8

Мене проводжали так, ніби я їхала не вчитися, а щонайменше заміж в далекий край і незбираюся потім навідуватися до родини.

От як почався ще звечора цей балаган, так тривав допоки не сіла на свій потяг.

Мама перепрала мені всі сорочки вдруге, хоча я склала їх ще вдень. Тато точив косу, якою ніхто не збирався косити в серпні проти ночі. Брати плуталися під ногами всі четверо, а це в нашій хаті окреме стихійне лихо.

Стефан старший брат, плечі вже татові, а розуму, як каже баба, пуста макітра, ходив із виглядом голови сімейства, бо тато надворі, отже, командувати в хаті має він. Андрійко після мене менший брат, всю ніч пояснював мені, як насправді влаштовані потяги, хоч сам бачив їх рівно стільки ж, скільки і я, один раз в сусіднє місто їздили, а далі на малюнку у Віснику. Тарасик, дев’ять років чистого неспокою, тричі перекинув мішок в дорогу і двічі табуретку. А найменший, Михасик, просто мовчки ходив за мною з кімнати в кімнату й тримався за спідницю, і оце було найважче. Бо на маму я могла не дивитись, а Михасика не помічати не виходило.

— Ти вернешся? — спитав він під вечір.

— На зимові свята. — сказала я. — Привезу тобі з міста гостинця.

— А якого?

— Побачиш. Сюрприз.

Михасик подумав і вирішив, що сюрприз це поважна причина мене відпустити. Хоч спідниці не випустив.

Баба прийшла прощатися окремо. Уранці, ще досвіту, коли всі спали, постукала в шибку тихенько, як уміла тільки вона

Вийшла на ґанок боса. Холодно. Трава в росі, аж сива. Баба Одарка стояла з кошиком на лікті й дивилась на мене так, ніби востаннє.

— Не змерзнеш? — спитала вона.

— Не змерзну.

— Бреши кому іншому. — Вона сіла на сходинку, поплескала поруч. Я сіла. — Ну. Слухай, бо вдруге казати на пероні не буду, там вуха зайві.

Я слухала.

— Іскру свою не світи, де не просять, — сказала вона тихо. — У місті багато очей. Більшість дурні. Але є такі, що заздрісні. І от від тих ховай. Не бійся самої іскри, дитино.

— Бабо, ти це вже казала.

— Тому й повторюю, що ти така, як я, — пропустиш повз вуха, а потім будеш собі дивуватись наслідкам. — Вона порилась у кошику й тицьнула мені мішечок. М’ята. Болотна, наша, я й з заплющеними очима впізнаю. — На дорогу. Понюхаєш і Грушка з тобою, на серці спокій.

— Бабо…

— Не реви. — Сама шморгнула носом. — Ще одне. Як буде зовсім тяжко, а воно ж буде, не сумнівайся пиши мені. По пунктах. Я твоїх кучерявих листів не люблю, ти ж знаєш. Пиши просто перше, друге, третє. Звітуй.

— Добре, бабо.

— І от що, Касю. — Вона взяла моє обличчя в долоні. Руки в неї сухі, теплі, пахнуть травою й воском. — Ти там не дурнувате селюча. Затям. Хоч би хто що казав про село, про спідницю, про картоплю, ти не дурнувата. Ти розумна. І сама найкраща.

Я не зрозуміла тоді, що це значить.

Баба поцілувала мене в чоло, встала, кректнувши, й пішла подвір’ям до хвіртки. А на півдорозі обернулась і сказала зовсім буденно, ніби про погоду.

— А болота нашого не бійся. Воно тебе знає. — І додала, вже з-за тину — Чужого бійся. Своє не зачепить.

І пішла. А я лишилась сидіти на холодному ґанку з мішечком м’яти в кулаці й думкою, що баба, як завжди, лишила мене з більшою кількістю питань, ніж дала відповідей.

Хоча на вокзал вона, звісно, теж поїхала. Бо одне діло попрощатися по-своєму, тихо, на світанку. А інше провести онуку при всьому народі, тримаючи спину так рівно, щоб ціла Грушка бачила, Білики свою дитину в люди виряджають, а не казна-куди пускають. Баба ці дві речі ніколи не плутала.

