ІІ

«Я просто хотіла спокійну тиху роботу, — встигла подумати дівчина, поки ховалася від тиранозавра в кабінеті сторожа. — Ну в архівах не вийшло, то хоч тут мала просто в темряві ходити й дивитися на запилені експонати. Чому їм захотілося ожити?»

Наразі все затихло. Але щойно вона заплющувала очі, як перед нею поставав кількаметровий кістяк динозавра, який явно хотів її зжерти. Леся не знала, як не примерзла тоді до підлоги й змогла чкурнути геть із шаленим криком. І не уявляла, чому динозавр досі не виламав двері кабінету. Навряд чи його спинить хирлявий диванчик, яким вона забарикадувалася. «Або ж він вичікує», — з’явилася думка.

У руці дівчина судомно стискала вже геть пожмаканий папірець з інструкціями і знову спробувала розібрати на ньому бодай щось. Слова плуталися, речення ледве перекладалися.

Та очі зачепилися за одне слово. «Акменра». Золота скрижаль. Леся була впевнена, що до цього всього якось причетний цей артефакт. І його власник. Бо хто ж буде мати на собі прокляття, як не кількатисячолітній фараон.

Вона не могла ховатися у кабінеті до ранку. Точніше, могла б. Але тоді її точно звільнять. Бо щойно десь углибині музею затрубив слон, десь почувся тріск скла і людські крики. «Добре, мене звільнять у будь-якому випадку, — вирішила дівчина, відсуваючи диван. — Можна глянути вже, що й до чого».

Динозавр під дверима не підстерігав. Коли Леся визирнула у шпаринку, то взагалі не побачила нікого у вестибюлі. Тільки жовтаве світло осявало порожній постамент. Вона видихнула, сховала папери до внутрішньої кишені форми й ступила назовні.

Пройшлася коридором, освітлюючи шлях ліхтариком, який ледь блимав, і намагалася не дихати. Ішла на звуки, ніби дуже не розумна героїня жахастика, але вибору не мала, бо давньоєгипетська експозиція на другому поверсі.

— Якщо я помру в музеї, то надіюся, що хоч опудало не зроблять, — пробурмотіла про себе рідною. — «Нещасна українська біженка, загинула через загадкові обставини, 2022 рік». Чи це забагато честі?

Тишу за спиною розколов цокіт копит. Леся аж гикнула, коли крутнулася на п’ятах і вихопила променем ліхтарика з темряви вершника.

— Панночко! Ти що тут робиш? — озвався дзвінкий голос над головою.

Світло осяяло вже знайомого Теодора Рузвельта, який спантеличено дивився на неї згори вниз, поки рудий кінь водив вухами й жував трензель. Чоловік обвів її поглядом з-під густих брів, і скельця його окулярів блиснули.

— Боже милостивий, то ти — наша нова вартова? Як це розуміти? Чи там геть усі подуріли? Попередній сторож ледве давав собі раду, а тут роботу довірили дитині! — колишній президент США ще раз оглянув її. — Скажи-но, скільки тобі років?

— Двадцять шість, — видихнула Леся.

Може, вона й справді мала зараз такий переляканий вигляд, щоб справити подібне враження, але за інших обставин добре дала б зрозуміти, що не з лякливих. За інших обставин, якби її попередили, що в музеї все оживає і дали можливість підготуватися.

— Їй-бо, ну де таке чувано! — усе бідкався чоловік і починав уже діяти на й без того розхитані нерви.

— Послухайте, — різко сказала вона, опустивши ліхтарик, що той тепер різко освітлював її обличчя знизу. — Здається, я розумію, що тут відбувається. Абсолютне божевілля, але я розумію. Мені треба до гробниці Акменра.

Теодор Рузвельт аж сіпнувся в сідлі, тепер розхитуючи нерви свого (не)справжнього коня.

— Зовсім не рекомендую! Прокляте місце. Я туди — ні ногою.

Леся зітхнула. Чудово, з нього нуль користі. Хто обрав його президентом? Ага, точно. Американці.

— Шановний президенте, я ж не прошу вас іти зі мною. Лиш підкиньте на коні, щоб мене дорогою не з’їли. А я розберуся.

Здається, від таких слів чоловік іще більше розгубився. Він наморщив лоба, смикнув вусами, поправив капелюха, і зрештою простягнув їй долоню в шкіряній рукавичці.

— Як джентльмен, я не можу відмовити дуже затятій панночці. Гайда!

Леся ледве встигла вчепитися у його дуже живий на дотик стан, як Теодор Рузвельт щодуху погнав коня коридором. «Ну хоч із президентом пообіймаюся, хай і восковим», — промайнула думка, поки вона підскакувала на рудому крупі Техаса.

Вони мчали коридорами, вискочили на другий поверх, і Леся не могла заплющити очі, все дивилась, як навколо мерехтіли живі статуї, бігали опудала тварин, розмовляли воскові фігури. І всі проводжали їх поглядом.

Рузвельт зупинив коня за кілька кроків від входу до єгипетського храму. Уже звідси Леся чула нелюдські завивання й стогони, що долинали звідти. Шкіра вкрилася сиротами.

