Розділ 42 «Колонія №2»

— Що тобі відомо про світ за Стіною?

 Цей тон Реда — такий виразний і спокійний — дивно впливав на мене. Шкіра вкрилася сиротами, наче від дотику прохолодного повітря, а в животі щось тепло стиснулося.

Я повільно підвела очі, і зустрілася з його уважним поглядом. На якусь мить завмерла, замилувавшись його красивими очима, граційним вигином губ... Проте зусиллям волі опанувала себе. Не хотіла, щоби внутрішня рівновага так легко ламалася через нього.

— Там… ніби війна, — невпевнено проказала я.

Ред ледь кивнув.

— Так, — мовив, не змінюючи тону. —  І що ще?

Я вдихнула, наче збиралася пірнути в глибоке озеро спогадів, й продовжила:

— Світ… він змінився. Він вже не той, що на картинках у наших підручниках. Його розірвали стихії, спопелили катастрофи, зламали хвороби. Все, що було знайомим — стерто, розмито, перетворено на уламки.

Він знову кивнув, прижмуривши очі.

— Бетті згадувала про дітей, — провадила я. — У вашому Місті їх майже немає… Вона казала… — Я раптом замовкла, насупилась. — Стривай. Чому це я розповідаю, а не ти? — кинула, більше розгублено, ніж сердито.

Цей зеленоокий хитрун, либонь, хотів усміхнутись — кутики його рота ледь помітно здригнулися, але щось зупинило його — немов він напоумив сам себе не засміятися.

— А ти сама... як гадаєш, що там? — хитнув головою убік, ніби показував на невидимий обрій.

Я застигла. Думки повільно збирались докупи, як пил у промені світла.

— Люди… намагаються вижити, — тихо мовила я, мимоволі стенувши плечима. — Вони завжди виживають. Завжди шукають вихід... Надію. А потім знову — шукають... І знову сподіваються... — погляд ковзнув по соковитій траві, потім — на коліна. — Історія повторюється. Світ… він рухається по спіралі. Спіраль закручується, закручується... — Я пальцем намалювала спіраль на коліні, проте коли прибрала руку — на шкірі нічого не лишилось. — А потім… порожнеча… — пробурмотіла сумно. — І так знову й знову. Від світу до світу. Від надії — до забуття.

Я глипнула на наші переплетені пальці. Вони здавались єдиним, що ще тримало нас у цьому моменті.

— Динозаври колись зникли, — додала майже пошепки. — Їх замінили інші створіння... І кожне покоління думає, що воно — останнє. Але спіраль не зупиняється.

Ред обережно стиснув мою руку, мовляв, я тут, я слухаю. Це було добрим знаком. Це підбадьорювало.

— Старий світ упав. Тепер існуємо ми, —  завершила я й глипнула на Реда — і лише тоді помітила: він слухав мене із заплющеними очима. Якби не легке дихання, можна було б подумати, що він заснув.

— Ти там не задрімав? — запитала з легкою усмішкою, що ховалася десь у кутках губ.

— Якби ти знала, наскільки близька до істини, — прошепотів він, не розплющуючи очей. І знову — той самий легкий, теплий тиск на моїй руці. Наче відповідь. Наче підтвердження. — Ти багато знаєш, Ріко... Звідки? — Одне око розплющилось, уважно дивлячись на мене.

Я знизала плечима.

— Щось нам розповідали на заняттях. Щось я вичитала сама. А про щось… просто здогадалась.

— Ти молодець. Кмітлива, — зронив Ред, розплющуючи друге око. В його погляді було щось сонячне, щось таке, що хочеться сховати в кишеню на чорний день.

— Ой, тільки не починай! — скривилася я, грайливо, вже без справжнього спротиву.

— Я не намагаюся тебе вразити. Просто кажу, як є, — підморгнув він і променисто всміхнувся. Усмішка була така щира, що я майже пробачила йому всі попередні дурниці. Майже. Але він про це не дізнається. Нізащо!

