РОЗДІЛ 4

Ми вийшли за територію школи й звернули не до автобусної зупинки, а в протилежний бік.

— Якщо ми зараз пів години йтимемо мовчки, а потім виявиться, що ти просто хотів показати мені черговий розламаний… щось там розламане, що можна розібрати і зробити з нього щось суперове, я тебе придушу, — сказала я.

— Нічого такого.

— На дах полізимо?

— Теж не доведеться.

— Покинута психлікарня?

— Було б круто, але ні.

— Отже, все-таки щось гірше.

— Побачиш.

Я важко зітхнула.

— Ти жахлива людина.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— Я все одно прийняв його.

Шарлотта весело перестрибувала через тріщини на тротуарі, ніби ми шурували у величезну пригоду.

— А далеко?

— Хвилин двадцять, — відповів Джейк.

— Двадцять три, — поправила я.

— Звідки знаєш?

— Ти швидко ходиш. Шарлотта — ні.

— А...

— А ще ти постійно забуваєш, що існують маленькі люди з коротшими ногами.

— Це дискримінація високих.

— Це математика.

Шарлотта засміялася.

— Я маленька?

— Дуже.

— Зате швидка!

Вона одразу побігла вперед.

— Не далеко! — крикнула я.

— Я тут!

— Саме тому я й кричу.

Через кілька кварталів будинки геть втратили привабливість. Доглянуті двори залишилися позаду. Далі траплялися порожні склади, старі паркани й будівлі, у яких давно ніхто не жив.

Джейк упевнено звернув у вузький провулок.

Попереду стояла двоповерхова закинута будівля. Колись вона, мабуть, була якимось офісом або майстернею. Тепер більшість вікон була вибита, штукатурка обсипалася, а стіни вкривали графіті.

— Оце воно? — запитала я.

— Ага.

— Уже страшно.

— Та перестань.

— Блін, Джейк, а якщо Шарлотта пораниться об щось заржавіле чи гостре?

Він лише усміхнувся.

— Не будь параноїчкою.

Ми обережно зайшли всередину. А під ногами рипіли уламки скла й сухі гілки, які вітер заніс крізь вибиті вікна. Крізь дірки в стелі пробивалися тонкі промені сонця, освітлюючи пил у повітрі.

— Сюди.

Джейк піднявся старими бетонними сходами. Я весь час дивилася під ноги і благала Шарлотту робити те саме і не відпускати мою руку.

— Якщо сходинка провалиться, я тебе приб’ю.

— Не провалиться.

Вона голосно скрипнула, через це я зупинилася.

— Бачиш?

— Просто попереджає.

— Вона буквально сказала: "Помри тут".

Нарешті він зупинився біля напівзруйнованої кімнати. У кутку, між шматками цегли й сухими гілками, лежало невелике гніздо. Звідти долинало тоненьке пискання. Шарлотта одразу присіла навпочіпки.

— Ой...

У гнізді лежали троє пташенят. Майже голі, із величезними жовтими дзьобами. Вони тягнули голови вгору й безупинно відкривали роти, ніби чекали, що зараз прилетить мама. Я мовчки дивилася на них.

— Милі, — тихо сказала Шарлотта.

Джейк опустився поруч, без притаманної йому усмішки.

— Саме через них я вас сюди й привів.

Я перевела погляд на нього.

— Що сталося?

Він потер потилицю.

— Кілька днів тому я гуляв тут із Рексом.

Рекс був його молодим лабрадором. Точніше, величезним лабрадором, який досі вважав себе маленьким цуценям.

— Він побіг сюди раніше за мене.

Я вже почала здогадуватися.

— І...

Джейк мовчав кілька секунд.

— Він схопив дорослого птаха.

Шарлотта перестала усміхатися.

— З'їв?

Джейк кивнув.

— Я навіть не встиг його відтягнути.

Запала мовчанка. Він дивився тільки на гніздо.

— Я спочатку думав, що, може, це був самець або що прилетить інший птах. Не знаю, я приходив учора. І сьогодні зранку теж. Годину сидів он там.

Він показав на підвіконня.

