Розділ 44 «Зона відпочинку»

Я мала б просто розсміятися, та Редів погляд — такий щирий, такий захоплений — буквально вибив землю з-під ніг. Ноги стали ватяними, думки розчинилися, а в голові запульсував дивний писк. Перед очима замерехтіли темні плями… Можливо, це був один із його фокусів. Але коли я почала хилитися, він на мить розгубився — і все ж встиг зреагувати. Підхопив мене, перш ніж я встигла гепнутися об підлогу.

— Ріко, тобі треба перепочити, — тихо вимовив Ред, обережно тримаючи мене. Я висіла на ньому, мов зламана лялька. — Вибач. Не слід було навантажувати тебе всім цим сьогодні… Через мене ти вже другу ніч не спиш.

Він нахилився, намагаючись підняти мене на руки, проте саме в цю мить я очутилася. Мерехтіння зникло, хоч у вухах іще залишався слабкий, нав’язливий писк.

— Що ти робиш? — я здивовано відсахнулася від нього, і мене злегка хитнуло вбік. Вдалося втримати рівновагу, коли погляд зосередився на його обличчі.

— Я подумав… тебе треба віднести додому, — Ред трохи розгублено розвів руки в боки.

— Не варто грати в героя, — скривилася я, зробивши крок назад. У вухах усе ще лунав тихий писк, і це дратувало. — Ти хоча б знаєш, куди йти?

На кілька секунд запала тиша, поки він мовчки глипав на мене, потім похитав головою.

Я скривила губи в посмішці, яка, либонь, нагадувала гримасу — трохи гірку, трохи зухвалу.

— Я й не сподівалась, що ми сьогодні повернемося додому…

Ред насторожено стиснув губи.

— Ходімо, — я кивком голови вказала йому слідувати за мною й рушила крізь зарості, де квітучі кущі перепліталися з деревами, утворюючи природну завісу, що приховувала невеличку зону відпочинку. Там завше можна було перепочити, зібрати себе докупи, дозволити серцю трохи відтанути.

Ця галявина скидалася на декорацію зі сну — ідеально округла, мов вирізана з зеленого оксамиту, вона ховалася в обіймах дерев. Трава була настільки рівна й доглянута, що здавалося: її не вирощували, а ретельно вимальовували тонким пензлем, мазок за мазком. По периметру височіли дивовижні скульптури — наче застиглі думки або уламки чужих снів. А над усім цим здіймався прозорий купол, схожий на кришталеве небо, крізь яке мерехтіли далекі зорі.

Насправді саме тут я планувала влаштувати наше з Редом перше побачення — у цьому затишному мікрокосмосі, де час здавався нерухомим. І я заздалегідь сховала наплічник між корінням старого дерева, під скульптурою декоративної пташки. У наплічнику — дві ковдри, тренувальний одяг для нас обох, а також трохи печива й пляшка води, виміняні у працівниці Їдальні на пару ручок і тюбик зубної пасти. Маленький бартер за шматочок тепла. Я підготувала все це ще до того, як… Трясця. Чому я думала, що все піде за планом?

Коли я показала схованку Реду, він явно здивувався.

— Ого! А ти серйозно підійшла до організації побачення. Напрочуд професійно. Вражає, — проказав він, повільно оглядаючи зібрані мною речі. — Ковдри? — підняв брову, кинувши на мене запитальний погляд. — Це що, прозорий натяк, Ріко?

Посмішка, що з’явилася на його вустах, була дуже самовпевненою, з ноткою Кейлової нахабності. І мені захотілося його вдарити.

Ніяких натяків тут не було. Якщо він про те, про що я думаю…

— Я просто… — раптом слова застрягли в горлі.

Чудово. Голос тремтить. Це що — хвилювання?

— Я подумала… — ще одна павза, довша, ніж хотілося б.

Прекрасно. Можна вже пускати очі на лоба та чекати, коли він почне голосно сміятися.

— Просто спати на траві не дуже зручно…

Я що, виправдовуюся?

— До того ж уночі тут може бути прохолодно…

Так. Я точно виправдовуюсь.

Я поморщила носа, наперед готуючись до чергової порції іронії. Проте Ред лише коротко кивнув, ледь торкнувшись усмішкою куточків губ. І чомусь це мовчазне схвалення було гіршим за будь-який коментар. Наче удар по нервах, що вже й так були натягнуті до межі.