— Знову ці солодкі репліки? — зітхнула я, трохи насупившись. Не сердито — просто нагадала: я не з тих, кого можна зворушити парою теплих слів.

— Пробач… Воно якось само. Не можу не всміхатися, коли ти поруч. І не можу не казати щось приємне. Ми ж… на побаченні. Хіба ні? Ти ж сама казала… що…

Його усмішка згасла, мов світло, що зникає за хмарою, щойно він зустрівся з моїм скептичним поглядом, який, безумовно, означав, що зі мною цей номер не працює, я все ще чекаю на правду.

Тоді він важко видихнув, глипнувши на мене з-під брів. Зелені очі були повні чогось невимовного, чогось, що тисло зсередини.

— Ти справді хочеш це почути… — пробурмотів він, більше до себе, ніж до мене.

— Ну ж бо, кажи вже! — знагла кинула я, відчувши, як в горлі перехопило від хвилювання.

Ред знову зітхнув. Цього разу — глибше, повільніше — і раптом, без жодного вступу, вирік:

— Ти знаєш, для чого існують Колонії?

Я відповіла автоматично:

— Діти-сироти…

— Так, — підтвердив він, ледь нахиливши голову. — Проте чому вас тримають саме тут?

Його гострий погляд пронизав мене наскрізь — мовби сканував зсередини, і я на мить розгубилася. Здавалося, наче дивлюсь у викривлене дзеркало, що показує не ту версію мене, яку я зазвичай звикла бачити.

— А де ще ми могли б бути? — відповіла, силкуючись не видати хвилювання. — У нас немає дому, немає родини, яка б могла про нас подбати… Тому Спільнота взяла нас під свою опіку…

— Ти справді так думаєш? — Ред підняв брову. — Вважаєш, що Спільнота піклується про вас?

— Про нас! — різко виправила я, з ноткою протесту в голосі.

— Про нас, так… — пробурмотів він, явно визнаючи помилку, та провів рукою по чолу. — Постійно забуваю.

— Нам так кажуть… — уже спокійніше мовила я, знову мимоволі стенувши плечима.

— Авжеж. І ви, як покірні вівці, ковтаєте кожну байку, — пирхнув він.

Ця шпилька дряпнула по нервах. Я рвучко висмикнула руку й випростувалася.

Та Ред миттєво змінив тон: голос став м’яким, із ноткою провини:

— Вибач. Я не мав наміру… образити тебе. — Він повільно простягнув руку, тримаючи її в повітрі, як запрошення. Смарагдові очі дивилися з мовчазним благанням. Вони просили не вибачення, а довіри.

Чомусь раптом моїй руці стало холодно й самотньо. А порожнеча, що прокралася в душу, була занадто тиха й глибока. Тож коли я нерішуче торкнулася долоні Реда, і він обдарував мене лагідною усмішкою — здалося, ніби тепло розлилося зсередини, і по тілу прокотилося приємне тремтіння. Його глибокий погляд тримав мене, і з кожною миттю ставало все гарячіше.

Одначе зусиллям волі я розірвала наш зоровий контакт і наказовим тоном вирекла:

— Продовжуй! — Ковзнула поглядом на квітуче дерево над нами, а коли трохи заспокоїлася, знову притулилася до шорсткого стовбура. — Продовжуй, будь ласка, — повторила вже тихіше, однак все ще уникаючи його очей. ‌Я мусила вгамувати ту бентегу, що панує у душі, перш ніж знову подивитися на Реда.

Але коли він раптом легенько провів великим пальцем по моєму вказівному, я здригнулася — дотик був дивний, незвичний.

Утім, я не встигла вирішити, чи це мені подобається, бо Ред уже почав говорити:

— Ти ніколи не замислювалася, чому в Колонії все саме так?

Я трішки розгублено глипнула на нього, потім — на свою руку в його долоні. Вона здавалася мені якоюсь чужою.

