9

Хмельницький мене ледь не вбив.

Ні, я розумію, звучить драматично. Але коли на тебе мчить артефактна карета велика, чорна, безшумна, а ти стоїш посеред дороги з торбами, клинками, корзиною, відкритим ротом, бо задивилась на дирижабль, це і Є драматично!

А почалося все пристойно.

Перон. Запах кави. Чийсь лікоть у бік, друге «вибачте» в спину, третій лікоть. Люди обтікали мене, як річка камінь швидко, впевнено, і всі знали, куди йдуть. Я не знала. Я стояла, тримала торби обома руками і думала по пунктах, бо коли страшно, я завжди думаю по пунктах:

По-перше, я читала про Хмельницький. Сто тисяч жителів. Сто. Тисяч. У Грушці — двісті сорок, і це рахуючи діда Митра, який пів року живе у лісі.

По-друге, академія на пагорбі. Пагорб я бачу. Це вже добре.

По-третє… по-третє над дахами плив дирижабль. Справжній! Маленький, поштовий, з синім вимпелом, з теплими жовтими вікнами і НІХТО не дивився! Сто тисяч людей, і жодне не задерло голову!

Я задерла.

Я задерла голову, зробила крок, другий, третій...

— ДІВЧИНО!!!

Світ смикнуло.

Чиясь рука вхопила мене за плече і рвонула назад так, що торба полетіла в один бік, я в інший, а повз моє обличчя на відстані подиху, безшумно пронеслась чорна лакована стіна артефактної карети. Вітром мені розметало волосся. Десь верещала жінка. Здається, не я. Хоча не впевнена.

А потім сталося дивне.

Тепло.

Від чужої долоні на моєму плечі крізь тканину, крізь переляк, крізь гупання серця в горлі тепло розлилося по руці, під ребра, туди, де живе сама душа. І іскра, яка щойно мовчала, раптом стала на лапки, як кіт перед грозою, і потяглася НАЗУСТРІЧ.

— Жити набридло?! — гаркнули наді мною.

Голос, низький, злий, молодий. Я рвонулась обернутися, побачити, сказати «дякую» чи «сам такий», я ще не вирішила, але сонце вдарило в очі, хтось між нами протиснувся з ящиком, потім жінка з дітьми, потім весь Хмельницький разом, і коли я проморгалась, переді мною стояли тільки мої торби. Дбайливо поставлені. Рівненько.

А добродія не було.

Ні обличчя, ні спини. Нічого. Тільки плече досі горіло, ніби до нього приклали нагріту долоню, і серце під ребрами крутилася дзиґою і не хотіла заспокоюватись.

— Та що ж це таке.— сказала я вголос.

— Під ноги дивись дурне! — порадили з натовпу.

Дякую, місто. Я тебе теж уже люблю...

Я підняла торбу, відійшла до стіни, перевела дух і провела ревізію, руки — дрижать, ноги — дрижать, гордість — постраждала, торби — цілі. Жити можна.

І тільки одне не вкладалося в голову: чому мені здається, що я щойно когось ВПІЗНАЛА?

Я записала це в свою уявну шухлядку. Шухлядка зловісно рипнула.

***

Далі я йшла, як порядна людина, тротуаром, дивлячись під ноги і лише краєм ока на місто.

А місто було… матінко рідна, яке ж воно було!

Кам’яниці з вікнами від підлоги до стелі. Вивіски, що світяться без жодного вогню. Карети без коней тепер я на них дивилась з повагою і з безпечної відстані. Кав’ярня, з якої пахло так, що шлунок скручувало. І жінка.

Жінка в штанях!

Темні вузькі штани, короткий жакет, сумка через плече іде собі, і НІХТО не обертається, ніби це нормально.

Я подивилась на свою спідницю. Потім на жінку. Потім знову на спідницю.

«Потім», — твердо сказала я собі і відкрила в голові окремий список під цією назвою. Перший пункт у списку гордо зайняли штани.

***

Аптеку пані Горностай я знайшла носом.

Серед сотні чужих запахів — раптом лаванда. Потім материнка. Потім щось багатошарове, рідне, від чого я стала посеред тротуару і нюхала повітря, як ховрах. Люди обходили. Хай обходять.

Усередині — темне дерево, скло, полиці до стелі, пучки трав під балками. І запах. Густий.

ДОМАШНІЙ.

І от тут мене накрило.

Отак просто, без попередження стою посеред чужої аптеки в чужому місті, в горлі — камінь, в очах волога, а в голові — бабин ґанок і квасоля. Я зціпила зуби. Порахувала до десяти. Баба казала, після лічби будь-яка сльоза висохне.

Не варто. Я приїхала вчитися, а не рюмсати по аптеках.

— Чим можу допомогти? — за прилавком стояла жінка років п’ятдесяти. Сива коса, окуляри, погляд-рентген. У баби такий самий.

— Я від Одарки Білик. З Грушки, — голос, зараза, все-таки здригнувся. — Вона казала, ви зрозумієте.

Жінка не змінилась в обличчі. Майже. Щось промайнуло і зникло.

— Одарчина онука значить... — не питання.

— Так.

— Схожа. Аж страшно.

Я виклала мішечки — підписані, пронумеровані, баба привчила до порядку залізною рукою. Пані Горностай перевіряла мовчки, відкривала, нюхала, мацала. Я не заважала. Коли людина перевіряє твій товар — стій і не розказуй, яка в тебе гарна трава. Сама побачить.

На п’ятому мішечку вона завмерла.

— Болотна м’ята…

— З нашого болота! — не втрималась я. — Іншої такої немає ніде, я перевіряла по карті поширення рослин, березневий Волинський вісник, там чітко…

— Тихо! — гаркнула пані Горностай.

Я заткнулась. В аптеці настала мертва тиша. Здається, навіть вулиця за вікном...замерла.

Пані Горностай неквапом обійшла прилавок, зачинила двері на засув — серед білого дня! — повернулась і подивилась на мене поверх окулярів так, що я згадала всі свої гріхи, включно з вкраденим у сім років агрусом.

— Скільки тобі років, дитино?

— Ш-шістнадцять. Через тиждень сімнадцять.

— В академію?

— Звідки ви…

— Бо Одарка не відпустила б тебе в місто просто так. — Вона зітхнула і раптом стала втомленою. — Слухай мене уважно, Одарчина онуко. Один раз кажу. М’яту я куплю. Всю. І наступного літа куплю, і через літо. Але в академії, коли спитають, звідки трави, а спитають обов’язково кажеш з Волині. Без села. Без болота. Зрозуміла?

— Ні, — чесно сказала я. — Поясніть.

— От уся в бабу, — пробурмотіла вона. — Та теж спершу «поясніть», а потім пояснюй наслідки… — І голосно. — Не зрозуміла то й добре. Розумітимеш не будеш дурниці робити.

— А баба…

— Одарці вклонись.— відрізала пані Горностай, відраховуючи монети. І вже коли я бралась за засув, тихо, мені в спину, зовсім іншим голосом: — І скажи їй… скажи, Горностаїха слово тримає. Вона зрозуміє.

Я вилетіла на Подільську з грошима і трьома загадками замість однієї.

Баба казала, добра торгівля це коли обидві сторони задоволені.

А як називається, коли одна сторона задоволена, а друга заінтригована по самі вуха?!