Розділ 43 «Ціна майбутнього»

Ред мовчав кілька секунд, ніби зважуючи кожне слово, а тоді, здається, остаточно вирішив, що я маю право знати правду, і нарешті заговорив.

— О-отже… — протягнув з ноткою смутку в голосі.

Я відразу підняла на нього очі й помітила, як змінилося його обличчя: у рисах проступила тінь тривоги й відповідальності.

— Я зупинився на тому, що багаті люди знайшли спосіб...

Кивнула й знову притулилася до нього, завмерши в напруженому очікуванні.

— Система давно налагоджена й працює так… — повільно продовжив Ред. — Жінка, здатна народжувати, виношує дитину після запліднення від чоловіка з нормальною репродуктивною функцією… — він ковтнув, мовби вдавився емоцією. Я відчула, як під моєю щокою пришвидшилося його серцебиття. — Та найчастіше це відбувається штучним шляхом...

Я рвучко підвела голову й отетеріло втупилася в нього, відчуваючи, як холод поволі розтікається вздовж хребта.

Ред відсторонено дивився в траву біля нас, а потім тихо, з важкістю у голосі, повів далі:

— Коли дитина народжується, її відразу забирають. А жінка... невдовзі знову вагітніє... — він зупинився, нарешті зустрівши мій погляд, і на якусь мить ми занурилися в обопільну мовчанку. Здається, я навіть перестала дихати. Світ навколо принишк, ніби хтось вимкнув усі звуки. Лише серце Реда, що билося під моєю щокою, нагадувало, що я ще жива.

А затим він ковтнув і заговорив з незвичною гіркотою в голосі, сновигаючи поглядом по квітучих рослинах:

— Це своєрідний конвеєр — багаті платять, жінок запліднюють, вони виношують, народжують, потім дитину забирають… і так по колу без кінця. Поки жінка... — затнувся й знову опустив очі до мене. — Ріко, скажи хоча б щось...

Та я не знаходила слів. Шок охопив мене: вони використовують нас… як живі інструменти для виношування… дітей…

Зовні я нагадувала мармурову статую — холодну, бездушну, непохитну. Всередині ж вирувала буря — думки, спогади й страхи кружляли, немов птахи, які в розпачі розбиваються об межі свідомості, шукаючи порятунку. Але потрібно було вислухати все до кінця. Адже це я сама просила.

— Ми всі тут… лише заради цього?.. — ледве прошепотіла я, щільніше притискаючись до Реда, шукаючи в його теплі хоч якусь опору.

— Не всі, — тихий голос і рівний ритм серця, у яких звучала дивна стабільність, злегка заспокоювали мене, не даючи розпастися на шматки. Та раптом він здригнувся, і слова, що вирвалися з вуст, прозвучали якось геть болісно, мовби проходили крізь терни. — Багато хто — безплідний…

Я знову звела очі на нього. В глибині його погляду палахкотіла напруга. Було видно, що говорити йому вкрай важко, що він змушує себе. І це лише загострило мою настороженість.

— А що ж.. роблять із... такими? — ледь видушила із себе, відчуваючи, як страх і паніка наближаються семимильними кроками.

— Безплідним… — хрипко відказав Ред, потім прочистив горло. — Їм також знайшли застосування. Сильних, сміливих, спритних, добре навчених... багатії перетворюють на охоронців. Наймають солдатів, за яких платять великі гроші.

— Кому?.. — спитала я, хоча відповідь і так була очевидною. — Колонії?..

— Начальнику Колонії, — сухо відказав він, без жодної злості чи жалю. Лише констатація факту. Жорстка, невідворотна правда.

Я різко відсунулася й сіла прямо, очі метушливо ковзали по траві навколо. Та Редова рука, що залишилася на моїх плечах, нагадувала, що я не самотня.

— Дай мені секунду все це переварити... — розгублено пробубоніла, заплющуючи очі. У свідомості роїлися думки, мов роздратовані бджоли, що жалять і не дають ані хвилини спокою.

Я мовчала кілька секунд, збираючи сили, потім поставила нове питання, глипнувши на нього через плече:

— Як вони визначають, хто безплідний, а хто ні?

