Розділ 7

Різка зупинка зі звуком, схожим на протяжний свист, яким спілкуються гірські пастухи. Ау давно не чула нічого подібного. Схоже, тут, у столиці, колії працюють набагато більше, через що звуки металу набагато гучніші за ті, що в Інітіумі. Вся команда, розпрощавшись з Маєм та його друзями, опинилася на величезному вокзалі. Нескінченні потоки ельфів, які з сірими обличчями йдуть у своїх справах. Гул тяжко пливучих залізних велетнів закладає вуха, а запах просочує легені дивною оболонкою з металу й землі.

- Оце так да.. Дівчата, це місце занадто велике для таких маленьких ельфів як ми. – Ровін, очманівши від побаченого, схопив подруг за руки та потяг подалі від колій та натовпу. – Такс, так краще.. Хоча б не доводиться штовхатися ліктями з половиною Конвену. І куди нам далі? Де хоч якісь вказівники для таких, як ми?!

- Все добре, Ровче. Зараз я, як маленький ельф, виведу нас всіх звідси.

- Я навіть не намагався тебе зачепити! І звідки ти знаєш про вихід звідси?

- Життя бентежне, тож я була вже на цьому вокзалі.

- Що?! Коли? І я не в курсі цієї частини твого лору?

- Ровіне, не кричи так, будь ласка.

Софіні не хотілося сварок на вечір. Вона так і не змогла заснути, а потім прийшов Май, з яким вони спілкувалися до самого завершення поїздки.

- Та нас тут все рівно ніхто не почує! Навіть я себе не чую, тут надто голосно!!

- ЦИЦ. Йдіть за мною як каченята й буде вам тиша.

Троє світлих голів йшли один за одним, та дібрались до головного виходу. Навстіж відкриті важкі двері давали огляд  мандрівникам на краєвид залитого сонцем Конвену. В усіх трьох в один момент повідпадали нижні щелепи. В животі Ау вирувало дивне відчуття, яке робило її ще меншою, ніж вона була. Навіть із задертою до неба головою вона ледве бачила дахи найвищих будинків. Інші, що по-менше, розташовувались на неприродних виступах гірської породи, частину якої наче вибили величезною кувалдою. Укріплене це все було дивними рослинами, стовпи яких слугували для повітряних ліфтів та канатних доріг, а корені їх вростали і вниз, і в гору, тримаючи тони землі й каміння.

- О пресвята бабця.. Дивіться. – Легкими рухами рук Ровін розвернув голови подруг у ліву сторону.

Там, в тінях дерев-покійників стояв величезний храм. Його центральний годинник вказував не на час, а на актуальну фазу місяця, позолочені шпилі протикали низько лежачі хмари, впускаючи в такий спосіб на себе промені, які, відбиваючись, малювали на темному небі візерунки. Плоди дерев, схожі чи то на духів мертвих, чи то на скупчення пуху, чудово поєднувались з нескінченними рядами акуратно посаджених білих лілій. Вони зливались в білосніжне живе покривало, яке наче продовжувало вибілені стіни будівлі.

- Мені.. – зковтнувши слину мовила Ау, - якось не по собі. Все занадто велике.

- Ну, десь тут нам потрібно знайти місце для ночівлі, щоб через декілька днів відправитись на південь. Гадаю, можна подивитися на дошці оголошень. Вона ось там.

Софіна, взявши за руки друзів, потягла їх до невисокої, але до смішного довгої дошки оголошень. Вона повільно перетікала з території вокзалу у зелену зону.

- Гадаю, вона така довга і невисока, бо не всі тут можуть літати.

- І правда, Софі, тут просто величезна кількість різних ельфів. Це лякає.

- Все буде добре, ми обов’язково знайдемо собі по ліжку та.. – дівчина запнулася.

- Зовсім скоро поїдемо звідси. Не переживай, ні я, ні тим більш Ау, - Ровін приблизився до подруги та ніби тихенько промовив: - яка вже разів п’ять, по відчуттям, сказала, що їй страшно, - відсунувся і встав у безневинну позу, - не будемо тебе засуджувати.

- Та нам всім страшно! Все, з мене досить, де тут хоч якийсь готель?!

- Ой, здається, вона почула.

- Циц, я читаю.

« Знову ці двоє за своє.. Вони були б такі милі, якби я не хотіла спати».

Небо потемнішало та пустило ріки теплих сліз, що тихо розбивалися об гравійну дорогу та щоки повільно сунувших у своїх думках ельфів. Знайшовши адресу невеликого готельчику та карту, друзі пішли в потрібному напрямку. Пройшли сквер з довгою дошкою оголошень, на кореневому ліфті піднялися на вищий поверх міста - у туристичну частину. Звідти їм відкрився новий краєвид: по багаторівневій столиці, що дихає зеленню, розсипано безліч великих і малих житлових будиночків, зшитих дорогами, мов нитками; незчисленна кількість храмів, в кожному з яких вже починає грати вечірня мелодія; величезні  занедбані платформи; головний ринок, який світиться яскравіше за зірки, відбиваючи своє світло у крапельках дощу. Видно навіть частинку центру міста, де розташовано головний палац королівської сім’ї та єдиний на острові прозорий парк.

