Напруження у вітальні

До квартири я повернувся в абсолютно розбитому стані. Настрій упав нижче плінтуса. Так, я знав, що рано чи пізно зустріну його. Знав, які слова почую. Але, блять, я був упевнений, що це станеться бодай за якихось обставин! Що я зроблю якусь дурість, розлючу людину випадково... Але отримати «іди нахуй» просто за проявлену турботу? В душі шкрябали навіть не кішки, а голодні тигри, роздираючи все на шматки.

Техьон помітив мене ще в передпокої. Не давши мені навіть роззутися до ладу, він ухопив мене за руку й потягнув до вітальні. Там уже панував затишок: Джин із Джуном розставили все на низькому кавовому столику, а Хобі сидів у кріслі, ліниво гортаючи стрічку в телефоні.

- О, Чімін, а де Юнгі? - Хосок відірвався від екрана й здивовано глянув на мене.

- Хто? Що?.. - я важко виринув зі своїх похмурих думок.

- Ну друг наш, Юнгі, - повторив Хосок, примружившись. - Ти чого такий блідий? Все нормально?

- А, так, друг... Юнгі, - я видавив із себе максимально фальшиву посмішку. - Я покликав його. Має зараз піднятися.

Насправді мені було глибоко пофіг, підніметься він чи залишиться здихати на тій лавці.

- Коротше, все, я наливаю, - голосно оголосив Джин, тягнучись до пляшки, але в цей момент у коридорі знову пролунав дзвінок.

Джин сам побіг відчиняти, бо терпіння в нього очевидно скінчилося. Поки він зустрів гостя, ми вмостилися на свої місця. Джун вигідно розлігся на дивані, Хобі окупував крісло, а ми з Техьоном, за своєю звичкою, сіли на підлогу біля столика, підмостивши під дупи м'які подушки.

- Заходь давай, не чужі всі, - почувся з коридору командний голос Джина, і за секунду вони ввійшли до кімнати. - Так, знайомтеся. Оце в нас Техьон, - Джин ткнув пальцем у мого друга, а потім перевів руку на мене. — А це Чімін. Ну, його ти вже бачив на вулиці.

- Привіііт! - радісно закричав Техьон, вимахуючи рукою.

Я ж запекло дивився на свої коліна. Мені не те що вітатися - мені дивитися на цього виродка було гидко. На вулиці в темряві я не розгледів його обличчя, а тепер навмисно ігнорував його присутність.

- Привіт. Я Юнгі, - тихо, з ледь помітною хрипотою в голосі промовив хлопець.

Він пройшов углиб кімнати й сів на диван. І, сука, звісно ж - прямо навпроти мене.

- Ну що, попустило тебе трохи? - Джун штовхнув Юнгі ліктем у бік.

- Так, усе гаразд, - Юнгі підібгав під себе ногу, копіюючи позу Техьона.

«Усе гаразд» у нього, бачиш ти. Цікаво, від чого ж йому полегшало? Від того, що облив лайном ні в чому не винного хлопця? Міг би, блять, хоча б зараз не вдавати з себе святого.

Я все ж не витримав і на долю секунди підняв очі, щоб оцінити масштаби катастрофи. Наші погляди миттєво зіткнулися. Юнгі здригнувся і першим відвів очі. Тільки тепер я помітив, що його бліді, майже порцелянові щоки палилися густим, збентеженим рум'янцем. Об'єктивно, він був бісовою мірою красивим: це попелясте волосся ідеально пасувало до його гострих рис обличчя та темних, глибоких очей. Але його характер повністю псував усю цю естетику.

- Народ, - раптом вигукнув Хобі, перериваючи тишу. - Я буду просто капець як вдячний, якщо ви прийдете наступної суботи підтримати мене на конкурсі. Техьон, ти можеш не притаскуватися, ти цей танець уже напам'ять знаєш, - Хосок залився сміхом і зробив солідний ковток пива.

- А от візьму і назло тобі прийду. Ще й плакат сороміцький намалюю, - Техьон гордо склав руки на грудях.

Хобі справді жив танцями. Він працював головним хореографом в одній солідній студії, постійно моніторив нові таланти й сам брав участь у батлах, щоб, як він казав, «не покритися мохом».

- До речі, щоб ви знали, - Хосок гордо вказав пальцем на диван. - Музику для мого виступу написав Юнгі.

- Серйозно? - у Техьона аж очі спалахнули від захвату. - Ого, це круто. Ти що, пишеш біти для айдолів?

- Ну, можна й так сказати, - Юнгі ніяково почухав потилицю, помітно зніяковівши від такої уваги. - Але переважно я роблю це для себе. Пишу просто так.

- Та не прибідняйся, наш Юнгі - репер-початківець, у якого треки розлітаються як гарячі пиріжки, - Намджун з повагою ляснув друга по плечу. Юнгі лише криво посміхнувся кінчиками губ.

Ми сиділи, пили, розмова потроху розгойдувалася. Джин у своїй манері влаштував Юнгі справжній допит із пристрастю про його життя, роботу й плани. Я ж просто мовчки сьорбав своє пиво, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на протилежний бік столу. Хотілося розглянути свого соулмейта детальніше, але дика образа всередині просто блокувала будь-які прояви цікавості.

І тут сталася катастрофа номер два. Я потягнувся через увесь стіл за черговою порцією начос, зовсім забувши, що мій лівий рукав задерся майже до ліктя.

- Чімін-і! - раптом пискнув Джин так, що Джун ледь не захлинувся своїм напоєм. Хьон миттєво перегнувся через стіл і залізобетонною хваткою вчепився в моє зап'ястя. - Твій напис... Він золотий.

Кімната вмить затихла. Навіть Хобі перестав жувати.

- Ти зустрів його? Сьогодні? Хто він?! - Джин мало не носом уткнувся в мою руку, розглядаючи яскраве золоте сяйво літер.

- Дивно, ще пару годин тому в кав'ярні він був абсолютно чорним, — Техьон теж підсунувся впритул, ледь не збиваючи пляшки. - Коли ти встиг, партизане?

Я потайки, на одну єдину сиву секунду, кинув погляд на Юнгі. Він сидів, заціпивши зуби, і роздивлявся свої ноги, нервово крутячи масивне срібне кільце на середньому пальці. Я помітив, що на його правому зап'ясті щільно сидів широкий чорний напульсник. Тепер усе стало на свої місця. Очевидно, його напис теж палав золотом, але він його просто сховав від зайвих очей.

- Нічого особливого, — я різко вирвав руку з пальців Джина й прикрив її долонею, відчуваючи, як знову закипають сльози. - Я потім розповім. Правда. Давайте просто пити.