Глава перша. Стіни плачу

Королівство людей розташувалось на заході Континенту, а «кровоносною системою» цієї держави була величезна протока Нордстрім, що брала свій початок на півночі та завершувалася на півдні, таким чином розділяючи західну частину Континенту вертикально навпіл. Приблизно посередині протяжності цієї протоки, яку місцеві жителі помилково вважають річкою — на захід та схід — до небес здіймалися величезні гори, які, своєю чергою, розподіляли Королівство навпіл ще й по горизонталі. Таким чином територія Королівства поділялася на чотири округи, кожен з яких з одного боку обмежувався важко здоланою водяною перешкодою, а з другого — прохолодними та високими горами. Кожен такий шматочок землі — регіон — мав назву відповідно до свого географічного положення.

Замок Артус, який зовсім нещодавно перейшов у володіння амбіційного молодого чоловіка, на ім'я Гарет, знаходився тут, у північно-західному регіоні, майже на самому окрайку Континенту.

Місцеві землі були доволі тихими у зв'язку зі своєю віддаленістю від основних торговельних маршрутів і великих доріг, а також завдяки тому, що вони знаходились не те що б на краю Королівства, а взагалі на краю всього Континенту. На теренах цього регіону було багато листяних лісів, в яких водилися м'ясисті кабани, завдяки яким і процвітало місцеве мисливство. Родючі землі дозволяли поселенцям ефективно обробляти землю і не боятися померти від голоду навіть у найхолоднішу зиму. А неподалік були гори, повні корисних копалин, що особливо сприяло розвитку військової справи, яка відігравала важливу роль у тодішніх реаліях.

По-перше, протягом усієї історії Королівство роздирали міжусобиці між місцевими жителями: спочатку це були племена самих людей, потім — після утворення державності — не раз проливалася кров солдат у війнах лордів, які прагнули нових територій та влади.

По-друге, мали місце війни між Королівством та іншими державами. Наприклад, під час першої висадки а'сокків на півдні Континенту вибухнув величезний конфлікт між людьми та горняками — з одного боку — й а'сокками — з іншого. Ця тридцятирічна війна отримала назву «Війна Першого Зіткнення».

А по-третє, з відносно давніх часів територія Королівства — у перервах між сутичками лордів і міжрасовими конфліктами — зазнавала нападів здичавілих представників людської раси, здатних боротися за своє виживання, лише приносячи горе та страждання іншим. Протягом довгих років вони грабували та з особливою жорстокістю вбивали мандрівників і селян, а також спустошували цілі селища, після чого зникали у листяних нетрях.

***

24-е Світанку, 1057 рік.

Рано вранці Гарет Артус сидів в обідній залі за довгим дубовим столом. Він дивився на візерунки, нанесені на стільницю, та згадував день, коли місцевий тесляр подарував цей стіл батькові. Ремісник виточив його з деревної породи, вирубаної в лісі, який досі оточував замок Артус.

Мовчазлива трапеза юного лорда розбавлялася шурхотінням мітли, якою орудувала зовсім молода й дуже бідно одягнена служниця. Гарет довго сидів, дивлячись в одну точку, перш ніж доторкнутися до свого сніданку. І йому було все одно, що через дії неуважної прислуги навколо здіймався пил. Весь цей час його мучили думки, які не давали заснути протягом минулої ночі: «Що робити з замком?», «Як розпорядитися багатствами батька?», «Що буде далі?».

Окрім цього, Гарета мучила совість через те, що довгі роки він провів далеко від дому, а повернувся лише через такий сумний привід. Його розривали думки стосовно того, що він не побачив батька перед смертю, а зараз на нього одного поклалася величезна відповідальність за сімейне помешкання.

Сніданок лорда, який ще не розпочався належним чином, був перерваний жіночим голосом, який пролунав збоку входу до їдальні:

— Гарете?!

