Розділ 54 «Ебба»

Ніч наче прокотилася по мені бульдозером — я не відпочила ані тілом, ані думками. Нерви були натягнуті до такої межі, що будь-який звук різав слух, а блакитне світло випалювало очі. Реакції стали в’язкими, рухи — уповільненими, ніби я пробиралася крізь густу воду. І десь глибоко, як настирливий свербіж під шкірою, жевріла тривожна думка: щось завадить «міс Піґґі» поїхати…

Та коли ми прийшли на Ранкове Тренування зі зброї й не побачили моторошного Тренера Сінга, я відчула, як із плечей спадає важкий тягар, і з полегшенням видихнула.

Заняття, як завжди, вели: Тренер Спарк — невисокий, але спортивно підтягнутий, енергійний чоловік років тридцяти з азійськими рисами обличчя й оливковою шкірою, вкритою численними татуюваннями. Та поруч із ним Тренерка Шот — висока, м'язиста, голомоза жінка років сорока з бездоганною поставою та майже чорничним відтінком шкіри.

Обидва поставилися до мене з повагою, визнаючи моє нове призначення — Помічник Тренера — без тіні сумніву чи зверхності.  Особливо Шот: вона й раніше була до мене прихильною. Саме вона ще торік наполягла, щоб я розвивала навички метання ножів і сюрикенів. Я й досі пам’ятаю, як спалахнули її темні очі, коли я вперше поцілила точно в центр.

Вони доручили мені працювати з кількома Учнями — відпрацьовувати техніку на манекенах. Ред, Бетті та Кейл вирушили з Тренером Спарком в іншу частину Багатокутника — опановувати нові види холодної зброї. Тіс же разом із невеликою групою працював із нунчаками. Наскільки мені було відомо, він завжди мав до них хист. Тож зараз я нишком спостерігала за ним: Тіс рухався впевнено, з тією легкою грацією, що народжується не з сили, а з відчуття ритму. Інші ж виглядали так, наче тримали в руках не зброю, а дві розлючені змії, готові будь-якої миті вп’ястися просто в обличчя.

Я не втрималася й тихо пирснула, коли один незграбний хлопець, надто високий і надто повільний, примудрився вдарити себе нунчаками просто по лобі. Він застиг на мить, з виразом повного здивування, а потім сів на підлогу, тримаючись за голову. Це було настільки кумедно, що навіть Шот ледь помітно сіпнула куточком губ.

Фізичне навантаження, як завжди, врятувало мене. Воно змусило тіло працювати, а думки — трохи вщухнути. Після кількох підходів м’язи приємно нили, а дихання вирівнялося, стало глибшим. Нервова напруга, що від ночі сиділа в мені, мов тонка голка під шкірою, поволі відступила. Я змогла зосередитися.

Решта Тренування минула напрочуд спокійно. Навіть ніхто не поранився — рідкісний випадок.

***

Після Тренування ми попрямували на сніданок.

Поки ми їли, за нашим столом панувала дивна тиша. Ми майже не розмовляли — кожен був занурений у власні думки, і ця мовчанка  дуже тиснула на мене. Збоку могло здатися, ніби ми вперто уникаємо очевидного — того, що сьогодні в Тіса день народження. Та ніхто не наважився заговорити про це. Навіть він сам.

Тіс, як завжди, виглядав стриманим і зосередженим, та цього разу — неприродно мовчазним. Я чекала бодай якоїсь його реакції: жарту, зітхання, будь-чого... Однак нічого не сталося. І це здавалося дивним — мовби ця подія його зовсім не стосувалася.

Після сніданку нас зібрали на Стройовому Плаці. Тренер Ферлес і Тренерка Ізі провели короткі збори. Жодних тривожних новин — лише сухе повідомлення: Тісу присвоєно новий статус — «Майже Дорослий».

Лавами прокотилася ледь відчутна хвиля: кілька Учнів озирнулися, хтось тихо перешепнувся. Та загалом — тиша.

Сам Тіс взагалі ніяк не відреагував. Стояв мов закам'янілий, обличчя — як машкара. І це тривожило.

Я дивилася на нього й не могла зрозуміти: він справді нічого не відчуває? Чи просто ховає це надто глибоко всередині?

Потім ми отримали призначення на роботу й швидко розійшлися. Я так і не встигла привітати друга. Та, якщо чесно… тепер уже й не хотіла робити це, як раніше. Кинути коротке, формальне «з днем народження», як ми робили щороку, — цього вже було замало. Тепер усе змінилося.

