Глава третя. Що за дверима?

25-е Світанку, 1057 рік.

Загін, що складався з семи вершників, тепер був невеличкою групою з трьох представників людської раси та наскрізь промоклого величезного пса, який ішов попереду всіх.

Бойові собаки не були чимось незвичним на цих землях: селяни їх використовували як захисників своїх осель; мисливці — як не дивно, для полювання; розбійники — здебільшого для залякування своїх жертв; а воїни — як помічників у битвах. Собаки були різні: і великі, і маленькі, але величезність Спайка вражала уяву: йому лише пів року від роду, а він вже наздоганяв за розмірами смеркового вовка, що мешкав у лісах А'лаув'єну — мабуть, коли подорослішає, його можна буде порівнювати хіба що зі статним конякою.

— Мені іноді здається, що насправді він не сліпий, — сидячи верхи на коні, звернув увагу Гарет на поведінку улюбленця, що йшов попереду всіх.

— Гадаю, в нього просто гарний слух, — прокоментувала Аннет спостереження брата.

— Згоден, але маю сумніви, що справа лише в цьому: його рухи занадто чіткі як для сліпого.

Дівчина впала у роздуми у зв'язку з почутим.

— Ти сама бачила, як він наздогнав та повалив на землю того селянина — чітко та з першої спроби. І ти бачила, як влучно він вчепився у горло того рейдера, — Гарет згадав напад, який відбувся під час їхньої подорожі додому.

— Хочеш сказати, що він, як ті сліпці, які бачать із заплющеними очима?

— Зірець...

Дівчина вкотре перевела свій погляд на Спайка та знов почала розмірковувати щодо нього.

Зірці були доволі рідким явищем серед сліпих представників людей, а'сокків та горняків. Ті, кому пощастило отримати такий дар від Богів, мали змогу за допомогою надзвичайного слуху складати у своїй голові чітку картину всього, що відбувалося навколо них — в широкому розумінні, зірці бачили набагато краще, аніж ті, хто мав здоровий зір.

Майже десять тисяч кроків вже були позаду, і попереду тепер виднівся кам'яний форт — велика кількаповерхова споруда з баштою та декількома вікнами на другому та третьому поверхах.

— Як тебе звати? — звернувся Гарет до єдиного стражника, який супроводжував його з сестрою.

— Мартін, мілорд.

— Здається, ти — наймолодший воїн у замку, чи не так?

— Нікого молодше за мене серед сторожі я не знаю, пане.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Сер Естевот добре про тебе відгукається.

— Сподіваюсь, я й вас не розчарую.

— Я також, Мартіне... я також...

Вершники зупинились біля дороги та спішилися з коней. Люди з собакою підійшли до дерев'яних брам, дещо схожих на ті, що захищали замок Артус, і Гарет почав стукати по них рукою. Звук було ледь чути навіть йому і його групі — тоді лорд спробував окликнути сторожу:

— Гей! Є хто?!

У відповідь лунали лише краплі дощу, що розбивалися об уже наскрізь мокру землю.

— Позаду фортеці є інший вхід, — згадав солдат, який весь час супроводжував представників вельможного роду.

***

Мартін провів групу до заднього боку твердині, де вони натрапили на невеликі дерев'яні двері. Стражник підійшов до входу і, коли він ледь торкнувся дверної ручки, доступ до приміщення відчинився сам собою.

— Замок зламаний, — зауважив воїн.

«Дивно все це», — одночасно подумали всі члени групи, а Спайк почав гарчати.

— Щось тут недобре, — виказала загальну думку Аннет.

Але все ж таки група осіб увійшла до будівлі, охопленої темрявою. Світло, що надходило сюди лише через двері за спинами людей, дозволило людям побачити смолоскип, що висів на стіні. Мартін підійшов та запалив його за допомогою знаряддя, розташованого поруч. Хлопець взяв джерело світла в руки та пішов першим, освітлюючи темні коридори на шляху лорда та його сестри. Загін повільно ступав крок за кроком, аж доки позаду не залунав гучний рик їхнього чотирилапого компаньйона — собака вперся своєю мордою у зачинені двері та не бажав сходити з місця.