Хлопець розвернув голову та побачив свою п'ятдесятирічну матір: вона виглядала трохи старше своїх років, була убрана у дорогі блакитні та білі вбрання, а по її доволі веселому погляду не можна було сказати, що зовсім нещодавно вона овдовіла. Мати й син квапливо рушили одне до одного, а зблизившись — обійнялися.

— Як ти, мамо? — поцікавився Гарет, не послабляючи обіймів.

— Все гаразд, синку. Коли ти приїхав?

— Цієї ночі. Сторожа сказала, що ти спала, і я вирішив тебе не будити.

— А де Аннет?

— Ще спить.

— Я так скучила за вами! — визирнувши з-за плеча сина, Афеліса побачила напівпорожню тарілку, що стояла на столі. — Вибач, ти снідав... Пішли сядемо.

Жінка провела сина назад до столу та розташувалася по сусідству. Вона звернула увагу на служницю, яка підмітала підлогу, та зробила їй зауваження:

— Гей! Що ти робиш?! Не бачиш, що мій син намагається поїсти?!

Служниця злякалася: вона почала кланятись і вибачатись:

— Вибачте, пані... я не думала, що заважаю...

— Наступного разу думай... Іди давай.

Дівчина, ледь не випустивши мітлу з рук, зникла з поля зору вельмож, а лордові було вже не до сніданку: стільки всього відбулося за ці роки, стільки накопичилося нерозказаного та невислуханого...

— Як довго я тебе не бачила... — почала Афеліса, доторкнувшись долонею до обличчя свого нащадка. — Здається, я почала забувати, як ти виглядаєш. І ось, побачивши тебе зараз, я зрозуміла, наскільки я мала рацію — ти дуже змінився.

— Що сталося з батьком? — перевів тему на болісне юний лорд. — У листі ти майже нічого не повідомила.

— Ех, — видохнула вдова, трохи опустивши погляд, який вмить став сумним. — Це... сталося несподівано для всіх... — вона не могла розмовляти безперервно; її голос тремтів, і вона робила зупинки, аби не розплакатися. — Ми, як зазвичай, сиділи за столом та вечеряли, як... як раптово Оглаф схлипнув... Він схопився за серце та звалився на підлогу, а Сайман... Сайман побіг за лікарем, але вже було запізно...

Гарет дивився на мати пустим поглядом, ледве стримуючи сльози.

— Останнім часом він часто скаржився на біль у грудях. Я наполягала, аби він звернувся до цілителя, але...

— Він був впертий, як і всі батьки, — ледь посміхнувся хлопець, згадавши про тата. — Як справи у Йорка? Йому вже вісімнадцять... мабуть, його не впізнати.

Мати насупилася. Вона дивилася на свого сина, невміло ховаючи внутрішній біль, доки не розревілась у весь голос.

— Що з ним?! — стурбовано запитав Гарет, взявши мати за обидві руки. — Щось сталося?! — відчув недобре він.

Однак Афеліса ніяк не реагувала на питання, а лише продовжувала плакати. В один момент вона зібралася з силами, щоб все розповісти, але почуття знову взяли гору та не дозволили їй проронити жодного зв'язного речення.

— Вибачте, що втручаюсь... — несподівано пролунав тихий чоловічий голос збоку дверей.

Гарет обернувся, не припиняючи фізичний контакт із заплаканою матір'ю, та побачив старого діда у вільному балахоні, який стояв під вхідним одвірком. Той кульгавим кроком почав прямувати до столу і, наблизившись, на знак поваги схилив лису голову перед молодим чоловіком.

— Радий знову вас бачити, пане Артусе... на жаль, обставини не найсприятливіші для нашої зустрічі.

— Навзаєм, Саймане, — не піднімаючись зі стільця, промовив Гарет.

— Я не чув вашої розмови, але за реакцією пані Афеліси можу припустити, про що ви розмовляли. Дозвольте, пане Гарете, ми з Вами вийдемо, і я особисто розповім Вам про все, що сталося за ці роки?

