РОЗДІЛ 5

До зоопарку ми дісталися майже бігцем. Я навіть перестала рахувати, скільки разів Шарлотта питала, чи вони ще живі. Кожні дві хвилини вона заглядала під край сорочки, а Джейк нервово бурмотів, щоб вона їх не турбувала. Сам він тримав коробку так обережно, ніби ніс бомбу, яка вибухне від будь-якого різкішого руху. Здавалося, він боявся навіть дихати на повні груди. Це дивувало. Я звикла бачити його хлопцем, який готовий дертися на будь-який дах розваленої будівлі, а зараз він боявся сильніше стиснути пальці. Мабуть, совість вбіса сильно тисне на нього.

Ми обійшли головний вхід якомога далі і непомітно, бо там було аж занадто людно. Це ж мало бути так очевидно: діти в супроводі дорослих біля кас, охоронці і камери понатикані мало не на лобах касирів, аби всі заплатили усе до останньої потрібної монети. Я ще раз окинула все поглядом.

— Ні, не піде.

Ми рушили далі вздовж високої металевої огорожі. Службова частина виглядала набагато спокійніше. Тут майже нікого не було, але час від часу проїжджала якась машина або проходив працівник у зеленій формі. За огорожею стояла невелика господарська будівля. Біля дверей лежали мішки з кормом. Саме туди нам і треба. Тільки між нами й нею була огорожа майже вдвічі вища за мене. Джейк подивився вгору.

— Ну...

— Ну?

— Я думав...

— Що?

— Не знаю.

Я поставила рюкзак на землю і уважно оглянула огорожу. На вигляд зі старого металу, вертикальні балки з облупленою фарбою. Пам’ятаю часи, коли все навколо виглядало солідніше. А зараз тут і сітка місцями трохи відійшла.

— Зараз.

— Що зараз? — тихо спитав Джейк.

Я вже знімала куртку.

— Люсіль...

— Потримай.

Він, як солдат, за наказом взяв мою куртку. Я зробила кілька кроків назад, щоб розігнатися. І побігла, аж поки не відчула, як нога вперлася в дірку на паркані, саме туди, куди й розраховувала. Руками одразу знайшла дірки повище. Пальці вчепилися в холодний метал. А тепер повзти вгору. Для другої ступні опори не знайшлося, тож допомогло коліно. Швидкий поворот корпусу, і вже за секунду я сиділа зверху, ніби робила так усе життя. Навіть сама здивувалася, наскільки легко це вийшло. Мабуть, через те, що все життя доводилося робити щось не заради пригод на свою… ну, й так зрозуміло, а тому, що іншого виходу не було.

— Ого… — тільки й видихнув Джейк.

Я перекинула ноги на інший бік і майже безшумно зіскочила на землю. Позаду я нічого не почула, окрім мертвої тиші, тому озирнулася. Джейк стояв із роззявленим ротом, мало не випустивши коробку. Шарлотта захоплено заплескала в долоні. Дуже голосно.

— Люсі! Люсі! Ти як кішка!

Я різко приклала палець до губ, і вона миттєво стихла. Тихенько підійшовши до сітки, я простягнула руку через неї, щоб забрати пташенят, але коробка точно не пролізла б, тож довелося брати пташенят по черзі і замотати в нашвидкуруч зроблену з сорочки торбину. Притиснувши їх до грудей, я раптом зрозуміла, що тримаю їх майже так само, як колись носила сонну малявку Шарлотту. Може, саме тому мені так хотілося, щоб вони вижили. Бо діти взагалі не повинні залишатися самі. Ні людські, ні пташині. Впевнившись, що з пернатими все гаразд, я підбігла до службового входу. А серце калатало так сильно, що я майже чула його. Навколо нікого не було. Я поклала торбину прямо біля дверей. На самому видному місці. Якраз там, де її неможливо не помітити. Одне із пташенят тихенько пискнуло.

— Ну… давайте, — прошепотіла я. — Далі вже без мене.

Усередині будівлі грюкнули двері. Я завмерла, бо впевнена, що почула чиїсь кроки. І вони швидко наближалися, аж допоки не стали близькими. Аж занадто близькими. Я миттю відскочила за великий пластиковий контейнер. Серце так “вчасно” вирішило вистрибнути прямо через горло. Кроки лунали вже з вулиці, дивно, що не було чутно, як відчинилися двері. Але я вже бачила тінь людини на бетоні. Єдине, що залишалося, — затамувати подих і підглядати. Працівник у зеленій куртці озирнувся, але мене не помітив. Він зробив кілька кроків. Погляд одразу впав на рухомий згорток, і чоловік зупинився. Нахилився до нього. Я почула здивоване:

— Що за...