Виїхали возом, бо потяг ходить не через Грушку куди там, а зі станції, що за дві години дороги, аж під містом.

Воза навантажили так, ніби я емігрую за океан. Моя торба раз. Кошик із їжею два, причому кошик був такий, що ним можна було нагодувати весь вагон і ще лишилось би на зворотну дорогу. Мама пекла звечора пиріжки з капустою, пиріжки з картоплею, пиріжки з вишнею окремо, у рушнику, «бо то солодке, не змішуй». Сало. Хліб, цілий буханець. Яйцяв арені, в окремому вузлику. Огірки. Печена курка, замотана так, що пахла на весь віз і дражнила братів усю дорогу.

— Мам, та куди стільки ж... — сказала я, дивлячись на цей провіант. — Там годують.

— Там казенне, — відрізала мама тоном, який не лишав сумнівів, що казенне це майже отрута. — З’їси своє, потім видно буде.

Сперечатися з мамою про їжу все одно що з козою. Я замовкла.

Дорога була довга, курна й тепла. Сонце підбивалось, поля стояли золоті, серпневі, аж дзвеніли. Стефан правив кіньми й мовчав як тато. Тато сидів поруч. Мама притискала до себе Михасика, який таки задрімав, наплакавшись зранку. Андрійко всю дорогу екзаменував мене про академію — «а магів там вчать? а на драконах літають? а якщо тебе скривдять, ти їх спалиш?» — поки я не сказала, що спалю першим його, якщо не дасть подрімати. Тарасик ловив придорожніх коників і випускав їх просто у возі, через що ми двічі мало не поперекидалися.

Звичайна наша дорога. Гамірна, тісна, з пиріжками і криками.

А тоді ми виїхали з-за пагорба і я побачила станцію.

Станція мене вразила менше, ніж потім вразив Хмельницький, але теж добряче. Бо одне діло читати про потяги у Віснику, а інше — стояти на пероні, коли той потяг приходить.

Він був великий. Темний. І гудів зсередини так, що я відчула вібрацію підошвами — точнісінько таку, як від землі, коли під нею іде вода. Тільки більшу. І залізну. Артефактне серце, кований вогонь під котлом. Я навіть мимоволі всміхнулась.

Брати, ясна річ, повтрачали голови. Тарасик рвонув був до самого краю перону, і його за комір упіймав Стефан. Андрійко робив вигляд, що йому байдуже, бо він-то все знав, але рота не закрив ні на хвилину. Михасик прокинувся, побачив потяг і знову заплакав цього разу не від горя, а від захвату, що навіть гірше, бо незрозуміло, як утішати.

А потім провідник крикнув щось про посадку, і радість скінчилася.

Мама обняла мене перша. Міцно, мовчки, до хрускоту. Я чула, як у неї калатає серце, близько, бо вона притисла мене так, що дихати не було чим. Вона не плакала. Мама не плаче при людях. Вона просто тримала мене довше в обіймах і не хотіла відпускати.

— Шию закутуй, — мовила вона мені у волосся. — І не носи мокрі черевики, чуєш? Як змочиш одразу переобувайся.

— Чую, мам.

— І пиши. Не тільки бабі, мені теж пиши.

— Писатиму.

Тато обняв коротко й сильно, як умів тільки він, відпустив, відступив і знову став татом мовчазним, надійним.

— Їдь, — сказав. — Учись. — І, помовчавши, додав те, чого я від нього зроду не чула. — Ми тобою гордимось. Уся хата.

Я мало не сіла прямо там на перон.

Стефан буркнув «не пропадай» і тицьнув мені в руку щось загорнуте — потім, у вагоні, виявилось, що це його складаний ножик, той самий, який він не давав мені чіпати все дитинство. Андрійко врочисто потис мені руку, як дорослий, і зіпсував усе, прошепотівши: «Як спалиш щось, напиши, як це робиться». Тарасик повис на мені й вимазав сажею з перону, я й не сердилась. А Михасик…

Михасик не хотів відпускати. Вчепився в мене обома руками й мовчав, і це мовчання шестирічної дитини було найгіршим за весь день.

