю впевнено наближався один з Учнів. Пряма постава, чітка хода, рішучий погляд. Високий, спортивний, гарний — наче з ілюстрації до підручника з бойової етики. Ред.

«Тільки не він!» — блискавкою промайнуло в голові. Відчуття було таким, наче серце різонули гострим ножем. Я нервово ковтнула, стримуючи порив кинутись уперед. Перевела погляд на Сінга, що височів наді мною, мов скеля. Величезний... Похмурий... Небезпечний... Його голова була повернута у бік Реда. Він чекав. Саме на нього.

Той наблизився, всміхнувся мені й лукаво підморгнув. Думаю, він побачив паніку в моїх очах… Мені ж шалено хотілося кинутись до нього, затулити собою, зупинити це безумство, яке набирало обертів. Та я мовчала... Просто стояла, мов приросла до підлоги, язик наче злипся з піднебінням. Все, що залишалося — дивитися.

— Номер? — запитав Сінг, коли Ред став перед ним.

Я завжди вважала Реда високим, сильним, впевненим, та поряд із цим гігантом... він виглядав зовсім інакше… Меншим. Легшим. Майже крихким.

— 91-79, — чітко відказав і навіть не здригнувся.

Невже справді не боїться цього монстра? Цієї живої стіни з м’язів і сталі, що дивиться на нього, як на чергову мішень?

— Катана, — коротко кинув Тренер, вказавши на зброю в руці.

Ред мовчки кивнув. Сінг лише повернув голову до стійки зі зброєю, і той хутко рушив туди, узяв катану, зважив її в руці — впевнено, без зайвих рухів. Потім повернувся на позицію, став рівно, мовби вкоренився в підлогу.

Тренер кивнув і вирік:

— Бій до першої крові.

Мене скував крижаний жах. Хотілося закричати, однак голос застряг десь глибоко в грудях.

У залі запала гнітюча, глуха тиша. Ред стояв із клинком у руці. А навпроти — Тренер Сінг, чия присутність лякала мене до судом. На мить здалося, що я знову потрапила в один із тих нічних кошмарів, які час од часу переслідують мене...

Якби це був сон — я б воліла прокинутись. Негайно. 

Та коли пролунав перший дзвінкий удар — метал об метал — я зрозуміла: це реальність.

Учні відступили на кілька кроків, звільняючи простір для бою. Шеренги розсипалися, порядок зник. Ніхто не вимовив ні слова, а в моїх вухах стояв жахливий, тягучий дзвін. Я спостерігала за Редом та Тренером Сінгом, майже не усвідомлюючи, що відбувається. Кожен удар змушував мене здригатися, кожен рух — стискати пальці до болю. Скільки це триватиме — я не знала, однак з кожною секундою зростало відчуття, що вічність уже почалася...

Раптом поруч опинився Тіс. У його погляді, в ледь опущених кутиках губ читалася тривога. Так, він хвилювався за Реда — це було очевидно. Однак іще більше він переживав за мене... Майже непомітно він простягнув руку та легенько стиснув мої пальці. Цей жест був незвичний, як для мене, так і для нього, бо ми не звикли до фізичних проявів підтримки. А наші незграбні розмови завше швидко зводилися до іронічних підколов і трохи колючих жартів — щось на кшталт: «Гей, 30-15! Ну що, скисла? Хочеш, щоб я віддухопелив його?» або «Тісе, шмарклі підбери!»

Та зараз всі слова втратили сенс. І, здається, Тіс це відчув... І хоча я не надала його жесту великого значення — принаймні, на рівні думки. Проте щось у мені все ж озвалося. 

Згодом звідкись з’явилася Бетті — я радше вловила її присутність, ніж побачила. Вона стояла трохи осторонь, нервово перебираючи кінчики світлого волосся. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона сумно всміхнулася. Усміх був слабким, злегка вибачливим, ніби знак: «Я поруч, але не знаю, чим допомогти». 

А тим часом Тренер Сінг продовжував атакувати. Удари сипалися безперервно — згори, знизу, з боків. Він тиснув на Реда, змушуючи того лише захищатися, відступати та блокувати удари, не залишаючи жодного шансу на контратаку. Це був не просто поєдинок — це була демонстрація сили. І Ред, попри всю свою витримку, виглядав як той, кого поступово стирають з простору.

— Ріко, він впорається, — пролунав у мене в голові голос Патріка. А потім менш впевнено: — Раніше ж справлявся…

Плечі пересмикнулись, наче мені стало холодно, і Тіс сильніше стиснув мою руку — наче намагався сказати: я тут, ти не одна.

Утім, у цю мить я не могла по-справжньому відчути його підтримку. Вся моя увага була там — у центрі бою, між ударами, між страхом і крихкою надією. Між тим, що може статися, і тим, чого я не хочу навіть уявляти.

Зовні я залишалася спокійною, нерухомою, однак всередині все кипіло — думки, емоції, передчуття. Серце гупало в грудях, мов бойовий барабан, що відраховує секунди до вирішального моменту.

Ред, мабуть, вирішив змінити тактику. Він плавно змістився вбік, стараючись ухилитися від чергового удару клинка, та Сінг спрацював блискавично... Щойно Ред опинився поруч, хоч і поза досяжністю меча — той миттєво вдарив його ліктем просто в обличчя. Чи то спрацював інстинкт, чи це був холодний розрахунок… Та Реда відкинуло на кілька метрів, і він з глухим гупанням вперіщився в підлогу, не розтискаючи пальців на руків’ї катани. Я помітила кров на його обличчі — губа розсічена, ймовірно, зламаний ніс.

У грудях похололо, і раптом я відчула, як тіло напружено зіщулилося, мовби всередині хтось туго натягнув дроти.

Здавалося б, настав момент зупинитися. Проте Тренер зробив два рвучкі кроки вперед і знову пішов у наступ. Ред не встиг підвестися. Стиснувши меч обома руками, він намагався захищатися, потім схопив лезо лівицею, силуючись стримати шалений натиск. Та Сінг не зупинявся. Удари сипалися один за одним, без перепочинку.

Редова рука була вже вся в крові, рубінові цівки стікали по зап'ястю. Я дивилася на це — і світ почав розмиватися. Все втрачало чіткість, звуки ставали глухими. Нудота підступила до горла. Я більше не могла цього терпіти.

Коли раптом в повітрі пролунало чітке, гучне, впевнене: «Досить!», і, перш ніж усвідомити, що цей вигук належав мені, я метнулася вперед… До Реда.

Сінг завмер. Катана зависла в повітрі, готова до удару. А я вже стояла між ними, закриваючи Реда собою, виставивши руку вперед, мов щит.

У ті кілька секунд світ звузився до двох звуків: шалене гупання мого серця й важке, уривчасте Редове дихання за спиною. Я рішуче дивилася велетню просто в обличчя, не кліпаючи. Ні думок, ні емоцій не було, лише чистий інстинкт: захистити Реда.

Коли Тренер Сінг повільно опустив меч, надія знову зажевріла в мені. А потім він холодно оголосив:

— Бій завершено. Я переміг. Ти, — вказав лезом на Реда, — до Лазарету. Ти, — повернув голову до мене, — до Карцеру.