— Чому вас до статусу «Майже Дорослий» тримають під суворим контролем? — провадив він. — Чому змушують працювати, вчитися, тренуватися? І головне — куди вас відвозять потім?

Я відчула його погляд і підвела очі. В ньому не було осуду — лише спокійне очікування. Як у вчителя, що хоче, аби учень сам дійшов до істини.

— Звісно, думала. А ти б не думав? — відповіла, злегка стенувши плечима. — Проте все, що я маю — це здогадки. Нічого певного. — Я намагалася дати йому зрозуміти, що він знову ухиляється, грається зі словами, веде мене колами, замість того, щоб сказати прямо.

Раптово його смарагдові очі потьмяніли.

— А якщо я скажу, що Колонія — це... інкубатор? — ледь чутно прошепотів він. — Місце, де вирощують те, що їм потрібно. Якомога далі від світу. Якомога далі від зайвих очей.

Що?..

Серце кольнуло, і світ навколо ніби на мить завмер. Квітуче дерево втратило аромат, трава не ворушилася, а моя рука в Редовій долоні стала холодною, мов чужа. А от всередині, навпаки, здійнявся безлад. Думки, уривки спогадів, емоції — наче зірвані листки, що кружляли у вітрі. Я не могла зібрати себе докупи. Не могла зрозуміти, що болить більше: його слова чи те, що я давно це відчувала, хоча й не наважувалась визнати.

— Хто… вирощує? Навіщо? — запитала дещо запізніло. Слова зірвалися з губ так тихо, що здавалися лише подихом, загубленим у шепоті трав, які колихались під вітром.

— Я розповім про це… але трохи пізніше, — дуже акуратно відказав Ред. Він ніби боявся, що одне необережне слово — і я розсиплюсь. — Зараз мова не про це. 

Я лише мовчки кивнула.

— Уявімо, що Колоній… десять, — неквапливо проказував він, наче намацуючи кожне слово. — Ти ж, мабуть, знаєш про це? 

Мимохіть кивнула. Звісно, я знала. Але ніколи не ставила собі запитання — чому саме десять? Не дев’ять. Не одинадцять. Саме десять.

— У кожної — свої функції, — тихо докинув він, урвавши мої думки.

— Функції? Тобто? Які саме? — голос тремтів од тривоги, бо я вже здогадувалася, що відповідь не принесе полегшення.

— Вони різні. Проте ціль — одна, — Ред раптом замовк. Либонь, він чекав, що я щось скажу, чи заперечу, чи якось інакше зрушу тишу. Проте я мовчала. Бо всередині вже щось тріснуло, а ‌в горлі пересохло, наче я наїлася піску.

Тоді він просто продовжив:

— Уяви, що дитину розподіляють до певної Колонії залежно від того, ким були її батьки. — Його уважний погляд ковзнув на мене з-під брів, — мовби оцінював реакцію.

Я стиснула губи.

— Знаю, це складно зрозуміти… — додав він. — Давай так. Припустимо, ми зараз у Колонії №2. І тут знаходяться діти, чиї батьки... невідомі.

Ред зробив нечіткий жест рукою — і простір навколо миттю змінився. Те, що здавалося звичним, раптом стало чужим. Відокремленим. Вирваним із загального полотна.

Дідько… Тобто…

— Це — офіційна версія, — швидко докинув він, вловивши мій погляд. — А неофіційно… ваші матері були неповнолітніми, коли… — він обірвав фразу, ковтнув повітря, — коли завагітніли. Ба більше: ваші батьки не перебували в шлюбі... — Ред не закінчив. Лише прочистив горло, наче намагався стерти з голосу щось надто особисте. — У Спільноті це вважається неприйнятним. Вам про це казали? — Його погляд був надто пильний, надто обережний, як у хірурга, що боїться зачепити нерв.

Я трохи повернулася до нього й повільно кивнула, вже відчуваючи, що наступне речення буде болючішим за попередні. 

