Розділ 12

Всі йшли мовчки. Ровін, кволо переставляючи ноги, втупився в землю аби не помічати Аурелію, яка йшла поряд. Мор повільно чимчикував позаду, не звертаючи увагу ні на оточуючих, ні на власні думки. До нього наблизилась Софіна та, зібравшись, тихо промовила:

- Здається.. Це був той самий припадок. Він чомусь говорив про це в кав’ярні.

Мор, зчепивши щелепи, йшов далі.

- Раніше я бачила декілька таких.. Випадків. Вони сильно відрізнялися. У Ровіна просто в якийсь момент пробивало болем, а потім крутилася голова. Чи іноді мимоволі смикалися руки. Не було схоже, що він.. Ну.. Наче помирає. Це вже не схоже на щось, від чого він колись віджартовувався. Чомусь стає гірше..

- Я так і зрозумів.

Хлопець, набравши повні легені повітря, намагався витягти з голови хоча б одну цільну фразу.

- Проте.. Це було дуже неочікувано. Він завжди так поодалік стоїть, я ледве встиг.

- Ти врятував його.. Дякую.

Вологі очі Софі зустрілися з поглядом Мора. За мить вітер відніс її слова кудись, де їх ніхто не знайде.

- Та.. – закинувши руки за голову, Мор продовжив, - що мені ще лишалося робити? Добре, що все так закінчилося.

- Так.. Є таке.

За декілька хвилин компанія вийшла до будівлі дивака. Аурелія, очима шукаючи діда, помітила лише скошене від здивування обличчя нового друга. Жестом запросивши Софі до себе, вона пішла до дверей. Після декількох ударів по старій деревині, з будівлі пролунав хриплий кашель. За хвилину двері відчинилися, з них вийшов дід. В руках він тримав велику тканинну торбу.

- Хохохо, щось ви швидко, малята. Знайшли прикрасу..?

Побачивши невідоме обличчя, дідові очі округлилися, а щелепа відпала. Він вже хотів щось сказати на це, та Мор, піднявши руки, промовив:

- Діду, я з ними, все добре. І прикрасу.. чи що там потрібно, ми маємо.

Оглянувши засмаглого юнака, старий почав шукати підтвердження його слів у поглядах інших. Дівчата кивнули, а Ровін стояв, опустивши очі та гладячи ціле крило. Дід, тимчасово забувши про незнайомця, звернувся до ельфа:

- Пресвяті справи, онучку, що сталося.

Навіжений підійшов до хлопця, намагаючись зрозуміти, що йому варто зробити. Ровін стояв мовчки, збираючи думки, а потім, після тяжкого вдиху, запитав:

- Діду, Ви знаєте, чому у мене інколи трапляються такі.. Моменти, коли все тіло проймає ніби блискавкою, а після я не можу ще довго нормально думати. Це схоже наче на хворобу, проте про неї немає ніяких свідчень.

- Я.. не знаю. - Очі старого забігали, намагаючись відшукати відповідь на неочікуване питання. – Я не лікар, проте від такого не мають рватись крила.. Як довго в тебе це?

- З народження наче. Проте в цей раз стало гірше.. Ми йшли через міст. І там він стався.. Мене наче з середини розбило, в очах вибухнуло кольорами, у вухах забриніло. Боліло все водночас. Я навіть не помітив, як Мор схопив мене за крило, а потім витяг..

Дід, розвернувшись, зустрівся поглядами з Мором.

« Ого.. Оце удача. Він же навіть крил не має».

- Ага.. То після нашої зустрічі це перший за рахунком припадок. Як часто вони відбуваються?

- Так, перший. В ранньому дитинстві, якщо вірити батькам, було доволі часто. Потім стало менше. Та й відбувалися вони зазвичай вночі. Потім, десь з сімнадцяти років, їх кількість знову почала зростати.

- Зрозуміло.. Ми обов’язково знайдемо відповіді. – Погладивши бороду, дід продовжив, - у мене навіть є декілька ідей.

