IV

Людські фігури.

Серце затремтіло, легені гарячим обпекло. Я ніколи раніше не бачив людей під час досліджень.

Тому абсолютно все всередині кричало: «Біжи зараз же!»

Натомість я дістав маленького ліхтаря, що мені дав професор. Навушник замовк остаточно, зв’язку жодного.

Вмикаю прилад. Цокнуло відлунням на всю залу. Повільно підіймаю струмінь жовтого світла, наводжу на каси.

— В-ви хто? — запитую неголосно всупереч здоровому глузду. Задзвеніла моїм голосом люстра на високій стелі.

Із пітьми я вихопив людське обличчя, натягнуте на щось квадратне. Нерівно стирчить шмат чорного волосся зверху, звисають додолу пасма шкіри. Замість плечей у чоловічої фігури — напівколо, як коромисло. А зверху — вицвіла тюремна роба. З-під неї видніється щось рожеве.

Господи…

Перед тим, як вимкнути ліхтар геть — збагнув, що таких істот там стоїть мінімум двоє.

Не насмілюючись відвести погляд від вільних кас, я позадкував до дверей. Ліхтарик впав, бо руки затремтіли. Вдарився й одразу погас. Я кинувся до виходу — а там тепер зачинено.

Та що ж таке! Трясця!

Трясу двері, проклинаючи вголос.

Туп-туп.

Хтось до мене наближається. Кроки робить по залу.

З криком я навалююся на двері, вони хрустять — і я провалююся вперед. Вибираюсь надвір. На бетон падає невеликий ланцюг із замком. Коли і хто встиг мене зачинити?!

Відстрибнув від будівлі, ледь не впав. А в брудному склі дверей — уже воно. Квадратна голова дивилася на мене чорною порожнечею, грубо вирізаними дірками замість очей.

…Згадую я все це тепер і розумію, що така ж діра зараз у роті людини, що приїхала до мене в село. Через пітьму, що пульсує між його зубами, я бачу всі роки відсидки. Згадую помилки.

…Як я опинився на автобусній зупинці, а не там, звідки заходив?! Це місце одночасно нагадувало щось — та було незнайомим. Наче рідне моє місто, Чорнобрама. А неправильне.

Біле сонце на небі пробиває хмари, зовсім не освітлюючи вокзал. Швидко крокую геть, знову намагаючись вийти на зв’язок із професором. Бігти світ за очі все ж поки боюсь.

— Алло, прийом, ви чуєте мене? Забирайте… Забирайте звідси… — бубоню, а не говорю — досі горло скобоче масивне лезо страху.

Під ногами кахель змішується з бруківкою. Бліді хмари опускаються на багатоповерхівку поряд. І кожне вікно в ній — за ґратами. З кожного вікна на мене дивляться.

Заскрипіли двері, що ведуть до приміських кас. І раптом на землі, біля викривленого ліхтаря, я помічаю апарат з антеною, схожий на радіоприймач.

Воно! Про нього й говорив носатий, мабуть!

Зовсім недалеко, метрів десять!

Я боюся відвести погляд від квадратних морд у вікнах, однак їх надто багато, щоб втримати в полі зору всі. Звідкись я знаю, що поки дивишся на них — ти у відносній безпеці. Можливо, згадав якусь байку з дитинства. Або ж уже навчився відчувати аномальні зони в’язниці.

Знову вітер.

— …Ігорю, ви з нами!? — крик професора змушує мене підстрибнути.

— З-забирайте мене звідси, ЗАБИРАЙТЕ!!! РЯТУЙТЕ!!! Я ТУТ!!!

Далі я рвонув уперед із несамовитим криком, оскільки мені здалося, що одна з фігур у вікні почала рухатися.

Я схопив прилад, але він виявився важчим, ніж я думав. Тому впав. Забив собі коліно.
Біль вдарив іскрами в лице. І тут же скрипнуло з боку приміських кас. Я різко повернув голову, підіймаючись — а одна з потвор завмерла в позі бігу. Та ж, що була на касі. Зла морда втягується у беззубий рот, на металевому лобі я бачу тюремне татуювання — «троянду вітрів».

Вже краєм ока я бачив, що за цю коротку мить навколо мене виникла ціла товпна штучностворених людей-в’язнів. Кістки, пальці та вирвані нерви стирчать із неправильно зшитого тюремного одягу.

— …Ігорю, ви…

— ЗАБИРАЙТЕ!!! — заволав я та побіг.