***

Сьогоднішній день я провела на Прачці разом з Еббою. Решту друзів не бачила аж до кінця робочого дня, і це точило зсередини, дзенькаючи десь під ребрами. Ми з ними так і не встигли нормально поговорити, не обговорили нічого до кінця, не узгодили деталей. Відчуття, що все висить у повітрі, не давало спокою. Наче я стояла на краю чогось важливого — і не була певна, чи витримає мене земля під ногами.

Пральня тиснула задушливим повітрям, просякнутим вологою, запахом мила й старої тканини. Машини рівномірно гули, візки рипіли, а ми з Еббою мовчки сортували білизну.

У якийсь момент я не витримала.

— Еббо, — обережно покликала я, — з вечіркою все готово?

Вона лише знизала плечима, не відриваючи погляду від візка, куди недбало кидала зім’яті простирадла.

— Твоя справа — вивести нас увечері, після Відбою, з будівлі й довести до Кулі… А далі… — вона швидко глянула на мене й підморгнула. В її очах блиснула знайома, трохи хижа іскра. — Ріко, усе буде добре. Я ж казала, — на її личку розквітла легка, безтурботна усмішка.

Кілька секунд я насторожено вдивлялася в неї. Вона була занадто спокійною. Надто впевненою.

Чи знає вона про мої наміри? Чи лишень щось відчуває?..

— Слухай… — голос підвів мене, зрадницьки здригнувшись. — Ти ж розумієш, чого я хочу… — провадила я, та Ебба не дала договорити.

— Так! — гарячково прошепотіла вона, озираючись. — Я ж кажу: все буде добре! — А потім тихіше, майже змовницьки додала: — Навіть те, що ти задумала.

Я ковтнула повітря — горло раптом пересохло.

— Ти знаєш, навіщо? — спитала практично беззвучно.

Мала похитала головою.

— Ясно… — видихнула я, і на душі стало якось гірко. Наче я залишила її в темряві. Та вона все одно поруч. І все одно вірить.

— Але я впевнена в тобі, Ріко! — вже веселіше вигукнула вона, з майже дитячою щирістю. Потім знову озирнулася, нахилилася ближче й прошепотіла: — Якщо ти вважаєш, що це потрібно… я вірю тобі. І Тіс також. Просто… він цього не скаже.

Ми всміхнулися одночасно. У цій короткій миті було щось таке справжнє. І таке тепле. Те, що завжди тримало мене на плаву.

Раптом Наглядач різко гаркнув, наказуючи не зупинятися. Його голос хльоснув повітря, мов батіг. Ми з Еббою аж підскочили й миттю повернулися до роботи — до вологих простирадл, мильних плям і нескінченного ритму, який не дозволяв пауз.

Та всередині мене вже щось змінилося. Я чітко відчула: я більше не одна. І це додало сил.

— Еббо, як ти? Після… того… — я затнулася, не знаходячи потрібних слів, і підштовхнула свій візок ближче до Еббіного. Металеві колеса скрипнули по плитці, звук відлунням розійшовся приміщенням. — Тримаєшся?

Вона відповіла не відразу. Зупинилася, сперлася на ручку візка, тоді глянула на мене й підморгнула з зухвалою легкістю.

— Ніколи не почувалася краще! — урочисто виголосила вона, з навмисною театральністю. — Бо я вже не якесь там полохливе мале дівча… Я частина… чогось… Чогось грандіозного! — вона розвела руки, ніби намагаючись обійняти весь світ. Її очі світилися — по-дитячому щиро, захоплено. Та в цій відкритості було щось тривожне — надто оголене, надто вразливе.

— Еббо, ти не знаєш усього… — прошепотіла я, відчуваючи, як холодна цівка поту повільно стікає спиною. Від страху. Від провини. Від знання, якого я б воліла не мати.

— Може, й не треба, — кинула вона з легко перекошеною усмішкою — наполовину дитячою, наполовину вже зовсім дорослою, немов балансуючи десь на межі між цими станами. — І знаєш що ще?

Я стримано похитала головою, відчуваючи, як у грудях наростає важкість, наче кожне її слово падає всередину каменем.

— Я починаю згадувати… — майже нечутно прошепотіла мала.

