3.

Після кількох побачень із великими породами ми все ж звернули увагу на менших собак. Власник німця виявився якимось шизанутим фанатом футболу, а господиня хаскі постійно запізнювалася.

Алабай, з яким ми якось влаштували маленький марафон, поводився з Псом надто агресивно. І я наважився зазирнути в розділ дрібних порід, сподіваючись, що серед них знайдеться хтось сміливий. Все-таки Пес ще щеня, і йому не треба лякатися когось великого.

У брюссельського гриффона була мила господиня.

І я одразу зрозумів, що вона хоче знайти своєму малюкові «татка». Пес її за це зненавидів і навіть порвав штани, за які мені довелося платити. А ось із мальтипу все якось несподівано склалося. Наче за помахом чарівної палички.

Його господар спочатку видався мені трохи похмурим хлопцем, не надто налаштованим на спілкування. Зате його дрібна кучерява кокетка викликала у Пса просто океан ніжності та слини. Я давно не бачив у нього таких сумних очей, як тоді, коли вона йшла.

Собачку звали Ліла, а її господар представився Матвієм.

Я не міг не помітити, що в Матвія шикарна дупа. Особливо коли він нахилявся підняти Лілу із землі. І грошей у нього явно було вдосталь, бо, якщо вірити гуглу, мальтипу — доволі дорога порода.

І одяг у нього був ідеально підібраний — і за фігурою, і за стилем. Приталене коротке кашемірове пальто, шарф, бездоганна стрижка. Я зранку навіть щетину тримером не змахнув. Хтось сказав би, що така доглянутість — перша ознака того, що хлопець гей, але я не поспішав із висновками.

Варто було тільки на мене подивитися.

— І багато у вас собак на стороні? — жартома запитав я, коли ми зустрілися втретє.

Справа була в парку. Ще й сніг валив, до Різдва залишалося два тижні, а погода вже розійшлася не на жарт. Собаки не билися і ставилися одне до одного дуже шанобливо.

Я б навіть сказав, що Пес раптом показав себе справжнім джентльменом, а таке з ним траплялося рідко.

— Поки що тільки ви. Я часто працюю за ненормованим графіком, тому не маю змоги багато гуляти. Але Ліла нудьгує, а сестра порадила мені встановити цей застосунок.

— А ким ви працюєте?

Матвій дивно глянув на мене. У нього було гарне обличчя. І родимка над верхньою губою. Моторошно сексуальна, але я знову ж таки не збирався робити передчасних висновків.

— Я модель. Знімаюся для каталогів.

— А… ясно. А я займаюся 3D-моделюванням. На комп’ютері.

Матвій роздратовано стиснув губи, ніби я сказав щось образливе.

— Я не тупий.

— Що?

— Якщо я модель, це не означає, що я тупий.

— Я не хотів сказати, що ти тупий, — я машинально перейшов на «ти». Так було простіше.

Матвій закотив очі.

— Але ти уточнив, що займаєшся 3D на комп’ютері. Наче це й так не очевидно.

Я не став уточнювати, що існують дуже потужні планшети. Але яка до біса різниця, я не хотів його образити.

— Стій, здається, це я туплю. Вибач. Може, пригостити тебе кавою? — спробував я загладити провину.

Неподалік була кав’ярня, і я любив там куштувати різні макаруни. З дорблю — мої улюблені.

— Не варто.

— Ти не п’єш каву? — не хотілося звучати стереотипно, але, може, він на дієті? Макс постійно експериментував із харчуванням, і я вже звик до такого. Не тільки жінки люблять жорстко себе обмежувати, деякі чоловіки в цьому ще гірші.

— П’ю. Але не варто.

Це здалося мені дивним, але я не надав його словам великого значення. У кожного могли бути свої таргани.

Наступного разу я притягнув на зустріч два стаканчика капучино в картонному тримачі.

Ліла була одягнена в червоний комбінезон, а біля вух у неї були зав’язані два шовкові банти.

— Дехто сьогодні має фантастичний вигляд, — пожартував я.

Матвій зупинився і глянув на мене так, ніби це прозвучало про нього.

— Я про собаку. У неї банти, — пояснив я, почуваючись ідіотом. — Хоча не скажу, що ти погано виглядаєш. Навпаки.

— Дякую, — відповів він абсолютно рівним тоном.

Ще б пак. Модель. Суцільна досконалість і до компліментів явно звик.

— Я купив каву.

Матвій не відмовився й узяв напій із моїх рук. Сьогодні в нього навіть нігті були нафарбовані. Чорним.

— Це зараз модно? — я кивнув на пальці. Дивно, але лак не робив його менш мужнім.

— Іноді.

