III

— Записи чому не робите? — різко перейшов на крик носатий, і на мить чужий шепіт відійшов на другий план. — Назад за стіл — і писати! Що, кров носом? Голос? Терпимо! Повертайтеся до роботи! Буде гірше — заберемо вас. Все!

Клац. І я знову сам, навіть не дали відповісти нічого.

Сів на бетон. Малюнки очей зливаються у суцільну лінію, схожу на хребет. Сріблясті нитки тягнуться та нашаровують на себе вуха, закручуються у вузли. Камера дивиться на мене та продовжує говорити. А я — беру до рук блокнот, починаю нотувати. Руки слухаються погано, вистрибує на аркуші синя лінія чорнила. Тремчу.

— Будеш тут. Ти — наш.

— Ага, до задниці ідіть…

Помилковим рішенням було підкорятися. Почав би я знову ломитися у двері — можливо, все б закінчилося ще тоді.

Зриваюсь та починаю лаятись. Якимось чином це допомагає. Додає енергії.

— Нахрін пішли всі! Не ваш я! І не буду тут, ясно!?

Очі, що кліпають, набули форми членистоногого. Павук із чужих поглядів повз до мене, викривлюючи стіни. Пальці немов хоботи все тягнуться з його восьми власних чорних очей. Все ближче.

— Аааа! Суко! ВІДСТАНЬ!!!

Клац. Двері відчиняються раптово і дуже вчасно. Пара охоронців швидко забігає всередину та бере мене попід лікті. Витягують.

Я пручаюся, ще не розуміючи, що відбувається.

— Тихо, все, Ігорю, кінець! Все, ви тут, ви з нами! ТИХО!

Міцні руки притиснули до стінки. Тільки зараз я відчув, як же дере мене горло. Кричав, отже, сильно.

— Ви… Убити мене там вирішили? Це що за?..

— Ну що ви, це — об’єкт із мінімальним рівнем загрози. І ваші переживання свідчать про вашу придатність та потрібний нам рівень чутливості до явищ навколишнього середовища. Вітаю!

Кілька крапель крові з носа впали на шкіряні черевики носатого. Він трохи скривився, але хитру усмішку з обличчя не зняв. «Вертухаї» поглядали на мене зацікавлено. Відпустили нарешті. Наручники дістали.

Коли я опинився на своєму ліжку — одразу впав знесилений. Голова немов порожня посудина.

Провалився я в дрімоту, і снилася мені домівка.

Знову мої руки зімкнулися на чужій шиї. Стіни шепочуть, запевняють, що все бачать. Завжди бачили, й більше ніколи не випустять мене з поля зору.

— Наш…

Все перетворилося на рутину. Мене приводили до молодого професора, міряли тиск та світили ліхтарем у зіниці. Пам’ятаючи основне правило установи, я все ж намагався запитувати, однак мені ніхто не відповідав. Зрештою, я замовк. Запевняли тільки, що все гаразд.

Тоді я й почав розуміти, наскільки великою є виправна колонія номер 152. Бувало, до потрібної камери мене вели дуже довго. Я нараховував пару сотень кроків.

Інколи за дверима мене чекало несподіване. Наприклад, ти ніяк не очікуєш вийти у справді просторе приміщення за металевими дверима. Якась покинута їдальня, схожа на шкільну, майданчик фізкультурний, огороджено все.

Номери камер — дивні. Мінус тринадцята, три тисячі чотириста восьма…

Я робив записи у блокнот, намагаючись не замислюватись над тим, що бачу. Вирішив, що так буде краще. Потім — брав до рук відеокамеру, диктофон.

— Що тут, бляха, робить дитячий майданчик?! — не витримую я та питаю під час перерви.

Носатий розумник почесав кучеряву шевелюру.

— Ігорю, ми ж домовлялися! — вдавано ображено говорить він. — Не турбуйте собі голову зайвим. Наразі ми працюємо з об’єктами низького рівня небезпеки! Це певні просторові аномалії, які ми намагаємось вивчати доступними нам методами. Розумієте?

