Part 6. А може це і правда.

Слова Хьонджина «Ти все ж таки закохався» зависли в прохолодному вечірньому повітрі, наче щільний дим від багаття. Мінхо застиг із щипцями в руках, відчуваючи, як серце пропустило потужний удар, а потім заколотилося десь у самому горлі. Заперечити? Обуритися? Сказати, що це повна дурниця? Він відкрив рот, але не зміг видавити ні звуку. Дивлячись на вогняні жаринки, які яскраво відбивалися в його очах, Мінхо вперше злякався власного мовчання. Бо всередині, під шаром паніки та впертого заперечення, він раптом відчув, що Хван має рацію.

З емоційного ступору хлопців вирвав гучний звук автомобільного мотора. По гравійній доріжці до котеджу підкотила машина лідера. Світло фар на мить розрізало сутінки, змусивши Мінхо зажмуритися й остаточно повернутися до реальності.

Як виявилося, Чан із Чоніном ні в які таємні розваги не їздили - вони просто потайки вислизнули до найближчого цілодобового магазину, щоб докупити випивки та соків для вечірки. Гучно грюкнувши дверима, макне першим вискочив із салону, тримаючи в руках кілька важких шелестких пакетів. Побачивши хлопців біля озера, які якраз закінчували розставляти стільці, Чонін швидко побіг їм допомагати, на ходу щось весело вигукуючи. Бан Чан же, забравши решту пакунків, повільним упевненим кроком попрямував прямо до мангала.

- Ну що, кулінари, як тут справи з м’ясом? Вогонь уже готовий? - Чан підійшов ближче, мружачись від теплого диму й ставлячи пакети на дерев'яну лаву поруч.

- Пора ставити на вогонь, усе якраз ідеально прогоріло, - глухим, але максимально спокійним голосом відказав Мінхо.

Він намагався зосередитися на роботі й почав обережно, один за одним, насаджувати соковиті шматки замаринованого м’яса на довгі блискучі шампури. Пальці слухалися погано, але він тримав удар.

- Добре, чудова робота, хлопці, - задоволено кивнув лідер, перевіряючи рукою жар над вугіллям. Потім він повернувся до Хвана й м'яко плеснув його по плечу.

- Хьонджине, ти свою місію виконав, вогонь палає як треба. Можеш іти в дім, трохи перепочити перед вечерею. І скажи там усім, що хвилинок за двадцять усе буде готово, нехай збираються.

Чан перехопив ініціативу й сам узяв у руки тацю з м’ясом, готуючись викладати перші порції. Хьонджин кинув на Мінхо ще один швидкий, багатозначний погляд - мовляв, «подумай над моїми словами» - і, розвернувшись, попрямував до будинку.

Невдовзі Хван зібрав усіх хлопців з вулиці, і вони дружно перемістилися до великої вітальні, щоб перечекати останні хвилини перед застіллям. Всередині панувала справжня затишна метушня. Фелікс із Чанбіном та Джисоном затишно вмостилися на великому кутовому дивані й щось неймовірно активно обговорювали, активно розмахуючи руками. Синмін із Хьонджином сіли трохи осторонь, на невеликій кушетці біля каміна, притулившись один до одного в теплих, розслаблених обіймах. А макне, як найвідповідальніший, одразу ж пішов до холодильника, щоб розвантажити пакети з випивкою, голосно дзвенячи скляними пляшками.

Хван, удаючи, що уважно слухає Синміна, краєм ока безперервно спостерігав за Джисоном. Хан тримався дивовижно. Він навіть виду не подавав, що в його житті щойно стався серйозний злам. Молодший постійно посміхався, голосно сміявся з жартів Чанбіна, активно жестикулював і коментував усе підряд. Але Хьонджин, який знав Хана як свої п'ять пальців, помітив чітку закономірність: як тільки в розмові хлопців хоч мимохідь з’являлося ім’я Мінхо, Джисон миттєво змінювався в обличчі. Його посмішка на мікросекунду ставала скляною, погляд згасав, і він одразу ж, напрочуд технічно, намагався перевести тему в інше русло.

Джисону було не просто незручно - йому було фізично важко й боляче, коли вони розмовляли про Мінхо. Раніше все було інакше. Раніше, у Сеулі чи на зйомках, він міг годинами захлинаючись обговорювати з мемберами, який Мінхо класний, який він турботливий, як смачно готує і який він неймовірний хьон. Зараз же Хан ні з ким у світі не хотів про нього говорити. Почуття нікуди не зникли - навпаки, після відвертої розмови в кімнаті вони ніби оголилися, закипаючи всередині з новою силою. Але проявляти їх, підходити ближче чи навіть просто виголошувати його ім'я вголос Хан більше не наважувався. Слова Мінхо про те, що «як раніше вже не буде», стояли перед ним глухою бетонною стіною.

