V

А далі продовжив професор:

— Ні, Ігорю, жодних примар… Тихоболітську колонію й справді завалили за допомогою потужної вибухівки. Тобто, до справи підійшли серйозно. Кажуть, влада мала намір справжній саркофаг зробити, як над ЧАЕС. Розумієте масштаб?

— Я… Розумію, однак ніколи нічого схожого не чув про таке.

— Звісно, що не чув, — кивнув Володимир Олегович і знову закашлявся.

— Так от, — носатий поправив окуляри. — Говорячи простою мовою. Після повного руйнування колонія змогла відтворити сама себе. Через кілька днів знову стояла ціла на тому ж місці. Однак уже змінена.

— Змінена?..

— Так. Назвімо це архітектурною реплікою. Якась сила… чи явище дуже не хотіло, щоб колонія була знищена. І воно спробувало відновити установу потім, використовуючи шаблони… геометричні, фізичні, однак недосконалі… ем… Ігорю, вам відомо, як працює процедурна генерація? Під час створення комп’ютерних ігор, наприклад?

Питання було настільки несподіваним, що навіть начальник колонії каркнув, немов ворона.

— Якщо згадати формулювання, яке ми застосовуємо в документації, то звучить воно наступним чином: «це архітектурна фантомна структура, згенерована в нестабільному просторовому вузлі як симулякр тюрми, що маскує собою нестійку топологію».

— Коротше, — вставив своє слово начальник, — є підстави думати, що тріщина утворилася в матерії, коли колонію зносили в повітря. Ця архітектура — не жива, не розумна, просто імітує форму, щоб «рана» не розширювалась. Кхм, спроєктований шаблон для нестабільного простору. Вірно я кажу, професоре?

— Абсолютно.

Я б назвав це все фантастичною маячнею, якби сам не бачив на власні очі те, що бачив.

Мовчав тому. Володимир Олегович продовжив:

— Ну і маємо тепер. На території установи практично немає рівних кутів. Це непомітно одразу, але факт. Одні камери з’являються в несподіваних місцях, інші зникають. Коридори все в глиб, під землю ведуть. Росте колонія. Добре, хоч не надто швидко. Ззовні — все без змін, а всередині локація перебудовується.

— І сюди ж — увесь аномальний вплив, з яким ви стикаєтеся — професор підіймає догори вказівний палець — зміна температури, деформація простору. Колонія відкриває для нас зовсім інший вимір, який ми намагаємося вивчати. Там завжди присутні певні елементи нашої реальності, певні локації… Ви розумієте?

— Задзеркалля, — пробурмотів я.

— Можна й так сказати! — носатий усміхнувся та клацнув пальцями. — Колонія не припиняє спроб відтворити наш світ, вона уже досягла певного успіху у повній… достовірності. Погодитеся з цим?

Я згадав пісочниці з пластмасовими машинками, ідеальний штучний газон. Нічний вокзал... Ще багато чого.

Ось воно. Тепер вони спілкуються зі мною майже як з рівним. Усі карти розкрито — і я можу ставити питання. Тільки чим більше пояснень отримую — тим менше хочу чути далі.

— Професоре, я там чудовиськ бачив. Не люди. У робах тюремних.

— Це у камері 48А15РОН ви спостерігали. Вона з’являється раз на кілька років. Ну, минулого разу там були м’ясні опудала. А тепер, кажете, монстри?

— Потвори справжні. Решітки на вікнах. Вокзал як у Чорнобрамі. Що воно таке?

— Установа бачить певним чином вас та інших своїх жителів. Так і відтворює. Не здивуюсь, якщо у майбутньому ми зіткнемося із… майже людьми. Працює воно як така собі нейромережа. До речі, мені вкрай потрібно, щоб потім ви надали детальні описи усього, що було по той бік.

— Зроблю все, — я кивнув. — А що з тим шепотом?

Професор знав, про що я. Адже я вже розпитував — тільки раніше відповіді мені не надавали.

— Воно спілкується інколи з респондентами… перепрошую, з вашими колегами. У снах приходить, різну метафізичну… кхм… містичну містику говорить. На моїй пам’яті — ніхто не постраждав. Побічний ефект. Допоки ви відбуваєте покарання, воно буде. Потім — усе пройде.

— А чому… Чому я… Ми, прості зеки? Хіба не знайшлися б добровольці «за парканом»?

— Ти, мабуть, себе найрозумнішим зараз вважаєш, еге ж? — втрутився начальник. — Воно пропускає тільки тих, хто «в системі». Ти вже корінний житель установи. Ні я, ні охорона, ні пан професор не можуть відвідувати аномальні ділянки. Вірно я кажу?

— Так-так, Володимире Олеговичу. Тому воно й спілкується.

— І жодної мороки з наслідками, — тихо додав я. — Пропав зек, то й не шкода.

— Нам треба розуміти, чого чекати. Чи користь воно може людству принести, чи горе. Тому й працюємо. Досить обмежені в ресурсах та можливостях, і тим не менш… Чи отримали ви вичерпну відповідь, Ігорю?