— Тести, обстеження, — майже відразу відповів Ред. Його брови зсунулися ближче, і між ними пролягли тоненькі зморшки. — Наскільки мені відомо, після того, як Учень отримує статус «Майже Дорослий», він проходить медогляд. Саме тоді визначають ризик розвитку Е-вірусу... — він зупинився на мить, а потім поспішно додав: — Хвороби, власне.

У мені закралася тривога. Він щось приховує... Що це за Е-вірус?

— Потім Учню роблять ін’єкцію, — провадив він далі, — яка або зміцнює організм, або... знищує всі репродуктивні функції, роблячи його абсолютно безплідним.

— Але навіщо все це? Який у цьому сенс? — не витримала я, голос став жорстким. — Ти ж казав, що люди вже безплідні. Що вірус і так спричинив кризу з народжуваністю… — Нахилилася ближче, не відводячи погляду. — У твоїй розповіді щось не сходиться. Ти щось приховуєш.

Я відчувала, що попереду буде ще важче. Та спинитися вже не могла.

Ред насупився. Тінь ковзнула по його обличчю, очі потемніли, а щелепа злегка стиснулася.

Я бачила, як він бореться із собою — між бажанням відкритися й страхом промовити правду. Чи, може, намагається заспокоїти мене? Контролювати мої емоції?

— Що? Зі мною не виходить? — я невдоволено перекосила кутик рота.

— Так... —  його голос зламався на першому слові. — Ти… інша. Майже не піддаєшся цьому… як решта.

— А з іншими це завжди спрацьовує? — примружилася, уважно стежачи за кожним його рухом. Я знала: коли він нервує, його контроль слабшає. І тоді — він помиляється.

— Так, — Ред стенув плечима. — З усіма. Без винятку. Незалежно від їхньої волі. Але ти… — він не закінчив фразу. Та я не наполягала на її продовженні, бо вже розуміла: я відрізняюся від інших. Мабуть, у мене є якийсь захист од його дивного обдарування. І він це відчуває.

— Коли у тебе вперше проявилися ці... здібності?

Я мусила дізнатися це — заради Ебби.

— У дванадцять, — буденно відповів він, наче це був звичайний факт, а не особлива подія.

— У дванадцять? — перепитала я, не приховуючи здивування. — А коли це сталося у Патріка? А у Бетті?

Редова брова трішки піднялася, легкий посміх зігнув кутики вуст, а погляд заглибився кудись у темряву. Він хитнув головою, наче відганяючи якісь надокучливі думки, й промовив з тонким відтінком іронії:

— То тобі й про неї відомо?..

Я не зреагувала, просто мовчки дивилася на нього, втягуючи в себе запах вологої землі й квітів.

Тоді Ред задумливо промовив:

— У Патріка теж приблизно в тому ж віці... А у Берттіни... гм... здається, це було близько року тому чи трохи більше. Чому питаєш?

Я затрималася з відповіддю. Мозок вже будував ланцюжки — вік, здібності, і між ними — тонка нитка, що вела до Ебби.

— Просто цікаво… — почала я, стараючись зберегти спокійний тон, хоча всередині щось напружено клекотіло. — Ти згадував про «період становлення»… Це той момент, коли проявляються ці здібності?

Він коротко кивнув.

— Саме так. Проте для мене це було особливо важко…  Я був першим, і мусив іти крізь це сам, без жодної підтримки. Коли настав час Бетті, ми вже знали, що робити, — його голос залишався рівним, та в ньому відчувалася глибина пережитого, щось приховане, що не показують стороннім.

— А Патрік? Він же, здається, жив окремо… з бабусею, — мовила я, стараючись не звучати надто допитливо, хоча цікавість в мені калатала як власне серце.

Ред блиснув смарагдовими очима, і на мить мені здалося, ніби він ось-ось розірветься від емоцій. Та, навдивовижу, він добре тримав себе в руках і вельми спокійно промовив: 

— З Патріком теж було нелегко. Якби не його… бабуся. Саме вона розповіла батькові про… — він не договорив, лише зітхнув. — Відтоді батько постійно за ним наглядав, — його очі замріяно заглибилися кудись у простір.

Я мовчала, боячись порушити цю насичену тишу між нами.