— Я привезу гостинця, — сказала я йому, присівши. — Пам’ятаєш? Сюрприз. А щоб сюрприз був, треба, щоб я поїхала. Інакше звідки сюрприз?

Михасик подумав. Логіка перемогла. Він розчепив пальці і тут-таки сховав обличчя мамі в спідницю, щоб я не бачила, як він реве. Гордий. Уже Білик.

Баба прощалася останньою. Вона не обнімала баба не з обнімайлів. Вона взяла мене за руку, вклала туди ще один мішечок важчий за м’ятний, я й досі не знаю, що там було насправді, і сказала тихо, тільки мені.

— Звітуй. І пам’ятай, що я казала на ґанку. Все пам’ятай. Особливо останнє.

— Пам’ятаю, бабо.

— От і добре. — Вона нарешті відпустила руку. — Ну. Іди, бо потяг не чекатиме.

Я взяла торбу. І кошик, який мама тицьнула мені в останню секунду з виглядом, що не лишав місця для відмови. І пішла до вагона.

Не озирнулась.

Не тому що не хотіла, хотіла так, що аж шию ламало. А тому що знала, озирнусь — побачу Михасика в маминій спідниці, і маму, що нарешті дала собі заплакати, бо я вже не бачу, і бабу з рівною спиною, і тата, що гордиться, і всю мою гамірну орду на курному пероні, і не зайду я в той вагон. Плюну на ту академію і повернуся в Грушку. Тому я дивилась тільки прямо перед собою.

У вагоні сіла біля вікна. Поклала кошик поруч він зайняв ціле місце, як окремий пасажир. Дістала бабусин мішечок з болотною м’ятою, піднесла до носа.

Пахло Грушкою. Хатою. Бабиним ґанком. Добре й боляче водночас.

Потяг здригнувся і поволі рушив. За вікном попливли назад мама, тато, баба, четверо хлопців різного розміру. Михасик таки висунувся з-за спідниці й махав обома руками, відчайдушно. Я махала у відповідь, поки перон не сховався за поворотом.

А тоді попливли поля. Золоті, серпневі, без кінця-краю. Потім ліси. Потім ріки. Потім містечка з черепичними дахами, де я не знала жодної живої душі.

Страшно.

Цікаво.

Страшно, що так що аж цікаво.

Я відкусила пиріжок із вишнею. І чомусь саме на вишневому пиріжку мене нарешті відпустило, я їду. Справді їду. Сама.

Бабо, — подумала я що напишу першим, притискаючи м’яту до носа однією рукою, а пиріжок тримаючи другою, бо реву й голоду ще ніхто не скасовував. — Звітую перше. Поїхала. Не озирнулась, як ти вчила. Михасик плакав, але я пообіцяла гостинця, і це його втримало учись бабо, дипломатія. Кошик мама зібрала такий, що я ним прогодую весь вагон і пів академії. Ти казала не боятись іскри й боятись заздрісників. Перше я ще якось потягну. А от з другим, чую, будуть нюанси. Звітуватиму далі.

За вікном мчали золоті поля.

А за двісті верст на схід, у порожній фехтувальній залі, хлопець, якого я ще не знала, саме завмер посеред випаду...

Мирослав

Хмельницький. Той самий день, тільки надвечір.

Фехтувальна зала академії порожня.

Випад. Захист. Випад.

Клинок іде рівно, тіло працює само, голова вільна саме так він любить. Нагнибіди не люблять зайвих думок. Батько казав зайва думка це відчинене вікно, у яке влізе чужа.

І тут...

Тепло.

Тихий удар зсередини, під ребра.

Він зупиняється посеред випаду. Стоїть. Прислухається.

Зала порожня. Пил у скісному промені. Нікого.

Він раціонально перебирає пояснення, втома, спека, недоспав. Жодне не підходить, і це дратує — Мирослав Нагнибіда не з тих, кому ввижається.

Тепло тане повільно, неохоче, як слід долоні на склі.

Він опускає клинок і ще довго дивиться на двері, в які ніхто не зайшов.

А за двісті верст на захід, у вагоні, що мчить золотими полями, дівчина з села Грушка притискає до носа мішечок болотної м’яти.