Розділ 6

Аж занадто теплий для цих країв вітерець обдав своїм подихом Ауреліні розпашілі щічки. Дівчина бігла до західної частини містечка, пристрибуючи пыдганяючи себе помахами крил. Оглядаючись на величезний годинник, що розташовувався на її університеті, Ау мало не на фізичному рівні відчувала, як час спливає крізь її пальці. Цей пристрій століттями вказував усім жителям Ірітіума на час. Час, що складався з секунд, хвилин, годин, днів, років та століть.. Східний університет Культури та Історії – навчальний заклад, який спорудили на честь захисників Архіпелагу, які першими полягли в давній війні з Невідомими. Більше дівчина нічого не знала. Про ту епоху збереглося на диво мало відомостей. Ау намагалася докопатися до правди, та нема за що чіплятися.

- Привіт!

Захекана Аурелія замахала руками в сторону друзів, які вже чекали її біля входу до вокзалу. Інітіум, не зважаючи на відносно невелику площу, був важливим центром науки та промисловим вузлом, тому мав чудовий розклад поїздів. На одному з таких трійця вирішила відправитися у столицю. Величне місто, в якому живе династія з вічними крильми. За офіційною легендою вони отримали їх від Місяця, щоб ті могли керувати островом без перешкод. «Не правда» - єдина реакція Ау на цю історію.

- Хтось летів сюди швидше за приморські вітри в бурю.

- Такої швидкості я фізично не можу досягнути, тому ти не вгадав.

Випадково буквально сприйнявши сарказм, почала відповідати студентка. Софіна в цей час з м’якою усмішкою обережними рухами прибирала пасма волосся з червоного обличчя подруги.

- Посадка на наш поїзд вже давно почалася, потрібно поспішати, якщо не хочемо гаяти час.

- А ти як завжди пунктуальна, Софі. – Відповіла подруга, відчуваючи її холодні пальці на своїх щоках.

Лунає дзвін, який сповіщає про скору відправку транспорту.

- Ох-ох, дівки, побігли швидше! – Ровін з різким припливом паніки почав хапати сумки дівчат. Ніхто не брав надто багато одягу, вони прямували на жаркий південь, де немає моди на шати з великої кількості тканин, тому все помістилось в великі наплічники. 

Поїзд зрушив з місця, випускаючи хмари чорного, як ніч, диму. Герої зайняли майже цілу кімнатку з чотирма ліжками. На зайвому для їх компанії було викуплено місце для хлопця років п’ятнадцяти. Ро дрімав, Софіна вже добрячі пів години мучила волосся в спробах зібрати гарний пучечок. Ау, сидячи на одному з нижніх ліжок, дивилася в вікно з пустими очима. Вона бачила лише густину лісу, який, як здавалося, не полишав надії сховати в собі широкі колії, поява яких точно не входили в його плани.

- Софіне, як ти почала спускати крила під наплічники?

Ельфійка, збираючи неслухняне волосся в пучок хитро посміхнулася.

- Ну..З початку навчання в коледжі в моїй сумці лежить купа книжок для навчання, тому лишати їх зверху стало.. Дивно. Я завжди розуміла, що можна просто пропустити крила крізь наплічник, як роблять усі, але мені завжди подобалось лишати їх зверху, це був мій стиль.

- Та, я пам’ятаю, як ти одна ходила з крилами поверх торби. – Озвався Ровін. - Потім, правду кажучи, ті дівчата почали за тобою повторювати й це стало мінітрендом в Інітіумі.

- Ось-ось. Тому і не хотіла ходити як всі. Але життя змушує навіть на такі жертви..

- Ой, давайте не згадувати тих..  Навіть не знаю як їх назвати. Можливо, краще час перекусити? – запропонувала дівчина подрузі, щоб та не повиривала собі всі кучері.

- Давай! Де, що є?! – Підірвався з верхньої полиці хлопак.

- Ох, ну тобі сон як рукою зняло. Вам, хлопцям, аби поїсти тільки..

- Звичайно, чому б і ні, якщо дають. Ще й така хазяйка..

Ау почервоніла, Софіна намагалася втримати посмішку при собі. Вся компанія пам’ятала про млинці, які можна було виставляти в музеї найбільших невдач острова.