Аж раптом Ред повернувся до мене — в глибокому погляді тремтів сумнів, як у того, хто сам не певен, що відчуває. А затим, повільно зітхнувши, він опустив очі вниз і провів пальцями по моїй долоні. Дотик був легким, ніжним, мов теплий вітерець, що лоскоче шкіру, і моє тіло миттєво відгукнулося зграєю мурашок, приємних і тривожних водночас. Однак я знала: потрібно триматися, не можна дозволити цьому проникнути глибше. До того ж цей дотик зараз здавався таким недоречним, чужим моєму болю... В принципі, як і мої власні реакції на нього.

— Ти не закінчив свою розповідь... — неквапом, напівголосно вимовила я. Внутрішня боротьба повільно затягувала мене в безодню — я намагалася не дозволити емоціям розмити межі, та всередині все вже хиталося.

Ред знову зустрів мій погляд, і пірнув туди так глибоко, що я миттєво розгубилася, втративши будь-які орієнтири. Чи бачив він там страх, злість, розгубленість — не знаю. Однак щось змусило його швидко прибрати руку з моїх плечей. Я теж, ніби за сигналом, прибрала долоню з-під його пальців та трохи розгублено поправила сорочку, наче це могло повернути мені контроль над ситуацією. Потім обійняла коліна й притулилася спиною до шорсткого стовбура дерева. Кора легенько вколола лопатку, але я навіть не звернула уваги. Погляд мимоволі впав на дивовижні білі лілеї, що світилися в темряві. Я вдихнула глибше, зібравши залишки спокою, що ще трималися десь на краю свідомості, й тихо запитала:

— Слухай, Реде... то виходить, що ця вакцинація, після отримання статусу «Майже Дорослий», не завжди призводить до повного безпліддя? У тих, у кого міцніший імунітет, вона може навіть допомогти позбутися його? Чи я правильно зрозуміла?

Краєчком ока я вловила, що Ред скосився на мене. Його очі звузилися, мов вузькі щілини, крізь які просочувалася тінь роздумів. Він не поспішав із відповіддю, а коли заговорив, голос був спокійний:

— Повернемося до того, про що я вже згадував раніше.

У ту ж мить його пальці обережно торкнулися мого зап’ястя. Я намагалася не реагувати, проте він, здається, все ж помітив, як я напружилася — стиснуті пальці, напружені плечі, дихання, що стало коротким і уривчастим. Він не прокоментував цього, лише трохи вирівняв поставу, мовби готувався до чогось важливого. 

А тоді, з тривожною рівновагою в голосі, запитав:

— Ти пам’ятаєш, що я казав про Колонії?

Я повільно кивнула. Раптом здалося, якась невидима сила стискає простір між нами, роблячи кожен подих важчим.

— Добре. А чому, на твою думку, Учням заборонено до статусу «Майже Дорослий» мати будь-які стосунки з протилежною статтю ?

Його пальців ніжно ковзнули уздовж моєї руки аж до ліктя. Я стиснулася ще сильніше, під шкірою розливався неконтрольований потік мурашок.

Чи він сміється з мене? Для чого такі питання зараз?

— Ну, Дорослі просто не хочуть зайвих проблем, — я злегка стенула плечима. Потім зиркнула на нього через плече, очі впали прямо на його губи. Несвідомо проковтнула.

І здається, тепер я починаю розуміти чому...

— Правильно, — підтвердив Ред. — У перехідному віці всі почуття загострені, емоції зашкалюють. Контролювати себе надзвичайно важко... А коли до цього додаються ще й справжні почуття... будь-які стосунки між хлопцями та дівчатами можуть привести до... — його голос несподівано зірвався, а в очах промайнули дивні відблиски.

Погляд знову мимоволі зупинився на його губах, і цього разу Ред це помітив — не міг не помітити, бо я дивилася дуже уважно.

А потім я ледь чутно видихнула:

— До близькості?..

Ред лише неквапливо кивнув, і я відчула, як між нами пройшло легке тремтіння. Завмерла, боячись втратити залишки самоконтролю, та всередині вже все вирувало. Серце, здавалося, зараз вискочить з грудей, впаде на землю й розлетиться на дрібні, живі уламки. І кожен з них продовжить пульсувати окремо від мене.

