ІІІ

За кілька годин хаосу Акменра дізнався багато чого.

Що кожнісінької ночі всі експонати музею — навіть сузір’я планетарію — оживали й розважалися. Поки він був замкнений у саркофазі.

Що вони мали між собою певні взаємини, дружні й ворожі, ділили не одну спільну історію й навіть мали почуття. Поки він був замкнений у саркофазі.

Але тепер він вільний.

Нарешті вільний.

Тугі пов’язки, які сковували його роками, залишилися позаду, коли він убрав свої звичні шати. Золота накидка з візерунком тепер незвично відчувалася на плечах, а як приємно було рухати ногами, ступати під шурхіт довгої лляної пов’язки-шендиту на поясі. Червона корона дешрет красувалася на голові. Важча, ніж він пам’ятав.

У руках він стискав свою скрижаль, тулив прохолодне гладке золото до грудей і не збирався відпускати.

Акменра востаннє озирнувся на свій саркофаг. Легені здушило, пальці рук заніміли, а перед очима на мить усе поплило. «Дихати, — нагадав він собі. — Ти можеш дихати».

— Ви в порядку?

Досі Акменра чув лиш далекий відгомін нічного життя мешканців музею. І власні крики у тісній труні.

А тепер до нього говорила вона.

Говорила м’яко, хоча темний погляд і досі зиркав насторожено з-за скелець, які блискали при світлі її ліхтаря. Вона вже не тримала його поперед собою, ніби збиралася захищатися.

Акмера й не знав, що думати про свою рятівницю. Ця невисока дівчина була така бліда, явно перелякана всім, що відбувалося, та обличчя мала насуплене й серйозне, ніби готувалася до битви. Розбурхані темні кучері спадали на чоло, де між бровами залягла зморшка. І плечі вона тримала так рівно й напружено, як годиться воїну. Хоча через велике вбрання важко було сказати, якої вона статури. Можливо, якраз і войовничої.

Одна рука мимоволі смикнулася, відірвалася від скрижалі, ніби поривалася торкнутися цієї дівчини, переконатися, що вона справжня. Що це все йому не сниться і не мариться.

Та він стримався. Міцніше обхопив скрижаль.

— Так, тепер усе гаразд.

Вона кивнула і стрімким кроком рушила коридором, що вів геть із єгипетської експозиції. Ледь здригнулася, коли один із Анубісів повернув голову за нею вслід.

Акменра волів би не залишатися на самоті. І все ж дівчина його не покликала. Можливо, вона не бажала його супроводу. Півтемрява зали починала тиснути з усіх боків, поперек горла став клубок, аж до очей підступили сльози. Але він мусить опанувати себе. Фараонам не личить така слабкість. Він дасть собі раду. Зосередиться на тому, щоб вивчити скрижаль і…

— Ви йдете?

Усі його думки миттю обірвалися, бо вона стояла при вході до зали, тримала у руці провідний ліхтар і вичікувально дивилася на нього. Світло ззовні осявало її силует, малювало божественне гало навколо її кучерявої голови.

Ноги понесли його швидше, ніж устигла сформуватися думка.

Вони порівнялися у проході, і Акменра надто пізно зауважив, що мимоволі підійшов заблизько. Так, корона додавала висоти його постаті, утім дівчина дивилася просто у вічі, рівна йому за зростом. Юнак не пам’ятав, коли востаннє хтось дивився йому в очі, у саму душу, та ще й із такою неприхованою цікавістю.

— Сподіваюся, ви не проти скласти мені компанію, — сказала Леся. Яке цікаве ім’я.

Акменра всміхнувся.

— Я залюбки.

Дівчина кивнула. Вони вийшли разом у зовнішній коридор, і Акменра тільки й встигав роздивлятися вітрини експозицій навколо та не відставати від нічної вартової.

Хотілося затримуватися біля кожного експонату, споглядати, ставити запитання й нарешті спілкуватися, та дівчина ступала, ніби генерал війська, що не озирається назад. Доведеться почекати із запитаннями. Хоча ті виринали в думках несвідомо, і він не завжди стримував свою цікавість:

— Ви нещодавно почали тут працювати?

Дівчина пирхнула.

— Сьогодні ж.

— Уявляю, як ви, мабуть, здивувалися.

— Це ще м’яко кажучи, — відповіла вона й кинула на нього погляд, який він не зміг розтлумачити. І вже тихіше пробурмотіла кілька слів незнайомою йому мовою.

Такою, що він чув іще зі свого саркофагу, коли її голос був удвічі вищий від страху, але мова лилася м’яко і зовсім не схоже на всі інші, що йому доводилося пізнати.

— Ви не тутешня? — Акменра знову не стримав запитання, коли Леся з його допомогою замкнула залу африканських ссавців і вилаяла маленьку мавпочку, що намагалася вкрасти її ключі, кількома красномовними слівцями. Усі тварини аж трохи принишкли і знітилися, почувши її різкий тон.

Леся змахнула розбурхані кучері з чола і цього разу не дивилася на нього. Погляд її став розгублений, блукав десь далеко, ніби шукав невідь-що.

— Я з України, — відказала врешті вона. — Ви, мабуть, навіть не чули про таку країну. І про Русь не чули. Бо ваша і моя батьківщина мають зовсім різні часові рамки.

Акменра спіймав себе на думці, що хотів би заперечити, хотів запевнити її, що чув про цей край — бо йому здавалося, що для неї це важливо. Утім, дівчина мала рацію. Доведеться пізніше розпитати її детальніше.

Вони звернули в одну великих круглих зал і завмерли.

