Глава друга. Спустошення

25-е Світанку, 1057 рік.

Ранкові весняні промені ще не встигли належним чином осяяти західний регіон Королівства, як Гарет Артус уже сидів верхи на коні посеред двору свого замка. Навколо нього знаходились чотири озброєні вершники, а рясний дощ мочив їхні обладунки.

Як можна здогадатися, коні — це основний засіб переміщення на Континенті, хоча і є доволі дорогим задоволенням: за вартість одного кульгавого коняки можна було непогано озброїти двох воїнів і обладунками, і мечем з щитом, та ще й зібрати їм добрий рюкзак провізії; за цю ж ціну можна було нагодувати м'ясом та рибою, а також напоїти елем з вином сотню статних чоловіків.

Хоча породистий кінь вже був свідоцтвом багатства його власника, вельможі у Королівстві йшли ще далі та запрягали декількома такими скакунами карети, всередині яких можна було з комфортом подорожувати протягом довгих діб. У них можна було і посидіти, і полежати, а якщо поруч був присутній компаньйон протилежної статі — можна було й потішитись удвох.

Гарет же не був прихильником такого способу мандрування, та й тішитись йому не було з ким. На його думку, лорд мав іти шляхом воїна, як це було десятки та сотні років до цього та завжди бути сконцентрованим на тому, що відбувалося навколо — саме тому карета, як основний засіб пересування, була неприпустимою для нього.

— Сльота дедалі посилиться, — попередив Сайман, який стояв під укриттям, одягнений в старий тканинний дощовик сірого кольору. — Може, нам сьогодні залишитись у замку?

— В жодному разі: в нас дуже багато справ, які вже не можна відкладати, — відхилив пропозицію лорд. — Тобі я також раджу виконати мій наказ вже сьогодні.

— Я й подумати не міг не послухатися вас, пане Артусе!

— Заспокойся, Саймане, — посміхнувся Гарет. — Я хоч і став лордом, але я все той самий хлопець, якого ти виховував.

— Після Вашого повернення я став про це забувати...

З-за кута замку вийшла Аннет, одягнена у вільні штани, легкі тканинні черевики та тонку накидку з відлогою, а услід за нею прямував її величезний улюбленець — Спайк.

— Ми готові виходити, — промовила дівчина.

— Він іде з нами? — здивовано запитав лорд.

— Так.

— Ні, — заперечив Гарет.

— Що означає «ні»? — напружилася сестра.

— Навіщо нам у дорозі сліпий пес?

— Я не можу його залишити самого.

— Тоді лишайся з ним тут, — Гарет не хотів бути грубим, але його слова лунали саме так.

— Ми поїдемо разом, — настоювала на своєму Аннет.

— Він нас лише затримає.

— Ти так не казав, коли ми діставалися замку, — дівчина нагадала братові останню їхню подорож.

— Зараз інша ситуація: мені необхідно якомога скоріше вирішити справи, і я не матиму часу панькатися з вами обома.

— Не переймайся: я попіклуюсь, аби ми тебе не турбували, — після цих слів юна особа мовчки розвернулася та, не зважаючи на зливу, пішла вбік головних замкових брам, а її собака спрямував услід.

«Вперта, наче батько», — подумав про себе лорд, зорово супроводжуючи сестру.

— На що ми чекаємо, пане Артусе? — спитався Сайман, вже почавши трястися від холодних крапель дощу, які все ж таки потрапляли на його стару шкіру.

— Вже ні на що — виходимо.

***

Весняні дощі були частими гостями у цьому регіоні Континенту, але такої зливи, як зараз, тут не було вже давно. Шлях до села був недалеким, але неперервний небесний потік розмивав дорогу, через що загін з семи вершників та величезного бойового пса значно сповільнювався.

Сайман ішов у кінці ряду, Гарет з Аннет — попереду. Останні двоє роздивлялись усе навкруги та згадували пейзажі з дитинства: стежину, якою часто проходили вози з села; повалені літні дерева, коріння яких стирчало з землі, через що діти використовували їх у своїх іграх як перешкоди; ліс ліворуч від дороги, де завжди можна було зібрати грибів та ягід — але тепер погляд на зарості наганяв на молодь жахливі думки, адже десь там міг покоїтися їхній молодший брат.