— А близькість може призвести до вагітності, — озвався Ред, голос знову став хрипким, як після тривалої мовчанки. — До повноліття шанси на успішне виношування — близько одного відсотка. Практично нуль.

Од цих слів у мене щось несподівано тріснуло, як волосинка під напругою, і думки миттєво потекли в іншому річищі.

— Себто... дитина... може померти? — голос звучав так, наче я проковтнула щось клейке, і воно причепилось до горлянки.

— І мати також... — кивнув Ред. — Такі випадки почастішали. Це щось на генетичному рівні — спадковість і все таке.

Я повільно й глибоко вдихнула. Повітря навколо здавалося таким важким, ніби близька пустельна буря напрочуд швидко посувалася до нас.

— Це натяк на Е-вірус, про який ти не хочеш говорити? — запитала я, помітно загостривши голос.

— Ти уважна...  — він важко зітхнув.

— Авжеж! Ще і як! — буркнула я. — І повір, якщо ти мовчатимеш, я все одно розкрию правду!

Ред сумно всміхнувся й похитав головою. Очі стали глибокими, наче темне озеро, що приховує купу таємниць. Потім тихо промовив:

— Вірус живе в кожному з нас. Це наслідки… — збився на півслові, знову тяжко зітхнув. — Можливо, це кара. За все, що людство робило до... — підібгав губи. — Якщо вірус мутує… то... — знову не договорив. — Саме через це настало масове безпліддя… і...

— І? — я напружилася.

— Оскільки носіями є обидві статі, вірус намагаються виявити якомога раніше. Та насправді це можливо лише тоді, коли Учню виповнюється вісімнадцять, відразу після його отримання статусу «Майже Дорослий»… Раніше вірус не видно… Пізніше… — він раптом замовк, а тоді пошепки додав: — Пізніше вже нічого не змінити… Якщо вірогідність безпліддя у повнолітнього сягає бодай п’ятдесят відсотків, його просто стерилізують.

Я не змогла відповісти — слова наче застрягли десь глибоко в горлі, колючі, мов уламки скла. Таємниця Е-вірусу, яку Ред так старанно приховував, відкрилася переді мною у всій своїй суворій реальності. Я відчувала, як всередині все стискається від болю й розпачу, тоді як тиша навколо ніби кричала про жорстокість світу, у якому ми опинилися.

Цей вірус, що живе в кожному з нас, став невидимим тягарем, прокляттям, яке принесло колосальне горе — масове безпліддя, що ламає долі й руйнує життя. Його мутації породили страх і безпорадність, а суспільство почало жорстко регулювати життя людей, визначаючи їхню долю ще до того, як вони встигли по-справжньому жити.

— Чому? — насилу вимовила я. — Щоб контролювати вагітність? Щоб зберегти життя жінок? Чи щоб перешкодити поширенню вірусу?

— З усіх цих причин, — відповів Ред, голос став суворішим. — Люди в нашому світі — це ресурс, Ріко. Вкрай цінний ресурс. Контроль над ними — вигідний бізнес для тих, хто править. Мабуть, у них свій власний план.

Я мовчала. Однак думка вже прорвалась: бізнес на житті, бізнес на дітях, бізнес на тілах. Ковтнула, стараючись приборкати гнів, що розливався всередині, немов розплавлений віск.

— А що з тими, кого... купили... для захисту? Хто вони? Безплідні раби? — слова, мов бритви, різали повітря, залишаючи по собі сліди напруги. — Машини для вбивства?

І тоді Ред розповів, що найманцям платять непогані гроші. Охоронець — почесна посада в Місті. Їх поважають, бояться, на них рівняються. Після трьох років служби тому, хто купив їх у Колонії, найманці отримують вибір — залишитися з господарем чи змінити його.

Я стиснула пальці, бо слово «господар» звучало наче відлуння давно забутого рабства. Хоча Ред говорив спокійно, без зайвого драматизму, і я силувалася переконати себе, що у цьому світі це вважається нормою.