— Що там, хлопче? — з побоюванням спитала Аннет.

Гарет вихопив смолоскип у стражника, обережно відштовхнув сестру, оголив свій меч та наблизився до дерев'яної перешкоди, уважно прислухавшись до того, що відбувалося поза нею. За мить він тихо відчинив двері, дозволивши світлу зайняти невеличку кімнату квадратної форми. В ній по різних кутах були розкидані декілька бочок та ящиків, а зверху них лежало закривавлене тіло чоловіка.

— Як давно він тут? — поцікавилась Аннет, переляканими очима визирнувши з-за брата.

Лорд сховав зброю, підійшов до загиблого та почав аналізувати його поранення на спині та шиї:

— Вбитий цієї ночі... як і селяни. Підкралися позаду. Спочатку перерізали горло, потім забили ножем у спину.

— Це зробили ті самі, хто напав на село?

— Я не знаю... можливо... та сама жорстокість, — Гарет вийшов з кімнати та передав смолоскип озброєному поплічнику. — Тут має бути ще чотири тіла — необхідно знайти їх.

— З чого ти це взяв? — не зрозуміла дівчина.

— Сер Естевот сказав, що форт охороняють п'ятеро. Якщо це тіло лежить у такому вигляді, значить решту бійців також вбили. Тільки якщо це не зробив хтось зі стражників.

Люди втрьох із псом пройшли далі коридором і підійнялися на другий поверх. Сюди вуличне світло потрапляло крізь два великих отвори, які слугували вікнами та знаходились у суміжних стінах — а між ними лежав ще один труп. Гарет підійшов до спертого о стіну бездиханного тіла та сів навпочіпки поряд, приступивши до з'ясування причин смерті:

— Застрелений з лука у шию, — прокоментував молодий правитель. — Стріла пройшла наскрізь, пізніше вбивця різко вирвав її та забрав із собою, — лорд Артус піднявся на ноги та звернув увагу на зазубень у стіні, на рівні дещо нижче своєї голови, прямо над тілом жертви. Він доторкнувся до неї руками та розвернувся навколо себе. Роздивившись приміщення, Гарет вказав рукою на протилежний кут кімнати та знов заговорив. — Вбивця стріляв звідти.

З'ясувавши події, що сталися в цьому приміщенні, молодий чоловік подивився у ліве від нього вікно, яке відкрило огляд на дорогу, яка, своєю чергою, рясно поливалася зливою. В один бік вона вела назад, до замку Артус, села та лісопильні, а в інший — до Габеля. Тоді лорд визирнув у праве вікно, та перед його очима представ внутрішній двір форту, в центрі якого лежав черговий вбитий солдат.

— Ось і третій, — після цих слів Мартін підбіг до свого командира, аби особисто лицезріти сказане ним. — Занеси тіло до форту та запусти наших коней у подвір'я, — віддав наказ Гарет та відійшов від вікна.

— Так точно.

— Де будемо шукати решту? — спитала Аннет, коли представник сторожі залишив приміщення.

— Варіантів небагато, — загадково відповів вивідувач, подивившись на двері, які Спайк дуже активно обнюхував.

***

Гарет без жодних сумнівів та зволікань відчинив дерев'яні двері та зайшов у наступну кімнату. Ліжка та столи з деревної породи, загашені смолоскипи, що висіли на стінах, та вікна з дерев'яними дверцятами — це були б звичайні покої сторожі, які у Королівстві можна було зустріти у будь-якому кутку країни, якби не дві калюжі крові, власники яких лежали на своїх койках та відпочивали на тому світі.

— Ось і останні, — вимовив Гарет, просунувшись вглиб спальні та оглянувши меблі навколо.

— Це жахливо... — здивувалась Аннет, вставши при вході.

Лорд Артус підійшов до однієї з приліжкових тумб і відкрив шухляду, в якій знайшов одну срібну монету та декілька мідяків. Тоді він повернув голову та звернув увагу на те, що білизна на одному з трьох порожніх ліжок була дещо зім'ятою.

