Розділ 45 «Злам»

Хтось лагідно торкався моєї щоки — дотик був таким ніжним, що спершу я подумала: це сон. Тепло розливалося тілом, огортаючи м’якою хвилею. Я повільно розплющила очі — і світ одразу набув чіткості. Переді мною було обличчя Реда, освітлене м’яким вранішнім світлом, що просочувалося крізь скляний купол Оранжереї. Його пальці ковзали по моїй шкірі, ледь відчутно, кінчиками, наче подих.

— Доброго ранку, красуне, — м'яко промовив він. — Час прокидатися. Підйом скоро, а нам ще треба вибратися звідси.

Слова торкнулися свідомості, проте тіло вперто реагувало на інше: на дотик, на погляд, на нього. Я напружилася, стараючись зосередитися, втримати себе в межах логіки, а не розчинитися в гіпнотичному зеленому вирі його очей. Зараз Ред виглядав просто неймовірно. Небезпечно неймовірно.

Він мовчки вдивлявся в мене, потім — як завжди, без попередження — хитро підморгнув. І все.

Щоки спалахнули, наче лампочки в старому генераторі, а кожна жилка затремтіла.

— Твої емоції — справжній ребус, — примружився він, нахиливши голову вбік. — Збентеження, трохи образи, крапелька злості, і все це щедро приправлене радістю… Ріко, навіть для тебе це складна комбінація, — підняв брову.

Він читає мене, як відкриту книгу… А-а-а!

— Так, я знаю! — буркнула з роздратуванням і різко звелася на ноги.

— Я знайшов умивальник неподалік… Вода не зовсім тепла, втім… — почав він, та обірвав фразу на півслові, бо я вже схопила тренувальну форму й прожогом кинулася до вбиральні для відвідувачів Оранжереї, залишаючи за собою шлейф емоцій, які він щойно так вправно розшифрував.

***

Коли я повернулася, Ред уже був у тренувальній формі. Вона сиділа на ньому просто бездоганно, наче її шили спеціально під його фігуру.

— Дякую, з розміром ти вгадала ідеально, — промовив він із загадковою усмішкою, оглядаючи себе, наче це був якийсь особливий ритуал самоперевірки.

Я зціпила зуби.

— Чудово, — просичала, стараючись утримати роздратування, що вже пульсувало десь під шкірою.

— Як спалося? — запитав самовдоволений красень, з тією ж м’якою інтонацією, яка раніше здавалася чарівною, а зараз — нестерпно фальшивою. Однак, було очевидно: він просто намагається почати розмову.

— Нормально… Хіба що трохи жорстко, — сухо відказала я, стискаючи пальці, щоб трохи заземлити себе.

— Згоден. І якось неприродно. Ліжко — це все ж таки ліжко.

Його голос залишався спокійним, теплим, проте саме ця м'якість стала останньою краплею. Все накопичене роздратування, яке я постійно приглушувала, прорвалося назовні.

— Реде! — гримнула я чужим голосом.

Він стривожено глянув на мене, в очах промайнула тінь нерозуміння.

— Досить! Не треба цієї ввічливості… Я… Я не розумію… Я… — слова розсипалися, мов уламки скла, і несподівано хлинули сльози. Мені стало нестерпно боляче — за втрати, за страх, за власну слабкість у той момент, коли так хотілося бути сильною. І я не могла зупинитися.

Ред спершу розгубився, проте вже за мить стрімко наблизився.

— Ходи сюди, маленька, — прошепотів він, обережно притягуючи мене до себе. Теплі руки лягли на мої плечі, і я без спротиву притулилася до його грудей, де серце билося рівно й спокійно.

І тоді мене прорвало — я розплакалася голосно, беззахисно, так, як не плакала вже дуже давно.

— Ну, тсс… — тихо видихнув він, погладжуючи мене по голові. — Ти сильна, Ріко. Ти витримаєш це, — заспокоював він мене.