— Я не можу залишити мати в такому стані...

— Йди, синку... — жінка спробувала витерти червоні очі рукавом. — В тебе попереду багато роботи... Якраз Сайман і розповість тобі, як йдуть справи у замку, а ми з тобою ще поговоримо.

Хитнувши головою, Гарет підвівся зі стільця, схилився над матір'ю та поцілував її у лоба, а потім рушив разом зі старцем до виходу з їдальні.

***

Чоловіки йшли темними коридорами замка Артус, рідко освітленими мастильними лампами або смолоскипами. Всі стіни були старі та пошкрябані, а місцями на підлозі лежала кам'яна кладка, яку нема кому було прибрати.

— Пане Артусе, мені дуже шкода, що все так сталося... — почав говорити найстарший мешканець замка. — І дуже прикро, що мені доводиться інформувати вас про це...

Гарет ще в їдальні зрозумів, що гарних новин йому не слід очікувати, та приготувався до найгіршого.

— Це сталося через три роки після того, як ви з пані Аннет поїхали від нас. Йорку виповнилося дванадцять. Ваш батько вважав, що настав час взяти його на полювання — тим паче Ваш брат і сам дуже хотів цього: як ви пам'ятаєте, його стрілецькі здібності вражали. За день до призначеної дати по замку розповсюдилась якась лихоманка, яка охопила й лорда Оглафа — він був вимушений залишитись, а Йорка відправили разом із полювальниками до лісу, щоб лихоманка не охопила їх також. Кожні декілька днів деякі з мисливців приносили здобич до замка, розповідали про успіхи Йорка та поверталися до лісу. Нарешті лихоманка в замку пішла на спад, та настав час усім полювальникам повернутися додому, але протягом тижня не було жодних новин від усієї групи — тоді Ваші батьки занепокоїлись... Чесно кажучи, занепокоїлись ми всі, а Ваш батько тоді зібрав групу солдат та, й досі бувши у хворому стані, відправився на пошуки. Минали дні, ми з пані Афелісою чекали на їх повернення. І тільки на шосту ніч експедиція прийшла назад до замку та не принесла жодних вістей: ані поганих, ані, на жаль, добрих.

Гарет мужньо вислухав старця і лише наприкінці розповіді проронив скупу сльозу, зупинившись посередині коридору.

— Чому ніхто не сповістив мене про це?! — ледве стримуючись, аби не закричати від горя, спитав він.

— Ми з Вашим батьком вважали за необхідне це зробити, але пані Афеліса наполягла на тому, щоб дозволити Вам спершу закінчити навчання та повернутися додому — вона не хотіла вас зайвий раз турбувати.

— Зайвий раз?! — розгнівався Гарет. — Можливо, мого брата вже немає в живих, а ти це називаєш зайвим разом?!

— Пробачте мені, пане Артусе, — схилив голову Сайман. — Я в жодному разі не хотів вас образити.

Ще деякий час Гарет постояв з мокрими очима, що ледве було видно через навколишній морок, та мовчки рушив далі коридором. Радник — услід.

Два чоловіки вийшли на вулицю, де їх зустріли весняні сонячні промені — вже не холодні, але ще не достатньо теплі — а також сморід викинутого на вулицю лайна та сміття — однаково смердючого та огидного в будь-яку пору року. Люди пройшли брудним двором до сходин, що вели на фортифікаційну стіну, та скористалися ними. Звідси було видно деякі місцеві пам'ятки, такі як кузня, ринкова площа, а також невисокі житлові будинки. Якщо ж визирати за межі замку, то там розростався листяний ліс, серед заростей якого пролягала дорога, що вела на схід, до міста Габеля.

— Як взагалі йдуть справи у володіннях? — поцікавився новий лорд, зберігаючи в голосі напругу від попередньої розмови. — Що відбувалося, поки мене не було вдома?

— Недобре, пане Артусе: останніми роками Ваш батько перестав займатися господарськими справами.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Що ми маємо?