— Тепер мені все зрозуміло, — дістався висновку Гарет. — Хтось вночі зламав замок на задніх дверях форту та проник всередину. Троє сторожів спали. Один прокинувся та спустився вниз, щоб поїсти. В цей час вбивця його застав зненацька та вбив позаду, — вивідувач вийшов у попереднє приміщення та почав розводити руками в різні боки під час пояснення. — Він піднявся сходами та, стоячи в цьому куті, вистрелив з лука у шию другого солдата саме в той момент, коли той розвернувся до нього обличчям. Стріла пройшла наскрізь та наконечником торкнулася стіни, залишивши на ній зазубень. Вбивця вийняв стрілу та через вікно вистрелив у третього стражника, який в той момент стояв на вулиці. Тоді він зайшов до покоїв сторожі та вбив двох сплячих. Напад було скоєно не заради пограбунку, оскільки в спальні залишились гроші. Тепер я майже впевнений, що той, хто це зробив, був одностайно з тими, хто пограбував село. Вони заздалегідь прибрали сторожу у форті, аби потім вози з награбованим без проблем пройшли дорогою.

— В тебе є ідеї, де їх шукати далі?

— Дорога веде до Габеля. Далі розвилок — або на схід, або на південь. Злива приховала будь-які сліди, тому без додаткових зачіпок ми їх не знайдемо.

За вікном мигнула блискавка, а вслід за нею пролунав грім.

— Гроза посилюється... — відрізав Гарет. — Заночуємо у форті, а зранку поїдемо до Габеля. Може, там хтось бачив цих покидьків або щось знає про них.

***

Настала ніч. Гроза за цей час тільки посилилась, остаточно розмивши всі дороги. А тепер пішла на спад.

Гарет, Аннет і Мартін розпалили на другому поверсі багаття зі знайдених у форті дровин. Розташували вони його ближче до вікон, аби дим не зайняв приміщення, а одразу виходив назовні.

На місці, де ще деякий час тому лежало тіло застріленого вартового, тепер сидів лорд Артус. Він пильно роздивлявся у своїх руках стрілу, вийняту з мертвого охоронця форту, якого було знайдено під дощем надворі.

— Звичайна стріла... — прокоментував молодий чоловік. — Жодних відміток, нічого. Дідько! — злісно викинув він кийок з наконечником кудись вбік. — В Королівстві такі використовує кожен другий лучник.

— Не переймайся, — спробувала заспокоїти Аннет, сидячи на підлозі навпроти та схрестивши ноги. — Ще знайдемо зачіпки.

— Які? Тут працював професіонал — він не лишив жодних слідів.

— Але ж стрілу лишив. Значить, міг залишити ще щось...

— Гей! — пролунав чоловічий крик з вікон, прориваючись крізь гомін послаблого дощу. — Хто-небудь!... Відчиніть!... Впустіть мене!...

Гарет, повністю не підводячись, обережно визирнув у вікно та ледь розгледів самотній силует, після чого вигукнув у відповідь:

— Хто такий?!

— Лісоруб!... З лісопильні! — задихаючись, вигукнув чоловік знизу.

— Впусти його, — наказав лорд сторожеві, і той швидко відправився сходами на перший поверх. — Правління мені подобається все більше і більше... — саркастично додав собі під ніс Гарет про нескінченні пригоди.

Брат із сестрою та псом спустилися вниз, аби зустріти неочікуваного гостя. Вони вп'ятьох стрілись у коридорі з трьома дверима, серед яких ліві вели до кухні, праві — до їдальні, а та, що в кінці коридору — до двору.

— Що сталося? — незадоволено спитав лорд у чоловіка, якому на вигляд було близько сорока років. Риси його обличчя були худими, шкіра — вологою та брудною, а чорне волосся — розкуйовдженим.

Лісоруб підвів голову та злякався, побачивши за спинами людей величезного пса з сірими очима. Його обличчя побілішало, а очі вмить стали наче скляними.

— Не бійся. Він тебе не чіпатиме, — заспокоїв Гарет.

— Ну... ну... гаразд... — поступово прийшов до тями незнайомець.