Та це не зупинило сльози. Навпаки, його слова розчинили останні бар’єри, і я вибухнула риданнями, що стискали груди й не давали дихати.

— Пробач… Я знаю, це все надто важко, — Ред переставав гладити моє волосся. — Я не мав права звалити все це на тебе. Проте… Ріко, глянь на мене.

Я похитала головою, притискаючись до нього ще міцніше. Хотілося сховатися в його теплі та тиші, продовжуючи це шаленство ридань.

— Будь ласка… просто подивися на мене, — мовив він так лагідно, що я не змогла встояти. Ледь відірвавши мокре обличчя від його грудей, я підвела очі. — Все буде добре. Ти віриш мені?

Я мовчки дивилася на нього й, хоч як старанно кліпала, очі закипіли слізьми. Вони струменіли безперервним потоком по щоках, вивертаючи мою душу навиворіт. Утім, водночас я відчувала, що щось змінювалося у грудях: набувало іншої форми. Біль залишався, та вже не був самотнім.

— Я не дозволю нікому тебе скривдити. Ніколи. Чуєш? НІКОЛИ! — твердим голосом проказав Ред. — Даю слово. Ти віриш мені?

У смарагдових очах палахкотіла рішучістю змішана з такою ніжності, що в мене перехопило подих. Я не змогла — та й не хотіла — заперечувати. Мовчки кивнула.

Він знову міцно обійняв мене, притискаючи до себе, наче силкуючись захистити від усього світу, від кожного болю, кожної тіні, що могла б торкнутися мене.

— Ох, Ріко… якби ти тільки знала… — прошепотів він мені у волосся, і подих обпік шкіру на маківці.

— Я хочу знати… — пробулькотіла я крізь сльози, які ‌ніяк не вщухали. Чесно кажучи, я не могла визначити, чого боюся більше: правди чи мовчання.

— Ще не час… — м'яко видихнув Ред, та я відчула, що у шовковистому голосі ховалося щось невимовне, щось, що він не наважувався озвучити.

— А коли? — прошепотіла, схлипуючи.

Він промовчав. Тільки притиснув мене ще сильніше, якби міг — розчинив би у собі.

Я схлипнула ще кілька разів, намагаючись зібратися, але серце билося надто гучно, надто болісно.

— Думаєш… у мене те саме, що й в Ебби? — раптом пробурмотіла я крізь схлипування, не зовсім усвідомлюючи, що кажу це вголос.

— В Ебби? — Ред нахилив голову, заглянув у вічі. У погляді промайнула тривога — така глибока, що це на мить змусило мене завмерти.

— Ну, ці перепади настрою… — я схлипнула, стараючись зібрати думки, що розсипались, як скельця. — Тіс каже, що це просто гормональне... критичні дні… — Слова звучали буденно, навіть трішки абсурдно, зважаючи на те, що коїлося всередині. Та мені було не до сміху. Я ковтнула повітря, наче після довгого бігу. — Але, може… — голос затремтів, — може, на мені теж варто спробувати ту штуку…

Ред раптом застиг. Його обличчя, ще секунду тому м’яке, з ніжною тінню турботи,  миттєво скам’яніло: щелепа зціпилась, погляд потемнів.

— Яку штуку? — запитав він, з холодним металевим відтінком в голосі.

— Ту, що в Бетті… — невпевнено вимовила я, боячись, що одне лише її ім’я викличе бурю.

Він здригнувся, наче отримав удар у груди, й відступив на півкроку, проте не відпустив мене.

— Ти хочеш сказати… — очі небезпечно звузились, — Бетті використала деактиватор? Проти Ебби?

Я намагалася щось сказати, та горло стислося, мов у лещатах. Лишень повільно кивнула. Серце калатало так, що пульсували навіть кінчики пальців.

— Чорт забирай… — прошипів він, розтиснувши обійми, а тоді нервово провів правицею по обличчю.

