РОЗДІЛ 3

2 дні до зараження.

Уроки починалися з історії.

Містер Волкер уже вкотре розповідав про якусь війну, яка закінчилася ще задовго до народження навіть моєї бабусі. На дошці одна за одною з'являлися дати, прізвища генералів і стрілочки, що показували напрямок наступу. Я намагалася слухати і в цьому не обманюю. Хвилин п'ять я не зводила очей з дошки, але занадто багато інформації, яка у мене не асоціювалася взагалі ні з чим, дати як набір чисел. Як можна запам’ятати перелік дат, які перелічуються як автоматна черга, і події тих днів нічим особливим не відрізняються одне від одного? Якби хоча б одна з тих дат припадала на день народження моїх друзів чи Шарлотти, я б запам’ятала. Тому я здалася.

Іноді мені хотілося поставити вчителям лише одне питання. Хто з тих людей пам’ятав про дні народження своїх рідних та друзів? Хто пояснить, що переживали їхні дружини, коли залишалися вдома з дітьми, не знаючи, чи повернеться голова сім’ї? Може, ці мужні вчинки спонукають не полишати свої власні сім’ї звичайних людей, яким був і мій “батько”? І хто з них дасть пораду, як сказати молодшій сестрі, що сьогодні вона отримає меншу вечерю, бо грошей бракує? Ніхто! Зате всі школярі чудово мають знати, хто командував армією двісті років тому. Напевно, це значно важливіше.

— Люсіль.

Я здригнулася.

— Так?

— Повтори, будь ласка, останнє речення.

Я мовчала.

— Саме так я і думав.

Кілька дітей тихенько засміялися, а я знизала плечима. Мені навіть соромно не стало. Не тому, що мені байдуже, просто є речі, через які…  речі які справді не варті переживань. Нудна історія до них не належала.

На перерві мене наздогнала Емілі.

— Ти знову отримала зауваження.

— Вітаю себе.

— Тобі взагалі колись не буває байдуже на те, що тебе можуть вигнати?

— Буває.

— Коли?

— Коли мама каже, що вдома на мене чекає “серйозна розмова”.

Емілі замовкла.

— Вибач.

— Та нічого.

От тільки це було не смішно.

Наступним був урок математики. Місіс Райт роздала попередні контрольні (моя вже давно стала зіркою ТікТоку). Вона пройшла між партами, зупинилася біля мене й поклала аркуш прямо перед носом. Ну і нащо? Всі вже бачили свої результати. Тридцять вісім. Товстими червоними цифрами.

— Ти здатна на значно більше, — сказала вона.

Я подивилася на оцінку. Потім на неї.

— Ага.

— Я серйозно.

— Дякую, — сказала я, аби місіс Райт відчепилася від мене.

Вона явно чекала якоїсь реакції. Обіцянки виправитися чи каяття. Хоч чогось. Та це даремно. Вона не знала, що вчора ввечері я рахувала, чи вистачить нам грошей до кінця тижня, вираховуючи кількість придбаних мамою одиниць алкоголю та цигарок. Не знала, що домашню роботу я доробляла після того, як уклала Шарлотту спати. Не знала, що іноді я засинаю за столом. І якби навіть знала... Оцінка однаково залишилася б тридцять вісім.

Під час уроку до мене нахилився Джейк з сусідньої парти.

— Дай.

— Що?

— Контрольну.

— Навіщо?

— Для мистецтва.

Я простягнула аркуш. Він уважно подивився на нього і взяв. Потім дістав ручку. І прямо під моєю оцінкою дрібними літерами написав:

"Зате виживе під час апокаліпсису."

Я не втрималася й тихо засміялася. І ми перекинулись тихими репліками:

— Ти дурний.

— Зате чесний.

— Місіс Райт тебе вб'є.

— Головне, щоб не тебе.

Я подивилася на цей напис ще раз. І раптом зрозуміла, що він жартує не зовсім навмання.

***

На великій перерві ми сиділи на сходах біля спортзалу. Джейк розповідав, як вони з хлопцями збираються будувати трамплін для велосипедів. А я слухала краєм вуха.

— Якщо все вийде, можна перестрибнути мало не через половину канави.

— Якщо все не вийде, можна перестрибнути одразу в лікарню.

— Теж варіант.

— Ні, це твій варіант.

— Ти занадто багато хвилюєшся.

— А ти занадто мало.

Він посміхнувся.

— Саме тому ти моя найкраща подруга.