Це ошелешило мене, я зупинилася. Брови мимоволі піднялися, подих збився. Кілька секунд я просто дивилася на неї, не в змозі зреагувати, а потім ледве чутно, хрипко запитала:

— Що саме?

— Минуле, — вихопилося в неї голосніше, ніж варто було. Я відразу шикнула, і вона, кивнувши, продовжила тихіше: — Ту частину життя… до… Ну, ти ж розумієш?

— Ту, яку в тебе забрали? — уточнила я, відчуваючи ніяковість. Це було надто особисто, щоб вимовляти вголос. І надто небезпечно.

Ебба знову кивнула, її погляд поглибшав, став серйознішим.

— І що… ти згадала? — ледве вимовила я, нервово озираючись навкруги.

На її вустах з’явилася м’яка, лагідна усмішка.

— Сестру.

Почувши це, я мимоволі відсахнулася, ніби щойно доторкнулася до чогось надто гарячого. Та Ебба, здається, цього не помітила — або не захотіла помічати. Вона говорила далі, трохи відсторонено, майже як уві сні:

— Пам’ятаєш мій медальйон?

Я кивнула. Звісно, пам’ятала.

— Це вона. Там її фото… Її звати Гіл… Гілдеон…

Ім’я прозвучало тихо, майже як відлуння з глибини. І разом із ним моєю спиною ковзнув холод.

— А батьки? Ти їх пригадала? — спитала я, і брови самі піднялися.

— Ні… Поки що ні, — відповіла вона спокійно, без тіні жалю чи тривоги.

— А звідки ти?.. Хто ти?.. — я не могла зупинитися — питання сипалися одне за одним, мов картопля з розірваного мішка.

— Не знаю.

— Навіть свого імені не пригадала?.. — я вже майже задихалася — від напруги, від здивування, від того, що навіть не встигла подумати, чи маю право таке питати.

Личко Ебби спохмурніло. Вона похитала головою.

— Поки що теж ні… Проте я спробую… — голос став тихішим, глибшим. — І знаєш, що ще? — вона нахилилася ближче, так близько, що я відчула її подих на щоці. — Здається, я опинилася тут не випадково… У цій Колонії… Це було… — вона не договорила, бо повз нас пройшла Наглядачка, з напружено-суворим обличчям, у якому не було нічого, окрім холодного контролю.

Ми миттю повернулися до роботи, наче нічого не сталося, і мовчки попрямували до величезних чанів. Їхні металеві стінки відбивали наші постаті, спотворюючи їх, як криве дзеркало.

Коли ми зупинилися, Ебба знову заговорила:

— Я майже впевнена, що мене відправили сюди навмисно.

Я неквапливо повернулася до неї. Цього я аж ніяк не чекала.

— Але навіщо? — прошепотіла, не стримуючи подиву. — І хто міг це зробити? Твої батьки? Сестра?

Ебба лише слабо стенула плечима, погляд був серйозним — надто дорослим для неї.

— Поки не знаю. Проте ж Реда й інших теж сюди привели. Хіба ні?

Я розгубилася, не знайшовши, що  відповісти. Та саме цієї миті в мені щось зрушилося. Наче розрізнені уламки раптом почали сходитися… втім, цілісної картини все ще не було.

Ми мовчки заходилися скидати брудну білизну в чан. Рухи були механічні, доведені до автоматизму, та всередині мене вирувала буря. Я працювала, не думаючи про саму роботу — бо інші думки просто виїдали мені мозок.

Зізнання Ебби не відпускало. Я була приголомшена. Якщо вона справді опинилася тут не випадково… якщо її, як Реда, як інших, привели сюди навмисно… то навіщо? Чому містяни ховають своїх дітей у Колонії? Невже в Місті все настільки погано? Невже вони не здатні захистити їх самі? Чи, можливо, це пов’язано з вакцинацією? Єдиний шанс? Єдина лазівка? Може, навіть гроші й влада вже нічого не вирішують?

Таємниця на таємниці. А ще Ред… із цим своїм «заради тебе». Він це серйозно?.. Він справді готовий піти проти батька? Чому?

Думки накочували хвилями — тиснули, плуталися, не давали дихати.

А ще мій стан… Ці різки гойдалки настрою, ці спалахи й провали. Виснаження. Напруга. І ці дивні сни… надто реальні, щоб бути просто снами. Трясця, та що це взагалі таке? Часом я вже не розумію, де закінчується реальність... Здається, я повільно втрачаю розум...