Охоронці виглядають байдуже, ніби чують схожі бесіди сто разів на день.

— Ну так, зеків не шкода, — нервово посміхаюсь я.

— Повірте, нам не вигідно, аби ви копита відкинули, пане Курзанкін. Чи ви думаєте, так легко знайти потрібну кандидатуру?

— Нічого я не думаю. Озвучуйте нові інструкції…

Штучний газон під ногами. Гойдалки, бруси. Пісочниця. Все вологе й зеленувате, важкі хмари над головою, а навкруги — бетонна стіна. Яким чином таке подвір’я уміщається тут?

Не думати.

Виходить, звичні закони природи не розповсюджуються на колонію. Простір тут — особливий.

Я беру зразки ґрунту. Залишаю щось схоже на датчики. Оминаю пісочницю, іграшки у ямках піску потріскують, наче їх хтось невидимий стискає.

Потім — заповнюю велику таблицю.

Щоразу після дослідження у мене беруть кров із вени. Інколи — сечу. До голови підключають якісь дроти, а інколи психологічне інтерв’ю влаштовують, за якими я не можу сказати, що скучив.

— Це паралельні світи, кореш, — шепоче один із сусідів уже після відбою. — А нас закидують туди, як собак у космос.

Рука у нього відсутня. Гладка шкіра з чорними швами там, і все.

— Покалічило мене, тепер хвилююсь, аби не кинули.

Дуже хочу уточнити, що і де з ним сталося. Стримуюся.

— Так навпаки ж, — зазначаю я натомість, поправляючи вологу подушку. — У спокої залишать тебе.

— Я вийти швидше хочу, син у мене. Не можна мені тут дохнути. Обіцяли!..

Чим більше часу я проводив у дивних місцях — тим легше будувалося спілкування з сусідами. Не те щоб ми часто балакали. Я зробив висновок, що ці чоловіки зараз переживали щось схоже. Воно й об’єднувало нас.

Якби не ці рідкісні бесіди, я не знаю, чи витримав би.

Мені перестали зав’язувати очі, більше не били. Я крокував коридорами з поганим освітленням, оглядав нові території колонії. Кілька поворотів, сходи кудись вниз ведуть. А там — ще більше камер.

І чим глибше ми з охоронцями спускалися, тим більш дивних людей я зустрічав. Військових, вчених. Роботяг якихось. Наче підприємство ціле, комплекс, наповнений людьми. Усі мене супроводжують поглядами.

Коридори розширюються, посеред них стоять металеві ліжка, як у морзі. Підноси, крісла. Все це нагадувало стару радянську поліклініку, а не в’язницю.

Інколи мене одягали у захисний костюм. Я навчився не зважати на чужі голоси, що все ж переслідували мене після найпершого експерименту. Не те щоб часто, однак бувало — почую чужий смішок, коли всі сплять. Або зітхання просто над вухом у себе…

Професор запевнив, що воно пройде, у деталі не заглиблювався.

— Отже, інструкції, пане Курзанкін. Пристрій вмикається ось тут. Бачите? Крокуєте обережно, фіксуєте все, що вам може видатись цікавим. Думки власні — у мікрофон теж. Ви розумієте?

Носатий видає техніку для фіксації інформації, кріпить щось масивне мені на плечі. Перемотаний ізолентою квадрат пахне пластиком. Конвоїри затягують на мені червоний канат. Міцно, аж кишківник стискає. У правому вусі в мене навушник.

Перед цим — дали укол.

— Це не смертельна ін’єкція, не бійтеся. Просто трішки розженемо ваше серце та підведемо психоемоційний фон до правильних кондицій. А то ви надто спокійний у нас.

— Наркотою накачуєте?

— Перестаньте себе поводити, як святий на розп’ятті, їй Богу. І на канат так не витріщайтеся. Він — для певності, щоб ви не заблукали! Адже заходити будете далеко. Щодо укола — так скажу. Ви будете більш сприйнятливим до зовнішніх подразників, відповідно вам значно легше буде пересуватися та сприймати різну інформацію.