— Але ніхто так і не прилетів. Звісно, я годував їх усім, що міг зловити. Але цього мало, напевно.

Я знову подивилася на маленькі дзьоби. Вони весь цей час просили їжу.

— Мені здається… вони залишилися самі.

Шарлотта ледь чутно прошепотіла:

— Вони ж помруть…

Джейк кивнув.

— Саме тому...

Він замовк.

— Що? — запитала я.

— Може… ти забереш їх?

Я мало не розсміялася від несподіванки.

— Я?

— Ну...

— Джейк, я навіть не знаю, що їдять такі пташенята.

— Я теж.

— Я ніколи не доглядала птахів.

— Але ти...

Він розгублено знизав плечима.

— Ти завжди знаєш, що робити.

Я фиркнула.

— Це найбільш перебільшена характеристика мене, яку я коли-небудь чула.

Він опустив очі.

— Просто… я не можу принести їх додому.

— Через Рекса?

— Так.

Він важко видихнув.

— Я пів року випрошував собаку. Батьки погодилися тільки після того, як я пообіцяв сам гуляти з ним, дресирувати й стежити за ним.

Він стиснув кулаки.

— Якщо скажу, що недогледів і він вбив птаха… вони мені більше ніколи не довірятимуть.

Я мовчала. Було видно, що йому справді соромно через цих трьох маленьких пищалок.

— Мама ж у тебе біолог, — несміливо сказав він. — Правда?

Я гірко всміхнулася.

— За дипломом.

— Тобто вона знає, що робити?

— Напевно.

— То...

Я похитала головою.

— Джейк… знати і зробити — це дві різні речі.

Він насупився.

— Вона ж любить тварин?

Я подивилася кудись убік.

— Колись, мабуть, любила.

Кілька секунд я мовчала.

— Вона багато чого колись любила.

Шарлотта опустила голову. Вона теж зрозуміла, про що я, чи, може, я з переляку про це подумала, бо я не хотіла, аби Шарлотта думала, що її недолюблюють.

— Якщо мама твереза, вона може і змогла б годину розповідати про птахів, — сказала я. — Про їхні крила, міграцію, види, гнізда. Вона навіть латинські назви згадає. Але якщо поставити перед нею цих трьох...

Я глянула на гніздо.

— Я не впевнена, що вона взагалі їх не викине.

Джейк тихо видихнув.

— То що робити?

Я озирнулася навколо. Пташенята знову дружно відкрили дзьоби. І мені раптом спало на думку дещо очевидне.

— Треба знайти когось, хто цим займається.

— Ветеринара? — запитав Джейк.

— Або центр порятунку диких тварин, — сказала я. — Хтось же має існувати. Не ми перші знайшли пташенят без матері.

— У мене є телефон, — одразу сказав Джейк.

— У мене теж.

— А в мене… — Шарлотта серйозно полізла до кишені. — Цукерка.

Я усміхнулася.

— Це теж корисно.

Ми сіли прямо на запилену підлогу біля гнізда й почали шукати в інтернеті, куди можна звернутися, а точніше, куди їх підкинути. Грошей на ветеринарні послуги у нас не було. І тим паче, до нас були б запитання і проблеми після відповідей на них. Пташенята весь цей час тихенько пищали. І чомусь мені дуже хотілося, щоб хоча б для них усе закінчилося краще, ніж для багатьох інших, яких життя теж залишило без того, хто мав би про них піклуватися.

Першим у пошуку вискочив цілодобовий ветеринарний центр. Джейк одразу впізнав назву.

— О, ми туди Рекса водимо.

— Серйозно?

Він кивнув.

— Коли він лапу порізав. І коли наївся маминих шкарпеток. І коли проковтнув м'ячик.

Я повільно повернула голову.

— Він проковтнув… м'ячик?

— Маленький.

— Це щось змінює?

— А як тоді тебе не занепокоїло те, що він пташку з’їв?

Він не відповів, а я лише незадоволено похитала головою.

— У твого собаки талант.

— Він дуже старається.

— Ага, дуже старається перевершити тебе.

Я ще раз подивилася на назву клініки.

— То неси їх туди.

Його усмішка одразу згасла.

— Не можу.

