Part 7. Язик - ворог твій.

Ні, Лі Мінхо просто відмовлявся вірити в цю маячню. Щоб він, запеклий реаліст, який завжди твердо стояв на ногах, ревнував Джисона? Чоловіка? Свого молодшого донедавна «просто друга»? Цього просто не могло бути в реальному всесвіті. Принаймні, хоча б через те, що Мінхо все своє свідоме життя заглядадався виключно на дівчат. Дівчата були зрозумілими, логічними й правильними.

«Ну... а чи подобаються вони тобі зараз, Лі Ноу?» - раптом підступно шепнув внутрішній голос. І Мінхо із жахом усвідомив, що не знає відповіді. Його внутрішній компас, який роками працював без збоїв, просто розлетівся на шматки. Зате інша думка - чітка, яскрава й нестерпно болюча - випалювала мозок: уявна картинка того, як Джисон отак заливисто сміється з кимось іншим, як він обіймає Чанбіна чи Фелікса, як ділиться з ними своїм теплом... Це видовище буквально зводило його з розуму. Мінхо до хрускоту в кулаках хотів, щоб цей галасливий, нестерпний і такий рідний хлопчина був тільки біля нього. Щоб обіймав лише його одного. Щоб цілував...

«СТОП. Мінхо, прийди до тями! Про що ти, в біса, думаєш?!» - хлопець щосили потрусив головою, намагаючись фізично вибити з думок цей небезпечний потік образів. «Які ще обійми, а тим паче поцілунки? Він твій мембер, твій друг і нічого більше. Змирися з цим, ти стовідсотковий гетеросексуал!» Хто знає, куди б ще могли занести його ці дикі, недозволені фантазії, якби він вчасно не зупинився.

Наступний ранок зустрів заміський котедж глухою, хворобливою тишею. Він виявився неймовірно важким для всієї компанії, адже напередодні хлопці, дібвавшись до алкоголю та свободи, пили так, наче завтра ніколи не настане. Звісно, окрім Бан Чана - лідерська відповідальність нікуди не зникла, тож він єдиний тримався тверезим, щоб простежити, аби всі пухнасті хвости безпечно й без втрат дісталися своїх ліжок.

Мінхо прокинувся від того, що його власна голова розліталася на тисячу дрібних уламків, а кожне волокно в тілі нестерпно ломило. Дива не сталося: він учора випив найбільше за всіх, намагаючись банально втопити в алкоголі той хаос, що вирував у грудях. І ні, він зовсім не поглядав усю вечерю на щасливе, розчервоніле обличчя Джисона, який сидів - на щастя чи то на великий жаль - на іншому кінці столу, якомога далі від нього. Принаймні, Мінхо дуже хотів у це вірити, переконуючи самого себе.

Він важко повернувся на бік і завмер. Сусіднє ліжко через тумбочку було ідеально, сухо заправлене. Ковдра лежала так рівно, що сумнівів не залишалося: Джисон тут навіть не лягав. Він не ночував із ним в одній кімнаті.

Як виявилося пізніше, молодший усю ніч провів на підлозі чи на вільному матраці в кімнаті Фелікса та Чанбіна. Хлопці, звісно, були зовсім не проти такої компанії. Особливо Фелікс - він уже давно з напівнатяків і дивної атмосфери зрозумів, яка саме драма розгортається між «мінсонами», і просто по-людськи хотів підтримати свого соулмейта, давши йому безпечний притулок від важкого погляду Лі.

Почувши крізь прочинене вікно далекий, сонячний сміх на вулиці, Мінхо неохоче змусив себе підвестися. Голова вибухала від кожного руху, але сидіти в чотирьох стінах самотньої кімнати було ще гірше. Він спокійно, на автопілоті вийшов у коридор, спустився сходами й вибрався на свіже повітря.

Сонце сліпило очі. На великій дерев’яній гойдалці біля озера, затишно обіймаючись під одним пледом, сиділи Хьонджин та Синмін. Трохи осторонь, влаштувалися Фелікс і Джисон. Вони з усмішками милувалися новоспеченою парочкою, активно про щось шушукаючись і передаючи один одному чашку з гарячою кавою.

- О, дивіться, хто прийшов. Мінхо-хьон, не думав, що ти так рано прокинешся після вчорашнього, - першим вигукнув Хьонджин, помітивши старшого.

Мінхо навіть не подивився на Хвана. Його погляд магнітом прикувало до Джисона. А от Хан... Хан навіть вухом не повів. Він продовжив розглядати краєвид озера, демонструючи абсолютну, залізобетонну байдужість, яка зсередини виглядала як крик про допомогу.

