Part 3. Одна кімната на двох.

«Будь навпаки - ще ближче», - лунали в голові слова Хвана.

Але як? Легко сказати. Для Мінхо Джисон завжди був просто другом. Надійним, своїм у дошку хлопцем, із яким було затишно. Лі ніколи в житті не уявляв себе в стосунках із чоловіком, для нього це був абсолютно невідомий, чужий світ. Так, із Джисоном було легко спілкуватися, у них знайшлося безліч спільних інтересів - хоча б та ж таки пристрасть до аніме, яка свого часу сильно їх зблизила. Але кохання?..

Повернувшись додому, Мінхо безсило впав на диван у вітальні, закинувши руку за голову й продовжуючи гарячково зважувати кожне почуте слово.

Зі складних роздумів його раптово вирвав наполегливий дзвінок у двері. Мінхо навіть не здригнувся - він точно знав, хто стоїть на порозі. Лише одна людина в усьому світі ніколи не попереджала про свій візит і не дивилася на годинник. Дім Мінхо давно став для нього другим притулком.

- Мені іноді здається, що тобі простіше одразу тут прописатися, - пробурчав Мінхо, відчиняючи двері, й розвернувшись, поплентався назад до дивана.

- Вибач, якщо завдаю незручностей, хьон, - Джисон винувато, але так тепло посміхнувся, зачиняючи за собою двері. - Просто мені вдома самому неймовірно нудно.

Джисон жив один. Ні котів, ні собак не мав і заводити не збирався - завжди жартував, що йому з головою вистачає пухнастиків Мінхо, які зараз якраз вийшли по черзі обнюхати гостя.

- То чому ти не ходиш у гості до когось іншого? - раптом випалив Мінхо, сам не чекаючи від себе такої різкості. Побачивши, як здивовано здригнувся молодший, він поспіхом пом'якшив тон. - Ні, не подумай, я не проти твоїх візитів. Просто... ти весь свій вільний час проводиш зі мною.

- Тому що з тобою мені найцікавіше, - просто відповів Джисон, ніби це була найочевидніша річ у світі.

Він звично по-хазяйськи завалився на той самий диван і без жодних вагань опустив голову на коліна старшого. Раніше це було абсолютно нормальним. Джисон часто так робив, шукаючи комфорту, і Мінхо зазвичай просто перебирав його волосся. Але зараз... Зараз Мінхо всередині просто заціпило. Знаючи, що цей хлопець, виявляється, таємно закоханий у нього, Лі почувався максимально ніяково. Коліна ніби обпекло.

- Гаразд... Ти тоді відпочивай, а я піду зберу речі на виїзд, - Мінхо спробував акуратно підвестися, але Хан миттєво вхопив його за край футболки.

- Хьон, ну посиди так ще трішки, мені так зручно, - підвів голову Джисон, заглядаючи знизу вгору своїми великими, блискучими очима.

- Давай пізніше. Мені справді треба зібратися зараз, не хочу зранку бігати в паніці, - Мінхо м'яко, але рішуче прибрав його руку, встав із дивана й швидко попрямував до своєї кімнати.

Він за жодних обставин не хотів образити чи поранити Хана. Але йому самому банально бракувало повітря - мозок усе ще не міг перетравити таку приголомшливу новину.

Увечері все стало тільки гірше. Вони знову сиділи на ліжку й обирали фільм, але колишньої атмосфери не було й близько. Джисон усім єством відчував: із хьоном щось коїться. Зазвичай вони влаштовувалися так близько, що торкалися плечима, без упину жартували й сперечалися через чипси. Зараз же Мінхо ніби язик проковтнув. Він сидів на самому краєчку ліжка, затиснутий і мовчазний, тримаючи між ними ледь не метровий бар'єр. Проте, що саме стало причиною такої різкої зміни, Джисон навіть близько не здогадувався. Зрештою, під тихі звуки телевізора Хан заснув, так і не дочекавшись обіймів. А от Мінхо ще довго крутився з боку на бік, заснувши лише під самий ранок.

Наступного дня Лі Ноу виглядав відверто розбитим: темні мішки під очима, важкий погляд і повна відсутність енергії.

- Хьон, ну й вигляд у тебе... Кепсько спалося? - здивовано підняв брови Хан, зустрічаючи його на кухні.

- Заснув пізно, - хрипко позіхнув старший, наливаючи воду.

- Вибач... Я заважав? Крутився сильно? - у голосі Джисона знову прокинулася та сама винувата, щемлива нотка.

- Ні, Джисон-і, все нормально. Просто багато думав, - Мінхо навіть не подивився на нього, поставив склянку й попрямував до ванної.

Хан лише мовчки провів його тривожним поглядом. Тепер і його самого наздогнала хвиля важких думок: про що таке важке міг думати Мінхо, що аж не спав усю ніч? У пам'яті Хана такого зрілого й зазвичай спокійного хьона ще ніколи не переслідувало подібне безсоння.