Потім він витягнув із наплічника печиво, покрутив упаковку в руках і запитав, звідки воно. Я відповіла ухильно — щось на кшталт: коли маєш мету, спосіб завжди знайдеться. Далі його погляд затримався на тренувальному одязі — здається, це справило на нього неабияке враження. Я пояснила, що після минулої ночі вирішила підготуватися краще. Адже вчорашній досвід, без сумніву, навчив мене багато чого.

Ред скинув на мене дивний погляд. Відчула легке внутрішнє напруження. Це був не страх і не сором — щось інше, тонше. Можливо, це була невпевненість? Ні… радше небажання бути надто відкритою, наскрізь прочитаною.

— Що? — полохливо вигукнула я. Його тиха оцінка починала мене бентежити.

— Ти мене здивувала, Ріко, — відказав він, не відводячи погляду. — Я думав… що вся ця історія з побаченням — просто прикриття, щоб витягти з мене потрібну інформацію. А ти…

Я опустила очі долі, відчуваючи, як серце стиснулося. Можливо, він не повинен знати, що частина його підозр — не така вже й безпідставна.

— До речі, — злегка розгублено додав він, знову привертаючи мою увагу, — я зовсім забув. У мене є для тебе одна річ… — Ред потягнувся до задньої кишені бриджів. — Заплющ очі й простягни руку.

Я насупилась, інстинктивно нашорошившись.

— Будь ласка, Ріко,— голос був теплий, без тиску, а погляд — дивно м’який, довірливий. І щось у мені поступилося.

Я заплющила очі й простягнула долоню, очікуючи, що Ред щось покладе. Проте замість цього — я відчула дотик на зап’ясті.

— Тепер можеш дивитися.

Розплющила очі й поглянула на руку. На зап’ясті блищав браслет — срібний, витончено різьблений, неймовірно гарний. З маленькою зірочкою посередині.

— Це належало моїй мамі, — тихо зронив Ред, в голосі прозвучала дивна суміш ніяковості й ніжності. — Тобі подобається?

— Чому ти хочеш оддати його мені? — я здивовано підвела очі.

— А чому б і ні? — кутики його вуст здригнулися.

— Це ж пам’ятка твоєї матері. Це твоя річ, — я знову глянула на браслет. Він був справді неймовірний.

— Саме тому, що це моє, я можу вирішити, кому його подарувати. І я хочу, щоб він був у тебе, — пояснив Ред, усміхаючись тією особливою, щирою усмішкою, яка змушує серце тьохнути, навіть якщо ти щосили намагаєшся тримати себе в руках.

Я більше не мала що заперечити. Лише відповіла невпевненим усміхом.

— Дякую… — видихнула неквапливо, знов опустивши погляд на браслет. — У мене немає нічого особистого, — пробубоніла, вже не ховаючи хвилювання в голосі. — І це… багато для мене значить. Але все ж… не варто…

Я чомусь не наважилася розповісти йому про загадкову брошку з єдинорогом — єдину річ, що пов'язувала мене з минулим.

— Ріко! Доста! — несподівано різко перебив він мене.

Я здригнулася, замовкла й чимшвидше підвела очі. Редове обличчя було напружене, але не сердите. Він обережно взяв мене за руку — так, ніби боявся злякати — і вже зовсім іншим тоном, практично пошепки, вимовив:

— Зараз я не можу дати тобі багато. І цей браслет — лише дрібниця. Я хотів би більше… Та поки що — це все, що маю. Ти... розумієш?

У глибині його погляду жевріли дуже сильні почуття. Я не витримала — опустила очі, втупившись у носаки власних черевиків і глибоко зітхнула. Потім перевела погляд на руку, затиснуту в Редовій долоні. Відчула тепло його пальців. Тоді знову ковзнула очима до нього — обережно, невпевнено, наче боялася, що він зникне, щойно я заговорю. І ледь чутно вимовила:

— Потанцюй зі мною.

Зеленоокий красень застиг, мов укопаний, втупившись у мене, наче сумнівався, що почув правильно. Та і я сама не до кінця вірила, що ці слова щойно злетіли з моїх вуст.