Тим часом на вулиці, біля мангала, вечірні сутінки остаточно згустилися, залишаючи лише яскраве помаранчеве світло від тліючого вугілля. Чан акуратно перевертав шампури, стежачи за м'ясом, а потім раптом тихо, без жодного натяку на кпини, запитав:

- Між вами щось сталось?

Мінхо, який якраз наливав воду в пластикову пляшку, щоб збивати занадто сильне полум'я, ледь не впустив її.

- Між ким? - максимально байдуже, не подаючи жодного виду, запитав він, хоча всередині все стислося.

- Ну ніби ти не розумієш, про кого я, - тихо усміхнувся Чан, навіть не піднімаючи голови від мангала. - Мінхо, я знаю вас обох занадто багато років. Якби у вас усе було добре, Джисон зараз не сидів би в хаті. Він би крутився тут, крав би м'ясо прямо з таці, грів би руки об твоє худі й заважав би тобі працювати. А зараз він сидить там, удає, що йому дуже весело, але потайки, крізь панорамне вікно, раз у раз кидає на тебе погляди. Здалеку. Думаєш, я не помітив, як він проводжає тебе очима?

Мінхо замер. Одне лише усвідомлення думки, що Джисон і справді, попри свою образу та встановлену дистанцію, все ще подивлявся на нього з вікна, змусило щось усередині Мінхо здригнутися. Йому в ту ж секунду стало легше. Наче з грудей зняли залізний обруч, який не давав дихати весь цей день. Навіть якщо Хан ображений - він усе одно дивиться. Йому все одно не байдуже.

- Взагалі-то, так само чиниш і ти, - Чан раптом відірвався від роботи, випрямився й пильно, зріло подивився на молодшого друга.

- Що я? - щиро здивувався Мінхо, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки палати від теплого жару багаття.

- Ти думаєш, твого погляду ніхто не помічає? - запитав Чан, лагідно мружачись. - Та ти ж сьогодні майже очей з нього не зводиш. Весь вечір, поки ви з Хваном розпалювали вогонь, твій погляд був там, на галявині. А особливо зараз, коли він починає занадто активно обійматися з Феліксом чи сміятися з жартів Чанбіна... Мінхо, я ж бачу твою міміку. Я бачу, як ти стискаєш щелепи. Ти ревнуєш його. Жорстко ревнуєш.

- Не говори дурниць, Чан, - Мінхо швидко похнюпив носа, відвертаючись у темряву лісу, щоб лідер не помічив його розгубленості.

Він і справді до цієї хвилини не розумів, що це за дивні, дикі відчуття всередині нього. Що це за невідомий звір, який уже кілька годин поспіль гризе його зсередини, коле в серце щоразу, коли Хан торкається когось іншого, і змушує буквально закипати від злості на рівному місці. Ревнощі? Чи міг він, Лі Мінхо, який завжди вважав себе суворим натуралом і «просто другом», так примітивно й сильно ревнувати іншого хлопця?

- Повір мені, я знаю, що говорю. І я занадто добре знаю, як виглядають справжні ревнощі, - Чан м'яко підійшов ближче й поклав свою широку, теплу долоню на напружене плече Мінхо. Він злегка стиснув його, змушуючи розслабитися. - Краще просто припини тікати від самого себе, Лі. Розберись нарешті у своїх власних почуттях, прийми їх - і тобі самому стане набагато легше.

Лідер ніжно, по-батьківськи посміхнувся, забираючи тацю з першим готовим м'ясом і прямуючи до будинку, залишаючи Мінхо наодинці з нічною прохолодою.

Мінхо залишився стояти біля загасаючого мангала. Навколо тихо шелестіли сосни, а десь далеко плескалося озеро, але весь його світ зараз звузився до однієї-єдиної думки, яка вогняним спалахом пролетіла в голові:

«А що, якщо Хьонджин і Чан праві?.. Що, якщо це не просто звичка чи дружня прихильність? Обличчя Джисона, його сміх, його руки... Мені дійсно пусто без нього. А може, це і правда? Можливо, це все — мої шалені, егоїстичні ревнощі через те, що я нарешті усвідомив, як сильно боюся його втратити?»