І

Понад усе Леся хотіла, щоб в американському музеї природознавства оживала історія. Вона б могла тут жити. Важкі двері піддалися, впустили її з прохолодного осіннього повітря до приміщення, від якого відразу забило памороки.

На помості попереду бовванів скелет тиранозавра, вигнутий, ніби збирався ганятися за своїм хвостом. Леся підійшла ближче, стала під ним і відчула себе крихітною піщинкою, зовсім незначною у цьому світі.

І все ж вона тут. Вперше за кілька місяців вона має надію.

Дівчина поправила горловину кусючого светра з секонду, в якому вже ставало парко, аж скельця окулярів затуманювалися, пригладила темні кучері, що й далі стирчали, хоч вона заплела косичку, і нарешті вийшла з тіні великого землянина. Пороздивляється пізніше. Бо тепер у неї є не лише надія, а й мета.

Леся прошмигнула під велетенськими виставковими банерами, що звисали зі склепіння стелі, мазнула поглядом по фігурі вершника на рудому коні — «Теодор Рузвельт, 26-ий президент», — і нарешті підступила до округлої стійки рецепції, над якою сяяв і крутився величезний глобус. Дівчина сподівалася, що при його світлі не має вигляду зеленої нещасної жаби.

На рецепції сиділа білява пані, яка щось зосереджено клацала у комп’ютері, мружачись з-за окулярів із червоною оправою, і поки не звернула на Лесю уваги. А щойно дівчина відкрила рота привітатися, якась дитина серед останніх відвідувачів крикнула ледь не на весь музей, змусивши всіх підскочити.

Зате тепер пані з рецепції дивилася на Лесю. Навіть усміхнулася, хоч і втомлено, та запитала, чим може допомогти.

— Вітаю, я — Леся Лук’яненко, — озвалася дівчина, поки не заверещав хтось іще. І спробувала не звертати уваги на легку гримасу пані, коли та почула її прізвище. Не таке складне прізвище. Писак москальських вивчили, то й тут дадуть раду. — Я стосовно посади нічного сторожа.

Вона віддала всі заготовані папери й дозвіл на працю — особливо його! — і легенько сперлася руками на стійку. Гладка поверхня трохи заземлювала.

— Так, мені повідомляли, — озвалася пані. Вона переглянула папери, щось ізнову поклацала в комп’ютері, і почала дуже швидко пояснювати, що й до чого, а Леся ледве встигала подумки переключати мови й відкладати інформацію.

— … нічна зміна починається о сьомій, приходиш завчасно, — говорила жінка й тепер нишпорила у шухлядці, через що Лесі довелося нахилитися над стійкою, щоб її краще чути. — Обходитимеш західне і східне крило кожну годину. Там динозаври, зал антропології, діорами, давньоєгипетська експозиція, ссавці… Словом, будеш мати карту. Засинати не можна. Чіпати експонати також. І ось… — Вона нарешті витягнула те, що шукала: згорток тканини, а з ним бейджик і пропуск працівника.

— Попередній сторож передав це. Зараз підпишеш договір і пройдеш у кабінет сторожа, там залишиш речі й підготуєшся. Питання?

Леся заперечно похитала головою.

— Дякую за інформацію, — всміхнулася і прийняла речі.

Пані Шерон (нарешті Леся розібрала її ім’я на бейджику) також ледь усміхнулася. Трохи співчутливо.

— Тобі хоч не страшно буде? Така маленька ти якась, — жінка примудрилася сидячи оглянути її згори вниз своїми пильними блакитними очима.

— Я навпаки дуже рада тут бути. І не підведу вас, — запевнила Леся.

— Ну гаразд, іди вже. Готуйся.

Тепер уже дівчині здалося, ніби пані Шерон усміхалася так, ніби знала щось таке, про що Леся навіть не підозрювала.

***

Так, їй довелося підкотити штанини разів п’ять. Так, під куртку сторожа вмістилося б іще три шари грубих в’язаних светрів. Так, зі згортку одягу випав якийсь пожований і пошарпаний аркуш паперу сумнівного походження. Так, на бейджику її прізвище було написано з одруком.

І все ж, Леся ступала коридорами й залами історії, вбирала кожне слово невеличкого імпровізованого туру, який так великодушно зголосилася провести пані Шерон перед виходом.

Вони дійшли до давньоєгипетської експозиції. Довгий тьмяно освітлений хол, обабіч якого бовваніли розписані ієрогліфами колони й дві до запаморочення високі статуї Анубіса, вів до головної окраси: саркофага фараона й золотої скрижалі, що блищала над ним і ніби сама освітлювала всю залу.

— Наша гордість, унікальний експонат, — мовила пані Шерон, ледь задерши носа. — Привезли у 1954-у. Пильнуй її, як зіницю ока, тільки здалеку, звісно.

Леся кивнула, не здатна відвести очей від скрижалі. Прямокутна й сяйлива, вона заманювала дівчину зовсім не золотом. От би хоч краєчком ока глянути написи, спробувати розшифрувати…

Поки вони йшли назад до виходу, пані Шерон несподівано запитала:

— То ти з України, дівчинко?

Леся відразу напружила плечі. Стиснула робочий ліхтарик у руці, випадково клацнувши кнопку.

— Так. Народилася під Києвом.

Жінка кивнула. Якийсь час ішла мовчки.

— Я сама з Ірландії, — мовила вона. — Ще малою сюди переїхала. Вже давно не бачила дому. Надіюся, ти свій ще побачиш.

Леся й не знала, що відповісти. Здавалося, вона сформувала геть хибне перше враження про цю пані.

Вони попрощалися біля рецепції, і коли двері, гримнувши, зачинилися, Леся нарешті повністю відчула на собі вагу всього. Глобус крутився і тихенько гудів, десь цокав годинник, порипував паркет під старими кросівками, за вікнами дріботів дощ, а серце шалено гупало в грудях.

Леся не зовсім так уявляла свої пригоди в Америці. Вона їх узагалі не уявляла, бо все сталося дуже спонтанно, вимушено, сльозливо й важко. Дівчина і не очікувала, що біженці у чужій країні буде легко, але вона знала мову, мала освіту, тож думала, що вдасться вступити до якогось коледжу, може, знайти роботу над дослідженням і стати асистенткою професора, сидіти в архівах і бібліотеках…

Та наївно думала, бо нікому не здалася тут її спеціальність з історії та антропології. Кілька місяців вона тулилася у вільній кімнаті в квартирі доброї кузини (в обмін допомагала з трирічним малюком), перекладала усі можливі документи за копійки, шукала всі можливі підробітки й намагалася ігнорувати жаль в очах людей, які дивилися на її громадянство і спеціальність.

І все ж, тепер вона тут. Добралася до історії так близько, як тільки змогла. І вона вгризеться в цю посаду зубами, якщо доведеться.

Так Леся собі постановила, а в ту ж мить тиранозавр у фоє роззявив ікласту пащеку.