Між нами запала гнітюча тиша. Вона давила на груди, лоскотала шкіру, змушувала дихати обережно, як у кімнаті, де щойно вибухнула сварка, але ще ніхто не сказав останнього слова. Я боялась її порушити, та мовчання було просто нестерпним...

— Я теж була вражена, коли побачила, як це працює… — почала тихо, голос хрипів, ніби зсередини щось ламалося.

Проте Ред різко урвав мене:

— Коли саме вона це зробила? — тон змінився — став жорстким, напруженим.

— Вчора… перед Вечірнім Тренуванням, — відповіла обережно, боячись спровокувати новий вибух.

Я відчувала, що Ред, на межі. Раптом він заметушився, почав сновигати туди-сюди. Його рухи були уривчастими, як у хижака, загнаного у пастку. А затим він несподівано зупинився. Гострий погляд впився в мене, і холод повільно прокотився потилицею.

— Чому?

Я ковтнула повітря, що раптом стало сухим, мов попіл.

— Ебба напала на мене… — озвалася невпевнено, а потім додала, намагаючись захистити подругу: — Бетті не мала вибору.

Ред миттю опинився поруч — ніби простір між нами просто щез. Пальці вп’ялися мені в плечі: зовсім не боляче, але ж із такою напругою, що тіло напружилося.

— Ти не розумієш! — гнівно вигукнув він, в очах метушилася справжня буря. — Вона мусить пройти це сама. Так, їй важко, але вона має впоратися без стороннього втручання. Деактиватор — це не вихід!

Я не відвела погляду. Лишень підняла брову, та тримаючи рівний тон, хоча всередині все тремтіло, вимовила:

— А якби вона мене задушила?

Ред різко відпустив мене, наче доторкнувся до вогню. Відступив на крок, і щось дивне промайнуло в його очах: страх? провина? — важко було сказати.

— Продовжуй, — мовив уже тихіше.

— Вона була неосудна… — я говорила повільно, згадуючи кожну мить. — А після деактиватора — заспокоїлася. Стала надто веселою. Говорила щось дивне, плутане… Нісенітницю, — я якось апатично стенула плечима, проте в душі було неспокійно.

Він, залишаючись нерухомим, тримав мене своїм пронизливим поглядом, наче у прицілі.

— Що саме вона сказала?

— Що бачить майбутнє, — драматично випалила я, схрестивши руки на грудях. Його мінідопит почав шкрябати мене зсередини.

Ред розгублено кліпнув. Він явно не очікував такого — це було видно по тому, як легкий подих зник з його грудей. Мовби щось у ньому зламалося, або навпаки — прокинулося.

— От і я зреагувала так само, — кивком голови вказала на нього. — Подумала, що це повна нісенітниця. Але… дещо мене збентежило. — Я зробила павзу, вдихнула глибше. — На тренуванні вона сама викликалася битися зі мною в парі проти вас трьох. Якби я не знала Еббу, то… — похитала головою. — А потім вона заявила, що знала наперед, як усе закінчиться. Сказала, що з’явиться «міс Піґґі» і той… Тренер… Сінг, здається. — Я на мить завагалася, а тоді додала: — А ще — наше побачення… Хоча це я тут, звісно, підіграла… — на цих словах мене раптово пробило на сміх.

Ред мовчав, уважно слухав, не перебиваючи. І саме ця його мовчазна серйозність здалася мені абсурдно кумедною. В животі щось затріпотіло, я ледве стримувала смішок, що вже лоскотав губи.

— Ну, це ж я тебе запросила на танець. Сам би ти не наважився… — і раптом мене прорвало. Сміх вирвався гучно, різко, неконтрольовано. Він був таким сильним, що аж живіт заболів, та я не могла зупинитися.

А коли зустріла зосереджений погляд Реда — це тільки підкинуло хмизу в багаття. Сміх став ще голоснішим, схожим на істерику. Я впала на коліна, потім лягла на землю, і все сміялася, і сміялася… 

А Ред просто мовчки спостерігав за мною.