Потім він додав, що Охоронці мають певні права. Дехто навіть служить у війську. Військовий може стати почесною особою, а часом — й багатієм. Загалом Охоронці мають свої привілеї: власний дім, улюблені речі, право на стосунки. Вони навіть можуть одружуватися.

Після цих слів я шпарко ‌зірвалася на ноги, бо більше не могла всидіти на місці, й похапцем розвернулася до Реда, щоб пересвідчитися, що все це не якась жартівлива вигадка.

— Що? Одружуються? Але навіщо? Дітей у них все одно не буде, — я збентежено розвела руками.

Ред посміхнувся куточками губ, проте в цьому осміху зовсім не було іронії чи насмішки.

— Одружуються не лише заради дітей, Ріко, — м’яко пояснив він, глипнувши на мене знизу вгору. — Коли люди щиро кохають одне одного, вони хочуть показати це всьому світу… ось таким способом.

Я завмерла: його слова були простими, та торкнулися мене глибше, ніж очікувала.

Кохання… навіть у цій системі. Навіть серед безплідних. Навіть серед тих, кого купили. Гм. Цікаво...

Та я не збиралась показувати Реду, що це мене зачепило. Тож я, трохи нахилившись уперед, вигукнула йому в обличчя:

— Мені здається це безглуздим! Якщо люди справді кохають одне одного — це їхня особиста справа, і зовсім не обов’язково про це кричати всім навколо. Бо всім байдуже!

Наші погляди зійшлися, і Ред усміхнувся знову. Та ця усмішка була зовсім іншою — якоюсь м'яко-поблажливою.

— Ріко, яка ж ти ще дитина. Ти ще не кохала, тому тобі це складно збагнути.

Ну, звісно, він найрозумніший тут, з величезним досвідом!

Його поблажливий тон мене неабияк роздратував, тому я нахмурилася й прошипіла, не приховуючи сарказму:

— О, то ти кохав так, що хотілося волати про це на весь світ?

— Ні, — відказав він, ледь хитнувши головою, — я кохав, але не так сильно. Тоді ні... — замовк, вдивляючись у темну далечінь.

‌Запала довга незручна павза. Я глибоко зітхнула, намагаючись відвести думки від цієї слизької теми, та вже стишеним голосом спитала:

— А як щодо інших? Тих, хто безплідний, але не Охоронці… що з ними стається?

Питання привернуло увагу Реда, проте в його погляді з’явилася розгубленість і невпевненість, наче я зачепила те, що він волів би залишити прихованим. Внутрішньо я напружилася, мов тварина, що відчуває наближення небезпеки. Проте Ред раптом опустив очі на свої руки, які стиснулися в кулаки так сильно, що аж жили виступили рельєфом під шкірою.

— З ними… — почав він, голос був надто тихим і хрипкий. Тоді він прочистив горло й трохи голосніше мовив: — Декого з Учнів залишають у Колонії. Більшість переводять у Місто. А декого… ізолюють.

— Ізолюють? — збентежено повторила я.

Він повільно кивнув.

— Так. На Колоніях прагнуть максимально використовувати всі ресурси. Система не терпить зайвих... Якщо хтось не приносить користі, не здатен народжувати, захищати чи виконувати інші важливі функції — їх просто ізолюють.

Я застигла. У тиші навколо щось змінилося — повітря стало холодним і загрозливим.

А якщо я — одна з них? А якщо Ебба — теж? А може, й Тіс?..

Мене занудило, світ поплив перед очима, ноги підкосилися, і я безсило осіла на траву прямо перед Редом.

— Ріко, ти в порядку? — почувся його занепокоєний голос. Здається, він посунувся трохи вперед — напевно, хотів наблизитися, але я виставила руку, зупиняючи його.

— Облиш. Все нормально... — пробубоніла тихо, відчуваючи, як серце бухає десь у скронях, перед очима стрибають білі цятки, а рука тремтить. Та я не хотіла показувати йому, що мені зле, тому я кілька разів глибоко вдихнула, аби зібрати себе й розбиті думки, й зусиллям волі поклала холодну долоню на лоб. Потім, сфокусувавши погляд на Реді, вже рівнішим голосом спитала:

— А які ще корисні функції ми можемо виконувати?

