10

Академія Рарог стояла на пагорбі і була більша за газетний малюнок разів у двісті.

Темний камінь. Вежі, що чіпляли хмари. І над головним входом птах із розкинутими крилами, вирізьблений так, що здавалося змахне і полетить, тільки черепиця посиплеться.

Рарог. Вогняний птах.

— Привіт. — сказала я йому. — Я Кася. Я тут на п’ять років, тож давай одразу домовимось одне одного не їсти.

Птах не відповів. Але я готова заприсягтися — він подивився. Оцінююче так.

Реєстрація... черга, стіл, втомлена жінка зі списком.

— Ім’я?

— Катерина Білик.

— Звідки?

— Грушка. Волинь.

Палець жінки поїхав по рядку і спіткнувся. Вона глянула в список. Потім на мене. Потім знову в список — так дивляться коли щось не сходиться.

— Щось не так? — ввічливо спитала я.

— Все так, — швидко сказала жінка. Занадто швидко. — Знахарський. Корпус Б, кімната триста сімнадцята, третій поверх. Комендант жіночого корпусу пані Арута. Збори завтра о восьмій. Наступна!

— А що було в спис…

— НАСТУПНА!

У шухлядку. Шухлядка вже не зачинялась з питаннями.

***

Пані Арута зустріла мене поглядом.

Не привітанням — поглядом. Він пройшов крізь мене, торби, спідницю, родовід до сьомого коліна і вперся в стіну за моєю спиною, явно невдоволений і нею.

— З якого села?

Зауважте: не «звідки». З якого СЕЛА. Діагноз був поставлений до огляду.

— Грушка. Волинь.

— Ясно, — сказала пані Арута тоном, яким оголошують епідемію. — Триста сімнадцята. Верхній поверх башти. Там вільно.

Я подивилась на башту. Башта закінчувалась десь у питаннях віри.

— Там у горі? — здогадалися я.

— Там просторо. — повторила пані Арута.

— Ліфт є?

Пауза. О, яка це була пауза! У цій паузі помістилися всі сільські дівчата, які коли-небудь питали пані Аруту про ліфт, і всі вони були засуджені.

— Ні.

— Зрозуміло. Дякую, — сказала я найввічливішим своїм голосом.

І ми розійшлися, цілком задоволені взаємною неприязню.

Сходи. Ще сходи. Поворот. Сходи!

На другому прольоті я почала рахувати. На третьому пошкодувала, що почала. На четвертому мене обігнали дві дівчини з міськими валізами на коліщатках, коліщатка вони, щоправда, несли в руках, і це трохи мирило мене з дійсністю, і одна з них, гарненька, з ідеальною зачіскою, окинула мене поглядом від хустки до черевиків і сказала подрузі, не стишуючись:

— Дивись, у нас цього року картоплин набирають.

І пішли собі вгору. Сміючись.

Я стояла на сходинці, сорок шостій, якщо точно, і всередині пекло. Не іскрою. Звичайним людським пеклом, від якого хочеться або плакати, або сказати щось таке, про що потім шкодуватимеш.

Порахувала до десяти.

— Картопля, — сказала я вголос, сама собі, — між іншим, годує всю країну. На відміну від грязних язиків.

Дівчата вже не чули. Зате почула я і мені стало легше. Баба каже, відповідь після лічби завжди краща. Баба, як завжди, права.

Сімдесят сім. СІМДЕСЯТ СІМ сходинок! Хтось це навмисно придумав, і я навіть здогадуюсь...

Двері маленькі, дерев’яні. Єдині на вершині башти. Ключ підійшов з першого разу. Єдина річ за день, яка пройшла без бою, я її оцінила.

Кімната, ліжко, стіл, шафа-скрипуха, скошена стеля. У кутку, якщо встати на повний зріст, можна вдаритись головою. Перевірено. Один раз. Власним лобом.

А потім я відчинила вікно і забула, як дихати.

Усе місто лежало внизу. Дахи, вежі, ріка блищить, карети завбільшки з жуків, і ліхтарі запалюються один за одним, ніби хтось іде вулицями і торкається їх пальцем. А над дахами повільно, по-королівськи розвертався вечірній дирижабль з теплими вікнами.

— Огогоооо.— протягнула вражено я.

За таке вікно я пробачаю сходи. І стелю. І навіть «картоплю». Ну, майже.

А потім мій погляд пішов далі, за місто, за ріку і вперся в темну смугу на горизонті.

Болото.

Велике. Темніше за наше за млином. НАБАГАТО темніше.

І та частина мене, що завжди відчуває воду, раптом притихла.

По спині — від потилиці й до п’ят — пройшов холод. Повільний такий.

Болото на мене дивилось.

Я знаю, як це звучить. Я сама собі це сказала:

«Касю, болота не дивляться, болота — це гідрологічний об’єкт».

Іскра під ребрами на «гідрологічний об’єкт» нервово сіпнулась, і я зрозуміла, що вона зі мною не згодна.

— Ну привіт. — сказала я смузі на горизонті. Голос, не буду брехати, був не найхоробріший. — Я Кася. І я тебе не боюсь.

Брехня. Але баба каже деякі речі треба казати вголос наперед, щоб потім було соромно відступати.

Болото звісно що мовчало.

Я зачинила вікно. На засувку. Так, я розумію, що між нами кілометрів двадцять. Засувку я все одно закрила.