Він підніс склянку до губ і вперше за весь час посміхнувся. У нього були красиві очі. Я це слово подумки, мабуть, уже разів сорок повторив. Бездоганна фігура, красиві очі, ідеальна дупа, волосся, нігті, одяг…

Тільки от чи гей він? Незрозуміло. І нігті — теж не показник. Може, це просто частина образу.

— Які плани на завтра? — неохоче запитав він.

— Завтра ж католицьке Різдво?

— Угу. Святкуєш? — він знову сьорбнув каву й задоволено примружився. А я навіть цукор не додав.

— Не особливо.

— Ну тоді зустрінемося?

— Із собаками? — розгубився я. Хоча а з ким іще?

— Ну а з ким?

Звісно, у мене вже, мабуть, почалися глюки через відсутність сексу. Навіть якщо Матвій і гей, то йому явно подобаються атлетичні красені, а не такі задроти, як я. Тридцятирічні офісні працівники з мозолем на носі від окулярів.

Я так і бачив його у вузьких плавках на чиїйсь яхті. І Лілу, що носиться палубою в сонячних променях.

— Давай.

— Добре. Смачна кава. Дякую.

— Я можу завтра принести ще.

Боже, я що, реально фліртую?

У мене вже давно не виникало бажання комусь сподобатися. Та й сексу не було відтоді, як ми з Максом розійшлися.

І добре, що не знайшлося нікого, хто міг би дорікнути мені цим.

— Де плануєш зустрічати Новий рік? — спитав Матвій, коли наш ритуал із кавою закінчився. Це була вже десь п’ята зустріч.

Він знову був без шапки, і я весь час думав, як би затягнути його кудись, де немає цього нестерпного вітру. Сніжинки осідали йому на щоках та віях. Але навряд чи доречно вказувати дорослому чоловікові, що носити.

— Вдома. У нас із Псом домовленість: я даю йому смаколики, а він дві години не рухається, поки йде фільм.

Матвій здивовано підняв брови.

— Кіносеанс? І не «Один удома»?

— Ні. Я дивлюся «Гаррі Поттера». — Так-так, дорослі мали б споживати таке дозовано, але я з вісімнадцяти років фанат книжок, і деякі речі не минають навіть через роки. Вони залишаються з тобою назавжди.

У Макса теж була своя пристрасть, і він мене не засуджував, бо фанатів від Marvel і всіх цих екранізованих коміксів.

— І яка частина? — поцікавився Матвій без жодного осуду. Хоча мені важко було уявити його з такою книжкою в руках.

— Перша, звісно. У неї можна загорнутися, як у ковдру. Справжня казка. Краще за всі ці телевізійні олів’єшні викидні.

Матвій засміявся.

— Ну і чим це тоді відрізняється від «Одина вдома»? Вибач, але це ж чистий Коламбус. Дуже впізнаваний стиль.

— Добре, — роздратувався я. — А яка частина твоя улюблена?

— У «Гаррі Поттері»?

— Ну а де ще?

Матвій трохи замислився, але відповів доволі швидко. Отже, всі частини він знав добре, і це чомусь додавало йому сексуальності в моїх очах. Хоча куди вже більше.

— «Кубок вогню».

— Через дівчат із Шармбатону? — вирішив я промацати ґрунт.

— Через Седріка Діґорі. Перше кохання, що поробиш.

І ось воно — підтвердження. Матвій подивився на мене так, ніби чекав якоїсь гидоти у відповідь. Чогось на кшталт: «Фу, як можна закохатися в чоловіка».

— І довго ти був у нього закоханий?

— Недовго. Бути вампіром Паттінсону взагалі не личить. А хто був твоєю першою закоханістю? — Матвій помітно розслабився, і я зрозумів, що він нарешті перестав мене боятися.

— Снейп. Але тоді я ще не знав, що його гратиме Алан Рікман. Хоча після знайомств із деякими хлопцями із сайтів мені вже здається, що Алан був дуже навіть нічого.

— Розумію, — голосно засміявся Матвій.

І я трошки підбадьорився. Вирішив: була не була. Раніше мені здавалося, що я його не особливо цікавлю, але якщо він сам закинув гачок, то чому б і ні.

— А з ким ти зустрічаєш Новий рік?

— У ці дні я буду в Китаї, — прозвучало це солідно й украй розчаровувало. Ну звісно. У нього, мабуть, плани розписані на рік уперед, а тут я зі своїми самотніми святкуваннями.

— Працюєш?

— Ні, їду до сестри. Трохи нервую, бо доведеться залишити Лілу друзям.

— Тоді ти повернешся до Різдва?

— Ти можеш запросити мене в гості раніше. Якщо хочеш, — додав він.

— Коли? — розгубився я.

— Сьогодні. Або завтра.

— Зараз?

— Або зараз.