— Я ніколи не танцювала… Потанцюй зі мною, будь ласка, — повторила вже трохи твердіше.

Секунди спливали, а Ред все ще не рухався. Здавалось, я приголомшила його цим проханням.

— Не змушуй мене просити втретє… — розгублено промимрила я й невпевнено всміхнулася Старалася зробити цю усмішку якомога м’якшою, щирішою, щоб він зрозумів: я не жартую.

І тоді Ред неквапливо наблизився до мене, ніби кожен його крок міг розвіяти чари, що щойно почали сплітатися між нами. В очах майоріла обережність, у рухах — тривожна ніжність. Його лівиця вельми делікатно торкнулася моєї талії, правиця — все ще тримала мою долоню.

Ми зустрілися поглядами — і час зупинився. Простір між нами наповнився дзвінкою тишею.

Я знову всміхнулася, заохочуючи Реда не зупинятися. І він, одним плавним, однак рішучим рухом, притягнув мене ближче. Серце відразу пішло в п’яти, а в животі солодко замлоїло.

— Який танець ти хотіла б танцювати? — тихенько спитав він.

Я ніяково всміхнулася, ще не звикнувши до близькості... До себе в цій близькості. Його рука обпікала крізь тканину, а запах, теплий і трохи пряний, огортав, розчиняючи мою пильність. Серця билися в унісон, дихання стало глибшим. У Редовому погляді з’явився новий, незнайомий відтінок — щось між запитом і викликом, щось, що змушувало забути, як говорити.

— Обирай сам... — відказала пошепки, стараючись зібратися. — Я, м’яко кажучи, не експерт…

Ред мовчки кивнув. А потім ми закружляли… мабуть, у вальсі.

Утім, чомусь мені здалося, що це був не той танець, що вивчають на заняттях... Наш танець народжувався з поглядів, з дотиків, з того, як наші тіні перепліталися на долівці. І світ, здається, трішки посунувся, щоб не заважати.

***

— Чому ти постійно так загадково всміхаєшся? — запитав Ред після кількох хвилин мовчання, коли ми, обійнявшись за талії, просто повільно тупцяли на місці.

— Просто… почуваюся... дивно, — зізналася я, ковтаючи усмішку. — Ти, твій подарунок, цей танець… Так проходять всі побачення?

Ред несподівано засміявся. Сміх був хрипкуватий, глибокий — і дивовижно красивий. Я знала: завтра неодмінно згадаю цей щирий звук, який розтопив щось, що досі ховалося десь глибоко в мені.

— Що? — я звела очі, не розуміючи, що саме так розвеселило його. — Чому ти смієшся?

— Ріко, — все ще всміхаючись, озвався він, — побачення бувають різні. Немає якогось шаблону… Коли людям добре разом, то не важливо, де вони, що роблять. Головне — бути поруч. Розумієш?

Я кивнула й вже трохи впевненіше всміхнулася. Бо його «добре разом» ковзнуло по мені приємною теплою хвилею й оселилося десь між ребрами, поруч із серцем.

— Тобі справді подобається бути зі мною? — звузила очі, пильно вдивляючись у нього.

— Авжеж. А ти сумніваєшся? — Ред повторив мій жест, примруживши очі у відповідь.

Я ковтнула повітря, що раптом стало густим. Хотіла відповісти відразу, проте думки заплуталися, немов стрічки на вітрі.

— Просто… Я… Мені здавалося, що ти…

Ми раптово зупинилися.

— Ти знову щось собі надумала? — запитав він, цього разу серйозним тоном.

— Ні… — я похитала головою, волосся м’яко торкнулося щоки. — Просто раніше, коли я була молодша, а дівчата бігали на побачення… Я не розуміла їх. Мені це здавалося… дивним, чужим. А тепер… усе інакше.

— Тобі подобається? — куточки його вуст піднялися.

Я кивнула, без слів, бо вони здавалися зайвими. Відчуття говорили голосніше.

— І ти вже не боїшся моїх дотиків?

— Ні... — видихнула я.

— А якщо ось так? — Пальці Реда ніжно торкнулися мого підборіддя. Я похитала головою. — А так? — Він ковзнув до щоки, теплим дотиком, що залишав після себе слід, ніби від лагідного сонця на шкірі. Я знову заперечно хитнула головою — дуже обережно.