І потім він додав, тихо, майже як вибачення: 

— Матері всіх дітей у цій Колонії… не пережили пологів.

Раптом запала тиша — така, що стискає груди й змушує сумніватися, чи світ ще рухається. І лише за мить я усвідомила, що все ще дихаю. Що серце не зупинилося, хоч і билося якось відсторонено. Що я — все ще тут, у цьому просторі, який раптом став надто порожнім.

Я здогадувалась... Відчувала... Але все одно вперто трималась за надію... За ту думку, що вона… що моя мама… що, можливо.. вона ще десь є...

Я міцно вчепилася в руку Реда, як у щось єдине живе, що зараз тримало мене в цьому світі. Він не відсторонився, не сказав нічого. Просто залишився поруч. І цього було достатньо.

Мимохіть заплющила очі, намагаючись зупинити час, а потім розплющила, наче перевіряючи, чи світ іще існує. Видихнула різко, як після довгого занурення, коли легені нарешті отримують повітря. А потім глибоко вдихнула, дозволяючи собі повернутися. Розтиснула пальці, і лише тоді відчула, як вони тремтять.

Ред мовчав кілька секунд, а потім м'яко запитав:

— Все гаразд, Ріко? Може, зробимо павзу?

— Ні. Треба йти далі, — відповіла я, вже більш-менш зібравшись. Повністю розтиснула руку й побачила, що на його долоні залишилися сліди від моїх нігтів. Жахнулася. — Пробач… — прошепотіла ледь чутно й легенько провела пальцями по його шкірі, силкуючись не зважати на пульсівний щем у грудях.

Ред трохи нахилився, скоротивши відстань між нами.

— Не хвилюйся. Все добре, — голос, злегка хрипкий, звучав із такою ніжністю, що мимоволі розвіював тривогу.

Я лише кивнула, вдивляючись у глибину зелених очей. Трішки зібравшись із думками, почала говорити:

— Ти казав, що Колоній десять… А в інших... теж... — слова не слухались, застрягали в горлі, мов гострі скалки, що дряпають зсередини.

Та Ред, здається, вловив те, що я не змогла вимовити. Те, що зависло між нами, наче легка пелюстка, яку носить вітер. Він нахилився ще ближче й прошепотів:

— Не скрізь так. Але в кожній Колонії — щось своє. Щось… що...

Знову запала мовчанка. Я дивилася на нього, в його очі, що нагадували нічне небо без зірок — темне, глибоке. І водночас — таке близьке. Таке людське.

— Візьми хоча б Колонію №3, — провадив він рівний, позбавлений інтонації голосом, — там мешкають діти тих, кого засудили. І не завжди за щось вагоме. Іноді доста просто не погодитися, поставити під сумнів правила, які диктує Спільнота, щоб стати... небажаним.

Я вдихнула, проте повітря було важке, мов передгрозове — насичене напругою, що не мала виходу.

— А інші Колонії? — насилу промовила я. Голос прозвучав відсторонено, ніби належав не мені, а тій, що стоїть осторонь і просто спостерігає.

‌Тиша, яка настала, тягнулася нескінченно довго, мов заморожений кадр реальності, а потім Ред ‌почав говорити, не виявляючи жодної емоції:

— У Колонії №9 живуть діти, яких не народили. Їх створили — генетично модифікували. Їх не виховують, як звичайних дітей, не навчають вибору чи емоціям. Їх програмують — наче механізми. Наче алгоритми, що мають працювати без збоїв.

Холод поволі розтікався всередині: заповнював легені, осідав на кістках, просочувався крізь шкіру.

— Але ж... штучне створення людей... —  ледве вичавила я, — ...це ж завше було... заборонено...

Ред не відповів. Лише на мить — коротко, тривожно — глянув у мій бік, а потім швидко відвів очі. Та я встигла побачити більше, ніж він хотів показати: у тому погляді ховались і розпач, і біль.