- Це просто неймовірно.. Небо і земля в порівнянні з Інітіумом. – Аурелія стояла, не відчуваючи тіла. – Все таке величезне. Є враження, ніби тут я не маю взагалі ніякого значення.

Слова дівчини ніби розчинилися в повітрі, не змінивши нічого. Ніби звук не дійшов до її близьких, розтанувши у гаморі чогось більш важливого.

- Розумію, Аулю. – Софіна повернулася по подруги з теплою усмішкою. -Думаю, це нормально. Ніхто з нас ніколи не був в подібному місці, тому тобі не потрібно..

- Ау, ти маєш значення для нас. Так, навіть в такому великому, гарному, розвинутому, цікавому й неперевершеному місті. - Гіпертрофовані рухи Ровіна довели його руки до стану, в якому він міг обійняти б двадцятьох великих котів за раз. – Тому зараз пропоную хвилинку ніжності та швиденько починати шукати той готель, бо ще захворіти нам не вистачало.

Хлопець міцно обійняв здивованих дівчат. Ніхто з них не очікував, що цьому ельфу взагалі потрібні пестощі, але сьогодні, схоже, якесь свято, про яке Ровін просто нікому не сказав.

 - Ровіне, нам страшно, відпусти.. – Здивована Ау почала штрикати пальцями йому в ребра.

- Опсі, щось я переборщив. Давно нікого не обіймав. Що ж, дівчатка, пішли на зустріч до теплих ковдрочок!

Поки хлопець чимчикував не в ту сторону, подруги обмінялися поглядами, в яких були запитання « Що це взагалі тільки що відбулося?». Розвернувши юнака в потрібний бік, вони ще якийсь час ходили провулками, шукаючи потрібну адресу. Прийшовши на « Янтароокого 5» всі троє побачили гарненький будиночок, який, схоже, слугував головним через меншеньких позаду нього. Всі в однаковому стилі. Бежеві стіни, прикрашені візерунками квітів; дерев’яні балки та вікна; дахи з черепиці – все виглядало охайно й привітно. Старенька хазяйка вручила їм різьблений ключ від кімнати в десятому будиночку. Прямуючи у бік оселі, стомлений Ровін вирішив пожалітися на життя.

- Так, підозрюю, що частину вечора я проведу під дверима, поки ми будете переодягатись чи це якісь свої штуки робити, які мені точно не варто бачити, - штрикнувши ліктем Аурелію в бік, він повернувся до Cофі й промовив: - чи все ж дасте бідному хлопцю спокійно завалитися спати, втупившись у стіну?

Поки втомлений мозок Ау намагався швидко вигадати уїдливу відповідь, кучеряшка не витримала.

- Ровіне, будеш козні строїти, будеш дивитися у двері, лежачі на передкімнатному килимку. – Кинула погляд на друзів. – Що? Дивіться щоб очі не повипадали. Я дуже втомлена, я ж не спала у поїзді!

За доброю розмовою вони дійшли до своєї кімнати на другому поверсі.

- Сьогодні точно щось змінилося в світі. Один обіймає всіх, інша спати на килим відправляє. Взагалі-то це моя робота уїдливо відповідати Ровіну, а твоя, Софі, робота – всіх обіймати. Чи мені почати все коментувати, взявши на себе твої обо’язки, Ро?

- Ну ти цим і займаєшся зараз.

Дівчина зупинилась.

- Добре.. В такому випадку зараз я повинна прокоментувати кожну річ в цій кімнаті. Точно як ти всю дорогу описував нам кожен кущик, який лише побачив.

- Ох, друзі, робіть що хочете, а я в душ. – Софіна, навіть не переступивши порогу кімнати, розвернулася та пішла у вбиральну на першому поверсі. Ельф крутив головою, шукаючи ліжко на одного.

- Що ж, бійки за чергу у ванну не буде. То що ми тут маємо. Шафа, невеличкий столик, - Аурелія ходила по кімнаті, тицяючи на всі предмети пальцем та називаючи їх, - моє з Софі ліжко, килимок, гарне віконечко. А краєвид який, поглянь!

Ро слухняно ходив по кімнаті й з серйозним обличчям кивав на все, що каже подруга.

- Картина з полем і.. Твоє ліжко! В кутку.. Хоча, здається, воно би підійшло тобі, якби ти був років на дванадцять молодший. Воно якесь дитяче. І навіть не жартуй, що воно якраз під мій роз..

- Ау, ти з не завжди жила в Інітіумі?

Серце дівчини зупинилося під час її розвороту, тому зупинившись, вона мало не впала. Запала мертва тиша. Навіть вода, яка до цього била по вікнам і бігла старими трубами, завмерла.

« Заспокойся, потрібно видихнути. Що це означає.. З чого він взагалі це почав, чому..?»

- Ти.. Біженка?

Серце дівчини зупинилося, шкіра вкрилася сиротами й холодом.