— А ось так? — тепер його рука опустилася до шиї, і пальці ніжно провели лінію до самої ключиці.

Я здригнулася, однак швидко зібралася й знову похитала головою — останній жест захисту, останній клаптик контролю.

Тоді Ред обережно перемістив руку мені за спину, притягнувши ближче, практично впритул. Тепер між нами не залишилося нічого — ні простору, ні сумнівів, ні слів. Я проковтнула клубок у горлі.

— Дозволь мені... — він затнувся, не договоривши.

Я дивилася йому прямо в очі — його погляд обпікав, однак я не відвела свого... Бо саме в цій миті, у цьому мовчанні між нами, народжувалося щось важливе. Воно мало змінити все. Відчуття були новими, незвіданими, трішки лякали, та водночас притягували, наче магніт. Я не знала, що буде далі, але вперше не хотіла тікати.

Та Ред, здається, щось побачив у моїх очах — чи то сумнів, чи якесь інше надто сильне почуття — і раптом стрімко відступив, відпустивши мене. Я похитнулася, ніби після несподівано сильного пориву вітру.

— Реде? — вигукнула я, не розуміючи, що щойно сталося. Голос розлетівся гучною луною по Оранжереї.

— Пробач... — він відступив ще на кілька кроків, наче щось у мені його налякало. Очі були опущені, плечі — трохи напружені.

Раптом усередині щось обірвалося. Тепло, що щойно огортало, зникло. Залишилася порожнеча — тиха, холодна, мов кімната, з якої щойно вийшли, залишивши двері прочиненими.

Я нервово проковтнула, обіймаючи себе руками. І раптом відчула гостре бажання розплакатися.

Чому він знову відступає, коли я нарешті готова? Я що — якась не така? Може, я йому неприємна? Може, він просто…

Я застигла, мов підстрелена пташка, розгублено глипаючи на нього.

Ред стояв за кілька кроків, мовчазний, з опущеною головою, і цій тиші між нами було стільки всього невимовного, що хотілося закричати, аби розірвати цю м’яку, задушливу пелену.

— Ріко… — майже пошепки озвався він. Голос був зривистим і втомленим, сумним і розбитим. Наче сталося щось непоправне, і назад вороття немає.

А тоді ніби в мені щось клацнуло. Ніби хтось перемкнув рубильник.

Ні. Досить. Я більше не хочу бути в цій ролі.

— Час спати! — рявкнула, сама здивувавшись, як швидко змінився настрій. — Знаю, ти ще не все мені розповів, та поки що мені цього вистачить. Мозок сьогодні перевантажений — треба дати йому перепочити.

Ред підвів погляд, і пасмо волосся, що впало на лоб, майже приховало його очі. Але я встигла вловити — там була розгубленість. Така щира, така беззахисна, що на мить захотілося знову стати м’якою. Однак я стримала в собі цей порив, залишаючись мовчазною. Просто дивилася на нього й чекала. І він, після короткої павзи, просто кивнув.

Чудово. Просто ідеально. Вдаємо, що нічого не сталося. Браво, Ріко. Твоя внутрішня актриса знову на сцені.

Гнів почав пульсувати десь глибоко під ребрами.

Далі все було наче в тумані. Я несамохіть взяла ковдру, загорнулася в неї й опустилася на траву, яка виявилася вологою. Та мені було байдуже. Хотілося просто зникнути — хоча б на кілька годин.

Ред мовчки спостерігав за кожним моїм рухом. Навіть коли я вже завмерла, він не одводив очей. Це починало дратувати.

— Лягай! Ранок прийде швидше, ніж здається, — не витримала я, голос прозвучав геть різко.

Тоді він, не промовивши жодного слова, взяв другу ковдру, опустився на землю неподалік — достатньо близько, щоб бути поруч, але не настільки, щоб торкатися мене.

Мить — і все стихло. А потім Ред дуже тихо, вкрадливо запитав:

— Ріко, можемо поговорити?

Я не відповіла. Просто лежала, дивлячись у ніч.

— Як ти себе почуваєш? Засмучена? — не вгавав він, підохочуючи мене поділитися думками.

Зненацька в очах запекло, а до горла підступив клубок, який я марно намагалася проковтнути.