— І всі ці діти… вони… просто частини системи? — безсило прошепотіла я, не в змозі вимовити більше.

Він коротко кивнув.

— Вони — частини великого механізму. Кожна — як окрема шестерня. І всі вони — обертаються, виконують свою функцію, поки не зламаються. Або доки їх не спишуть.

Я глипнула на Реда — і щось раптом змінилося. Це не було пов’язано з ним — він залишався тим самим. Однак усередині мене щось зрушилося, ніби хтось нарешті розсунув завісу, яку я навіть не помічала. І світ, який здавався знайомим, раптом став чужим, як декорація, що більше не відповідає сценарію.

— А ми? — запитала я, голос прозвучав тихо, проте вже досить чітко. — Ми з тобою теж частини цього механізму?

Ред мовчки простягнув руку й обережно торкнувся моєї щоки.

— Ми — ті, хто починає ставити запитання, Ріко, —  нарешті відказав він. — А це вже… небезпечно, — замовк і забрав руку. ‌

Його обличчя набуло незнайомого виразу: полегшення змішалося з холодною відстороненістю, якої я не розуміла й не могла ні з чим порівняти. А тоді раптово його погляд майнув убік, і в ньому з’явилася спокійна, ба навіть байдужа зосередженість.

Я прослідкувала за напрямком Редового погляду, стараючись зрозуміти, що саме привернуло його увагу, що викликало таку глибоку внутрішню тишу. Він споглядав на кущ, що ріс трохи осторонь, вкритий яскраво-рожевими квітами, що палахкотіли на тлі приглушеної зелені, як мовчазний протест.

Звісно, я впізнала цю рослину. Це була не гордовита декоративна троянда, яку колись пестили в теплицях і виставляли на показ у садових каталогах. Ні. Це була дика шипшина — проста, колюча, невибаглива, стійка й по-своєму гарна. Вона не потребувала догляду, не просила уваги, проте виживала там, де інші давно б зів’яли. Я читала про неї в книжках: її плоди колись вважали цілющими, вони захищали людей од хвороб, зміцнювали тіло, очищали кров. І все це — попри шипи, попри дикість, попри те, що її ніхто не садив навмисно.

— Пробач... я злегка заглибився в думки… — озвався Ред після павзи.

Його голос, несподівано м’який, миттєво повернув мене з туманних роздумів назад до реальності.

Тоді Ред трохи нахилився ближче, не порушуючи тієї самої делікатності, що відчувалася в кожному русі, в погляді, навіть у голосі. І, не змінюючи тону, він почав говорити.

Він пояснив, що за офіційною версією всі батьки дітей, які потрапляють до Колоній, вважаються мертвими. Звісно, так простіше для Спільноти: мертвих не шукають. А діти, позбавлені коріння, швидко стають частиною системи, якій байдуже, звідки ти. Її цікавить лише одне — на що ти здатен.

Потім він навів приклад: за протоколом у Колонію №4 зазвичай потрапляє дитина, чия мати нібито померла від хвороби. Батько ж… у більшості випадків позначений як «невідомий». Таких схем — безліч. Система любить порядок. І чіткі пояснення. Навіть якщо ці пояснення — вигадані.

Я мимоволі нахилилася вперед, ніби втрачала рівновагу, хоча тіло залишалося нерухомим. Просто щось усередині стиснулося — не в грудях, не в животі, а глибше, там, де ще не народилася думка, але вже проростав біль. Шок відступив, залишивши по собі тишу. І в тій тиші прийшло розуміння. Проте воно не принесло полегшення. Навпаки — торкнулося холодом, повільним і невідворотним, мов лід, що ковзає по шкірі й залишає після себе відчуття, яке не зникає.

— А неофіційно? — запитала я, голос прозвучав порожньо.

Хоч я й так знала відповідь. Знала давно — ще до цієї розмови, ще до появи Ебби. Але мені потрібно було почути її вголос. Щоб остання іскра надії, яка ще жевріла десь глибоко, згасла остаточно. Без жалю. Без самообману.