- Дуже смішно, на цей раз лише накладанці, - сказала ельфійка, в агресивному тоні дістаючи їжу з торбинки. - Зробила трохи більше, ніж потрібно, але тобі, Ровіне, особливий..

Почувши це, ельф раптом відчув, як йому в лице прилетіло щось вологе і важке.

- АУЧ. Хліб з помідором? Знущаєшся?

Відчувши кислоту помідора своїм нещодавнім пораненням, здобутим у боротьбі з лісом, хлопець почав натирати щоку, роблячи ще гірше.

- Ахах, бідося. Думаю, цього справжньому чоловіку вистачить, щоб наїстись.

- Не смішно! Ти б ще сіллю його присипала!

- В наступний раз – обов’язково.

Слухаючи ґвалт у приміщенні, Софіна дістала трохи печива, яке спекла напередодні ввечері.

- Хлопче, ми тут так гомонимо. Не хочеш чогось? – Дівчина простягнула тару з солодощами незнайомцю на верхній поличці.

- Оу. Буду вдячний, дякую.

Хлопець розвернувся, щоб взяти гостинець. Кожен у кімнаті побачив його стомлене обличчя. З одного лише погляду на нього стало зрозуміло – щось трапилось.

- Хлопче, у тебе якісь проблеми? Чому такий сумний? – запитав Ровін, не наважившись в такий момент відкусити свого хлібу.

- Я.. Катастрофа. Ні, не в сенсі, що я катастрофа, просто в моєму селі вона відбулася..

- В твоєму селі? Коли це сталося?

- Два тижні тому. Мене та ще невелику кількість біженців направили до Конвену, щоб потім розвести «по місцях». Жінок, дітей та старих розпихнуть по селах. А таким, як я, запропонували роботу в столиці. Батька я втратив, тому, як єдиний чоловік в сім’ї, їду заробляти кошти для бабусі й молодшої сестри.

- Ох..

Перша реакція на подібні історії, скільки б їх не було почуто, - зітхання.

«Знову це повторюється. Я навіть не пам’ятаю ні однієї катастрофи з цього району за останній час. Цей жах став настільки звичним.. І для мене, - в Ау защемило десь під серцем. - Це не має так продовжуватись, потрібно щось робити. Можливо, духи щось розкажуть?»

- Все нормально, не потрібно нічого казати. Краще ви розкажіть мені, навіщо прямуєте до Конвену?

Після питання на мить запала тиша. Найспритнішому довелося відповідати. 

- Аа.. У нас там пересадка на південь. Хотіли позасмагати. Навіть речей майже не брали, бачиш? – Ровін потрусив своїм пакунком.

- Оу, непогано. До речі, а як..

- Маю, ти тут?

До купе заглянув хлопець того ж віку, що й новий сусід друзів. Схоже, вони разом їдуть заробляти на хліб.

- Ох, пробачте, що я так без запрошення. Маю, пішли до нас. Кріс та Вейн перестали битися.

- Ну нарешті, зараз буду!

« Їх так багато..», - очі Ау забігали між хлопчаками.

- Схоже, мене друзі кличуть. Пробачте, треба йти, - вибачався Май, поки злітав з ліжка та дожовував печиво.

- Нічого страшного! На, тримай, - Софі простягнула коробочку з різнокольоровими смаколиками хлопцю та подарувала щиру усмішку, - пригостиш друзів.

- Аа, велике дякую! – Мовив розчервонівшийся хлопчик, - не сумуйте тут, ви відпочивати їдете!

З цими словами Май вилетів з кімнатки, залишивши друзів в тиші.

- Їх так багато.. – підносячи до рота сухуватий хліб без помідору, мовив Ровін.

- Також так подумала. – Аурелія, склавши руки на столі, продовжила: - гадки не маю, чи можуть духи допомогти зрозуміти природу цих явищ, проте я щиро в це вірю. Таких дітей, доля яких ламається в момент, занадто багато, щоб ігнорувати це.

- Породжуюсь..

В такий емоційно складний момент поїзд виїхав у поля, заливши вікно сонячним світлом. Нескінченні простори золотої пшениці межують з дрімучим темним лісом. Пообідавши, друзі повлягались перепочити. Одна Софіна сиділа й розглядала то краєвид, то подругу, яка тихенько сопіла на відстані витягнутої руки.

« Сьогодні вона так близько, але і так далеко.. Напевно, тому що тоді Ау бачила інший бік цих просторів..».