— Успіхів тобі, панночко! — мовив колишній президент США, коли вона незграбно злізла з коня. — Бачу, відваги тобі не позичати, і все ж дам одну пораду.

Він змовницьки роззирнувся, ніби не хотів, аби їх підслухали. А тоді схилився ближче і з цілком серйозним виразом обличчям промовив:

— Деколи все не те, чим здається.

Леся нарешті моргнула. Тоді ще раз. І вирішила не казати цьому панові, який дивився на неї так щиро й лагідно, що він — капітан Очевидність.

Мабуть, колишній президент сприйняв її мовчанку за благоговіння, тому й залишився задоволеним.

— Що ж, був радий прислужитися. А тепер мене чекають лови! — він торкнувся криси капелюха на прощання, вихопив свою гвинтівку й крутнув коня геть звідти.

Леся залишилася сама в темному коридорі з крихітним ліхтариком і слухала гупання власного серця, яке заглушало завивання проклятого фараона.

— Що ж, пора з цим усім розібратися, — пробурмотіла дівчина й ступила до зали Стародавнього Єгипту.

***

Вона забула про статуї Анубісів. Як можна було забути про кількаметрові статуї з шакалячими головами?

Тепер Леся мчала вглиб єгипетської зали, поки позаду гриміли їхні кам’яні кроки й усе навколо здригалося. Дівчина намагалася змахнути спогади, бо зараз було не до того, але загалом їй дуже не подобалося, коли будівля навколо здригалася. Ну і завивання мумії, що стояло у вухах, теж радості не додавало.

Вона добігла до меншої зали в кінці, де зберігалися саркофаг, скрижаль та інші артефакти, й силою затягнула за собою двері-решітку, щоб хоч якось сповільнити розлютованих охоронців спокою фараона. Переконувала себе, що це допоможе. І намагалася думати під грюкіт саркофага, що трясся. Думати й не робити дурниць.

— Добре, у нас точно є прокляття, — бурмотіла вона, глянувши на скрижаль, яка зблизька світилася таким сонячним золотом точно не через спеціальні лампи музею. — І є мумія, що намагається вирватися. Якщо я їй допоможу, то вона або мене уб’є, що більш імовірно. Або вона зможе контролювати скрижаль і навести тут порядок. Що менш імовірно.

Думки вголос мали би допомагати, та Леся не могла нормально зважити всі «за» і «проти», бо мумія вже горлала.

І звук цей тягнувся залою, ніби металеве лезо дряпало скло. Звук був прадавній, лютий і жахливо живий. Із замкненого саркофага уже здійнялася хмаринка пилюки, він дряпав постамент, на якому стояв, і здавалося, збирався вибухнути.

Леся на мить піддалася цьому жаху. Згадала всі історії про гробниці, прокляття, покарання тих дурнів, що насмілилися потривожити давніх правителів.

«Бігти».

Ноги вже майже понесли її назад, на поталу Анубісам. Ті здавалися не такими страшними. Просто розтопчуть її…

Але дівчина востаннє глянула на скрижаль. Тепер вона бачила карбовані на золоті ієрогліфи, квадратики, які могли крутитися і ніби складали пазл, що благав про розгадку. Її тягнуло туди такою цікавістю, що манить дослідників у покинуті руїни. Такою, що тримала її саму не одну безсонну ніч за спробами перекласти й зрозуміти бодай один текст. Золоте сяйво кликало її, задобрювало, щось обіцяло.

Лесі залишалося сподіватися, що першовідкривачі гробниці й цього саркофага взяли на себе найгірші ефекти прокляття, і їй не перепаде захворіти якоюсь загадковою болячкою. Страхування і лікування тут — справжнісіньке пекло.

— Отак люди й гинуть у документалках, — пробурмотіла вона, ступивши крок до саркофага. Вона вперлася у важку кам’яну брилу, що накривала вітрину. Щосили посунула, кривлячись від різкого звуку. Мешканець саркофага затрясся ще дужче, ніби відчував, що зовсім скоро буде вільний.

Промінь ліхтарика вихопив різьблення обличчя мужнього фараона у смугастому немесі та з короною і жезлом, розфарбовані єгипетські сюжети з життя й мітології, обережні мазки позолоти…

— Я зараз тебе випущу! — гукнула Леся, перш ніж торкнутися віка саркофага. Чомусь було не настільки страшно, коли вона говорила.

І мумія всередині трохи принишкла, почувши її. Або берегла сили для фінального нападу.

— Тільки не смій мене проклинати і вбивати! — сказала вона твердо і взялася за засуви, що тримали віко. — Я не для того втікала на інший край світу, щоб мене тут закатрупила мумія…

Засуви піддалися, і Леся саме встигла відскочити, бо віко відлетіло і гримнулося об стіну. «Боже, прошу, лиш би воно було ціле, мене звільнять і посадять», — ледь не заплакала Леся.

Коли гуркіт від зірваного віка перестав дзвеніти залою, у саркофазі щось зашурхотіло. Леся так і прикипіла до землі й дивилася, як замотана у бурі пов’язки мумія повільно сіла.