Ред мовчав. Та це мовчання було надто гучнішим. Воно відлунювало в мені, розросталося, як тінь правди, від якої я так довго відверталася. І тоді думка, що довго жила на краю свідомості, прорвалася крізь захист: дітей забирають силою. Виривають із життя, наче сторінки з книги. А потім — стирають пам’ять. Саме тому більшість не пам’ятає свого минулого. Саме тому Ебба не може згадати навіть обличчя матері. Її спогади — мов зіпсовані світлини. Уривки снів, що тануть на світанку, залишаючи лише відчуття втрати. Щось було… й зникло.

— Це все… жахливо, — прошепотіла я. Та слова здавалися надто слабкими, надто крихкими, щоб передати те, що коїлося всередині. Думки, як і емоції, знову розсипалися на рейвах — не вибуховий, а радше схожий на пелюстки шипшини, що кружляли у вітрі. І я не знала, як їх зупинити. Не знала, як їх вгамувати.

— Що ти знаєш про Спільноту? — Редів голос прозвучав несподівано рівно, але влучно. Ніби легкий дотик, що витягує з глибини власних думок.

Я кліпнула, намагаючись зібратися, витягти себе з внутрішнього туману. Погляд ковзнув по його обличчю, що залишалося незворушним. Утім, я відчула, щось у ньому вже змінилося. Це було не виразне, ледь помітне — наче тінь, що повільно сповзає по стіні: контури ті самі, а відчуття — інше.

— Ем… Ну нам постійно втовкмачують одне й те саме... —  почала я, розгублено, ковзаючи поглядом по траві. —  Дорослі кажуть, що ми тут завдяки Спільноті. Що вона дбає про нас, захищає, дає нам майбутнє…  і все в такому дусі. — Я зітхнула й знизала плечима, силкуючись приховати роздратування, яке вже проривалося назовні. — Хоча, якщо чесно, ці слова давно  втратили для мене будь-який сенс. Вони наче заїжджена платівка, яку крутять знову й знову, поки вона не перетворюється на фоновий шум. Порожній, безглуздий.

Ред повільно кивнув, ніби щось обмірковував. А потім, після короткої паузи, запитав:

— А ти знаєш, хто це — Спільнота?

Я похитала головою. Бо й справді — не знала.

— Спільнота — це ті, — його голос став нижчим, глибшим, довірливим, — хто стоїть на вершині. Найбагатші, найвпливовіші люди нашого світу. Ті, у кого є все: необмежені ресурси, політичну силу, контроль над інформацією… В них є родини… навіть діти… — він раптом замовк, ніби щось зупинило його на півслові.

Я напружено вдивлялася в Реда, стараючись вловити те, що заховалося між рядками мовчання. Його погляд знічев'я потемнів, щелепи зімкнулися.

Він прочистив горло.

— У світі криза народжуваності, Ріко, — сказав тихіше. — Діти стали розкішшю. Їх можуть дозволити собі одиниці. Хвороба, з якою ми боремося, поширюється стрімко. Вона забрала багато життів... проте найстрашніше — інше. Вона зруйнувала здатність народжувати. — Він на мить замовк, ніби давав цим словам осісти. — Багато жінок не можуть завагітніти, виносити та народити. Більшість чоловіків — безплідні. І це вже не виняток… це нова норма.

Його слова падали на мене, мов холодні краплі з тріснутого душу, викликаючи тремор, що розповзався тілом, як ланцюгова реакція. Всередині знову зіштовхувалися дві сили: шок і цікавість.

Дідько… Я й гадки не мала, що все настільки прогниле... Настільки спотворено… Настільки безнадійно...

На мить запала дивна павза, а потім Ред обережно запитав:

— Тобі все зрозуміло... з цього?