Ред кілька довгих секунд утримував мій погляд, ніби перевіряючи чи справді я в порядку. Затим його голос прозвучав несподівано тихо й врівноважено:

— Абсолютно всі Учні стають найманцями, як і Охоронці, тільки працюють в різних сферах обслуговування, — він пильно стежив за моєю реакцією, немов очікуючи, що я не залишу це без коментаря.

У цю мить я відчула, як в мені збирається холодний вузол, ковтнула й розгублено видихнула:

— Наприклад.... повіями?

— Ну, не всі ж займаються ескортом. До речі, в Місті це називають... «куртіанством»… — майже беземоційно виказав Ред, проте голос трохи здригнувся на останньому слові.

— Тобто... такі теж є? — жахнулася я. Усвідомлення того, що це теж вважається частиною буденності, різало душу, мов гостре лезо.

— Безумовно, — кивнув він. — Хоча куртіани — не основна частина. Переважна більшість — це звичайні працівники: кухарі, прислуга, увесь обслуговчий персонал. Їм теж платять за працю, хоч і небагато. Всі вони важко працюють... І майже ніхто не має таких привілеїв, як Охоронці.

Серце боляче стиснулося, наче відмовляючись приймати цю гірку правду.

— Іноді вони заводять стосунки, — продовжив Ред, — які приховують, бо неодруженим це заборонено. Якщо про це дізнаються — покарання не забариться. А офіційно їм не дозволено одружуватися, тож...

— Не дозволено? — задумливо повторила я.

Він лише мовчки кивнув.

— То може їм і кохати теж заборонено? — раптом белькнула  я, не приховуючи колючої іронії в голосі.

Ред на мить зам’явся, а потім насупився й холодно вимовив:

— Офіційно — так. — І це «так» прозвучало мов вирок для всіх, хто досі вірив, що кохання — це свобода. Отакої.

Таке я точно не очікувала, тому моє здивування було вельми щирим

— Як можна заборонити кохати? Це ж почуття… Як можна заборонити його відчувати?

— Так само як тобі заборонили торкатися протилежної статі, — сумно всміхнувся він.

Я розгублено глипнула на нього, потім опустила очі на власні руки.

— Але це ж не завжди діє... — прохамаркала собі під ніс.

Ред ледь чутно пирхнув, і я враз простромила його гострим поглядом. Та він з тим самим сумним осміхом на вустах вимовив:

— Для більшості це спрацьовує. Навіть на тебе це донедавна діяло. — Раптом в його очах зблиснув лукавий вогник. — І якби не я та мої… зухвалі друзі...

— Тут нема чим пишатися! — різко відрізала я, не бажаючи, щоб він перетворював це на гру. Тільки не зараз.

Ред знову намагався посміхнутися, але, зустрівшись з моїм суворим поглядом, важко зітхнув й проказав:

— Людей легко підпорядкувати. Особливо коли вони налякані, у паніці чи залежні від чогось або... когось — тоді інші цим безжально користуються.

Цієї миті я раптом відчула вдячність — він нарешті говорив чесно, без прикрас і маскування. Ледь помітно кивнула, дозволивши собі лише повільний, задумливий видих:

— Розумію...

Отже, майбутнє не обіцяло нічого доброго. І ця думка опустилася в мене, мов камінь у глибину. Та я не дозволила їй втопити мене. Бо навіть у цій системі, навіть серед страху — щось у мені залишалося живим. І я не збиралася це втрачати.

— Але ж не всі містяни походять із Колоній, правда?

— Авжеж, не всі, — погодився Ред. — Є такі, як ми з братом чи Старлайти — діти, які народилися й прожили все життя в Місті... — він ненадовго замовк, ковзнувши поглядом кудись у темряву. — Або, наприклад, є такі, як мій батько чи Уріела, — голос його трохи похитнувся, — Дорослі, що теж народилися в Місті й ніколи не покидали його меж. Подібних людей чимало, і далеко не всі вони багаті... — Він зітхнув, стискаючи кулак на коліні. — Та система Колоній діє вже давно, і більшість найманців, яких потребують багатії, саме звідти. — Ред озирнувся навколо, наче боячись, що хтось підслуховує, і знизив голос: — Корінні ж жителі Міста всі проходять ретельну перевірку. Ті, хто не пройшов — не мають права на офіційні стосунки чи шлюб. У Місті все суворо контролюється: вакцинації, відносини, вагітності… Тому якщо хтось приховує стосунки, і раптом з’являється дитина, яку теж намагаються сховати… Спільнота все одно про це дізнається... У результаті дитину вилучать, а батьків заарештують і ізолюють.