— Трохи… — знагла вирвалося з мене, ще до того, як я встигла обдумати відповідь. Насправді ж хотілося просто розплакатися.

— Пробач, — співчутливо видихнув Ред.

Я метнула короткий погляд до нього, встигнувши побачити дивну тугу в його очах.

— Я… не розумію… — почала ледь чутно, але слова застрягли в горлі.

— Це нормально, — вимовив він, якось дивно, ніби говорив не зовсім зі мною, а з кимось у собі. — Нормально відчувати це. Згодом ти зрозумієш… Не звинувачуй себе за цю слабкість.

— Слабкість? — повторила я, не стримавши здивування. Напружено глипнула на нього, відчуваючи, як серце схарапуджено забилося.

— Можливо, ти думаєш, що відчувати все це, — він говорив з очевидним сумом і задумою, — розчарування, образу, нерозуміння — це прояв слабкості. Але це не так. Це — почуття, Ріко. А почуття… це все, розумієш?

Я насупилася, геть не розуміючи, про що він каже.

— Те, що я тобі розповів… — провадив він, — ...воно має викликати бурю всередині. Я теж, коли все усвідомив, пройшов через шок, смуток, злість, навіть ненависть. Це були темні емоції, проте вони — справжні. А потім прийшли інші: цікавість, спокій, рішучість... Я змінився. І ти, якщо дозволиш собі прожити біль, не тікати від нього — теж змінишся. Станеш новою собою. Повір мені.

Нічого не відповівши йому, відвернулася.

Трясця. Він що, думає, що я засмутилася через його розповідь?.. Через те що дізналася про світ за Стіною? Так, звісно, це було важко й боляче... Та не воно болить найбільше. Не це розриває зсередини. Чому він не бачить? Чому знову відштовхує мене, хоча щойно був так близько?..

— Ріко? — покликав Ред.

Я рвучко озирнулася, роздратування спалахнуло, як сірник:

— Ну що ще?!

 Та варто було лише зустріти його погляд — усе перевернулося. У тих зелених очах жила тиха ніжна туга, що торкалася мене, ніби музика, яку чує тільки серце. Я завмерла, губи мимоволі розкрилися, і з них вирвався ледь чутний стогін.

Ред дивився з-під насуплених брів, так, немов я була для нього чимось незбагненно бажаним. Як світло далекої зорі, що належить йому, проте лишається недосяжним. Його погляд водночас обіймав, тримав і... відпускав...

Я ковтнула повітря. Чесно кажучи, мене лякали власні думки, почуття, бажання… Здавалося, Ред теж щось долав у собі.

Нарешті, порушуючи тишу, він прошепотів:

— Ти неймовірна...

Я промовчала. Він теж замовк, просто уважно дивився на мене ще кілька секунд. Потім ліг на спину, втупившись у зоряне небо. Я посунулася ближче та, вмостившись зручніше, повернулася до нього обличчям.

— Знаєш, учора я довго дивився, як ти спиш. Не міг заснути… — озвався він, не повертаючи голови.

— Це звучить… трохи дивно. І навіть... лячно, — відповіла я з усмішкою, що більше нагадувала нервовий смішок. — І часто ти спостерігаєш за сплячими людьми? — Я намагалася жартувати, але в голосі відчувалося напруження.

Ред повільно повернув голову. Його глибокі й трохи втомлені очі зустрілися з моїми.

— Ні, — ледь всміхнувся куточками вуст. — Це було винятком. Ти була... дуже гарна. Така спокійна, безтурботна. І ось цієї зморшки між брів не було, — голос став ще м’якшим, коли він простягнув руку й легенько торкнувся мого перенісся. Та відразу ж відсмикнув пальці, наче обпікся. — Вибач, — додав він, переводячи погляд убік.

Однак вже за мить наші очі знову перетнулися. Я мовчала. І він — теж. Тепер у його очах була м’яка, оксамитова глибина з відтінком ніжного смутку. Вона огортала мене, мов тепла ковдра, повільно втихомирюючи тривогу.

— На добраніч, Реде, — прошепотіла я, коли сон почав повільно затягувати мене у свої глибини.

— Солодких снів, Ріко, — долинуло до мене крізь серпанок напівсну, наче останній промінь світла перед тим, як ніч остаточно замикає очі.