Закинувши дорожні сумки в багажник, хлопці виїхали з паркувального майданчика. Спочатку довелося заскочити до квартири Хана, адже напередодні він прийшов до Мінхо з порожніми руками, тож речі для поїздки довелося збирати поспіхом.

Уся компанія врешті зустрілася на заправці на виїзді з міста. Скізи вирішили їхати двома машинами: за кермом першої був Чанбін, другої - Мінхо. Але перед самим стартом Хьонджин раптом вигадав хитрий маневр. Він підійшов до Джисона й наполегливо попросив його пересісти в машину до Чанбіна під приводом того, що їм учотирьох - Хвану, Мінхо, Феліксу та Синміну — вкрай важливо обговорити якісь організаційні деталі. Джисон, хоч і здивувався, заперечувати не став і слухняно пересів.

Коли пасажири остаточно розподілилися, автівки рушили. Попереду було близько трьох годин дороги. Бачачи, що Мінхо буквально засинає на ходу, Хьонджин рішуче забрав у нього ключі й сам сів за кермо.

- Ну, і цього разу чому не спав? - запитав Хьонджин, уважно стежачи за дорогою через лобове скло.

- Хан знову не давав тобі спати всю ніч? - подав голос із заднього сидіння Синмін, розпливаючись у єхидній посмішці.

- Та годі вам. Нічого у нас із ним немає, ми просто друзі, скільки можна повторювати?! - роздратовано гаркнув Мінхо, схрестивши руки на грудях, і демонстративно відвернувся до вікна, розглядаючи краєвиди.

- Шкода... А от мені дехто сьогодні дійсно не давав спати, - Хьонджин грайливо підмигнув Синміну через дзеркало заднього виду.

Синмін на це лише демонстративно закотив очі, хоча його щоки ледь помітно почервоніли.

- Ей, я щось не зрозумів, - обурився збоку Фелікс, мало не впустивши телефон від подиву. - І чому це я дізнаюся про все останнім? Що між вами відбувається?

- Ой, та помовчав би вже, - фиркнув Синмін, повертаючись до Лікса. - Наче ти сам нам розповів про свої стосунки з Чанбіном. Думав, ми сліпі?

- Ну... взагалі-то ми хотіли офіційно розповісти про все вже на відпочинку, у спокійній обстановці, - ніяково виправдався Фелікс, зашарівшись.

- От і ми з Синміном планували розповісти саме там, - задоволено посміхнувся Хьонджин, задоволений тим, як вдало перевів стрілки.

- Так, планували. Але дехто просто не вміє тримати свого язика за зубами, - дещо грубо, але без справжньої злості пробурчав Синмін, штурхнувши водійське сидіння носком кросівка.

Хлопці всю дорогу галасливо обговорювали, хто, кому і чого недоговорив, влаштувавши шумне дружнє розслідування. А Мінхо сидів тихо, як мишка, неймовірно радий тому, що фокус уваги нарешті змістився з нього, і тему, яка так сильно його хвилювала, більше не піднімали.

Дорога промайнула непомітно. Коли машини нарешті загальмували біля місця призначення, у хлопців буквально повідкривалися роти від подиву - настільки там було гарно. Перед ними височів розкішний дерев'яний двоповерховий котедж, розташований на самому березі дзеркально чистого озера, оточеного густим лісом. Справжній рай для того, щоб сховатися від усього світу.

- Ну що, хлопці, як вам? - широко посміхаючись, запитав Бан Чан, спостерігаючи за реакцією мемберів.

- Хьон, це просто неймовірно, - захоплено вигукнув Чонін, навколо якого вже кружляв щасливий Фелікс. - Чому ми раніше сюди не приїздили?

- Бо раніше цей будинок не належав моїй родині. Бабуся з дідусем придбали його зовсім нещодавно, - пояснив Чан, витягаючи перші сумки з багажника. - Ну що, ковбої, як ділимо кімнати? Хто з ким заселяється?

- Ну, я думаю, тут і так усе очевидно, - Хьонджин загадково посміхнувся, підхоплюючи свій рюкзак. - Я йду з Синміном, а Фелікс, якщо я правильно здогадуюся, окупує кімнату з Чанбіном.

- Правильно здогадався, - Чанбін упевнено закинув сумку на плече й підмигнув Ліксу.

- Чудово, тоді я забираю до себе Чоніна, - посміхнувся Бан Чан, дивлячись на макне, який у відповідь лише слухняно кивнув.

Джисон, який весь цей час стояв поруч із речами, дочекався, поки Мінхо підійде ближче, і весело вимовив: - Хьон, виходить, ми з тобою будемо в одній кімнаті. Ходімо займати найкраще ліжко?

Мінхо зупинився як укопаний. Він лише здивовано кліпав очима, дивлячись на радісного Хана, а всередині в нього все просто обірвалося.

«Ну чудово, Лі Мінхо...» — подумки застогнав старший, відчуваючи, як паніка знову підкочує до горла. «Хотів, називається, побути наодинці й спокійно подумати, що робити далі. А тепер у нас одна кімната на двох на цілий тиждень».