— Пробач мені за те, що я сказав у замку, — звернувся Гарет до сестри.

— Все добре, забудь...

— Просто...

— Я все розумію... — перебила дівчина. — На тебе звалилися всі ці обов'язки, і ти хочеш виправдати очікування батька.

— Гарний правитель має бути рішучим та жорстким.

— Гадаю, це не має відноситись до близьких йому людей.

— Так, вибач мені. Я не хотів бути грубим.

— Повторюю: все добре, — щиро посміхнулася Аннет, тим самим викликавши посмішку й на обличчі брата.

Ці двоє все дитинство провели у сварках один з одним: то вони не поділили іграшку, то не змогли вирішити, кого з них батьки люблять більше, а іноді хтось з них дійсно сильно ображав іншого та не хотів вибачатися. Але зараз і Гарет, і Аннет були вже дорослими людьми, й кожен був здатен зрозуміти, у чому і де вони могли бути винними, а тому їхні сварки завжди закінчувались, не встигнувши розпочатись.

Хоча Гарет і був першою дитиною в родині — до того ж спадкоємцем трону — відчутного контрасту у відношенні батьків до нього з сестрою не було. Звичайно, Афеліса була незадоволена тим фактом, що її чоловік повернувся з походу разом із нагуляною дитиною в особі Аннет, але Оглаф каявся. Врешті-решт, Афеліса пробачила його — можливо, лише удала, але до цієї теми вони більше ніколи не повертались. Коли жінка заховала свою образу на чоловіка всередині себе, то зрозуміла для себе, що ця дитина — маленька дівчинка — ні в чому не винна, а тому відношення матері сімейства Артус до Аннет було, як до рідної доньки.

Час плинув, і нарешті загін почав наближатися до села. На підході група відчула запах гару, а Спайк подався вперед. Він зупинився перед стовпом, на якому за задні лапи був підвішений мертвий пес, та почав шкіритися на жертву. Коли члени загону підійшли ближче, то всі здивувалися побаченого.

— Труп доволі свіжий, — зауважив юний лорд, роздивившись з відстані розпорене черево тварини.

— Що за дикуни могли це зробити? — спитався Сайман.

— Рейдери досі населяють ці землі... — задумливо зауважив Гарет.

— Але ж останні два роки про них не було чути взагалі.

— Вам просто пощастило: я вже казав, що ми з Аннет теж їх зустріли.

— Якщо це правда, то справи кепські...

— Де ти був? Ми вчора обговорювали це!

— Вибачте, мілорде... Щось я забувся...

Гарет міцніше схопився за кінський повідець і пішов уперед, попередньо звернувшись до бійців:

— Будьте уважні: ворог ще може бути тут.

Раніше подібні криваві картини мали місце ледве не в кожному селі Королівства, і найчастіше у ролі страчених виступали не собаки, а самі селяни. Все це відбувалося через протистояння цивілізованого світу з так званими рейдерами — здичавілими представниками людської раси. Вони були вкрай жорстокими та непридатними до виживання, а єдиним їхнім шляхом був шлях вбивств, грабунків, ґвалтування та мародерства.

Кількість рейдерських нападів почала стрімко знижуватись, коли всі лорди Королівства вирішили раз і назавжди покінчити з дикунами: вони зібрали свої дружини та почали «полювання» на всіх представників рейдерства. Внаслідок цих подій, які отримали назву Велике очищення, більшість рейдерів було знищено, але лічені табори збереглися й по сьогоднішній день.

Загін людей повільно почав просуватися вглиб села, де від самого входу виглядали залишки згорілих дерев'яних хат. З кожним кроком сморід гару підсилювався. Картина в центрі присілка взагалі вимусила серце піти в п'ятки: величезна купа спалених людських тіл була оточена калюжами ще не висохлої крові цих самих людей; сірих фарб додавав дощ, який досі не закінчився, і завдяки якому бруд заповнював все подвір'я все більше і більше.