- Мг... я взагалі-то й не збирався так рано вставати, - буркнув Мінхо, підходячи ближче. Наперекір усім законам логіки, він уперто покрокував прямо до них і сів на вільний край лавки - якраз між Хьонджином та Джисоном, руйнуючи всю безпечну дистанцію молодшого. - Але ви тут так голосно реготали, що, мабуть, розбудили б і мертвого в сусідньому лісі.

- Ой, не бурчи, хьон, ранок же прекрасний, - без злості усміхнувся Синмін, сильніше тулячись до Хвана.

- Ти краще не переводь тему, а скажи нам інше, - Синмін хитро підпер підборіддя долонею, переводячи допитливий, скануючий погляд з одного друга на іншого. - Чому це наш Хан-і сьогодні спить не у своїй законній кімнаті, а тулиться разом із Феліксом і Чанбіном? Ви що, вже встигли посваритися в перший же день?

В повітрі знову пахнуло грозою. Джисон помітно напружився, його пальці міцніше стиснули теплу керамічну чашку. Він повільно підняв брову, зухвало дивлячись на Синміна.

- А я що, маленький хлопчик, щоб запитувати в когось дозволу, чи можна мені піти на ночівлю до друзів? - Хан зробив короткий ковток і нарешті скосив холодний погляд на старшого. - Чи я, по-твоєму, повинен благати про дозвіл у Мінхо-хьона? Ми ж із ним всього-на-всього друзі. Звичайні колеги по групі, якщо ти забув.

Джисон постарався посміхнутися - широко, невимушено, як на камерах. Але в цій натягнутій, сухій усмішці було стільки нестерпного, дикого болю, що у Мінхо всередині все перевернулося. Кожне слово молодшого про «всього лише друзів» кололо прямо в серце, наче розпечена голка. Він фізично відчував, як Хану огидно й важко дається ця брехня.

- Та чого ти так заводишся, Хан-і? Я ж просто жартую, - Хьонджин примирливо підняв руки вгору, відчуваючи, що жарт зайшов кудись не туди.

Мінхо сидів поруч, і його мозок, розпечений похміллям і ревнощами, раптом повністю вимкнув самоконтроль. Хлопець сам не зрозумів, яка сила смикнула його за язик, коли він раптом видав на одному диханні, дивлячись прямо на профіль Хана:

- А якби ми були не просто друзями?.. Якби між нами було щось більше... Тоді б ти запитував мого дозволу?

Джисон від такого раптового, абсурдного запитання буквально занімів. Його рот від подиву злегка відкрився, а чашка ледь не вислизнула з тремтячих рук. На галявині запала така мертва тиша, що здавалося, навіть птахи перестали співати. Хьонджин із Синміном синхронно витріщилися на Мінхо, а Фелікс тихо зойкнув, закриваючи рот долонею.

Мінхо подумки дав собі такого сильного, нищівного уявного ляпаса, від якого мало не потемніло в очах. «Ідіот! Ну який же ти ідіот, Лі Мінхо! Що ти верзеш?!»

- Що... що ти щойно сказав, хьон? - голос Джисона здригнувся, став зовсім тонким і тремтячим. В його очах змішалися переляк, надія та повна розгубленість.

- Забудь. Не звертай уваги, дурницю бовкнув, - різко відрізав Мінхо.

Він миттєво підхопився з місця, не в силах більше витримувати цей погляд, і швидким, майже панічним кроком покрокував назад, ховаючись у рятівній темряві будинку.

Забігши до їхньої спільної з Ханом кімнати, Мінхо з розгону впав на своє ліжко й міцно взявся руками за голову, стискаючи волосся. Його всього буквально трусило від власної дурості й безпорадності.

- Ну хто, хто тебе тягнув за язика, недоумок? - тихо гарчав він у порожнечу кімнати, кусаючи губи. - Та що з тобою коїться взагалі? Не може тобі подобатися Джисон, чуєш? Не може! Ти ж натурал! Але... Господи, я так більше теж не можу...

Мінхо вистачило лише однієї доби повної відстороненості, одного дня крижаного ігнору та всього однієї фрази про «просто друзів», щоб остаточно, безповоротно зрозуміти: Джисон для нього вже давно не просто дорогий друг. Він став кимось набагато більшим, ніж весь цей світ. Проте визнати це наодинці з собою було важко, але усвідомлення того, що рано чи пізно йому доведеться зізнатися в цьому самому Джисону, викликало у Лі справжній, первісний страх.