Глава 7

З самого ранку по школі витала невластива їй раніше атмосфера бурхливого пожвавлення. У зв'язку з майбутнім святом вчителі та учні готувалися до балу. Останні об'єднувалися в пари, домовлялися, хто з ким буде танцювати. Вчителі ж прикрашали школу і великий зал. Хейлі стояла біля своєї шафки, неподалік був Деймон. Помітивши погляд дівчини, хлопець кивнув і зник у класі. Сумно зітхнувши, Хейл взяла потрібні книги й закрила дверцята шафки.

— Хейлі, привіт! — До неї підбігла Катрін і почала завалювати всякою непотрібною інформацією.

— Привіт, — Хейлі була на своїй хвилі й пропускала повз вуха балаканину співрозмовниці.

— Ей, ти мене слухаєш? — Ображено запитала Катрін, замовкнувши.

— Так, Катрін. Вибач, я просто замислилася, — Хейлі поглянула на подругу.

— Так ось, завтра ж танцювальний вечір, — продовжувала та, ніби нічого не сталося. — Ти підеш?

— Ні. Мені ні з ким, — тихо відповіла дівчина.

— Як це — ні з ким?! Запроси! — Порадила Катрін. — Ну, наприклад, Деймона. Він же з тебе очей не зводить.

— Ти впевнена, що він погодиться? — З надією запитала Хейлі, почервонівши.

— Та він же просто сохне за тобою, це і неозброєним оком видно! — Запевнила її Кет, блиснувши очима і вже відчуваючи себе почесною звідницею.

— Ну, тоді я ризикну, — усміхнулася Хейлі, заходячи в клас.

На уроці вони списували щось з підручників у зошити. Коли вчитель у справах вийшов з кабінету, всі загуділи та зашуміли. Хейлі скористалася цим і тихо запитала у Деймона:

— Слухай, ти йдеш на завтрашній бал?

— Ні, — стишено відповів він, намагаючись не зустрічатися з дівчиною поглядом.

— Чому ти мене уникаєш? — Прямо запитала Хейлі, маючи намір довести задумане до кінця. Слова подруги додали їй впевненості, якої вона так потребувала в такій складній і нестандартній ситуації.

— У мене і так багато допущених помилок, навіщо додавати? — Іронічно промовив він.

— Ні, я не розумію тебе. Сьогодні ти весь день намагаєшся уникати зустрічей зі мною. Боїшся дивитися мені в очі, хоча ми обоє добре пам'ятаємо останню зустріч, — Хейлі теребила гудзик на сорочці. — Але якщо ти так переживаєш, то давай завтра підемо на бал просто, як друзі?

— Хейлі, ти робиш помилку, вибираючи мене, — Деймон пильно подивився на дівчину, переборюючи себе. — Не варто, до того ж я поганий танцівник.

— Це слабка відмовка, — усміхнулася Хейл. — Ну, Деймоне, не будь занудою, підемо? Чому дівчина повинна вмовляти хлопця? Де ж твій лицарський дух? Чому він проявляється тільки в момент небезпеки?

— Я подумаю, — юнак лише всміхнувся у відповідь, не в силах їй відмовити. Вона подобалася йому. З перших хвилин, як побачив. І нехай це було банально до нудоти, але так все і було.

Після того, як закінчилися уроки, вони разом вийшли зі школи і розійшлися в різні боки. Після розмови з Деймоном настрій у Хейлі був чудовим і зберігався таким до самого дому.

— Валері, я вдома! — Покликала вона, знімаючи взуття.

— Привіт, Хейл, — Валері вийшла їй назустріч.

— Пам'ятаєш, я тобі казала, що у нас завтра бал? Мені потрібна гарна сукня, — почала з порога Хейлі.

— Таак, з цього місця детальніше, — усміхнулася Валері, нарешті її сестра була в гарному настрої. — У тебе вже є пара?

— Є, — очі Хейлі горіли, і вона поривчасто обійняла Вел.

— Це той самий, кому ти допомагала вчора? — Здогадавшись, запитала Валері.

— Так... Валері, ти допоможеш мені з зачіскою? — Щоразу дівчина дивувалася проникливості старшої сестри. Вирішивши ухилитися від серйозної розмови, Хейлі змінила тему.

— Звичайно, ми зробимо з тебе цукерку, — сестри розсміялися та обійнялися.

— У тебе є ідеї? — Весело поцікавилася Хейл.

Валері глибокодумно поглянула на сестру, в очах промайнуло щось приховане, на мить обличчя старшої сестри відобразило смуток. Проте, секунду по тому вона посміхнулася і обійнявши Хейлі за плечі, піднялася з нею нагору. Відкривши одну з трьох спалень, Валері повільно увійшла всередину. Хейлі, не маючи сили поворухнутися, застигла на місці. Це була кімната їхніх батьків. Ось уже рік вона не наважувалася не те що зайти сюди, але навіть поглянути в цей бік. Широке ліжко було застелене бежевим м'яким покривалом, на ньому не було жодної складки. На вікні стояли свіжі квіти. На столику, як і раніше, були мамині парфуми, робочий блокнот батька, а масивний годинник над ліжком все так само відраховували час. Ліворуч від дзеркала з невеликого декоративного гачка звисали намиста. Колись Хейлі зробила їх для матері, і та повісила їх на видному місці. Все в кімнаті було так, як і за життя батьків, з одним винятком — осконалість порядку, що запанував тут, вказувала на неприродність створеної ідилії. Навіть найдоглянутіша операційна не вселила б таке відчуття мороку і приреченості у відвідувача. Від такої іскристої чистоти віяло холодом і фальшю. Колишнє відчуття затишку, яке незмінно перебувало тут раніше, повністю випарувалося, не залишавши ні димки ілюзії.

— Ти весь цей час прибирала тут? — Тихо промовила Хейлі, повільно входячи в кімнату.

— Я не хотіла, щоб все тут вкрилося павутиною. До того ж коли я наводжу тут порядок, мені стає легше, — Валері з сумом озирнулася навколо. Потім підійшла до шафи й відчинивши дверцята, що жалісно скрипнули, довго дивилася на батькові сорочки. На очі мимоволі навернулися сльози, але вона швидко змахнула їх. Пошукавши щось, дівчина дістала з шафи сукню.

— Мамина, — з ніжністю промовила Хейлі, погладивши рукою тканину.

— Я думаю, вона підійде тобі, — усміхнувшись, промовила Валері.

— Вважаєш, я можу це надягнути? — З тремтінням у голосі запитала Хейлі, піднявши на сестру очі.

— Чому ні? Я думаю, мама була б рада, — закривши дверцята шафи й обійнявши сестру, Валері ще раз оглянула кімнату. — Речі повинні жити в пам'яті про тих, хто пішов. Ходімо, нам ще стільки потрібно зробити!

Покинувши кімнату батьків, дівчата ще деякий час перебували в дещо пригніченому стані. Однак, незабаром приготування до вечора так захопили їх, що гарний настрій знову осяяв їхні прекрасні обличчя радісними посмішками. Цілий вечір Валері допомагала Хейлі готуватися до майбутнього вечора, і вперше за довгий час у будинку лунав їхній сміх.