— Чому?

— Там нас усі знають.

Він потер шию.

— Якщо я прийду з трьома дикими пташенятами, мене точно почнуть розпитувати.

— І що?

— А якщо вони потім скажуть батькам?

Він важко видихнув.

— Мама завжди любить розпитувати всіх про все.

Я мовчала.

— Якщо вони дізнаються, що він вбив того птаха через мене...

Він договорювати не став. Я й так зрозуміла. І відкрила наступне посилання.

— Дивись.

— Що?

— Зоопарк.

Джейк нахилився ближче.

Від нас до міського зоопарку було значно ближче. На сайті навіть згадувалося, що вони приймають поранених або осиротілих диких тварин.

— Це вже краще, — сказав він.

— Але...

— Але?

— Нас можуть побачити.

Він почухав потилицю.

— Камери.

Я глянула на пташенят. Потім на екран. Потім знову на них.

— Камери всюди.

Шарлотта теж заглянула в телефон.

— То ми не зможемо?

Я кілька секунд мовчала. Потім усміхнулася.

— Чому ж?

Джейк недовірливо примружився.

— У тебе з'явився план?

— Можливо.

— Кажи вже.

— Уявімо, що працівник зоопарку знаходить коробку з трьома пташенятами біля службового входу.

— Ага...

— Він що зробить?

— Забере їх.

— Правильно.

— І… почне шукати того, хто їх приніс.

Я похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо кого він шукатиме?

Джейк мовчав.

— Банду небезпечних школярів, які займаються… порятунком пташенят?

Шарлотта тихенько засміялася. А я розвела руками і додала:

— Ми ж не залишаємо своє кошеня під дверима чужого будинку. Не підкидаємо сміття. Не ламаємо чуже майно. Ми буквально намагаємося зробити так, щоб вони вижили.

Джейк повільно кивнув.

— Коли ти так кажеш... Це навіть злочином важко назвати.

— Тобто...

— Якщо вони захочуть подивитися записи з камер, то побачать школярку з рюкзаком і маленьку дівчинку поруч.

Я знизала плечима.

— Я сама це зроблю, і половина школярів виглядає саме так.

Шарлотта гордо випросталася. А Джейк усе ще вагався.

— А якщо вони все-таки почнуть шукати?

— Через що?

— Ну...

— Через те, що хтось врятував трьох пташенят?

Він усміхнувся.

— Якщо чесно… звучить трохи безглуздо.

— Саме так.

Я закрила телефон.

— Максимум, що вони скажуть: "Шкода, що людина не залишила свій номер". А ми не залишимо, бо тоді почнуться питання. І про собаку доведеться брехати… І про батьків. А цього мені зовсім не хочеться.

Шарлотта дуже обережно погладила одного з пташенят кінчиком пальця.

— Вони житимуть?

Я подивилася на Джейка. У відповідь він теж подивився на мене. Бо жоден із нас цього не знав.

— Якщо ми поквапимося, — тихо сказала я, — тоді так.

Ми більше не витрачали часу на балачки. Пташенята тихенько пищали у своєму гнізді, і кожна хвилина затяжних роздумів здавалася зайвою. Я почала оглядати кімнату. Поміж дошками, битою цеглою й пляшками валялося багато мотлоху. Біля стіни лежала стара фланелева сорочка, майже вицвіла, але суха. Напевно, хтось із безхатченків колись залишив її тут. Я підняла її за рукав і мало не чхнула від пилу. Зате без різкого запаху.

— Це буде норм, — сказала я таким тоном, щоб всі відчули в голосі намір якомога швидше закінчити справу.

Обережно вистелила сорочкою дно картонної коробки, яка теж знайшлася неподалік. Усередині ще валялася інструкція від якогось електрочайника. Ми підклали кілька сухих гілочок із самого гнізда, щоб усе хоча б трохи пахло знайомим місцем, а тоді по одному дуже обережно перемістили туди пташенят. Вони одразу повідкривали дзьоби. Я накрила коробку краєм сорочки, залишивши щілину для повітря.

— Ходімо, — сказала я і рушила швидкими кроками, тримаючи Шарлотту за руку.