Нічого не відповідаю. Щоразу перед дослідженнями відчуваю холодок усередині.

Переді мною — камера, на якій написано 48А15РОН. У дверях вони просвердлили отвір, щоб товстий канат пролізав.

Зайшов повільно.

Ні підлоги всередині, ні стелі, ні голосів.

Зник і я сам.

— Як чутно мене, Ігоре? Прийом, алло!..

Уявіть собі абсолютну невагомість, де ви не можете бути певні, дихаєте ви, чи стоїте... Сірина затягувала, як прірва.

— …агов, Курзанкін! Поверніться до себе!

— Тут я.

Закашлявся. Голос — плаский, як чужий.

— Зараз ви у просторі. Не панікуйте. Подумайте про свої ноги, про руки. Відчуйте їх. Робіть.

Насилу я поворушив пальцями. Наче на місці.

— Дихайте. Так, тут доведеться вчитися заново. Вдих-видих. Спокійно.

— Дихаю я, задовбали. Куди йти?

— Поки що вперед. Натисніть на білу кнопку. Намацайте вказівним пальцем!

Вдих-видих. Пливу, а не йду. Серце заходиться в грудях, раптові спалахи жаху змінюються ейфорією.

Укол гнав мене. Повіки заливалися потом. Ще кроки. Тихо шипить навушник.

Згодом я почав розрізняти образи, що нагадували стіни будівель. Я пройшов ще далі — це був нічний вокзал. Тепер сире повітря пахло потягами; чимось важким та металевим.

Все, що бачив — я говорив у мікрофон. У відповідь чув задоволене:

— Добре. Добре, пане Курзанкін. Чудово. Постійно пам’ятайте про своє тіло, не дозволяйте думкам відділятися…

Неймовірна радість. Хвиля страху одразу. Злість, бажання когось обняти. Лють.

І дихається легше.

Наче відображення на воді, попереду розливаються темні будівлі. Ліхтарі світять, а залізнична колія переплітається в асфальтову дорогу.

Раптовий звук потяга змушує мене здригнутися. Загуло аж всередині черепа.

— Поверніться трохи вліво. Ось так. Увімкніть зум. Ні, інша кнопка. Ігорю, зберіться! Ось тут потрібно розпочати пошук.

— Що мені шукати? Ви не казали цього під час інструктажу.

Зв’язок періодично зникає, прилад на плечі відчутно нагрівається.

— Потрібно знайти та забрати спорядження. До вас сюди відправлялося двоє інших в’язнів, можливим орієнтиром для вас можуть стати їхні тіла.

Ось так сюрприз!

— Сволоти!.. Як спорядження виглядає? Алло!

У вусі запищало. Перешкоди в ефірі, нічого не можу розібрати.

Канат все ще на мені. Сам не знаю чому, однак колії я оминаю. Кожного разу як проходжу надто близько до металу — невидимий потяг подає сигнал. Немов застерігає.

Я наблизився до двоповерхової будівлі по той бік колій. Нутро вокзалу. Краще б я не заходив усередину.

Відчиняю двері, як до холодильника. Освітлення — немов у камері. Спершу я дивлюся на табло з рейсами. Електронні букви миготять червоним у цій пітьмі. Літери та знаки наче не знають, які саме слова їм утворювати.

Так я помічаю кілька неможливих маршрутів: «Чорнобрама-0 – Чорнобрама-1». «Чорнобрама-2 – ДІМ...»

Раптовий порив вітру гепнув дверима позаду мене та вдарив по плечах. Сіпнувшись, я відволікся від табло. Розвернувся до вхідних дверей, і краєм ока помітив каси приміського сполучення, всередині яких ледь жевріли бліді лампи. На них загорівся текст: «Вільна каса».

Всередині, по той бік скла, було те, що примусило завмерти в мить.