Думки розліталися, як пелюстки, зірвані вітром. Хотілося втекти за ними, розчинитися в хаосі, не повертатися назад. Проте я змусила себе повернутися до реальності, до його питання.

— Якщо ти про те… звідки беруться діти, то я… знаю, — пробурмотіла невпевнено, ніби сама ця обізнаність була чимось забороненим.

Кутики його губ ледь смикнулися — він, здається, стримував усмішку. Та очі залишалися серйозними, сповненими туги.

— Кейлу б це сподобалося, — тихо мовив він.

Його тон, з яким він вимовив ім’я друга, залишив після себе дивний посмак.

— Не сумніваюся… — я спробувала всміхнутися, але вийшло блякло, надто вимушено.

І в ту ж мить мене охопило збентеження: щось у повітрі змінилося, стало густішим, складнішим. Здавалося, що не лише мені важко розслабитися... Ніби невидима сила тримала нас обох у рамках, які не слід було порушити. Які ми обидва, здається, боялися порушити.

Ред трохи посунувся ближче. Ледь-ледь. Та цього вистачило, щоб його стегно торкнулося мого. І ця крихітна точка дотику раптом стала центром усього. Простір між нами зник, залишивши тільки живу, пульсівну тишу. Я не наважувалася її зруйнувати. Слова здавалися зайвими, грубими, недоречними.

Але Ред заговорив першим:

— Багаті знайшли спосіб… — почав він, але слова миттю згасли, розчинившись в повітрі, мов попіл, що не долетів до землі. І знову — той самий порив: він наче хотів наблизитися ще, та ближче вже не було куди.

Тоді Редів погляд ковзнув униз — до наших рук, до переплетених пальців. Він дивився так, ніби шукав там відповідь. Потім глибоко видихнув, наче звільнявся від чогось, що довго носив у собі:

— Ріко… можна я тебе обійму?

Це прозвучало дуже тихо, і не як прохання. Це була потреба. Справжня, не прихована.

— Реде… — я похитала головою, вже збираючись заперечити.

Та він підвів очі. І цей погляд — відкритий, щирий, беззахисний — змусив мене мимоволі затамувати подих.

— Будь ласка, — прошепотів він. І це «будь ласка» було немов крик, що довго ховався на дні безодні.

Я проковтнула, щоб притлумити неспокій, який сповнив мене.

— Ти вже й так порушив дистанцію… — сказала я, намагаючись надати голосу легкості, але він зрадливо тремтів. — Ми щойно порушили щонайменше вісім правил… Дев’ять, якщо рахувати моральні, — спробувала пожартувати, розрядити напругу.

Проте погляд Реда, стриманий, без тиску чи вимог, зупинив мене. А тоді крига всередині мене дала тріщину.

— Я б зараз усе віддав, аби просто обійняти тебе, — вимовив він низьким, хрипким голосом, не відводячи очей. — Не можу нічого з цим зробити…

Ред не наближався, не порушував меж. Просто дивився, просто чекав. Чекав, поки я наздожену себе...

Я не опустила погляду. Дивилася прямо в очі — спокійно, рівно, без жодного захисту. І в цій тиші між нами щось народжувалося. Щось справжнє.

— Якщо я скажу «так», — озвалася я після павзи, — ти розкажеш усе. Як є. Без прикрас. Без замовчувань. Навіть якщо це буде боляче — тобі казати, а мені слухати.

— Обіцяю, — відповів він одразу. Кивнув й підняв руку, наче складав урочисту присягу. В кутиках його вуст промайнув усміх — такий тонкий, що його її легко було б проґавити... якби разом із ним в мені не розлилося тепло.

Я відповіла коротким кивком і стриманою усмішкою. Це був мій знак — довіри. Відкритості, яку я дозволяла собі нечасто.

Тоді він обережно випустив мою руку, але не відсторонився. Навпаки, м’яко поклав ліву долоню мені на плечі, притягуючи ближче. Рух був неквапливим, обережним, майже обачним — мовби він боявся порушити щось крихке. І це було однозначно нове відчуття для мене. Не лише фізичне, а й глибоко емоційне.