Бо підлога була всіяна крихітними комахами.

Та коли Акменра придивився, то зрозумів, що це насправді люди, геть дрібнесенькі. Вони, либонь, вилізли зі своїх вітрин, на яких зображувалися зменшені сцени життя у різних пейзажах і культурах. І тепер усі змішалися на підлозі, билися між собою та намагалися підпалити приміщення.

— Я навіть подумати не могла, — Леся схопилася за голову.

Вона крикнула, щоб привернути увагу ліліпутів, але все марно. Ті були настільки зосереджені на своєму бою, що навіть не помітили двох велетнів (насправді людей звичайного зросту). Акменра вже хотів утрутитися — усе-таки він володар скрижалі й повинен мати бодай якусь владу над цим хаосом, — коли Леся спершу сильно тупнула ногою, а тоді на додачу ще й ляснула руками, аж задзвеніло.

Усі крихітні чоловічки заметушилися й попадали від різкого звуку й вібрації. З них усіх і далі найбільше галасували двоє, що видерлися на спинку лави посередині зали.

— Розступіться! — наказала Леся тим, хто досі всіював землю. Акменра підозрював, що вони не всі знають англійську мову, і все ж крихітні люди кинулися врозтіч, коли вона ступила крок, утікаючи з-під ніг, щоб їх не розчавили. Принаймні вони мали достатньо клепки, щоб не намагатися опиратися.

Леся підступила до лави, двоє малесеньких чоловічків і досі билися навкулачки. Леся якийсь час мовчки спостерігала за ними, і Акменра наважився сказати:

— Можливо, варто їх розчавити? Схоже, вони саме намагаються убити один одного.

Леся скоса глянула на нього, і ледь всміхнулася.

— Навряд чи це хороша ідея, — відповіла вона.

І врешті обережно схопила крихітних чоловічків пальцями за комірці.

— Еге-гей! Ану поставила мене, жінко! — заволав білявий у капелюсі. — Я ті зара’ покажу револьвери старого ковбоя Джедедаї, то побач’ із ким маєш справу!

— Так! Я — Октавіан, шанований генерал римського війська! — озвався другий, в обладунку і з крихітним мечем у лівій руці. — Зі мною так не поводяться!

— Буду поводитися так, як вважаю за потрібне, — відказала Леся, піднявши їх обох на рівень очей. Обидва чоловічки спершу обурювалися, але коли вона гостро глипнула на них, то втихомирилися. — Посаджу вас обох під склянки, і будете там сидіти, думати над своєю поведінкою. Так хочете?

Ковбой і генерал на мить завмерли. А тоді Октавіан закліпав оченятами:

— Ми щиро перепрошуємо за незручності, чарівна панно. Ми простягаємо до вас наші серця й просимо розуміння та помилування.

— Ти тюхтій! — заволав Джедедая, хвицаючи ногами, аж шпори задзенькали. — Чо’ ти підлизуєшся? Вона навіть не гарна! Розпелехане чуперадло! Я ті покажу склянки! — тут він уже звернувся до Лесі.

І Акменра вирішив, що час утрутитися.

— Якщо вам не подобаються склянки, — мовив він удавано спокійно, — то я маю іншу пропозицію.

— Ти ше хто такий? — озвався Джедедая.

— Я — фараон Акменра, володар цієї чарівної скрижалі. І я здатен зробити так, що ви двоє більше ніколи не будете оживати. Навіки застигнете й не відчуєте життя. Чи погоджуєтеся ви на таке рішення?

Він напустив на обличчя поважну гримасу й зиркнув на обох чоловічків, а тоді на Лесю, яка здивовано звела брови. Акменра ледь стримав усмішку, бо спіймав себе на думці, що йому хочеться дивувати цю дівчину. І бачити усі її емоції.

— Я ті не вірю! — озвався ковбой. — Брешеш як дишиш!

— Хочеш сам пересвідчитися? — Акменра ледь схилив голову набік і торкнувся долонею скрижалі.

— Не варто! — спинив його Октавіан. — Звертаюся до вас, як правитель до правителя. Утримайтеся від цього рішення. Ми зрозуміли, що наші необдумані вчинки можуть привести до жахливих наслідків. Присягаюся Меркурієвими щиколотками, що ми більше не завдаватимемо клопоту цій чарівній панні.

Римський генерал хвицнув ногою ковбоя, який набурмосено склав руки на грудях, і той теж пробурчав:

— Ага, добре. Будемо чемні, слово честі.

Леся поставила їх на лаву, поодаль один від одного й додала:

— І поверніть усіх своїх людей у відповідні діорами, інакше я вас віником позамітаю.

***

Коли вони вдвох вийшли із зали діорам (Акменра старався запам’ятати всі нові слова), Леся сповільнила крок і пошепки запитала:

— А ви справді можете відібрати у них здатність оживати вночі?

Тепер уже Акменра всміхнувся.

— Ні. Я володію недостатньою інформацією про скрижаль, щоби спромогтися на таке, навіть якщо серед її властивостей є ця можливість. Утім, вони про це не знають.

Леся засміялася.

Негучно, але щиро й лагідно. У кутиках її очей зібралися зморшки. На одній щоці з’явилась ямочка.

Акменра на мить завмер. Бо він так давно не бачив сонця. А її усмішка повернула його в рідний край, у палац, де він любив стояти на балконі й споглядати блискучу поверхню Нілу під золотим світанком. Якби ж це тривало вічно…

І цю золоту мить розбив цокіт копит. До них примчав вершник на рудому коні.

— Панночко, у нас біда! Бої у залі громадянської війни вийшли з-під контролю!