На деякий час між нами запала глибока мовчанка. Ред не ворушився, навіть не кліпав, ніби застиг у якомусь заціпенінні, знову втупившись десь у далечінь. Я ж відчайдушно намагалася впоратися з тим, що почула, адже його слова повторювалися в моїй свідомості болючою, невпинною луною. Думки плелися одна за одною, розбурхуючи емоції, а розум метушився, шукаючи вихід, мов загнаний щур у лабіринті.

І раптом мій голос прорвав тишу:

— А технології? Хіба немає вчених, які досліджують, шукають… створюють нові ліки, методи, щоб нарешті знищити цей жахливий вірус раз і назавжди, щоб у людства з’явилось майбутнє без страху?

Ред задумливо перевів погляд на мене. Очі стали уважними, проте в них з’явилася напруга — я відчула це, мов зміну температури повітря.

— Є, — тихо відказав він, — вчені, лікарі, біофахівці, інженери — різні науковці… Ширяться чутки, що вони намагаються знайти ліки, зупинити хворобу. Але…

— Все марно?

— Поки що так, — з глибоким зітханням відповів він. — І, можливо, комусь це навіть вигідно.

На серці похололо від цих слів.

— Ти про що? — голос здригнувся. Я вже розуміла, що Ред збирається відкрити щось важливе, хоч у глибині душі сумнівалася, чи готова я це прийняти.

— Про владу, — сказав він геть холодно. — І про те, що нині у світі існує всього кілька десятків справді значущих професій — і обіймають їх одиниці. Саме їх цінують понад усіх, саме вони часто накопичують багатство. Або ж служать тим, хто ним володіє. Бо врешті-решт усі працюють на багатіїв... — Ред дещо знітився. Його погляд пом’якшав, але в очах з’явилася тінь, нібито він щось приховував: мовчазна боротьба між бажанням розповісти й страхом наслідків. Та вже за мить він знову відвів очі до трави, явно прагнучи сховатися від мене й від самої правди.

Безперечно, його щось гнітило, щось залишалося невисловленим... Запитати про його батька? Я відчувала, що це може бути безповоротною стіною, куди не проникнути. А тоді мені спало на думку, що, можливо, він чекає, коли я наважуся поставити те єдине, важке питання...

— Хтось справді зацікавлений, щоб ліки ніколи не знайшли?

Ред якось дивно глипнув на мене, проте нічого не сказав.

Здається, я потрапила в саме серце загадки.

Хаотичні думки знову закрутилися в голові, і я силкувалася втримати рівновагу серед цього внутрішнього буревію. Після кількох секунд мовчання я запитала:

— А чи може будь-який Учень стати фахівцем потрібної професії?

Ред винирнув зі своїх роздумів і уважно глянув на мене. В очах більше не було сум'яття — лише спокійна, тверда рішучість.

— Не кожен, — почав він, — лише той, у кого є справжній талант і схильність до певної науки. — Зупинився, глибоко зітхнув. — І, певно, не той, хто з Колонії №1, №2 чи №10.

Повільно сенс цих слів дійшов до мене, наче холодна вода, що просочується крізь тканину, залишаючи мороз на шкірі.

— А що з нами не так? — губи ледь ворушилися.

— Проблема не у вас, — відказав Ред, голос став тихішим і глибшим, — це все через «міс Піґґі» та подібних до неї Начальників Колоній.

Я розгублено дивилася на нього, бо не могла повірити, що він говорить серйозно. Втім, на його обличчі не було навіть натяку на посмішку, навіть найменшої іскри легкості.

То це не жарт.

— А що ж не так із «міс Піґґі»? — наважилася запитати я.

Він зневажливо пирхнув.