— Чому ти тут у такому вигляді? — перефразував своє запитання представник вельможного роду.

— Ми з іншими лісорубами були... були на лісопильні... а там... там... — досі задихаючись, намагався пояснити наляканий ремісник, але був перебитий Гаретом.

— Заспокойся. Що б там не було, ти зараз у безпеці. Що сталося?

Лісоруб вдихнув повні легені повітря та видихнув. В цей момент з його рота донісся жахливий сморід перегару, від якого лорд Артус зморщив обличчя. Ще трохи відпочивши, гість почав свою розповідь спочатку:

— Ми були на лісопильні, як з лісу повиходили якісь чудацькі люди...

— Як вони виглядали?

— Біле волосся, білі очі... Один з них мав якісь малюнки на обличчі.

— А'сокки, — визначила Аннет природу описаних незнайомців.

— Я ніколи не бачив такого... З отим, що з малюнками, був якийсь звір... страшенний!

— Що за звір? — поцікавилась сестра лорда.

— Він... він був схожий на вашого собаку... Так... за розмірами такий самий... тільки... тільки... повністю білий...

— Смерковий вовк, — припустив Гарет. — Мабуть, цей а'сокк — маг природи.

— Маг? — здивувався лісоруб. — Ні-ні-ні. Він нічого магічного не робив.

Гарет зрозумів, що гість зовсім не знався на магії та її видах. Це й не дивно, оскільки більшість жителів Королівства ніколи не зустрічалися з нею. А пояснювати все це йому зараз було марною витратою часу.

На Континенті існувало з десяток видів магії, але найпоширенішими були: води, природи, вогню, духу та битви. Перші два види могли опанувати виключно представники а'соккської раси; магія вогню належала людям, а магія духу була притаманна лише горнякам. Магія ж битви була універсальною, а тому зустрічалася набагато частіше за всі інші види, проте все одно була великою рідкістю.

Окрім всього вищезгаданого, існували також: некромантія, рунна магія, магія міток тощо.

— Чому ти прибіг сюди? — запитав лорд у неочікуваного гостя.

— Вони напали на нас! Почали вбивати всіх! Мені щастануло, що я зміг зробити ноги звідтиля!

— За тобою ніхто не біг?

— Ні... чи, може... не знаю... Я не повертався... Тільки біг...

— Пане Артусе, дозвольте я перевірю місцевість навколо форту, — запропонував Мартін.

— Якби нам загрожувала небезпека, Спайк вже відчув би її, — зауважила Аннет.

— Не треба, — прислухався Гарет до слів сестри.

— Артус? Ви — лорд Артус? — спитався лісоруб.

Гарет хитнув головою.

— Пробачте, не впізнав, — ремісник впав на коліна перед своїм володарем. — Для мене честь зустріти вас, мілорде!

— Підіймись, — незадоволено виказав вельможний пан.

Чоловік не міг не послухатися та підвівся.

— Поїдеш з нами до лісопильні, а потім ми відвеземо тебе до замку.

— Але ж ми збирались до Габеля, — зауважила Аннет.

— Навряд чи ми там знайдемо тих, хто нам потрібен. А тут є шанс спіймати нападників, якщо лісоруб каже правду.

— Я туди не повернуся! Ні за що! Там, мабуть, вже гори трупів.

— Тоді ти залишишся тут один.

— Заради Бога, пане! Там усі мої друзі. Я не хочу бачити їх у такому вигляді, як їх залишили ці... ці... ці падлюки.

— Ти, мабуть, зголоднів? — підозріло дбайливо запитав Гарет.

— Якщо чесно, так. Після такої пробіжки не завадило б з'їсти чогось, — чухаючи потилицю, відповів лісоруб.

— Там їдальня. Подивись, може щось залишилось.

— Дякую! Дякую! — чоловік відкрив двері, на які лорд вказав рукою, та вдруге за останні хвилини збліднув, побачивши там холодний труп колишнього вартівника форту зі слідами крові. Лісоруб затріснув двері.

— Нагорі на тебе чекають ще четверо, — прокоментував Гарет...