— Якщо прямувати цією дорогою, — почав говорити Сайман, вказуючи рукою на схід, — Ви вийдете до села Артус. За селом є стежка, що веде до рибальського селища. Трохи далі — лісопильня та форт, а на півдні від замку знаходяться шахти.

— Як я розумію, все стоїть запустіле? — припустив Гарет.

— Не зовсім так: село та рибалки годують весь замок, а шахти іноді постачають нам залізну руду. Лише лісопильня стоїть без діла.

— Чому так?

— Нічого нового останніми роками не будувалось. Від того і потреби в деревині в нас немає.

— Не вірю. А якщо треба щось полагодити? Речі ламаються.

Сайман знизав плечима, не маючи що відповісти.

— Там хоча б є робітники?

— Так, звичайно.

— Навіщо вони там, якщо лісопильня нічого не виробляє?

— Ну... робітники там були... Може, вже розбіглися. Ми давно не були на лісопильні, та не знаємо, що там насправді відбувається.

— Тоді я найближчим часом відвідаю кожне володіння — в мене знайдеться робота для всіх. Як у нас справи з військом?

— У форті є група з п'яти воїнів, в замку — лише вартові.

— І це все?! — здивувався лорд.

— На жаль, так.

— Вони хоча б добре озброєні?

— Я не знаю, пане Артусе. Стосовно цього краще спитайтеся у нашого капітана. До речі, ось і він, — старець очима вказав на статного літнього чоловіка, який повільно підходив з-за спини лорда.

— Сер Естевот! — радісно — наскільки це можливо у його стані — промовив Гарет, розвівши руки для обіймів і оглянувши старого воїна.

Він був у незвичному для лорда вигляді. З дитинства вельможа пам'ятав його у важких металевих обладунках і з великим залізним мечем навпереваги. Зараз же від колишніх спогадів були присутні лише статна фігура капітана та грубі риси обличчя.

— Пане Гарете, — ввічливо звернувся капітан сторожі, відповівши навзаєм обіймам. — Досі пам'ятаєте мене?

— Як я можу забути свого першого вчителя? — посміхнувся лорд.

— Я підслухав вашу розмову, і, здається, ви обговорювали справи у замку?

— Так, і йшлося саме про зону Вашої відповідальності — що ми маємо стосовно армії?

— У замку присутні двадцять два вартових. Працюють за змінами по одинадцять осіб: четверо на баштах і стінах, решта — патрулюють вулиці, — чітко та коротко доповів капітан, як і належить військовим.

— Що в них зі зброєю?

Сер Естевот замовк та підійняв пальця вгору:

— Чуєте?

Гарет і Сайман почали прислухатися: у повітрі лунав стукіт, наче хтось чимось важким бив по залізу з чіткою періодичністю.

— Наш коваль працює цілодобово: в нас достатньо зброї та обладунків, щоб забезпечити армію з двохсот воїнів — якщо ми зможемо їх прогодувати, звичайно.

— А ми зможемо?

— Вважаю, що ні, — втрутився у розмову радник. — Їжі з села та здобичі полювальників ледве вистачає для потреб замку. Додаткові воїни сильно вдарять по нас. До того ж кошти скарбниці сильно обмежені.

— Повернемось до цього пізніше. Як у сторожі справи з навчанням? Вони зможуть захистити володіння в разі нападу? — поставив лорд питання до капітана замку.

— Я особисто тренував кожного з них, мілорде. Як ви вважаєте, вони захистять нас?

— Замок у надійних руках, — ледве посміхнувся володар місцевих земель.

— У вас залишились питання, пане Гарете? — спитався Сайман.

— А це все, що ви можете мені розповісти? — поставив зустрічне питання лорд.

— Вважаю, що на сьогодні достатньо про погане.

Троє осіб стримано посміялися, після чого наймолодший з них промовив:

— Я б іще хотів познайомитися з ковалем...