— Якого біса?! — вилаявся Гарет, пробігшись очима від одного краю села до іншого та спішившись з коня.

Лорд підійшов до відносно цілого тіла селянина, яке лежало під однією з уцілілих халуп. Він сів навпочіпки поруч і почав роздивлятися поранення, торкаючись жертви голими руками. Після нетривалого огляду Гарет задумливо промовив:

— Окрім іншого, наявні псячі укуси...

— Рейдери не використовуюсь собак, — зауважив літній радник.

— Огляньте селище, — віддав наказ голова загону, піднявшись на ноги. — Можливо, хтось вижив.

Стражники, що супроводжували володаря місцевих земель, сидячи верхи на конях, розійшлися різними боками та почали оглядати все навкруги. На їхні очі потрапляли різні жахливі малива: порізані та спотворені гострими лезами тіла мирних мешканців, пробиті важкими предметами черепи, трупи зі зламаними кістками й навіть прибиті до стін будівель важкими списами селяни. Ця жорстокість могла бути більш-менш виправданою, якби Королівство вело з кимось війну.

Але ж все навпаки — війни були рідкістю на Континенті. З історії більшість освічених людей згадало б лише декілька таких подій, а якщо додати до цієї кількості легенди — іще пару-трійку.

З цього випливав не дуже приємний факт: на Континенті залишилась зовсім невелика кількість воїнів, які бачили справжні битви. Сутички з рейдерами та головорізами — це одна справа, а справжнє бойовище — зовсім інша. Рейдери — це дикуни, які нападали здебільшого на беззбройних селюків та мандрівників, а тому вони ні за що не зрівнялися б з навченими солдатами. Зарізяки ж — підступні бандити, які надають перевагу нападам з темряви, не залишаючи шансів своїй жертві вижити та вступити у рівну боротьбу. Єдиний шанс загартуватися в справжньому бойовищі — це взяти участь у сутичках двох або декількох лордів, що з плином часу ставалося дедалі рідше.

— Наче сам Ток-Ашад відвідав це місце, — шоковано промовила Аннет, згадавши Бога війни.

Дівчина продовжила пошуки. Вона заглядала у домівки через вікна, іноді заходила всередину. У хатах здебільшого було світло, але в деяких з них Аннет натрапляла на темні кути. Тоді їй доводилось приділяти більше уваги, щоб усе роздивитись. Після нетривалого дослідження території їй до ока впав невеличкий силует, який у ту саму мить зник за однією з небагатьох вцілілих хат.

Чорнокоса дівчина напружилась і потягнулась рукою до пояса, де у піхвах висів металевий кинджал. Після — обережно рушила у напрямку побаченого. Вона непоспішно ступала крок за кроком, доки дощ заглушав звуки її ходіння. Опинившись біля хати, дівчина визирнула з-за кутка та вдалечині побачила худого чоловіка у бідному одязі, який з усіх сил біг у зворотному від Аннет напрямку та з кожною миттю наближувався до лісу, що оточував селище.

— Гей! Зачекай! — викрикнула дівчина та побігла услід.

На її вигуки звернули увагу сторожі та лорд з радником, які обходили решту села, та всі вони збіглися до джерела крику. Аннет спробувала наздогнати втікача, але той був зашвидкий для неї. Тоді вперед вирвався Спайк і, передніми лапами притиснувши селянина до землі, почав гарчати на нього, одночасно принюхуючись.

— Тихо, Спайк! — заспокоювала улюбленця чорнокоса, та той послабив хватку.

До моменту, коли місцевий житель, який вижив після нападу, підійнявся на ноги, сюди збігся весь загін озброєних солдатів.

— Не чіпайте мене, будь ласка! — налякано закричав він, сховавши обличчя руками.

— Не бійся, ми свої, — намагався втрутитися у довіру лорд Артус, не злазячи зі скакуна. — Що тут сталося? — спокійним тоном спитав він.

— Не чіпайте мене! — знов вигукнула голомоза людина, вставши на коліна та так само прикривши голову.