Вся команда пожвавішала, нагостривши вуха.

- Які? – Не стрималась Аурелія. – Ми так злякалися на Ровіна, ніхто не очікував цього..

Дід, опустивши очі, намагався сформулювати власні думки. За декілька митей він промовив:

- Поки що це лише здогадки, - чоловік похитав головою, - для їх розвитку нам потрібен ритуал.

- О, то магія все ж буде. – Мор поволі наближався до інших, знімаючи кулон з масивної шиї.

- Діду, Ровін мало не помер, дайте хоч якісь ідеї, якщо вони є! – не стрималась Ау, та старий проігнорував її. Лише Ровін кинув вдячну усмішку.

« Як швидко ми перейшли від Ровіна до ритуала», - швидко наближаючись, обмірковував хлопець.

- Ти, юначе, взагалі хто? – кинув тяжкий погляд старий.

Мор отетерів.

« Здавалося, що мене вже прийняли».

- Я.. Я тут через те, що маю потрібні для ритуалу речі. А ще мені просто цікаво.

Старий, пильно вдивляючись в карі очі Мора намагався зрозуміти, чи можна довіряти хлопцеві. Потім, перевівши погляд на Аурелію, він демонстративно похитав головою.

- Він також бачив щось незвичне в дитинстві й шукає пояснень для себе. – Спробувала викрутитись Ау.

- Цього мало, Ауреліє. Та добре, я й в цей раз довірюсь твоїм зв’язкам. Хоча б тому що після минулого разу мене досі не стратили.

Запала тиша. Навіжений, кинувши оком на кожного, взяв досі простягнутий Мором кулон.

- Що взагалі буде? – запитав Мор, відводячи увагу від себе.

- Залежить від сили каменю. Скільки ти його носиш?

Хлопець почав знімати браслет.

- Кулон років десять не знімав. Браслет також довго носив, вже не згадаю скільки точно.

- Оо, підійде. – Дід, розплившись в усмішці, почав розглядати каміння. – Ти, хлопче, починаєш мені подобатись.

- Оу, як мило.

« Як швидко в нього змінюється настрій.. Як інші з ним ладнають?»

Аурелія на цю розмову лише закотила очі.

***

Провівши приготування, п’ятеро ельфів всілися колом. Золота пластинка зі старої полички знову вбирала сонячне тепло. Прозвучала стара молитва.

« І що ж це буде, – Мор сидів розслаблено, розкинувши ноги. – Не думаю, що сьогодні я побачу щось дивніше, ніж.. хворобу Ровіна».

За мить прикраси в слабких руках старого забриніли звуком, що ніби розбивав всі інші звуки всередині голови.

« Нумо.. – очі Аурелії почали пекти від концентрації. – В цей раз ти щось скажеш».

Кинувши прикраси на метал, навіжений прошипів кінець священного тексту. За секунду повітря тріснуло, уподібнюючись до люстерка, яке впустили на каміння. Здійнявся дим, з золотої пластини почала підніматися різнобарв’ям леліюча плоть.

Кожен мимоволі відсахнувся, лише Аурелія продовжила сидіти нерухомо, вдивляючись у те, що відбувається.

« ТА ЩО ТУТ ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ? - Мор, ненароком загрібши багнюки руками, намагався втамувати швидкий пульс. – Яка ж гидота».

- АУ, ВІДІЙДИ!

Ровін хотів відтягнути подругу за плече, та побачив те, від чого нутро кожного стиснулося, перекривши доступ повітря. Неприродна маса почала набирати обрисів, розсипаючи краплини різнобарвної рідини та беручи нову з повітря. Її тіло тонкими нитками підіймалося до гори, танцюючи свій танець. Шипіння, яке звучало звідусіль, створювало мелодію, через яку ці рухи були схожі на смерть і народження водночас.