***

Стукіт ковадла гучнішав із наближенням Гарета та Саймана до відкритої кузні, та, нарешті, припинився, коли чоловіки опинилися зовсім поруч. Хазяїн закладу ніби відчув, що позаду нього хтось стоїть: він припинив роботу та розвернувся навколо себе.

Ремісник не знав, як виглядає Гарет, але знав, як і всі у замку, про його повернення. Побачивши незнайоме молоде обличчя поруч із радником, коваль одразу зрозумів, що цей хлопець — той самий лорд. Чоловік відразу зняв з себе запиленого фартуха та підійшов ближче до можливих співрозмовників. Схиливши голову, він сказав: «Радий вас бачити, панове».

Лорд першим протягнув руку для потиску на знак знайомства, але напівсивий мужній чоловік відмовив, показуючи свої брудні від праці долоні. Представник панства мовчки продовжив стояти з протягнутою рукою, доки коваль, все ж таки, не потиснув її.

— Гарет Артус, — представилась нова людина в замку.

— Герант, пане.

— Як у вас тут справи? — ввічливо спитав представник вельможества.

— Дякую, мілорде. Все добре.

— Мені доповіли, що ви не покладаєте рук з ковадла. І що наші склади ламаються від Ваших виробів.

— Слід буди вдячними крамарям, які сюди майже не завітають, — посміхнувся ремісник і почав сміятися.

Гарет підхопив настрій Геранта та підтримав його жарт.

— Яким коштом ви живете?

— Замок платить мені жалування, іноді надходять замовлення з села, ще рідше — від шахтарів. А коли накопичується багато товарів, то я подорожую до Габеля та... — на цьому місці коваль на мить затнувся. — продаю їх за приємними цінами.

— Я не пам'ятаю вас у моєму дитинстві.

— Я прибув сюди тільки чотири роки тому, мілорде.

— Звідки ви?

— З села поблизу замка Аларт. Це на північному сході звідси, за горами.

— Чому покинули рідні краї? — питання лорда лунали з недовірою.

— Ха-ха-ха, — злегка посміявся пузатий коваль. — Взагалі-то мій рідний край — Улорон. Якщо Вам цікаво, то можу розповісти, як мене занесло аж сюди.

«Столичний коваль? Цікаво», — подумав Гарет та погодився вислухати співрозмовника, хитнувши головою в його бік.

— Мілорде! — втрутився Сайман, який весь цей час стояв позаду. — На нас чекають справи.

— Ще трохи почекають, — відрізав правитель. — Я хочу знати детальніше про людей, з якими доведеться працювати.

— Як скажете, — Сайман опустив голову та зробив крок назад, щоб не заважати.

Гарет повернув голову до Геранта й почав уважно слухати.

— Мій батько був ковалем при королівському дворі. Довгий час він доглядав кузню один, а коли я підріс, то взяв мене у підмайстри та навчив усього, що знав сам. До свого літнього віку він накопичив чималий статок та придбав власну кузню на головній ринковій площі Улорона. Після його смерті кузня перейшла до мене. І саме в той час я зустрів своє перше та справжнє кохання — Еллу. Вона з односельцями приїжджала до столиці з того самого села поруч із замком Аларт, аби продати врожай. Врешті решт, я підкорив її серце, продав кузню, та ми разом поїхали до її села. Там ми одружилися, в нас народилися два хлопчики та дівчинка, але... — коваль затнувся. — Якась... — і знов. На цьому моменті йому взагалі стало важко говорити. — Якась бісова хвороба охопила наш присілок, яка не жаліла нікого... особливо дітей... — по спітнілому обличчю потекли скупі сльози. — Мої діти занедужали та... не змогли побороти цю хворість... За декілька клятих днів нашого з Еллою сенсу життя нестало! А наступного ранку я знайшов дружину в лісі з зашморгом на шиї.

