Part 4. «Ми вже не зможемо дружити як раніше».

Мінхо так і залишився стояти посеред затишного дерев’яного передпокою, поки інші хлопці з радісними вигуками розбіглися по поверхах, тягнучи за собою важкі валізи. Джисон, не помічаючи заціпеніння старшого, підхопив свій рюкзак і впевнено покрокував угору дерев’яними сходами, які м'яко порипували під його кроками. Мінхо глибоко вдихнув носом прохолодне заміське повітря, намагаючись опанувати тремтіння в руках, і повільно рушив слідом.

Їхня кімната під самим дахом виявилася неймовірно затишною: пахло свіжою деревиною, хвоєю та чистою білизною. Крізь велике мансардне вікно всередину падало м'яке пополудневе сонце, освітлюючи два акуратні ліжка, розділені невеликою тумбочкою. Але Мінхо було не до краєвидів.

Він мовчки сидів на краєчку свого матраца, занурившись у монотонну роботу - розмитими рухами витягав із сумки футболки та ретельно, занадто ідеально складав їх на полицю шафи. Ця механічна дія допомагала не дивитися в бік Джисона, який влаштувався навпроти.

- Хьон, ти що, зовсім не радий? - раптом тихо запитав Хан, припиняючи розкладати свої речі.

Мінхо не ворухнувся. Він продовжував розгладжувати долонею неіснуючі складки на тканині, ніби повністю оглух. У голові гуділи слова Хьонджина про нерозділене кохання.

- Хьон, ну ти чого? - наполегливіше покликав Джисон, і в його голосі прокинулася знайома тривога.

- Що? - Мінхо нарешті підвів голову, змусивши себе витіснити з обличчя маску заціпеніння й видавити слабку, максимально ніякову усмішку. - Ні, Джисон-і, все нормально. Звісно, я радий. Просто трохи втомився з дороги.

- Ну, знаєш, щось ти зовсім не схожий на щасливу людину, - Хан недовірливо примружився, уважно вивчаючи обличчя старшого. Від його колишньої веселості не залишилося й сліду, між бровами залягла глибока складка. - Ти від самого ранку сам не свій. Я ж бачу, що щось сталося. Тобі не подобається, що ми разом в одній кімнаті? Якщо хочеш, я можу попросити Чана помінятися з Чоніном...

Мінхо глибоко, важко зітхнув, випускаючи з рук одяг. Досить тікати. Ця напруга між ними вже ставала задушливою, і якщо не з'ясувати все зараз, цей тиждень перетвориться на справжнє пекло. Він повністю розвернувся в бік Хана, опустив руки на коліна й зазирнув прямо в його великі, збентежені очі.

- Слухай... Хан-а, - голос Мінхо звучав незвично серйозно, навіть глухо. - Чому ти ніколи не ходив на побачення? За всі ці роки.

Джисон від такого раптового запитання буквально застиг на місці. Його пальці, які стискали ремінець рюкзака, заніміли.

- З... з чого ти це взагалі взяв, хьон? - спробував віджартуватися молодший, але голос зрадницьки здригнувся.

- З того, що ти постійно, кожну вільну хвилину проводиш зі мною, - Мінхо не відводив пильного, вивчаючого погляду, буквально проникаючи під шкіру. - Тим паче ти ні разу за весь час не обмовився, що тобі хтось подобається. Жодної дівчини, жодної історії. Нічого.

В кімнаті повисла така важка, дзвінка тиша, що було чути, як за вікном шелестить ліс і б'ються об скло поодинокі комахи. Джисон дивився на Мінхо, і в його очах проносилися сотні думок. Він миттєво зрозумів, до чого веде старший. Схованки закінчилися. Його секрет, який він так ретельно оберігав, закопуючи глибоко в серці, розсипався вщент. Сенсу брехати й викручуватися більше не було.

- Сам здогадався? - тихо, майже пошепки запитав Хан. Він опустив голову, ховаючи обличчя під чубчиком, і судорожно стиснув пальці в кулаки.

Відповіді від Мінхо так і не надійшло. Лі просто мовчав, не знаючи, як реагувати на це миттєве, беззахисне визнання. Джисон гірко, зламано посміхнувся, продовжуючи дивитися на власні коліна.

- Знаєш... Я ніколи й не сподівався на взаємність. Правда. Я ж не ідіот, хьон. Мені... мені цілком вистачало нашої дружби. Того, що ти просто є поруч, що дозволяєш бути близьким, що ми можемо отак сидіти. Мені цього було достатньо.

- Ти ж сам чудово розумієш, що цього не може бути достатньо, - тихо, але твердо перебив його Мінхо.

На душі в старшого в один момент утворився такий величезний, важкий камінь, що стало важко дихати. Йому було фізично боляче бачити Хана таким - зіщуленим, винуватим, розбитим. Мінхо розумів: так, як раніше, вже точно не буде. Весь той затишок, безтурботність і легкість, які вони вибудовували роками, щойно розбилися об одне просте підтвердження. Ті кілька днів, які він провів у компанії молодшого після розмови з Хьонджином, і так далися йому величезною ціною. В його душі вирував такий дикий коктейль із емоцій, паніки, провини й невідомого раніше трепету, що він просто не міг розібратися в собі.

- Ти ж... - Джисон раптом різко підняв голову, і в його очах блиснули гарячі сльози. Він нервово, вимушено засміявся, намагаючись згладити кути, хоча губи помітно тремтіли. - Ти ж не збираєшся через це повністю припиняти нашу дружбу? Не викреслиш мене?

- Ні, Джисон-і, ні в якому разі, - Мінхо відповів із глибоким сумом в очах, відчуваючи, як стискається серце. - Але ти маєш розуміти... Ми вже не зможемо вдавати, що нічого не сталося. Ми не зможемо дружити абсолютно так само, як раніше. Це буде брехня.

Джисон знову замовк. Опустивши плечі, він безсило розтиснув кулаки. Він прекрасно все розумів. Розумів, що його тактильність тепер викликатиме в Мінхо лише напругу, а кожен щирий жест сприйматиметься через призму цього зізнання. Але втратити Лі Мінхо? Повністю віддалитися від нього? Хан просто не міг уявити свого подальшого життя без цього колючого, але такого рідного хьона. Це здавалося катастрофою.

Важку, інтимну атмосферу в кімнаті раптово розірвав різкий звук. Двері без жодного стуку широко відчинилися, і на порозі з'явився Синмін.

- Перепрошую, що заважаю вашій ідилії, - Синмін іронічно розвів руками, переводячи погляд з одного напруженого обличчя на інше, але вирішив не лізти не в свої справи. - Чан збирає всіх у вітальні прямо зараз. Каже, у нього є якась термінова і дуже важлива новина для нас. Спускайтеся.

Мінхо, ніби тільки й чекав цього рятівного сигналу, мовчки й стрімко підвівся з ліжка. Йому життєво необхідно було вийти з цієї маленької кімнати, де повітря, здавалося, вже закінчилося. Він попрямував до виходу, навіть не озираючись.

Джисон так і залишився сидіти на матраці, нерухомий, із низько опущеною головою, розглядаючи візерунки на дерев'яній підлозі й намагаючись стримати сльози.

Вже біля самих дверей Мінхо зупинився. Його рука застигла на дверній ручці. Він заплющив очі на секунду, зробив глибокий вдих і все ж таки обернувся, дивлячись на самотню постать молодшого.

- Ходімо, - тихо, але м'яко покликав Мінхо, і в його голосі проглянула колишня турбота, яку він не зміг приховати. - Чан чекає на нас. Поговоримо про це пізніше, гаразд?