Ніколи в житті не нісся з такою швидкістю. Мабуть, допоміг також той укол. Підошви взуття ледь торкалися холодної землі, я вигубив частину пристроїв, що були прикріплені до тіла.

Позаду чув, як б’ється метал об бетон. Як гуде потяг, шукаючи мене біля колій. Як біжать за мною потвори. Кричать вони люто, несамовито. Погрожують, лають. Нісенітниці звучать, немов із товстої труби.

Жаргон. Слова й репліки без жодного сенсу.

А ще крізь пекельний гул пробивається той самий шепіт:

— Ні-ні-ні-ні, не отримаєш! Я НЕ ТВІЙ!

Канат боляче різонув живіт, і я збагнув, що мене тягнуть. Підвернувши ногу, змінив напрям. Прямо у сірий туман, крізь зарослі пліснявою стіни. Червоний канат натягнувся, став ниткою, за яку я хапався, щоб вижити. Незважаючи на жахливий біль у нозі, на те, що більше не можу дихати.

Тюремні ґрати проростали в дерева, розламували коридори та вулиці. Падали під ноги ліхтарі чужого світу, знущалися — розбиваючись.

Легені заболіли, перед очима — мурахи чорні.

— Я… втрачаю… Я… Тягніть… ТЯГ-НІТЬ!..

Падаю.

Затремтіла твердь під ногами. Перевернулося догори дном холодне сонце, і хмари стали стіною.

Немає повітря. Нічого більше не відчуваю.

— …Курзанкін!..

…Прийшов я до тями від різкого запаху нашатирного спирту. Першим словом стала лайка. Другим — теж. Я різко піднявся на лікті та відчув нудоту.

Лікарняна палата. Ліжко. Серце гатить у ребра. Я прокляв до сьомого коліна тих, кого побачив: двох охоронців та носатого. І закінчив більш спокійно:

— …ну вас до чорта. Більше я не приймаю участі у цій херні. Хоч стріляйте мене! До сраки ідіть. Всі ДО СРАКИ.

Досить.

Професор примружився. Перебив мене нарешті, коли я згадав його батьків:

— Кажу ж вам, зачекайте! Зупиніться ж ви, почуйте! У мене в руках — бомба! Прорив! Розумієте? Ми… Ви впоралися, Ігорю!

— З чим, бляха, я впорався!?

Він кивнув на столик, на якому стояв той самий пристрій. Отже, я все ж доніс його.

Я не витримав і заплакав. І виблював прямо на підлогу палати. З мене виходило все, що я пережив, однак ще не усвідомив.

Професор щось балакав, однак я перебив, як тільки зміг говорити. Різко і впевнено:

— Та пішов ти!..

Сказав — і затих. Вже очікував отримати по голові від охорони. Знову відчути дотик чужих чоботів на обличчі, як колись. Опинитися у своїй блювоті, наприклад. Однак нічого схожого не сталося.

Страшна версія нашого світу, чудовиська, схожі на зеків, та проклятий шепіт наповнили мою чашу до краю. Якщо раніше цей голос приходив тільки вночі, та й то не завжди, то тепер відстань між нами значно скоротилася. От що я відчув.

З мене достатньо.

Начальник колонії, звісно, викликав мене після інциденту. Я очікував погроз чи інших санкцій. Натомість — відбулася бесіда.

— Ти як почуваєшся? — одразу запитав Володимир Олегович.

У його кабінеті за цей час стало ще темніше. Тепер я вже майже не розрізняв лисину по той бік столу.

Або ж це у мене зір погіршився?..

— Паскудно я почуваюся.

— Вірю, що погано. Але ж не пропав! А ти у фаворі у професора. Він за тебе клопоче. Просив, щоб тебе не кривдили.

— Нехай професор робить, що хоче, я відмовляюся від співпраці.

Начальник колонії не одразу відповів. Зашелестів паперами у темряві. Покашляв мокрим, важким кашлем.

— Ти зайшов значно далі, ніж інші, при цьому зберіг розум і тіло. Яйцеголові в захваті. Та ще й прилади повернув. Вже завтра цей пристрій буде в Києві, ага… Ігоре, я коротко, а ти вже вирішуй сам. Потрібно, щоб ти продовжив.

Його ввічливість насторожувала більше, ніж якби він почав кричати.

— Ні. Більше не хочу. Все це — не нормально. Робіть, що завгодно.

— Ти правий, з тобою я справді можу зробити, що мені захочеться, — голос Володимира Олеговича заскрипів злістю, однак контрольованою. — А можемо вчинити інакше. Значно покращити умови утримання. Що тобі потрібно?