Гарет дивився на коваля з жалістю та співчуттям і навіть на деякий час забув про свої власні втрати. Герантові довелося бачити смерть своїх близьких на власні очі, і гірше за це, мабуть, не може бути нічого.

— Пробачте... мені треба сісти, — коваль сперся на дерев'яну лаву позаду себе. — Мені необхідно було піти від усіх цих подій... — продовжив він історію. — Якомога далі... А замок Артус знаходиться на краю Континенту — ідеальне місце, аби забутися та сховатися від проблем.

— Від проблем не втекти, особливо, якщо вони пов'язані зі смертю близьких.

— Я знаю про Вашу трагедію, пане Артусе. Мої співчуття Вам та Вашій родині.

— І мої — Вам, — схитнув лорд.

— З Вашого дозволу, я продовжу свою роботу, — коваль підійнявся на ноги та взяв свій брудний фартух зі столу.

— На все добре.

Гарет і Сайман розвернулися та пішли у напрямку до замку, не закінчуючи розмову:

— Нехай прислуга підготує залу: ввечері я хочу з усіма обговорити наші подальші плани.

— Як накажете, пане Артусе, — прийняв наказ радник.

***

Темрява вкрила Королівство людей.

Мешканці замка Артус завершили повсякденні справи та розійшлися по домівках. А от на верхньому поверсі фортеці робота тільки мала розпочатися.

За довгим столом зібралися всі найважливіші персони володіння. Вуличне світло вже перестало надходити до приміщення, тому на стінах запалили мастильні лампи, які не дозволяли залі остаточно поринути в темряву. На чолі стола сидів лорд Артус. Склавши руки перед собою, він почав говорити:

— Я й досі не розумію, як замок так сильно занепав, але маємо, що маємо. М'яко кажучи, справи в нас не дуже: армії немає, їжі вистачає лише, щоб не померти з голоду, скарбниця — порожня, а прибутки сильно обмежені. І це все необхідно виправляти якомога швидше.

— В тебе вже є ідеї? — поставила запитання мати Афеліса.

— В мене був час все обміркувати, і я дійшов висновку, що спершу мені необхідно особисто відвідати всі володіння та на власні очі побачити, як там йдуть справи. Сер Естевот, підготуйте мені супровід — вранці я поїду до села.

— Буде зроблено, мілорде.

— Я хочу, щоб за моєї відсутності ви знайшли добровольців для нашого війська: двадцять воїнів — це занадто мало для такого великого замка, як наш.

— Кого ви бажаєте бачити в їхніх рядах?

— Нам потрібні свіжі голови — знайдіть молодих людей серед місцевих. Запропонуйте щедру платню та комфортні умови.

— Де ти плануєш взяти на все це кошти? — спитала Афеліса.

— Я про це подбаю найближчим часом.

— Варто було б спочатку знайти гроші, а потім... — дав пораду Сайман, але був перебитий.

— Я знаю, але в нас немає зараз іншого виходу. Дорогою до замка, на нас з Аннет напали. Припускаю, що це були рейдери. Тому в першу чергу необхідно убезпечити території хоча б від внутрішніх ворогів.

— Ваша правда, мілорд. Я зроблю все необхідне для цього, — обнадійливо вимовив капітан.

— Саймане, — звернувся Гарет до свого радника. — Завтра ти поїдеш до рибальського селища та з'ясуєш, як у них справи. Спитайся, чи зможуть вони збільшити постачання риби до замку в разі потреби.

Помічник у згоді хитнув головою.

— Як ти плануєш наповнювати скарбницю? — повернулася до попереднього питання мати. — Чим ти збираєшся платити воїнам?

— Ми налагодимо торгівлю з Габелем. Якщо пощастить, то надалі — зі столицею та іншими містами Королівства.

— Нам нічого запропонувати крамарям.

— Доки лісопильня та шахта простоюють — так. Але незабаром це зміниться.

В залі нависла тиша.

— Якщо ні в кого немає питань, то засідання завершено. Всім дякую...