— Послухайте, — пролепетала Леся спершу українською, тоді чогось переключилася на англійську, ніби так буде зрозуміліше: — Послухайте, я не хотіла вас турбувати. Дуже перепрошую за незручності. Дуже прошу не проклинати мене…

Усі слова застрягли в горлі, коли мумія заворушилася й повільно сперлася на стінки саркофагу з наміром підвестися.

«Ну все, зараз вона вилізе, і мені гаплик», — тільки подумала Леся, але чомусь не знайшла в собі сили втікати.

Принаймні мумія більше не кричала. І не стогнала. Тільки важко дихала, коли нарешті з другої спроби таки вилізла з саркофага. Не нападала, що також було приємно. Потягнулася руками до бинтів на обличчі й різко обсмикнула.

Леся вже хотіла затулити лице руками, щоб не бачити спотворене часом тіло, але завмерла, роззявивши рота.

«Ого».

Бо під пов’язками виявився не засохлий напівзогнилий труп і не скелет із порожніми очицями.

А юнак.

Дуже вродливий юнак.

Тьмяне світло музейної зали золотило його шкіру й пасма темного короткого волосся, а великі очі блиснули й невідривно вчепилися у неї. Сірі й бурхливі, ніби у них щойно вирувала гроза.

Якусь мить він просто глибоко дихав. Груди важко надималися, і під пов’язками на плечах Леся побачила проблиск стародавніх прикрас із золота, бірюзи й фаянсу. Навіть в обдертих бинтах він мав вигляд бога, як і належить фараону, і Лесі враз стало дуже ніяково через свою завелику уніформу, старий светр і розпатлане темне волосся. І через те, як вона стискала ліхтарик, ніби то був меч.

Так вони повитріщалися одне на одного, і фараон нарешті сказав:

— Я можу дихати.

Тут мозок дівчини вирішив, що саме час для короткого замикання, бо виявилося, для нього за цю ніч найдивніше те, що давньоєгипетський фараон розмовляє англійською. «А міг би українською, чого вже», — втомлено подумала вона.

— Ви не будете мене вбивати? — пролепетала вона. І вже потім подумала, що, мабуть, не варто було нагадувати йому про такий варіант. Вона кивнула на Анубісів. — І ваші охоронці теж?

Юнак рівно тримав поставу, як личить людині, котра звикла до влади й покори інших. І все ж у його погляді блиснули веселі бісики, коли він ледь схилив голову на знак вітання.

— Мене звуть Акменра, — промовив він м’яко і виразно. — Я — фараон четвертої династії, улюбленець богині Мут і правитель земель моїх пращурів.

Леся моргнула.

— Я Леся, — сказала вона. — З Білої Церкви.

Вона могла б додати, що її прапрадід, можливо, був козаком, але вирішила змовчати.

— Лесю з Білої Церкви, — Акменра старанно вимовив кожен склад, — ви моя рятівниця. Я навіки у боргу перед вами.

«Ага, значить убивати не буде», — промайнула думка.

Десь углибині музею ізнову пролунав гуркіт, і дівчина здригнулася. Заревів лев, кричали люди.

Але в цій тьмяно-золотій залі панував спокій. Леся хотіла залишитися тут, навіть у саркофаг могла сховатися, якщо вже там вільно.

— Якщо я не помиляюся, — змусила себе сказати натомість, — ваша скрижаль спричиняє хаос. Ви знаєте, як її контролювати?

Акменра не відповів. М’яко ступаючи босими ногами по підлозі, він підійшов до стіни, на якій красувалася освітлена коштовна скрижаль. І там завмер, задивившись на неї. Золото окреслило риси його обличчя, орлиний ніс, підведені чорним очі й ледь розкриті вуста.

Леся не могла відірвати погляду, але при цьому хотіла відійти, бо такий момент возз’єднання здався занадто інтимним для її присутності.

— Добре, ви можете оговтатися, а я за той час огляну, наскільки все жахливо… — та не договорила, бо Акменра глянув на неї.

— Ви напрочуд спокійна.

Леся не розреготалася істеричним сміхом лиш тому, що фараон справді дивився на неї шанобливо і зацікавлено.

— Це дуже далеко від правди, — відказала вона.

— А ще ви значно швидше за інших виснували, що саме моя скрижаль спричиняє таке цікаве дійство, — додав фараон і взявся далі розмотувати бинти.

— Я вивчала антропологію та історію. Можу здогадатися, що й до чого, — на автоматі відказала Леся, але як же це, мабуть, дивно казати перед справжнім фараоном. Він і є історія. Яке в нього до цього ставлення?

На її превеликий жах, Акменра легенько всміхнувся. Від цього стало гірше. Бо усміхався він дуже мило. Краєчок рота ліз догори, а в кутиках підведених очей збиралися зморшки.

— А, то ви науковиця! Чому ж раніше не сказали? — тепло мовив він. — Схоже, сама доля послала мені вкрай обдаровану вартову.

Перш ніж Леся спромоглася пискнути бодай щось у відповідь, десь зовсім поруч пролунав оглушливий рев динозавра.