***

Приступ сміху згас так само швидко, як і спалахнув — мов хтось невидимий, з точністю хірурга, витягнув його з мене одним різким рухом. Іще мить тому я захлиналася від неконтрольованого реготу, а тепер — мовчала, з порожніми очима, немов щось важливе щойно покинуло тіло.

Ред мовчки простягнув руку, допомагаючи мені підвестися, обережно, ніби до пораненої.

— Вибач… — прошепотіла я, не знаючи, за що саме перепрошую.

— Це ти мені вибач, — відгукнувся він без тіні осуду. — Я не міг тобі допомогти. Це те, що ти маєш пройти сама... Пережити. Потім стане легше.

Я смиренно кивнула, хоча насправді відчувала себе кепсько — всередині все дряпалося, мов розлючені кішки.

— Нам час вирушати, — проказала розгублено. — Треба зібрати речі… Я потім заберу все звідси, — підняла ковдру.

— Ріко… — тихо покликав Ред.

Я рвучко озирнулася.

— Сховаймо їх десь тут? — він кивнув на наплічник. — Можливо... ми ще повернемося.

— Ти хочеш це повторити? — запитала я, намагаючись надати голосу буденності, хоча щоки вже зрадницьки наливалися теплом.

— Ну… — Ред закотив очі з театральною грайливістю.

Кутики його вуст піднялися в такому лукавому усміху, що, на мить втративши пильність, я пирхнула. А тоді похитала головою й продовжила збирати речі.

— Ні, я серйозно! — його голос знагла став твердим. — Учорашнє… це було не зовсім звичне побачення. Та зважаючи на нашу з тобою… — він замовк, звівши очі нагору, мовби шукав точне слово серед тисячі неправильних, — ...дивність — воно було абсолютно в стилі нас. — А тоді ступив ближче до мене, обережно взяв за руку й поглянув на браслет. — Я хотів би це повторити, — чітко промовив він, без жодного натяку на жарт. Проте вже за мить додав із загадковою усмішкою: — Можливо, трохи вдосконалити.

Його очі — ті смарагдові вогники — дивилися просто в душу, розчиняючи мене, немов сіль у теплій воді. Я не витримала — здалася:

— Тут є... — голос затих, довелося прочистити горло, бо слова застрягли десь між ребрами, — ...одне місце…

Потім ми мовчки склали ковдри й повсякденний одяг у наплічник, поруч із недоторканим печивом і пляшкою води. І я заховала все це в густому чагарнику.

Навіть якщо хтось натрапить — навряд чи здогадається, кому це належить.

Неквапливою ходою ми рушили до виходу, ковзаючи поглядом по вранішній Оранжереї. Вона купалася у світлі, проте в ньому вже не було тієї вчорашньої магії — наче чари, що тримали нас у полоні, розчинилася в повітрі.

Чесно кажучи, йти звідси було непросто. Кожен крок здавався мені мовчазним прощанням — ні, не з місцем, а з моментом... З тією версією нас, що народилася тут і залишиться тут, мов відбиток на склі. Всередині щось щемливо стискалося… А серце намагалося запам’ятати кожну деталь: аромат рослин, шурхіт гравію, тінь Редового плеча поруч.

Ми вже стояли біля дверей, коли раптом він зупинився й тихо покликав мене. Я озирнулася. Ред, не вагаючись, нахилився, й торкнувся моєї щоки поцілунком. Легким, мов пелюстка, що лягає на воду. Я застигла, здивовано кліпаючи очима, а з грудей вирвався тихий, розсипчастий подих.

— Дя-я-якую... — прошепотіла я, вкладаючи в це слово все: розгубленість, тепло, надію — і щось нове, що вже жило між нами. Як паросток, що проростає крізь тріщини в бетоні. Попри все.