Ось-ось мене мали б помітити із проїжджаючої з-за паркану машини. Я не впевнена, але щось довго ніхто не мчав повз. Хоча пізніше я зрозуміла, що то для мене в той момент час ніби протікав вічність. Мені здалося, що більше чекати не можна. Я вискочила зі схованки. Добігла до огорожі. А потім пам’ятаю все уривками: підстрибнула, руки самі знайшли опору, нога вперлася в сітку. Корпус угору і перекид. Усе відбулося настільки швидко, що навіть я не встигла подумати. Я зіскочила поруч із Джейком. Він так і дивився на мене широко розплющеними очима, наче вперше побачив. У тому погляді мене щось здивувало чи то зачепило. Наче в тих очах було щире захоплення… І щось значно тепліше. Шарлотта знову мало не почала плескати, але я схопила її за руку.

— Тікаймо!

Ми зірвалися з місця. Позаду почувся оклик охоронця. Він уже вийшов за ворота, судячи зі скрипу. Я навіть не озиралася. Ми летіли вулицею, як ті морські птахи, сміючись і задихаючись одночасно. Джейк біг поруч і весь час косився на мене так, ніби щойно побачив якийсь новий супергеройський фільм.

— Ти… взагалі… нормальна? — видихнув він між ковтками повітря.

— Дуже... сумнівно...

Шарлотта бігла попереду й голосно сміялася, бо я все ще мала надію і віру у відповідальних дорослих. За високою огорожею троє маленьких пташенят уже були там, де хтось міг подбати про них.

Лише за кілька кварталів ми сповільнилися. Джейк сперся руками об коліна, перевів подих і знову подивився на мене тим самим дивним поглядом.

— Припини так дивитися.

— Як?

— Наче я щойно пограбувала банк.

Він тихо засміявся.

— Ні. Це було набагато крутіше.

Я лише закотила очі. Ну а що б я йому сказала? Він достатньо добре мене знав, щоб розуміти, коли я вдавала байдужість. А зараз вже майже не залишилося сил вдавати.

Ми мовчки пройшли ще кілька кварталів. Серце нарешті заспокоїлося, ноги перестали тремтіти, а разом із цим прийшло дивне полегшення. Напевно, зараз якийсь дорослий саме розгортав стару сорочку, здивовано дивився на три жовті дзьоби й уже думав, чим їх годувати. Проблему було вирішено. І від цього стало дуже добре. Біля перехрестя ми зупинилися. Звідси наші дороги розходилися.

— Ну… — протягнув Джейк. — Я проведу вас.

Я похитала головою.

— Не треба.

— Та мені не важко.

— Я знаю.

Він кілька секунд мовчав.

— Просто вже вечоріє.

Я ледь усміхнулася.

— Після сьогоднішнього ти досі думаєш, що мене треба проводжати?

Він пирхнув.

— Якщо чесно… тепер мені здається, що це ти могла б проводити мене.

Шарлотта весело захихотіла.

— Люсі всіх врятує!

Я поклала долоню їй на голову, скуйовдивши волосся.

— Не всіх.

Джейк усе ще вагався.

— Точно все нормально?

Я кивнула.

— Точно.

Я могла б дозволити йому пройти з нами ще кілька кварталів. Це було б навіть приємно. Але варто було лише уявити, що він побачить наш будинок… або, ще гірше, зустріне маму. Від неї ніколи не знаєш, чого чекати. Вона могла пройти повз, навіть не помітивши нас. Могла почати говорити так, що мені хотілося б провалитися крізь землю. А могла бути настільки п'яною, що Джейк запам'ятав би цей вечір назавжди.

Ні. Його світ і без того став трохи складнішим через тих пташенят і дурного пса. Моїм проблемам там не було місця. Я давно навчилася тримати ці дві частини життя окремо. Школа, жарти, Джейк, ТікТок — в одній руці. Дім — в іншій. І чим далі вони одна від одної, тим краще для всіх.

Я подивилася на Шарлотту. Вона міцно тримала мене за руку й безтурботно розглядала голубів, які ходили тротуаром, ніби нічого особливого сьогодні не сталося. І я продовжила:

— Після всього, що було, — сказала я, усміхнувшись самими кутиками губ, — думаю, я вже довела, що зможу попіклуватися і про себе… і про своє мале пташеня.

Я легенько стиснула долоньку Шарлотти. Вона підняла на мене очі й одразу усміхнулася у відповідь.

— Тоді до завтра? — запитав Джейк.

— До завтра.

Він ще секунду постояв на місці, ніби хотів сказати щось іще, але лише махнув рукою.

— Бувайте, пташки.

— Бувай, — відповіла Шарлотта.

Я ж лише усміхнулася. Ми рушили своєю дорогою, а він — своєю. Я озирнулася тільки один раз. Джейк так само обернувся в ту саму мить. Помітивши це, він швидко відвернувся й удав, що дуже уважно дивиться на дорогу попереду. Це змусило мене тихо фиркнути. Дивний він усе-таки, але, мабуть, саме тому й був моїм найкращим другом.