І найгірше — порадитися ні з ким. Ніхто не говорить правди. Усі мовчать. Усі тримають свої таємниці при собі. А в мене ж стільки запитань... І де шукати ті відповіді? Може, в Архіві? Можливо, там є хоча б натяк… бодай частина правди. А якщо ні… тоді що?

Кристаль або не пам’ятає, або не хоче згадувати. Ред — або щось приховує, або сам не знає всього. Інші, здається, знають ще менше за мене… Ми всі блукаємо в темряві. Кожен — зі своєю свічкою. І ніхто не хоче ділитися вогнем.

От би зібрати всіх разом. Сісти. Скласти все докупи. Побачити цілісну картину. Але ж ні — кожен ховає свій шматок пазла в кишені.

Все, досить! Годі скиглити. Почну сьогодні з Архіву. А там… поживемо — побачимо.

***

Десь із пів години ми працювали мовчки. Білизна летіла в чан одна за одною, в’язко плюскаючись у мильну воду. Повітря було вологим, важким, просочене запахом прального порошку. Дихати було важко. Я відчула, як думки знову починають згущуватися в голові, і, щоб не захлинутися ними, вирішила заговорити.

— Ти підготувала подарунок для Тіса? — озвалася я, намагаючись, аби голос звучав невимушено, хоча всередині все тремтіло.

Куточки вуст Ебби враз піднялися, вона кивнула, а в очах блиснули знайомі бісики.

— І що це? — спробувала я вловити бодай натяк.

— Сюрприз! — відповіла вона, загадково всміхнувшись.

Я зітхнула. Колишня Ебба була прозорою, мов джерельна вода. З нею все було просто й зрозуміло. А ця нова Ебба нагадувала туман: мінлива, невловна, сповнена таємниць. От же ж дідько...

Глянувши на свою маленьку подругу, яка з радісним виразом обличчя кидала білизну в чан, немов це була найкраща гра у світі, я раптом відчула… заздрість. Бо ця нова Ебба, хай інколи й дивно чужа, була джерелом світла. Саме вона змушувала мене вірити, що надія ще жива. Що ми впораємося. Що все подолаємо. Що щастя — не вигадка. І, здається, я справді в це вірила. Хотіла вірити.

— А ти що йому подаруєш? — знагла спитала вона, і її обличчя набуло підозріло хитрого виразу.

Я знизала плечима, намагаючись не видати розгубленості:

— А що я можу йому подарувати?

Ебба знову загадково всміхнулася. Та тепер у цій усмішці вже не було нічого дитячого — і це змусило мене насторожитися.

— Що? Ти щось знаєш? — я звузила очі. — Бачила?

— Ну-у… дещо бачила, — протягнула вона, голос став ще більш дивним, наповненим прихованими сенсами.

Ліпше б вона цього не казала — всередині миттєво піднявся спротив. До цієї гри в недомовки. Мене дратувало, що вона знає більше, ніж говорить. Що бачить те, чого я не бачу. І я вже відкрила рот, щоб спитати прямо, та вона випередила:

— Видіння нестійке… Ти вагаєшся.

Я завмерла, бо її слова влучили точно в ціль.

— То я ще не вирішила?.. — прошепотіла, зосереджено зморщивши лоба.

Еббіно личко розтягнулося в широкій усмішці.

— Хтозна! — хихикнула вона, лукаво блиснувши очима. — Може, це ти мене просто плутаєш.

Поки я метикувала про те, що, можливо, за її легким сміхом ховається щось глибше — щось, що я не могла вхопити, — вона вже котила порожній візок назад до купи брудної білизни.

Тоді я, не стримавшись, гукнула:

— Еббо!

Мала зупинилася й озирнулася. Її обличчя враз змінилося: усмішка зникла, погляд став серйозним.

— Як думаєш… — я ковтнула повітря, — я теж можу… бути… такою, як ти... як ви?

— У цьому я не сумніваюся! — впевнено відповіла вона. На мить замислилася й додала: — Мені здається, я завше це знала. Ти особлива, Ріко. Я це відчуваю.

Серце загупало десь у вухах. Холодний піт тонкими цівками стікав по спині. Я ступила ближче, вдивляючись у її сірі, пронизливі очі.

— Тоді… які в мене здібності? У чому моя особливість?

Ебба злегка знизала плечима. Усмішка повернулася — м’яка, знайома, тепла.