На цьому їх розповідь завершилась. Я підписав нові папери, як і було обіцяно, носатий перевів вказану суму на рахунок моєї матері. Також він запевнив, що схожих ситуацій на останню більше не буде.

Згодом мене таки перевели до окремої камери, забезпечили індивідуальним харчуванням. І мама вперше за довгий час написала. Сказала, що вдячна за кошти. Ліки хороші собі дозволила.

Плакав я, читаючи знайомий з дитинства почерк. Якраз тоді нігті злазити почали — половину з них я так і залишив на тому листі.

Спершу я посивів, а потім став лисим. Випали повіки, сипалася шкіра з мене. Професор, звісно, давав таблетки, я поглинав їх жменями. Однак туги не відчував. Адже про мене пам’ятали вдома.

За наступні роки відсидки я ще багато чого бачив. Навіть брав участь у групових дослідженнях. Заходив далеко і без каната.

Схожого кошмару на нічний вокзал справді більше не було.

Я дізнався, що проєктів насправді діє значно більше, ніж я спершу думав. Зрозумів, що всі мої «походи» мають серйозні наслідки для здоров’я. Професор практично втратив зір, а Володимир Олегович якось зізнався, що мучить його онкологія.

Ми давно вже перейшли на «ти», я отримав хорошу посаду. Для «червоної» тюрми це прекрасна кар’єра. Спершу ти м’ясо для биття, жертва досвідчених арештантів. Об’єкт дослідження. А зараз — майже колега.

Стосовно пітьми — начальник пояснив, що колонія сама не любить світло. І коли його стає багато, деякі аномалії виходять з-під контролю, приносять проблеми.

В останні місяці, якраз перед умовно-достроковим, в’язниця почала «випльовувати» людиноподібних двійників самотужки. Вони з’являлися раптово — всі у слизі, немов щойно народилися. З пуповиною, що тягнеться підлогою.

Виростають їхні тулуби раптово з підлоги, чи прямо зі стіни — і кричать дитячими голосами.

До в’язниці прибули молоді вчені. Носатий, що встиг сильно змарніти, тільки махав рукою на них.

— Насильно ми тебе не тримаємо, хоча важко втрачати такого кадра, — зізнавався мені він, коли добряче випив. — Співпрацювати далі ти не хочеш. Ну що ж, то твоє право. Однак знай: якщо справді будеш потрібен — знайдемо. Тому що ти — вже частина проєкту. І частина Тихоболітської виправної колонії №152.

Розумник говорив серйозно; тому як тільки я опинився на свободі, побачився з мамою та трохи пролікувався, одразу переїхав у село. Досить далеко від Чорнобрами. Навіть матінці не сказав, куди відправляюсь. Інші ж родичі так і не навернулися до мене.

Купив хатину без вигод, собаку завів. З місцевими спілкувався мало. Виглядав я тепер на всі шістдесят, хоча ще навіть до п’ятого десятка не дійшов.

Прожив я спокійно рівно п’ять років, чотири місяці та двадцять вісім днів. Допоки на хвіртці у мене не з’явився професор.

Казав він, що у колонії щось сталося, якийсь вибух. Володимир Олегович мертвий, частина в’язнів утекла. А ще — почали з’являтися металеві двері просто серед поля.

— Повертайся додому, Курзанкін, колонія вмирає!

— Тут мій дім, дай мені спокій, — казав йому я, не впускаючи на подвір’я.

Змінився професор ще дужче. Очі випадали з орбіт, він постійно їх підбирав та витирав брудною хустиною. З окулярами плутав, либонь. Перекривило носатого, горб з’явився.

— Нікого, крім тебе. Померли всі, втекли всі.

— Одного разу «сто п’ятдесят двійка» вже гинула — то й тепер відновиться. Все, їдь геть.

— Вона тебе потребує. Зараз — я тут, але можуть прийти інші. Курзанкін, металеві двері можуть і в тебе перед домом з’явитися.

Згодом я перестав йому відповідати. Заходив у дім та заспокоював свого Рекса:

— Тихенько, старий, воно піде потім.

Професор, бувало, сновигав під парканом прямо до ранку. А потім сільський священник у дзвони б’є.

Давно вже частина села роз’їхалася через мене. Вимерла, тільки щоб з нечистим не перетинатися.

Я пам’ятаю, що перед початком нашої співпраці у колонії вони потребували мого добровільного рішення. Мабуть, тому носатий все ще не дістав мене з хати. Хоча, судячи з того, як він змінювався й на що перетворювався, у нього б це не зайняло багато часу.

В тім, його візити не ставали частішими. А згодом приходити професор почав рідше. Я майже перестав чути старий шепіт, мені більше не ввижаються білі павуки у закутках. І хоч я знаю, що давно став частиною чогось такого, що не пояснить жоден вчений, все ж маю надію, що воно облишить мене в врешті-решт.

А навіть якщо колонія знайде спосіб вийти на контакт, чи розумник знову приїжджатиме з проханнями — здаватися просто так я їм точно не буду. І це, мабуть, одне з моїх правильних рішень.