- Пробач що я так в лоб питаю. – Юнак розчервонівся та, намагаючись сховати погляд, дивився в стіну за Аурелією. - Просто ти сьогодні сама не своя. Та і на цьому вокзалі ти вже була. Ця здогадка – моє єдине припущення, чому ти так себе поводиш, тому й питаю. Якщо я не правий, то пробач, просто..

- Ні, це правда..

Тепер дихання перехопило у Ровіна.

- Просто.. – дівчина сіла на маленьке ліжко, яке було у нею за спиною, - я не надто люблю про це говорити. Я давно думала розповісти тобі, та закрутились всі ці ритуали, духи, теорії.. То стало не до катастрофи, яка вже далеко в минулому.

Піднявши погляд, Ау побачила лише співчутливі й зацікавлені очі друга. Він ніби благав продовжити, розповісти більше. Вона не стала зупинятися.

- Я взагалі з близького заходу… Жила в містечку, яке в один день зруйнувала незвичайна катастрофа. В якийсь момент, після сильної зливи, стрічкові дерева почали сипатися прямо нам на голову. – Дівчина зітхала, намагаючись приборкати раптово прийшовші сльози. - Як потім виявилося, ґрунт під ними гнив.. Довго. І послаблював їх коріння, а ми про це й не здогадувались, бо займались мисливством та рідко звертали увагу на рослинність. В результаті під деревами було поховане майже все місто, включно з моїми молодшими братами, бабусею й татом. Нас вижило близько десяти людей і тому нас швиденько розкидали по острову. Мене відправили у прийомну сім’ю до Інітіума. Приблизно так я там і з’явилася.

- То ось чому у тебе був такий погляд, коли ми спілкувались з Маєм..

- Так.. Я вже пережила той момент. Все добре, просто..

Ридання мало не вирвалося з горла Ау. В цей момент Ровін сів біля подруги, обійнявши її за плече та поклав свою голову на її.

- Ауреліє, все добре, ми з тобою, ми тут.

- Я.. Я просто..

Потекли сльози, дощ знову забив у вікно. Ельфійка намертво вчепилася в друга та тихо плакала.

« Схоже, я зачепив занадто велику рану. Сподіваюсь вона пробачить мені..».

Пройшов вечір. Виплакавшись та змивши з себе пил столиці, Аурелії стало на багато краще. В душі дівчина довго думала над своєю реакцією на столицю.

« Невже це було так помітно, що навіть Ровін все зрозумів?»

Пізніше Ау з подругою, сидячи в парних рожево-зелених піжамах, грали в карти на своєму ліжку, поки Ровін відмивав від себе почуту історію. Софі, не розуміючи такий різко змінений стан подруги, вирішила зайти здалеку:

- Аулю, в тебе так настрій покращився. Щось трапилося, поки мене не було?

Софіна викинула дві карти в бій та підняла хитрий погляд на ельфійку, обличчя якої спочатку показувало нерозуміння. Лише після усвідомлення підколу Аурелія видала фірмову гримасу з показово висунутим від огиди язиком. Зазвичай вона з’являлася під час розмови про солоний чай, класичні детективи, дурні питання й хлопців.

- Софі, ніколи не могла б подумати, що ти аж настільки віриш у Ровіна та його.. Е..

Карти Ау так і не були кинуті в битву, зупинилися над подушкою, яка слугувала ареною

- Ау, не настільки він і дивний.

- Ні, він дивний! У нас один гумор, він читає детективи, п’є солоний чай, носить вінець з місяцем, хоча не вірить та ловить рандомні припадки!

Карти, нарешті, полетіли на подушку. Бито.

- Ну з ким не буває!

- Ні, я є не кажу, що це погано. Просто.. Ну він же Ровін..

- Добре-добре, закриваємо тему. Ти від кожної подібної шпильки червонієш як помідор!

- Не правда.

- Ти навіть зараз вже червона.

- Де?!

Аурелія підірвалась з ліжка й побігла до дзеркала, яке висіло на дверях.

- Ха-ха-ха, обманула-обманула. - Софі виставила язика та тицькула пальцем в подругу. – Ау, ти взагалі не змінюєшся, якою була в дванадцять..

До кімнати зайшов Ровін, де дві дівчини в костюмах недозрілих полуничок знущаються одна з одної.

- Оце кадр, - почухав потилицю, - треба навчитися стукати.

Хлопець позіхнув і попрямував до ліжка.

- Взагалі-то так, навчись стукати!

Почулося тихе сопіння з кутку. Лише занадто довгі, як для цього ліжка, ноги стирчали з-під нашвидкуруч накинутої ковдрочки.

- Ох..

Прибравши карти, гарно вкривши друга та вимкнувши світло, під звуки продовженої перепалки, дівчата повлягались. Через якийсь час Софіна вирішила повернутись до розмови з серйозного боку.

 - Ви говорили про минуле?

- Так. – Пауза.- Про минуле.

- Зрозуміло.

« Тепер в неї є ще один справжні друг, якому вона може довіряти. Це мило. Ніколи не подумала б, що це стане саме Ровін».

Сон м’якою ковдрою вкрив всю команду. Лише слабке біле світло місяця грало в кімнаті.