— Поживемо — побачимо! — відповіла  вона моєю ж улюбленою фразою.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як напруга поступово розчиняється.

— Можливо, ти маєш рацію… — озвалася я. — Не варто підганяти події.

Ми знову взялися до роботи, та я відчувала, що всередині мене вже відбулися зміни. Наче в темряві спалахнув крихітний вогник. Він ще не освітлював шлях — проте я знала: він є. І він не згасне.

***

Після роботи я не стала чекати Еббу. У голові гуло від думок після нашої розмови, а тіло благало бодай про короткий перепочинок. Я майже бігцем дісталася нашого поверху, швиденько сполоснулася, переодяглася в чисту форму  й, не гаючи часу, поспішила до Їдальні.

Хотілося встигнути перекусити до того, як підтягнуться інші. Не тому, що не хотіла їх бачити. Просто… на сьогодні розмов з мене було вже досить. А попереду ще Тренування й вечірка...

Я схопила з таці першу-ліпшу булочку — трохи підсохлу, хоча ще теплу — і склянку енергетичного напою, який нам час од часу видавали. Його смак був дивний: щось між м’ятою, металом і надмірною солодкістю. Він мав бадьорити, та після нього в роті завжди лишався тривожний посмак.

Я їла стоячи, практично притулившись до роздавальної стійки. Ковтала швидко, не розжовуючи — аби лише вгамувати голод. Коли булочка зникла, а склянка спорожніла, я поставила її на тацю біля Мийки й рушила до виходу.

І саме у дверях врізалася в Реда.

— Ріко? — здивовано вигукнув він, відступаючи на крок. — Ти вже… поїла?

Його чубчик упав на праве око, і в цю мить  він виглядав саме так, як завжди, коли змушував серце збиватися з ритму: привабливо-загадковий, трохи втомлений і водночас небезпечний.

Я лише розгублено кивнула. Не знала, що сказати. Не хотіла нічого казати.

— Трясця… — пробурмотів він, у голосі прозвучали збурені нотки. — Я якраз хотів із тобою поговорити.

Я знову нічого не відповіла й уже збиралася пройти повз, та Ред не відступив. Його погляд ковзнув по мені — уважний, зосереджений, злегка тривожний.

— Як ти? — раптом спитав він. І в цьому простому питанні було щось більше, ніж турбота. Ніби він шукав у мені підтвердження чогось, чого сам до кінця не розумів.

— Нормально. А що? — буркнула я. Зараз мені зовсім не хотілося це обговорювати. Не з ним. Не тут. Не зараз.

Проте щось у його погляді змусило мене затриматися. І серце знову пришвидшилося.

— Гей, може, ви обговорите це десь в іншому місці? Я, взагалі-то, їсти хочу! — несподівано вигукнув Кейл, протискаючись між нами з тією ж безцеремонною легкістю, яка чомусь завжди сходила йому з рук.

Він підморгнув мені й ледь зачепив плечем. Я відразу вловила його запах — трохи солодкий, із терпкою гіркуватою свіжістю. І мене наче повело. У голові почало макітриться, коліна стали ватяними, а тіло охопило дивне відчуття — тепле, бентежне й водночас тривожне. Наче хтось торкнувся струни всередині мене — і вона задзвеніла.

— Кейле, ти сама делікатність! — криво всміхнулася я, силоміць зосереджуючись на Реді й відганяючи думки, що раптом почали крутитися довкола Кейла. Я не хотіла, щоб Ред щось помітив. Не зараз. Не це.

— Це точно, — сухо кинув Ред, і його голос повернув мене до тями. Як завжди — вчасно.

— А що я винен, що ви вирішили з’ясовувати стосунки просто на вході до Їдальні? — з удаваним обуренням відказав Кейл. — Подивіться, який натовп зібрали, — він кивнув за спину Реда.

Я струснула головою, остаточно проганяючи дивне запаморочення, і ми з Редом одночасно глянули туди, куди вказав блондин. Біля входу й справді вже зібралося з десяток Учнів. Усі дивилися на нас — хтось із цікавістю, хтось із насмішкою, хтось вельми напружено.

Дідько... знову зайва увага…

Я насупилася, відчуваючи, як щоки наливаються теплом. Хотілося просто піти. Зникнути звідси.

Ред, ніби вловивши мій стан, жваво підморгнув:

— Побачимось.

