РОЗДІЛ 2

Шарлотта побігла до свого корпусу щойно ми зайшли на територію школи. Вона ще досі належала до тієї категорії дітей, які могли радіти зустрічі з друзями. Інколи мені навіть ставало трохи заздрісно. Я ж повільно попленталася до головного входу. Навколо снували учні. Хтось захекано біг, запізнюючись на перший урок. Якийсь малий поруч і не збирався встигнути на заняття, бо доїдав сніданок в коридорі. Гурти малявок обіймалися між собою й відігравали дурнуваті привітання, використовуючи всі свої частини тіла, включаючи дупи, і це було феее, наче вони не бачилися років десять, а не якихось два дні.

Усі вони виглядали набагато безтурботнішими за мене. Я майже впевнена, що так і було. Не дуже схоже, що хоча б хтось із них теж тягнув за собою якийсь власний мішок лайна. А може, більшість з них краща за мене в акторському плані. Я ж давно перестала бачити сенс вдавати.

Телефон завібрував у кишені. То, напевно, нові сповіщення про коментарі та вподобайки. Я відкрила ТікТок ще до того, як дісталася сходів. Під останнім відео вже набігло більше тисячі переглядів. Для когось це смішні цифри, але не для мене. Я все ще пам'ятала той день, коли перше відео набрало аж двадцять переглядів, і я ходила щаслива мало не тиждень. Тепер вже не дивувала тисяча. У ролику була моя контрольна з математики. Тридцять вісім відсотків. Червона оцінка на весь аркуш. А поверх мій напис:

"Кажуть, школа готує до життя."

І наступний кадр:

"Жодного разу не бачила уроку про те, як не стати алкоголічкою."

Коментарів було море. Дехто сміявся, поки хтось інший звинувачував мене у власних проблемах. Декілька дорослих написали, що я ледача й безвідповідальна. Дуже бісить читати таке від людей, які ніколи в житті не думали, чим годувати свою молодшу сестру о шостій ранку. Я поставила лайк кільком відповідям і сховала телефон.

Мені все частіше подобалося злити людей. Не тому, що я така вже бунтарка, насправді ні. Оце водночас і смішно, і сумно. Половина школи вважає мене якоюсь дикою проблемною дівчиною. Але правда в тому, що я навіть близько не така. Я не прогулюю уроки, не смокчу цигарки чи електронки чи ще якусь туфту. Не краду і не шукаю пригод на свою дупу. Я навіть домашні завдання роблю частіше, ніж хотіла б. Просто мені байдуже до правил, які вигадують люди, котрі ніколи не жили так, як я. І я хочу, щоб Шарлотта була не гірша за нашу маму чи за мене. От і вся моя "бунтарськість".

— О, дивіться, хто тут.

Я навіть голову піднімати не стала. Не було сенсу, бо цей голос я впізнала б будь-де.

— Джейк.

— Приємно, що ти мене пам'ятаєш.

— На жаль.

Він засміявся й плюхнувся поруч на лавку. Цього ранку вигляд у нього такий, ніби той прокинувся хвилин п'ять тому. Темне волосся стирчало в усі боки. Краватка була перекошена (ну, тут без змін). Брудний рюкзак висів на одному плечі, а потім сповз на лікоть. Взагалі дивно, що він не забув взяти його до школи.

— Що дивишся?

— Коментарі.

— Знову виклала щось жахливе?

— Контрольну.

— А-а-а.

Він серйозно кивнув.

— Освітній контент.

— Саме так.

— Майбутні покоління будуть тобі вдячні.

— Сподіваюся.

Він нахилився ближче.

— Скільки цього разу?

— Тридцять вісім.

— Непогано.

— Для кого?

— Для людини, яка взагалі прийшла на контрольну.

— Дякую за підтримку.

— Завжди радий.

Я усміхнулася. Саме тому ми й дружили. З Джейком було легко. Він рідко ставив питання, на які я не хотіла відповідати. Рідко ліз у душу і майже ніколи не дивився на мене зі співчуттям, бо я таке ненавиділа. Особливо від людей, які поверталися після школи в нормальні будинки. Джейк теж був проблемним. Хоч і по-іншому. У нього не було молодшої сестри чи брата, яких треба доглядати. Матір теж не додавала йому проблем. Зате було якесь дивовижне бажання постійно шукати пригоди на власну дупу. І постійно знаходити їх.