Тоді Гарет зістрибнув з коня та рішуче підійшов до переляканого до божевілля чоловіка. Він поклав потерпілому руку на плече та тихим монотонним голосом повторив:

— Не бійся... Все скінчилося...

Чоловік майже припинив тремтіти, опустив руки, підійняв голову та із дрожжю в голосі запитав:

— Х-хто ви?

— Я — Гарет Артус, лорд цих земель. А ці люди прийшли зі мною з замка. Ми тут, щоб допомогти.

— Л-лорд?

Правитель схопив підопічного під руку та допоміг йому встати на босі та брудні ноги — видно, тікаючи, він навіть не встиг взутися.

— Що тут сталося? — поцікавився Гарет.

— Я н-не знаю... Я був вдома, коли почув крики з вулиці. Я виз-зирнув через вікно та побачив, що домівка навпроти палала вогнем, а якісь люди зі зброєю вбивали усіх підряд... Я вибіг з хати та побіг, куди бачив.

— Це сталося цієї ночі?

— Так, пане... Майже одразу, як потемнішало...

— Якщо село було займане вогнем, вартові мусили побачити це, — звернувся лорд до свого радника з ноткою недовіри в інтонації.

— У такому випадку вони мусили щонайменше доповісти серу Естевоту, — промовив Сайман.

— А він — мені...

— Від думки про те, що цієї ночі ми могли зупинитись у селищі та також загинути, стає моторошно... — розмірковувала вголос Аннет.

«І справді... Я писав мамі листа, де вказав, що орієнтовно маємо прибути в ніч на двадцять п'яте... А якщо метою цього нападу було моє вбивство? Це ще варто з'ясувати», — думав Гарет про себе.

— Хтось іще вижив? — спиталась Аннет у селянина.

— Т-т-так... вони ховаються у лісі, а мене відправили на розвідку...

— Небезпека минала, тому нехай повертаються, — проінформував Гарет.

— Так, пане, — злегка уклонився селюк та невдовзі зник серед листяних дерев.

***

До великої кам'яної споруди по черзі через одинокі двері зайшли озброєні сторожі та наскрізь змоклі брудні люди, серед яких були і жінки, і чоловіки, і діти, і старці — усі, кому пощастило пережити напад минулої ночі.

Раніше це приміщення слугувало обідньою залою, про що свідчили розкидані всюди меблі, такі як дерев'яні столи, стільці та лавки, а також численне столове приладдя. А безлад, що панував навколо, означав, що вандали побували й тут, і лише завдяки диву нічого тут не спалили.

Худий лисий чоловік, якого загін Гарета Артуса зустрів неподалік від селища, одразу кинувся до комина в кінці кімнати. Він закинув всередину дровини, що лежали поруч, і розпалив вогонь, аби скоріше прогріти охолоджену будівлю та зігрітися самому після цілої ночі, проведеної у лісі. Внаслідок його дій, окрім тьмяного вуличного світла, яке надходило через невеличкі вікна будівлі, приміщення заповнилось затишним полум'ям і потріскуванням полін.

— Хвала Богам, що ви прийшли! — ледь не кидалася в обійми до лорда стара повна жінка зі сльозами на очах. — Що ж ці покидьки наробили?! За що?!

— Ви знаєте, хто це був? — перейшов до справи Гарет.

— Паскуди! Паскуди! — викрикнула та сама бабка, доки їй не закрив рота один з мешканців села, бо інакше б вона не замовкла.

— Вони вже приходили до нас декілька разів, — почав говорити цей чоловік. — Якісь солдати... Вимагали половину майбутнього врожаю, що ми зберемо восени, а також продукцію від нашої худоби. Ми їм відмовили та пояснили, що нам самим зараз не вистачає їжі. Вони дали нам «час подумати». Повернулись за два дні, але ми їм відмовили знов. Тоді вони пригрозили спалити наші домівки, але все ж таки залишили нас, а далі... далі вони повернулися втретє... наслідки ви самі бачили.

— Собаки... — ледь чутно промовив малий хлопчик, що сидів на колінах старця десь у кутку приміщення.

— Що? — перепитав хлопця селянин.

— Собаки...