Я усміхнулася у відповідь. Можливо, так і було, але він давав мені підтримку, а я йому підколи, а це не зовсім рівноцінний обмін виходить. Бо якби ми були однаковими, то або обоє давно сиділи б у кабінеті директора, або обоє мовчки відсиджували свій час у школі й розходилися. Але якщо прикинути з іншого боку, так виходила цілком непогана рівновага. Він постійно тягнув мене ближче до пригод, а я постійно тягнула його трохи далі від самогубства. І поки що це добре працювало.

Останній дзвінок завжди звучав так, ніби школа нарешті посилала нас кудись подалі.

Коридори за лічені секунди заповнилися учнями. Довгоногі бігли до автобусів найпершими, хтось уже домовлявся, у кого сьогодні ночівля, а групи дівчат-білявок стояли біля шафок і прощалися так драматично, що аж гидко.

Я спустилася сходами до молодшого корпусу. А Шарлотта вже чекала мене біля виходу. Побачивши мене, вона відразу підхопила свій рюкзак і підбігла.

— Я думала, ти забула.

— Забула б, якби хотіла йти додому сама.

— Це було б жорстоко.

— Згодна.

Ми вийшли зі школи.

Вуличне повітря пахло мокрим листям і асфальтом після короткого дощу. Батьки вже забирали молодших дітей. Біля автобусів стояв звичний галас. Я саме дістала телефон, щоб перевірити, чи написала Джанет, коли за спиною почувся голос.

— Люсіль!

Я повернула голову і побачила, як Джейк майже біг до нас, розмахуючи руками так, ніби запізнювався на літак.

— Усе-таки ти щось замислив, — сказала я.

— Сам дивуюся.

Він зупинився переді мною, переводячи подих.

— Є справа.

— Звучить підозріло.

— То підеш чи ні?

— Куди?

— Побачиш.

— Ні.

— Ти ж навіть не знаєш куди.

— Саме тому й ні.

— Ну, Люсіль.

— Ні.

— Там буде цікаво.

— Для тебе цікаво — це коли існує хоча б двадцятивідсоткова ймовірність викликати швидку.

— Цього разу менша.

— Наскільки?

Він задумався.

— Не знаю.

— Оце й лякає.

Джейк усміхнувся тією самою усмішкою, після якої в нього майже завжди народжувалася якась геніально дурна ідея.

— Гаразд, тоді скажу інакше. Обіцяю, цього разу ніхто не висітиме догори ногами, не лізтиме на дах і не стрибатиме через паркани.

— Ти спеціально перерахував свої старі досягнення?

— Хотів нагадати, який я різносторонній.

Я вже відкрила рота, щоб відмовити ще раз, але поруч почувся тоненький голос.

— Ви підете гуляти?

Шарлотта дивилася на нас величезними очима.

— Звісно, — відповів Джейк.

— А можна з вами?

Він здивовано перевів погляд на мене, а я лише зітхнула. От халепа.

— Будь ласкааа… — протягнула Шарлотта. — Я чесно-чесно не буду заважати. Я навіть мовчатиму.

Я скептично підняла брову.

— Цілих… п'ять хвилин, — швидко виправилася вона.

— Уже чесніше.

Вона схопила мене за рукав.

— Будь ласка. Будь ласка. Будь ласочка.

Я знала цей погляд. Шарлотта користувалася ним лише тоді, коли справді чогось хотіла. А хотіла вона небагато. Новий набір олівців або ж морозиво. Чи погуляти в парку, чи просто побути десь, окрім дому.

Я ковзнула поглядом по парковці. Якщо мама прокинулася, то все одно навряд чи забере нас вчасно. Якщо не прокинулася, Джанет знову кине свої справи й приїде, якщо я їй напишу. У будь-якому разі додому нам поспішати не було до кого.

Я видихнула.

— Добре.

Шарлотта мало не підстрибнула.

— Правда?

— Один раз.

Вона так міцно обійняла мене, що я ледь втрималася на ногах.

— Я тебе люблю!

— Я знаю.

— Дуже-дуже люблю!

— І це теж знаю.

Джейк тихо засміявся.

— Значить, нас уже троє.

— Якщо це якась дурниця, — сказала я, дивлячись прямо на нього, — я тобі не пробачу.

Його усмішка на секунду здригнулася.

— Це навіть страшніше за візит до директора.

— Саме так.

— Гаразд… тоді ходімо.

— Куди?

Він загадково посміхнувся.

— Побачиш.

Я закотила очі. Чомусь у мене було дуже погане передчуття. І, знаючи Джейка, воно майже ніколи не виникало даремно.