Я мимоволі напружилась — тіло відгукнулося раніше за думку. Здається, Ред це відчув, бо його правиця ледь торкнулася мого зап’ястка. Дотик був теплим, заспокійливим, мов перший промінь після довгої ночі.

— Розслабся, Ріко. Я не збираюся тебе з'їсти, — тихо озвався він, і теплий подих з легкою усмішкою торкнувся мого волосся. — Просто дозволь собі відчути.

Я ковтнула повітря, розгублено хмурячись.

— Відчути що?

— Просто розслабся… і зрозумієш, — прошепотів він, видихаючи слова так тихо, що вони ледь торкнулися повітря між нами.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Спершу відчула його теплу руку на плечах. Потім — ніжні дотики на зап’ясті, ніби він щось малював на шкірі. Далі — я почула його дихання. І серцебиття. Трохи прискорене... Мабуть, він теж хвилювався. І саме в ту мить, коли все — дотик, подих, серце — злилося в одне, щось у мені щось спалахнуло. Спочатку — десь у грудях, ледь помітною іскрою. Потім — нижче. І ще...

Різко розплющила очі, намагаючись втекти від цього нового, незрозумілого відчуття... Та замість втечі натрапила на його погляд, який наче світився зсередини, як світло, що пробивається крізь тріщину в стіні.

Він… теж це відчуває? Це справжнє?.. Чи, може, він сам створює ці відчуття? Навіює? Вдихає їх у мене, як повітря?

Я ненароком затримала погляд на його вустах — і, звісно, Ред одразу це вловив. Ледь помітно провів язиком по верхній губі. Без сумніву, він зробив це навмисне, бо явно передбачав, що я зніяковію.

Щоки миттєво спалахнули. Я смикнулася, силкуючись вирватися з його обіймів, та він лише міцніше притиснув мене.

— Пробач… Не стримався. Більше не буду. Обіцяю, — видихнув поспіхом, напрочуд щиро, наче справді шкодуючи за цей імпульсивний порив.

Я обдарувала його поглядом, у якому палало чітке попередження.

— Ще раз так зробиш — отримаєш по носу. Це теж обіцянка.

Я навіть підняла руку, повторюючи його жест.

Ред весело пирснув, кивнув і відразу послабив обійми.

— Справедливо.

— То продовжуй, обіцяльнику, — пробурмотіла я, обережно пригортаючись до його грудей і слухаючи, як швидко б’ється його серце.

Він зітхнув і щось тихо буркнув — про те, що я невиправна, що моя допитливість затьмарює все інше.

— Що саме — все? — я поморщила ніс і злегка підвелася, впершись у нього поглядом.

— Інші емоції, — відповів він коротко.

Я знала, що він мав рацію. Моя допитливість була як спрага, яку неможливо втамувати. Часом вона пекла, наче розпечене залізо. Іноді — кричала, наче вітер у вузькому коридорі. Втім, краще так. Краще знати, ніж жити в здогадках, що точать зсередини. Краще бачити, ніж блукати в мороці припущень.

— Ти це... відчуваєш? — знічено поцікавилася я.

— Так, — кивнув Ред, його погляд, що ковзнув з-під довгих вій, був незбагненним.

— Ми ще до цього повернемося… — зронила я, намагаючись не дивитися йому в очі, щоб не потонути в тому вирі. Щоб не думати про його губи, про те, наскільки близько він зараз. — До твоїх... здібностей, — проковтнула клубок у горлі. — А поки — продовжуй.

Я знову притулилася до нього, зручно вмостившись у обіймах. Тепло Редового тіла огортало, і я слухала його серце — рівне, глибоке, мов тиха музика, що розливалася по мені хвилями спокою. Здавалося, що світ, який іще мить тому хитався, раптом знайшов точку опори.