— Нічого. Назад до камери.

— Сім’ю знову побачити хочеш.

— Не говоріть мені про родину.

— А я буду. Притисну зараз тебе тим, від чого ти не відмовишся.

Нетерплячим рухом він відірвав клаптик листка. Написав щось на ньому. Знову закашлявся, а далі кинув у мене напівзім’ятим папірцем.

Я розгорнув. Напружив зір. Ледь розгледів суму.

— Родина твоя отримає на руки завтра ж. Ти ж хочеш вину перед ними загладити. Мрієш про воз’єднання родини, я знаю. Прощення потребуєш. Сам подумай. Здохнеш — так ще й за свої кошти їм хоронити тебе. От і виходить, що рідним ти тільки зло, біль та витрати приніс. Правильно? Наша установа похороном не займається, знаєш…

А вони непогано мене вивчили. Не просто, отже, я проходив усі ті дебільні тести.

Мовчу. Не очікував схожого. Знову згадую гудок невидимого потяга.

Сума просто колосальна. Ніколи таких грошей ніхто в нашій родині не тримав у руках.

— Думай, але хутко. Ти потрібен професору. Якщо відмовиш, то він розчарується. Гнитимеш у камері до кінця терміну — мені плювати. Ти кадр, звісно, цінний, але не думай, що без тебе все зупиниться.

Гроші, звісно, не повернуть забране життя. Однак вони багато в чому можуть допомогти сім’ї. ДУЖЕ багато в чому.

— А якщо обманете?

— Професор при тобі перевод коштів зробить. Кажи свою відповідь, не займай час. Будеш працювати?

Чому начальник колонії сидить майже у цілковитій пітьмі? Одна справа — тримати ув’язнених в таких умовах. А він же — не остання людина в установі…

— На умовно-дострокове можу надіятися?

— Якщо продовжуєш, то звісно.

Зрештою… А за що, власне, я чіпляюся? За своє життя? Можливо, так воно й правильно. «Сто п’ятдесят двійка» забере мене назовсім, але хоч користь принесу родині. Я ж коли працював, то й тримав на собі практично все. У цьому Володимир Олегович правий — сім’ї поки що я приношу тільки горе.

— Тільки я не хочу більше взаємодіяти із настільки небезпечними об’єктами.

— Це була позаштатна ситуація. З нею ти впорався, до речі. Ще щось?

— Я… Я готовий продовжити. Але маю умову.

— Торгуєшся як баба на базарі. Яку умову? Камеру окрему, чи на лікарню тебе перевести?

— Поясніть мені… Все в деталях. Разом з професором. Що коїться насправді у колонії, що це за місця? Я повинен знати, що бачив.

— І треба воно тобі?

— Однозначно.

Також я хотів поговорити про шепіт. Відчував я, що він неодмінно повернеться. Відчував усім нутром, що ті істоти, кого я потурбував, шукатимуть контакт.

— Завтра вранці. Пришлю за тобою. І поспілкуємося, і папери наступні підпишеш. А поки — іди спи.

Сусіди по камері — кожен у собі. Тепер нас залишилося троє, нових не підселяли. Я зробив висновок, що наша трійця — золотий фонд учених.

— А таки сивим ти став, не привиділося мені, — несподівано сказав зек, що вже позбувся обох передпліч. Він сидів у закутку, так і не розгледиш. Чимось він цінний для професора та його колег.

— Хапонув ти горя. Чефірити будеш?

— Давай, — байдуже погодився, сів за стіл та поринув у роздуми.

Вони справді розказали. Більше не сковували руки наручниками. Це була довга розмова.

— Ну, слухай, Курзанкін, раз хотів, — почав Володимир Олегович. Професор сидів поряд та щось розглядав у телефоні. — За совка, ще у вісімдесят дев’ятому, колонію було вирішено знищити. Не просто припинити експлуатацію, а конкретно зрівняти з землею. Чого так — не знаю, але одна особа в серйозних погонах мені доводила, що це місце недобре. Чимось вони тут займалися, вчених ганяли… От. Тут ще до війни була в’язниця, менша набагато. Ти, може, й не пам’ятаєш, бо ще досить молодий. Потім німці тут євреїв мордували й страчували. Скільки народу у землю поклали... Захоронення було, кажуть, аж звідси і до Забутова. Таке велике.

— І те, що я бачив — душі нещасних?

— Ну і чого перебиваєш? — начальник колонії скривився.

— Нервую, вибачте, — зізнався я.