— Вона знає, що найдорожчий товар... — раптом затнувся, бо від останнього слова я здригнулася. — Вибач, але саме так вони називають Учнів. Найдорожчий товар — це, звичайно ж, здатні до запліднення жінки та чоловіки. На другому місці — Охоронці. Солдати завжди потрібні, ти ж розумієш. Саме тому вас так ретельно тренують. А третя категорія, що приносить вигоду — це куртіани. Якщо Учень, отримавши статус «Дорослий», потрапляє до «Безодні» — найдорожчого закладу всього Міста — це вважається успіхом для Начальника Колонії. Решта Учнів, на думку «міс Піґґі», — непотріб, що йде або у прості робітники, або... до дешевих борделів… Тож вона дуже добре заробляє на вас, малята. — Він різко замовк, потім додав з відчутним гнівом в голосі: — І не лише вона.

Ред знову вжив слово «вас», ніби намагаючись поставити між собою та нами невидиму межу. Та після всього, що він розповів, це вже не здавалося дивним.

Наші погляди зустрілися, і я побачила, що в його очах розлилася темрява — глибока, насичена, як ніч перед бурею. Звісно, я відчувала, що він щось приховує, що в ньому точиться тихий, невидимий бій. Утім, вирішила не прориватися туди, куди він ще не був готовий мене впустити. До того ж те, що вже пролунало — було більше ніж достатньо.

— Реде, я в жаху! — слова вибухнули з мене, розриваючи внутрішній спокій на шматки. — Ти розумієш, що все, що ти щойно сказав… це… це… — я не змогла закінчити, думки рвалися, неначе натягнуті струни. Різко схопилася на ноги, серце шалено калатало в грудях. Мене не полишає відчуття, що я опинилася всередині торнадо, з якого немає вороття, і вже неможливо зрозуміти, де земля, де небо.

Ред, не менш стрімко, підвівся слідом.

— Це жахливо! Це жорстоко! — вигукнула я, крокуючи туди-сюди, немов звір у клітці. — Яке майбутнє мене чекає? Стати «маткою»? Або «солдатом-вбивцею»? Чи, може, «дівкою з борделю»? — Слова були гострі й безжальні, та стримати їх не було сил — це була гірка правда, що тиснула й душила зсередини.

— Я ж тебе попереджав... — співчутливо пробурмотів він.

— Ні, насправді я рада, що нарешті дізналася правду. Але… Те, що ти сказав… — я зупинилась, щільно затулила обличчя долонями, відгороджуючись од світу. — Я сподівалася… Думала… А там… — слова зірвалися. Повітря стало важким. — Там немає майбутнього... — зіпнула тремтячим од розпачу голосом.

Ред повільно наблизився, руки ніжно обвили мою талію.

— Ріко, подивися на мене, будь ласка.

— Не хочу... — проскиглила я. — Ти ж будеш мене заспокоювати…

— Ні, обіцяю. Я просто хочу сказати тобі ще дещо.

Я відчула ніжне тепло його рук, що ніби розтоплювало часточку мого замкнутого світу. Неспішно опустила руки від обличчя, підняла погляд — і зустрілася з зеленими очима, що мерехтіли тьмяними вогниками Оранжереї, виблискуючи блакиттю. Там жила надія — тендітна, але невідступна. Всупереч системі, страхам і всьому, що намагалося її загасити.

А коли Ред заговорив, його спокійний голос був сповнений такої живої сили, що й заспокоювала, і надихала водночас:

— Запам’ятай: ми тут не випадково. У нас є місія. І якщо ми її виконаємо — зможемо врятувати багатьох. Навіть тих, кого ти любиш. — Його слова лунали без зайвого пафосу, проте з непохитною переконаністю. — Мій батько не просто так витратив шалені гроші, щоб я та мої друзі потрапили саме сюди. Він щось знав... Відчував, що ми — не єдині діти з… особливими здібностями.

Я завмерла. Ці слова прозвучали як щось магічне. Як щось, що змінювало правила гри та відкривало двері в інший світ.

— І я вірю, що ти теж особлива, Ріко, — додав він, у голосі зазвучала ніжність, близька до довіри. — Мені дуже потрібна твоя допомога. Бо я впевнений — ти одна з нас.