Минулого місяця він примудрився вилізти на дах спортивного залу. Не тому, що хтось його змусив чи програв якусь дурнувату суперечку. Просто йому стало цікаво, який вигляд має футбольне поле зверху. Директор тоді мало інфаркт не отримав, поки пожежники знімали його звідти, а Джейк ще сперечався, що спустився б і сам, якби йому дали хвилин десять.

За кілька тижнів до того він приніс до школи півтора десятка маленьких жовтих резинових качечок і сховав їх по всіх кабінетах. Учителі знаходили їх майже місяць. Одну директор витягнув із кишені власного піджака вже під час якоїсь важливої наради, і пішли чутки по усій школі. Джейк потім пів дня реготав так голосно, що його вигнали в коридор.

Ще він якось прив'язав повітряну кульку до рюкзака фізрука. Той проходив із нею майже пів уроку, а ми всі робили вигляд, що нічого дивного не відбувається. Навіть я ледве стримувала сміх. Коли фізрук нарешті помітив кульку, то чомусь звинуватив семикласників. Джейк після уроку чесно зізнався. Йому виписали покарання. Він сказав, що воно того варте.

Одного разу він примудрився перелізти через паркан за школою лише тому, що м'яч відлетів на інший бік. Замість того, щоб обійти двадцять метрів до хвіртки, він стрибнув через металеві прути, зачепився штанами, повис догори ногами й ще хвилин п'ять благав когось принести ножиці. Після цього ходив із діркою на всю ногу й гордо називав її бойовим шрамом.

Сам Джейк казав, що життя занадто коротке, щоб поводитися нудно. Я ж була майже впевнена, що його життя стане коротким саме через такі геніальні ідеї. Після всіх його пришелепкуватих витівок я почала вірити, що він справді має персонального янгола-охоронця. Якби люди могли бачити янголів, я впізнала б його за секунду. Той був би геть сивий, з нервовим смиканням ока.

— До речі, — сказав він. — Ти сьогодні після школи зайнята?

Я глянула на нього.

— Напевно.

— Напевно чи так?

— Залежить від того, чи мама взагалі прокинеться.

Його усмішка трохи згасла. От халепа, знову сказала зайве. Таке іноді траплялося. Як із розбитого графіна, коли навіть клей між друзками скла не витримує натиск води, і та протікає в супереч всьому.

— Зрозуміло, — тихо сказав він.

Я одразу змінила тему.

— А ти що хотів?

— Ми з хлопцями збиралися покататися на велосипедах біля старого кар'єру.

— Тобто робити щось дурне.

— Саме так.

— Тоді без мене.

— Боїшся?

— На відміну від тебе, я маю жити.

— Зануда.

— І пишаюся цим.

Він знову засміявся. І я разом з ним. Джейк іноді поводився так, ніби він кіт з запасними життями. Та навіть з запаскою в дев’ять життів він все одно перейшов жити в кредит. А в мене такого запасного життя не було і янгола за плечима. У мене була Шарлотта, за плечима якої була я. І цього вже достатньо, щоб думати двічі перед кожною дурницею. А інколи й десять разів.

Пролунав дзвінок. Навколо всі одразу заворушилися.

— Ну що, геній освіти, ходімо вчитися речам, які нам ніколи не знадобляться.

Я піднялася з лавки.

— Якщо сьогодні покажуть, як оплачувати рахунки або виховувати молодшу сестру, обов'язково поклич мене.

— Домовились.

І ми рушили до класу разом із натовпом інших школярів, щоб провести черговий день, відсидіти чергові уроки і отримати чергові оцінки. І знову дорослі, які розповідатимуть, як правильно жити, хоча самі того не знають. Жоден із них навіть гадки не мав, що більшість речей, які справді важливі, я вивчила задовго до того, як потрапила до цієї школи.