— Ах, так... У всьому цьому хаосі я й забув, що з ними були собаки. Страшенні звірі... Солдати нацьковували їх на нас.

— Хтось бачив, куди вони пішли? — поставив запитання лорд Артус, по черзі кидаючи погляд на всіх і кожного у приміщенні. Але усі, на кого дивились його очі, лише заперечливо хитали головами. — Може, на них були якісь познаки? — селяни продовжували мовчати. — Може, в когось є здогадки, хто ці люди?

— Найманці, — сказав один з мешканців.

— Зарізяки, — вигукнув інший.

— Головорізи, — додав третій.

Всі вони виказували свої варіанти, але жоден з них не наближував розслідування до істини. Гарет вже подумав, що даремно він поставив це питання, але його думку змінив хлопець років дванадцяти, за спиною якого стояла жінка та тримала його за плечі:

— Коли вони удерлися до нашої домівки, то я сховався під ліжком. Я бачив, як вони вбили мого батька. І я бачив їхню зброю: для найманців та головорізів це завелика розкіш.

— Звідки ти це знаєш? — поцікавився Гарет.

— Мій батько був ковалем... — сумно вимовив малий. — Він навчав мене...

Аннет розжалувалась через слова дитини та підійшла ближче до неї. Вона поклала руку на плече хлопцеві та, дивлячись у його сумні очі, заговорила:

— Ти — молодець... Сподіваюсь, ця інформація допоможе нам знайти вбивць твого батька... Як тебе звати?

— Бартлі.

— Бартлі... — посміхнулась дівчина, намагаючись підтримати малого. — Ми обов'язково помстимося усім цим покидькам.

Хлопчина не витримав душевної напруги та розплакався, обійнявши Аннет та упершись головою в її груди.

— Вони все ж таки щось забрали з собою після нападу? — поставив іще одне запитання до громадян лорд, відвернувши їхню увагу від сестри та малого.

— Ми ще не знаємо, але вони прибули з пустими возами, — відповів все той самий чоловік. — Гадаю, вони не хотіли повертатися з пустими руками.

— Ми обов'язково знайдемо цих виродків, запевняю вас! Кожен з них відповість за скоєні злочини! А поки що ви маєте відбудувати село та прослідкувати, аби врожай було зібрано вчасно.

— Пане Артусе, як би ми не хотіли цього зробити, але ми не зможемо: нас лишилося менше половини. До того ж ми не маємо нічого, щоб відновити наші домівки.

— Я відправлю до вас допомогу з замку. Ресурси надійдуть пізніше.

— Тоді ми зробимо все можливе, пане, — схилив голову на знак поваги селюк.

Аннет припинила обіймати дитину та підвелася. Вона розвернулась обличчям до брата та стала слухати його звернення до місцевих:

— Від вас усіх залежить майбутнє наших земель. Я вам гарантую, що минула ніч більше ніколи не повториться — тепер усі землі Артус знаходяться під моїм захистом! І ваші життя — також!

Попрощавшись з місцевими, озброєна група осіб лишила кам'яну будівлю та сідлала коней.

— Саймане, відправляйся до селища рибалок, як ми й домовлялися. З'ясуй все, що зможеш, та спитайся про цих покидьків, — наказав Гарет Артус. — Будемо сподіватись, вони щось знають.

— Ви дасте мені супровід, мілорде? Дорога може бути небезпечною.

— Ви троє підете з Сайманом, — звернувся юний правитель до вершників.

— Дякую, пане.

— А що робитимемо ми? — поцікавилась Аннет, яка до цього зберігала мовчання.

— Я б відправив тебе назад до замку, — Гарет почав пильно дивитись на сестру. — але ж ти не послухаєш мене.

Аннет негативно хитнула.

— В такому разі рушимо до форту. Якщо селяни кажуть, що грабіжники були з возами, то, напевно, вони прямували у цьому напрямку, — Гарет вказав своїм поглядом на дорогу, що вела на схід, до міста Габеля. — Тоді сторожа у форті мала б бачити їх.

— Нехай Боги розвернуться до вас обличчям, — побажав удачі старець.

— Зустрінемось у замку, Саймане...