« Пресвятий Місяце.. Що я тут роблю..» - тіло Софіни стиснулося, намагаючись зменшитись, зникнути, не бачити цього.

« Мати рідна».. – Ровін, тримаючи Ау, відчував непереборне бажання відкинути каміння від золота, аби все це закінчилося.

Поставши неповною, притиснутою власною вагою, постаттю, дух мовчав. На обличчі кожного вимальовувалось очікування чогось надприродного.

« Пресвятий Місяце! Дух, дух, говори.. Нумо. – Аурелія застигла, очікуючи результатів ритуалу, на який вона чекала весь це час. – В цей раз ти повинен вміти чітко говорити. Дай мені відповіді.»

« Мало спрацювати..» - дід, наблизившись до золота, спостерігав на дивиною.

Неочікувано роздався звук.

- Як багато.. часу. Ми попереджали..

Голос духа був зламаний, слова звучали неприродньо й заіржавіло.

« Воно ще й говорить..» - Мор задерев’янів, дивлячись на духа. Йому здавалося, що створіння заглядає йому в душу. Кулаки мимоволі стиснулись, пускаючи на долоні кров.

« Говорить!»

- Що попереджали? – не стрималася Ау. – Що означає багато часу?!

- Ауреліє, заспокойся.

Ровін відтягнув подругу, затуливши її рота рукою. Та спробувала борсатись, та згадала, що у друга поранене крило.

- Що за об’єкти, зображені у цьому тексті?!

Всі обернули вирячені очі до діда, наче він сказав щось неіснуючою мовою. Старий тримав в руках невелику стопку старого паперу. Дух мовчав, ніби підбираючи слова.

« Діду, який текст..» - з легкою образою думала Ау. Вона почувалася так, ніби її батьки без неї з’їли усі смаколики.

- Не знаю..

П’ятеро обличь вирячили очі, не розуміючи, як дух може щось не знати.

- Ні-ні, тут, в праці Ксеора.

Дід простягнув старий малюнок духу, та той не реагував.

- Тут зображена наша планета, проте наче з додатковою землею.. Місяць та ще якесь тіло. Я не впевнений, що це наша планета, та..

- Ах.. Ельфи. Це супутники.. Мантра. Що було до катастрофи. Цілі.

« Мантра.. Це що? Інша назва?»

Дух досі вигравав кольорами на сонці. Старий оторопів від такої інформації, та, не зважаючи на розгубленість, продовжив:

- Чому саме золото та коштовності вам потрібні?

- Бо золото це пам’ять, каміння – сила.

« Сила.. Добре».

- Чому Консен направив саме сюди, до цього храму? Чому..

- Тут я спочиваю..

Дух, ніби втомившись, почав танути, поволі спускаючи стомлені нитки на метал.

« Ні-ні! А мої питання?» - Аурелія неочікуваним рухом вирвалася з рук друга.

- ДОТОРКНІТЬСЯ ДО НЬОГО! – Крикнув дід й розвернувся до Софіни та новачка. – ШВИДШЕ!

« Та що за..» - подумав Мор.

Юнак розгубився. Йому категорично не хотілося торкатися духа. Та побачивши, як Аурелія, а слідом й всі інші полізли руками в дивну масу, він підкорився. Пучки пальців Аурелії занурилися в слизький клубок різнобарвної плоті, яка танула від її дотику. Обличчя кожного, окрім білокурого ельфа, скривилося від неприємного відчуття. Їх шкіра почала червоніти, не приймаючи контакт з духом за щось нормальне. Ровін лише бачив, як друзі чомусь сахаються створіння, коли йому нічого не боліло.

- Ти пов’язаний з церквою?!

Старий захрипів, з горла почулося дертя.

« Останнє питання», - подумав він.

- Звичайно… Замало пам’яті й…- сказав дух й розчинився, лишивши по собі розбите золото.

Розчинившись, дух залишив оторопівших ельфів наодинці. Ніхто не наважувався дихати, а тим більше говорити.