РОЗДІЛ 6

День зараження

Зранку я знову посварилася з мамою. Цього разу через пролиту воду на кухні, яку, як не дивно, розлила не я. Вона поспішала, нервувала й навіть не стала мене слухати, коли я намагалася пояснити, що тільки-но зайшла до будинку. Мене це образило, бо вона розлютилася ні за що. Шарлотта прикрила вуха руками, а я задовбалася від таких ранкових істерик.

Потім ми поїхали до школи, і день спочатку здавався абсолютно звичайним. Але вже на першому уроці я відчула легкий біль у голові. Спочатку подумала, що це через мамині крики, але ж вони були майже нормою для мого організму. За стільки років я мала б уже виробити імунітет до ранкових сварок. Тому головний біль не був типовою реакцією мого організму на стрес.

На другому уроці він став слабшим, а до великої перерви взагалі майже зник. Та дивна важкість у голові, кілька годин потому, змінилася на незрозуміле відчуття полегшення. Наче хтось трохи послабив туго затягнутий ремінь у мене всередині. Потоки інформації від вчителів мене більше не обтяжували. Не те щоб я раптом полюбила школу. До такого дива людство ще не доросло. Звісно, ці дисципліни не були аж такими важливими для реального існування, як мій життєвий досвід. Виходить, що слова більше не зливалися в суцільний шум і прямо-таки більше не “напрягали”. Коли вчителька щось пояснювала, мені не доводилося змушувати себе зосереджуватися. Я просто слухала і все.

На великій перерві я навіть замислилася, чи не захворіла. Але крім того ранкового головного болю нічого більше не було. Температури теж не було. Навпаки, почувалася я навіть трохи бадьоріше, ніж зазвичай. Тому дуже швидко перестала про це думати. Зрештою, останнє, що спадає на думку, — це те, що твій мозок починає працювати інакше. Не тому, що я дурна, а тому, що просто втомлювалася від усього. Може, я не хотіла мати нову невідому проблему. Та й хіба легше запам'ятовувати нову інформацію й мати трохи більше сил — це проблема?

Я навіть тихенько засміялася від цієї думки.

— Чого ржеш? — прошепотіла сусідка по парті.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Здається, я починаю розуміти математику.

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно зізналася у вбивстві.

— Співчуваю.

— Я...

Я вже розтулила рота, щоб відповісти, як завжди. Хотіла кинути якийсь саркастичний жарт. І раптом зупинилася. У голові ніби сама собою промайнула думка, що ця відповідь якась… лажова. Раніше я б навіть не замислилася. Ляпнула б перше, що здалося смішним і їдким. А тепер чомусь захотілося сказати щось влучніше. Я так нічого й не відповіла.

Невже коли я говорила все, що колись говорила, здавалося мені влучним попаданням в яблучко і надзвичайно доречним. Я задумалася, бо мені стало від себе… не так, щоб дискомфортно, а просто незвично.

Може, це гарний день, а може, радію наближенню вихідних. У будь-якому випадку я тоді навіть не замислювалася, що щось в моєму організмі змінилося. Точніше, змінилося, але зовсім трохи. Настільки мало, що я й не звернула на це достойної уваги.

Якби хтось тоді сказав мені, що це був останній день, коли я мислила так само, як усі навколо, я б лише розсміялася й покрутила пальцем біля скроні. Я б повернулася до свого телефону, до дурнуватих відео, до нескінченних сварок із мамою, до незадовільних оцінок, саркастичних жартів і впевненості, що саме так виглядатиме все моє життя. Я ще залишалася тією самою Люсіль, яка втомлювалася, гнівалася, ненавиділа увесь світ, відкладала все на потім, забувала половину почутого й вважала це звичайною частиною себе. Лише одна доба відділяла мене від людини, якою я була цілу купу років. Тоді я цього навіть уявити не могла.

Фізкультура завжди була єдиним уроком, де ніхто особливо не вдавав із себе генія. Ми переодягалися в роздягальні, виходили до спортивної зали, отримували м'ячі й робили вигляд, що дуже стараємося. Учитель свистів у свисток частіше, ніж пояснював правила, а половина класу лише чекала, коли минуть ці сорок хвилин.

Я теж чекала. Мені завжди подобалося спостерігати за однокласниками саме тут. Без парт, незручної форми і вчителів над головою вони ставали собою. Хтось жартував в увесь голос, поруч лунали суперечки через кожне очко, хтось навмисно промахувався, щоб усі сміялися. Джейк, звісно, уже встиг придумати якусь дурницю й переконував хлопців, що сьогодні точно поб'є шкільний рекорд, хоча ніхто навіть не знав, який саме рекорд він мав на увазі.

Я дивилася на все це й думала, що знаю їх усіх достеменно добре. Мені здавалося, що вони ніколи особливо не зміняться. Через рік сидітимуть у тих самих компаніях, сміятимуться з тих самих жартів і сперечатимуться через ті самі дрібниці.

Тоді мені ще здавалося, що й я залишуся такою самою. Учитель роздав баскетбольні м'ячі. Один покотився прямо до мене. Я машинально підняла його, кілька разів ударила об підлогу й віддала далі. Гума глухо відгукнулася луною по всій залі. Запах дерев'яного лаку, потерті білі лінії на майданчику, старе табло під стелею, яке раз у раз миготіло, скрип кросівок по паркету — усе виглядало до болю звичним. Настільки звичним, що я навіть не звертала на це уваги.

Тепер я часто повертаюся до цього спогаду. Через те, що це був останній раз, коли світ здавався мені звичайним. Востаннє я дивилася на людей, не намагаючись зрозуміти кожну їхню інтонацію, кожен рух чи приховану причину кожного вчинку. Предмети навколо були лише предметами, а не нескінченним ланцюгом запитань. Я ще цього не знала. Для мене це була лише остання фізкультура перед вихідними.

Головний біль минув. Настрій навіть став трохи кращим. Я повернулася додому, повечеряла, погортала TikTok і лягла спати, навіть не здогадуючись, що найважливіша зміна вже відбулася. Вона ще не встигла налякати мене, а тільки-но почала вчитися керувати моїм мозком.