— Ага, — кивнула я, намагаючись не зустрічатися поглядом ні з ним, ні з Кейлом, ні з натовпом. Просто вийти. Просто зникнути з цього місця.

Я переступила поріг і глибоко вдихнула. Повітря здалося прохолоднішим, чистішим. До Тренувань мені ще треба було встигнути в одне місце — і я вирішила не гаяти часу. Кожна хвилина була важливою.

І все ж… десь у глибині, на самісінькому дні свідомості, ще пульсувала пам’ять про той запах. І як це було неправильно — і приємно водночас.

***

Вчителька Поетрі сиділа за столом, схилившись над книгою. Її постава була трохи згорблена, мовби весь світ звузився для неї до цих рядків. Світло лампи падало на сторінки, створюючи холодну блакитну пляму на столі, а довкола півтінь, у якій її постать здавалася майже примарною.

— Вчителько! — гукнула я, переступаючи поріг.

Поетрі здригнулася, немов я вирвала її з якогось глибокого заціпеніння, й різко підвела голову. Я помітила, як її щоки спалахнули червоним. Тоді вона поспіхом прикрила книгу аркушем паперу. Її пальці чомусь тремтіли.

Що вона там таке читала?..

— 30-15? Що ви тут робите?.. — голос Дорослої прозвучав схвильовано, трішки налякано.

— Я… хотіла попросити вас про дещо, — невпевнено почала я.

— Про що саме? — вона склала руки на столі, явно намагаючись опанувати себе, однак тремтіння ще не зовсім зникло.

Її хвилювання, здається, передалося мені: коліна зрадницьки ослабли, а в горлі став важкий клубок. Я ковтнула, силкуючись опанувати себе.

— Мені… потрібна ваша допомога… — видихнула я.

Вчителька не зводила з мене погляду. Крізь товсті лінзи її очі здавалися неприродно великими — здивованими, настороженими. У цю мить вона нагадала мені бабку, яку нам показувала Вчителька Селл на біології. Дивна істота. Надто дивна, як на мене.

— Кажіть, 30-15.

Я глибоко вдихнула, зібралася з думками й уже впевненіше промовила:

— У мого друга сьогодні день народження… І я хочу зробити йому подарунок…

— День народження?.. Подарунок?.. — вона розгублено кліпнула. — Це… незвично. Проте до чого тут я?

Я мимоволі випросталася.

— Вчителько Поетрі, я впевнена, що у вас є те, що може мені допомогти.

Вона завмерла, уважно вдивляючись у мене, ніби намагаючись вгадати, куди я веду.

— У мене є щось, що може допомогти зробити… подарунок… для Вашого друга? — перепитала вона, затинаючись, наче сама не вірила почутому.

Я знову глибоко вдихнула. У грудях усе напружилося, але я змусила себе продовжити:

— Я хочу… зібрати для нього вірші.

Між нами на мить запала дивна тиша.

— Вони… — почала я, але збилася. — Вони в мене є. Просто… не на папері.

Поетрі раптом наче скам’яніла. А за мить її очі наповнилися сльозами.

— О, 30-15... — ледь чутно видихнула вона.

Я здригнулася від цієї інтонації. Від того, як саме вона це сказала. Такої реакції я геть не чекала.

Мені стало ніяково. Я опустила погляд, уникаючи її очей — ніби варто було зустрітися з ними, і все відразу стало б очевидним.

— Вони… ваші? — обережно запитала вона.

Я не відповіла. Та потім усе ж підняла очі. Вона склала руки перед грудьми у дивному жесті, ніби молилася, а її обличчя освітила зворушлива ніжність.

Я злегка поморщилась.

— Ну-у... — зам’ялася. Зізнаватися прямо не хотілося, тож я швидко докинула: — Це не має виглядати як щось... особливе. Нехай буде… звичайна збірка. — Потім вже тихіше спитала: — То Ви допоможете мені… її оформити?  Я знаю, у вас є… ота штуковина…

Я не знала, як вона називається, але кинула погляд у куток кабінету, де стояла стара машина, що могла друкувати слова на папері.

Поетрі теж подивилася туди. Її очі все ще блищали від сліз, проте розгубленість зникла. Залишилося лише тепло. І щось схоже на гордість.

— Звісно, — озвалася вона, тепер її голос був спокійним і впевненим. — Звісно допоможу, — і  неквапливо підвелася з-за столу.

Я з полегшенням видихнула. Наче вперше за весь цей час щось відпустило.